Постанова

від 19.01.2021 по справі 910/17928/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" січня 2021 р. Справа№ 910/17928/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Куксова В.В.

за участю секретаря судового засідання: Майданевич Г.А.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 19.01.2021 року у справі №910/17928/19 (в матеріалах справи).

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "АРГО-УТН"

на рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2020, повний текст якого складено 18.08.2020

у справі №910/17928/19 (суддя Карабань Я.А.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "АРГО-УТН"

до акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю "ЛАБІ ТРЕЙД"

про визнання договору недійсним.

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2019 року товариство з обмеженою відповідальністю "АРГО-УТН" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі-відповідач) про визнання недійсним договору поруки №4Л15107И/П від 25.10.2016 року.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.97, 203, 207, 215, 230 Цивільного кодексу України, мотивовані тим, що спірний договір був укладений позивачем під впливом обману, в зв`язку з чим наявні підстави для визнання вказаного договору недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.08.2020 у справі №910/17928/19 відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Приймаючи вказане судове рішення суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обґрунтованості підстав на які він посилається заявляючи свої позовні вимоги.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2020 у справі №910/17928/19 та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається на неповне з`ясування обставин справи, надання переваги одним доказам над іншими, порушення і неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, а також порушення законних прав позивача на об`єктивний, повний, всебічний розгляд справи, що потягло до прийняття судом першої інстанції незаконного судового рішення.

Доводи скаржника загалом будуються на тому, що суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків про недоведеність позивачем введення його в оману та наявності умислу в діях відповідача, а також недостатньо приділив увагу факту, що передував укладенню договорів поруки, зокрема договору поруки №4Л15107И/П від 25.10.2016 року, а саме, укладення Кредитного договору №4А16097Г від 25.10.2016.

Також скаржник стверджує, що судом першої інстанції було порушено передбачені ст.42 ГПК України його права на розгляд справи за участю останнього.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.11.2020, справу №910/17928/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Шаптала Є.Ю., Куксов В.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.11.2020 поновлено товариству з обмеженою відповідальністю "АРГО-УТН" пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2020 у справі №910/17928/19, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "АРГО-УТН" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2020 у справі №910/17928/19 та розгляд вказаної апеляційної скарги призначено на 19.01.2021 о 11:15 год.

14.12.2020 через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, як таке, що прийнято у повній відповідності до вимог законодавства України.

Скаржник та третя особа наданим їм процесуальним правом не скористалися та у судове засідання, яке відбулося 19.01.2021, не з`явились, своїх представників не направили, про причини своєї неявки суд не повідомили. При цьому, судом апеляційної інстанції було вчинено всі дії з метою належного повідомленні їх про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

Враховуючи викладене та те, що матеріали справи містять докази повідомлення учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, явка представників учасників справи не визнавалась обов`язковою, а також нез`явлення її не перешкоджає вирішенню спору, колегія суддів вважає можливим розглянути справу у відсутності скаржника та третьої особи.

Також третя особа не скористалася своїм правом згідно ч.1 ст.263 ГПК України та не надала суду відзив на апеляційну скаргу, що згідно ч.3 ст. 263 ГПК не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення.

19.01.2021 в судовому засіданні представник відповідача заперечив проти вимог апеляційної скарги та підтримав доводи викладенні у відзиві на апеляційну скаргу.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, заслухавши представника відповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду першої інстанції, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення не підлягає скасуванню чи зміні, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 25.10.2016 року між позивачем та відповідачем був укладений кредитний договір №4А16097Г (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого позивач отримав кошти у розмір 4 400 000 000,00 грн для фінансування поточної діяльності.

Цього ж дня між позивачем, як поручителем, та відповідачем, як кредитором, був укладений договір поруки №4Л15107И/П (далі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання товариством з обмеженою відповідальністю ЛАБІ ТРЕЙД (далі - боржник, третя особа) своїх зобов`язань за кредитним договором від 16.12.2015 №4Л15107И (далі - Кредитний договір №4Л15107И), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору №4Л15107И.

Відповідно до п.п.2, 3 Договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за Кредитним договором №4Л15107И з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору №4Л15107И. Поручитель з умовами Кредитного договору №4Л15107И ознайомлений.

Згідно з п.п.4, 5, 6 Договору поруки у випадку невиконання боржником зобов`язань за Кредитним договором №4Л15107И, боржник і поручитель відповідають перед кредитором, як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору №4Л15107И. У випадку невиконання боржником п. 1 цього Договору, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання. Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений в письмові вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в п. 5 цього Договору.

У випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього Договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за Кредитним договором №4Л15107И здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунку у відповідача. Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті Призначення платежу якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього Договору (п.7 Договору поруки).

