Постанова

від 03.02.2021 по справі 815/3622/17

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 лютого 2021 р.м.ОдесаСправа № 815/3622/17 Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С.О.

Дата і місце ухвалення 16.09.2020р., м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Бойка А.В.,

суддів: Федусика А.Г.,

Шевчук О.А.,

за участю секретаря - Андрушкевич М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,

В С Т А Н О В И В:

В квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02.12.2016р. №624-16;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повернути йому посвідчення біженця.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2017 р. в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 р. скасовано постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2017 р. та прийнято нову постанову про задоволення позову.

Постановою Верховного Суду від 19.02.2020 року скасовано рішення суду першої та апеляційної інстанцій та справу направлено на новий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували факт перетину позивачем кордону Афганістану під час поїздки до ОАЕ у 2016 році. Також, матеріали справи не містять жодної додаткової інформації щодо вказаних у листі Окремого контрольно-пропускного пунктів Київ ДПС України від 13.04.2016р. №43/2446 та листі ТОВ Аероклуб-АМС від 13.04.2016р. №04/А (стосовно наявного в бронюванні громадянина Афганістану ОСОБА_1 перельоту Дубай-Кабул рейсом авіакомпанії Safi Airways №202 31/01/2016р.) відомостей, яка могла сприяти встановленню фактів при прийнятті рішення у цій справі. Верховний Суд визначив, що під час нового розгляду справи суди мають ретельно дослідити спірні правовідносини, з урахуванням викладених у цій постанові висновків і надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої ст. 2 КАС України та з урахування установленого ст. 6 цього Кодексу принципу.

16 вересня 2020 р. Одеський окружний адміністративного суд переглянув дану адміністративну справу, за результатами якої ухвалив рішення, яким відмовив ОСОБА_1 в задоволення позову.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилався на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин по справі.

В поданій апеляційній скарзі апелянт зазначив, що усі зазначені ним обставини під час співбесід з міграційним органом є правдивими, та перевірялись відповідачем в установленому законом порядку. Зауважив, що докази у підтвердження зворотного матеріали справи не містять. З приводу обставин, що стали підставою для проведення міграційним органом повторного опитування, зокрема, щодо обставин можливого відвідування позивачем у 2016 році країни громадянського походження Ісламської Республіки Афганістану зазначив, що останні ґрунтуються виключно на припущеннях міграційного органу, та непідтверджені жодними доказами. Вважає, що, в порушення вимог ч. 2 ст.77 КАС України відповідачем не доведено належними та допустимими доказами наявність правових підстав для позбавлення його статусу біженця.

З огляду на викладене апелянт просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2020 р. та постановити нове про задоволення позову.

У відзиві на апеляційну скаргу Державна міграційна служба України зазначила, що суд першої інстанції вірно встановив усі обставини справи та надав їм належну правову оцінку, у зв`язку з чим просив залишити судове рішення без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 набув статус біженця на підставі рішення Державної міграційної служби України №95-14 від 12.03.2014 року відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту .

13.04.2016 р. на адресу Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України надійшов лист окремого контрольно-пропускного пункту Київ , в якому зазначено, що 13.04.2016 року у пункт пропуску для міжнародного повітряного сполучення Бориспіль , рейсом №374 сполученнями Дубай-Київ , прибула особа з проїзним документом біженця для виїзду за кордон № НОМЕР_1 , громадянина Ісламської Республіки Афганістан на ім`я ОСОБА_2 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 , орган видачі MS