За умовами пункту 8 Договору поруки, до поручителя, що виконав обов`язки боржника за Кредитним договором №4Л15107И, переходять всі права кредитора за Кредитним договором №4Л15107И і договорами застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за Кредитним договором №4Л15107И у частині виконаного зобов`язання.

У відповідності до п. 9 Договору поруки, у випадку невиконання поручителем обов`язку боржника за Кредитним договором №4Л15107И впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в п. 5 цього Договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1 % від суми заборгованості, яка зазначена в зазначеній письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов`язань за цим Договором.

Згідно з п. 10 Договору поруки, кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за Кредитним договором №4Л15107И передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за Кредитним договором №4Л15107И.

Цей Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим Договором (п. 11 Договору поруки).

У відповідності до ст.553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Згідно з ст.554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника. До поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ч.ч.1,2 ст.556 ЦК України).

Позивачем долучено до позовної заяви копію платіжного доручення №479 від 26.10.2016, відповідно якого позивачем перераховано відповідачу 1 114 753 262,89 грн з призначенням платежу ИСПОЛНЕНИЕ ОБЯЗАТЕЛЬСТВ ПО КРЕД.ДОГ.№4Л15107И ОТ 16.12.15 СОГЛ.ДОГ. ПОРУЧИТЕЛЬСТВА №4Л15107И/П ОТ 25.10.16 .

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, позивач зазначає, що укладенню вказаних договорів (кредитного договору №4А16097Г від 25.10.2016 та договору поруки №4Л15107И/П від 25.10.2016), а також інших договорів поруки (перелік наведений позивачем у позовній заяві) передували ті обставини, що позивач зарекомендував себе як надійний та перспективний клієнт банку, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.

За твердженням позивача, банк, володіючи повною фінансовою інформацією про позивача, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув позивачу пропозицію щодо можливості участі товариства з обмеженою відповідальністю АРГО-УТН у процедурі трансформації кредитного портфеля відповідача.

Як зазначає позивач, така процедура, зі слів співробітників банку, була ініційована Національним Банком України відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.16р. №323/БТ, яким зобов`язано відповідача розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля. Згаданий план заходів, зі слів співробітників банку, передбачав переведення існуючого корпоративного кредитного портфеля на операційні компанії, які мають реальні та прозорі джерела походження доходів. Як зазначає позивач у позовній заяві, на думку банку, позивач повністю відповідав необхідним критеріям для переведення на товариство з обмеженою відповідальністю АРГО-УТН кредитного боргу старих боржників .

При цьому, як зазначає позивач, банк наголошував на тому, що кредитні зобов`язання старих боржників забезпеченні надзвичайно ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше.

За твердженням позивача, його дії з отримання кредитних коштів за Кредитним договором були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань старих боржників банку в зазначених рамках реалізації плану трансформації кредитного портфеля відповідача, ініційованого НБУ.

Тобто, укладення Кредитного договору було обумовлено тим, що позивач, здійснюючи погашення за рахунок отриманих кредитних коштів (за вказаним кредитним договором) заборгованості старих позичальників (боржників), в тому числі позичальника - третьої особи за кредитним договором (на підставі Договору поруки), мав на меті отримати прибуток від реалізації активів або набуття права власності на них (переданих позичальниками в забезпечення виконання зобов`язань за кредитними договорами), так як зі слів банку, сукупна вартість активів, що передані в забезпечення, у декілька разів перевищує заборгованість старих позичальників перед банком.

Як зазначає позивач, сума отриманого від банку кредиту за Кредитним договором майже дорівнює сумі сплачених ним грошових коштів в рахунок погашення заборгованості старих позичальників (боржників) за кредитними договорами, в тому числі заборгованості позичальника - третьої особи за Кредитним договором №4Л15107И (на підставі Договору поруки).

Однак, як вказує позивач, рішенням НБУ від 18.12.2016 №498-р відповідача визнано неплатоспроможним, та відповідно до постанови КМУ від 18.12.2016 №961 банк перейшов у власність держави.

Як вбачається з п.10 Договору поруки, кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5-ти робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

Незважаючи на те, що позивачем були виконанні зобов`язання позичальника - третьої особи за Кредитним договором №4Л15107И на підставі Договору поруки, втім зобов`язання відповідача щодо передачі йому документів, що посвідчували права заставодержателя на активи боржників, якими були забезпечені зобов`язання за кредитними договорами, виконані не були.

У зв`язку з викладеними обставинами, як зазначає позивач, протягом 2017-2018 років він намагався у судовому порядку отримати вказані документи від відповідача (справи №910/14419/17). Однак, як встановлено судовими рішеннями, відповідач і не був зобов`язаний передавати такі документи товариству з обмеженою відповідальністю АРГО-УТН (позивачу).

Таким чином, ані в порядку Договору поруки, ані в судовому порядку, відповідач не передав позивачу документи, які б давали змогу йому звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань старих боржників перед банком.

Як зазначає позивач, така поведінка банку свідчить про відсутність намірів у банку виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні в момент його укладення, ні протягом значного періоду після його укладення, що свідчить про введення в оману позивача відповідачем.

Також позивач вказує на те, що тривале невиконання відповідачем зобов`язань за Договором поруки свідчить про відсутність у банку намірів передати позивачу (як поручителю, який виконав зобов`язання боржника) документів, які підтверджували наявність забезпечення виконання зобов`язань старих позичальників, зокрема, позичальника - третьої особи за Кредитним договором №4Л15107И (на підставі Договору поруки) у вигляді цінних для позивача активів.

При цьому, як стверджує позивач, банк лише використовував інформацію про такі активи для спонукання його укласти як Кредитний договір, так і договори поруки, в тому числі оскаржуваного договору поруки, з метою реалізації плану трансформації , чим ввів товариство з обмеженою відповідальністю АРГО-УТН (позивача) в оману щодо істотних умов договору.

Всі наведені обставини, за твердженням позивача, свідчать про те, що банк, як недобросовісна сторона правочину, навмисно, з метою виконання плану трансформації кредитного портфеля акціонерного товариства Комерційного банку Приватбанк , ввів в оману товариство з обмеженою відповідальністю АРГО-УТН щодо існування у банку договорів, укладених для забезпечення виконання зобов`язань старих боржників за кредитними договорами у розмірах, що суттєво перевищують розміри заборгованості за кредитними договорами.

Відсутність вказаних документів має істотне значення при укладенні як Кредитного договору, так і Договору поруки (та інших договорів поруки), підтверджує факт обману позивача, оскільки якби останній на момент укладення вказаного Кредитного договору та Договору поруки знав про відсутність договорів забезпечень, він би не вчиняв вказаних правочинів.

Враховуючи викладені обставини, позивач просить суд визнати недійсним договір поруки №4Л15107И/П від 25.10.2016, укладений між позивачем та відповідачем.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обґрунтованості підстав на які він посилається заявляючи свої позовні вимоги.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.

У відповідності до п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з ст.627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з ст.20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 04.06.2019 по справи №916/3156/17.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів ст.204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до протоколу №1/10-2016 від 24.10.2016 загальних зборів учасників ТОВ "АРГО-УТН", а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти кредитний договір з ПАТ КБ Приватбанк на суму 4 600 000 000,00 грн.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Тобто, Кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності товариства.

Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 24.10.2016 та заявки на отримання кредиту від 24.10.2016, що були надані ТОВ "АРГО-УТН" на адресу банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Наведені вище обставини знайшли своє відображення і в самому Кредитному договорі, а саме в п.А.2, де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жоден пункт Кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваних позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Згідно з ч.3 ст.556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Таким чином, вказане свідчить про неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.

Отже, позивач помилково стверджує про мету укладення ним Кредитного договору, вважаючи його наслідком необхідності укладення договорів поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договорів поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, твердження позивача про те, що укладення Кредитного договору та Договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується наведеним вище.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним.

Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Проте, позивачем не доведено обставин які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, а також не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Доводи позивача про те, що у зв`язку з не виконанням відповідачем умов спірного договору поруки, позивач позбавлений отримання прибутку від реалізації активів або набуття права власності на них, що було метою при укладання Кредитного договору та Договорів поруки не підтверджуються доказами, наявними у матеріалах справи.

Посилання позивача на невиконання банком встановленого п.10 Договору поруки обов`язку щодо передачі документів, які підтверджують обов`язки боржника за кредитними договорами, колегію суддів не приймаються, оскільки при вирішенні спору про визнання правочину недійсним підлягає встановленню наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання такого правочину недійсним, саме на момент його вчинення (укладення), а сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не може бути підставою для визнання його недійсним.

Крім того, колегією суддів встановлено, що у 2017 році позивач звернувся до господарського суду з позовом до відповідача про розірвання Договору поруки.

Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачем його обов`язку за Договором поруки з передачі позивачу як поручителю, який виконав грошове зобов`язання боржника (третьої особи у даній справі), належним чином посвідчених копій документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором, на забезпечення яких сторонами був укладений спірний Договір поруки.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.03.2018 по справі №910/22156/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.06.2018, у задоволенні позову відмовлено.

Підставами для відмови у задоволенні позову стало, зокрема, те, що позивачем не надано, як і не містять матеріали справи, доказів на підтвердження істотного порушення відповідачем зобов`язань за спірним договором поруки, внаслідок якого позивач зазнав значних збитків.

Крім викладеного, колегія суддів додатково наголошує, що в силу Закону (ст.556 ЦК України) перехід до поручителя, який виконав зобов`язання боржника, усіх прав кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, є безумовним та не залежить від волі кредитора.

Тому, саме по собі невиконання кредитором обов`язку з передачі поручителю, який виконав основне зобов`язання за боржника, документів, що підтверджують обов`язки останнього за кредитними договорами чи його інших поручителів (в т.ч. майнових) за договорами поруки, застави (іпотеки), не може свідчити про наявність факту обману.

Більш того, невиконання кредитором обов`язку з передачі відповідних документів поручителю, який виконав основне зобов`язання за боржника, жодним чином не нівелює переходу до нього прав кредитора у відповідному зобов`язанні, у зв`язку з чим такий поручитель не позбавлений можливості реалізації набутих прав шляхом ініціювання спору про стягнення заборгованості/звернення стягнення на предмети застав (іпотеки), доказів неможливості реалізації чого в силу відсутності відповідних документів позивачем не надано, в той час як ризики, пов`язані з відсутністю інформації щодо інших поручителів (в т.ч. майнових) за договорами поруки, застави (іпотеки), покладаються саме на позивача, який при вчиненні Договору поруки не був позбавлений права чітко встановити обсяг правовідносин, в які він вступає як поручитель.

Посилання позивача на неможливість отримання прибутку за наслідками виконання взятих на себе згідно Договору поруки обов`язків не мають жодного правового підґрунтя в розрізі застосування положень ст. 230 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, адже недосягнення його власних мотивів укладення такого правочину не може свідчити про введення його в оману з боку іншої сторони, доказів надання обіцянки щодо отримання позивачем прибутку у випадку реалізації Договору поруки матеріали справи не містять.

До того ж, в силу приписів ст.ст. 553, 554, 556 Цивільного кодексу України до поручителя, який виконав зобов`язання боржника, переходять права вимоги виключно в обсязі виконаного ним зобов`язання.

Отже, сплативши на користь банку в рамках виконання Договору поруки кошти поручитель набув зворотнє право на задоволення своїх вимог виключно в межах такої суми, не в залежності від виду та вартості переданого у забезпечення відповідного зобов`язання боржника майна, що виключає висновок про можливість отримання певного прибутку за наслідками реалізації таких прав, в т.ч. шляхом звернення стягнення на заставне майно.

Твердження позивача про те, що саме з метою виконання взятих на себе згідно Договору поруки обов`язків ним було взято кредит у банку згідно Кредитного договору, маючи на меті отримати прибуток за рахунок використання таких коштів в якості погашення зобов`язань боржника, жодним чином не впливає на вирішення спору у даній справі, адже дослідження Договору поруки на предмет наявності правових підстав для визнання його недійсним жодним чином не ставиться в залежність від способу набуття поручителем коштів задля виконання взятих на себе зобов`язань за ним.

Аналогічно і не мають жодного правового підґрунтя в розрізі застосування положень ст.230 Цивільного кодексу України посилання позивача на те, що укладення Кредитного договору, Договору поруки та сплата ним коштів на користь банку в рахунок погашення заборгованостей були здійснені в рамках виконання плану реструктуризації (трансформації) корпоративного кредитного портфеля ПАТ КБ "Приватбанк", розробленого на виконання рішення Правління Національного банку України №323-рш/БТ від 05.10.2016 "Про залучення аудиторської компанії для підтвердження результатів діагностичного обстеження та вжитих банком заходів", адже жодних доказів на підтвердження цього матеріали справи не містять, а зазначені документи (Кредитний договір, Договір поруки та платіжні доручення) не містять жодних посилань на пов`язаність відповідних дій позивача з таким планом реструктуризації.

Таким чином, враховуючи у даному випадку сукупність встановлених вище обставин та положення ст.ст.75-79, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Посилання скаржника на порушення судом першої інстанції його права на розгляд справи за участю останнього, колегією суддів відхиляються, оскільки як свідчать матеріали справи, судом першої інстанції було вжито всіх необхідних заходів для повідомлення позивача про час і місце судового засідання та, відповідно, для надання останньому можливості взяти участь в судових засіданнях та створення належних умов в реалізації учасникам справи своїх прав.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права колегією суддів під час перегляду справи не встановлено.

Інші доводи, наведені скаржником в апеляційній скарзі, колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи. Також, відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення в розумінні ст.277 ГПК України з викладених в апеляційній скарзі обставин.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає законодавству та матеріалам справи, а тому відсутні підстави для його скасування чи зміни. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судові витрати на підставі ст.129 ГПК України покладаються на скаржника.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1.Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "АРГО-УТН" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2020 у справі №910/17928/19 залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2020 у справі №910/17928/19 залишити без змін.

3.Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на скаржника.

4.Матеріали справи №910/17928/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 25.01.2021.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді Є.Ю. Шаптала

В.В. Куксов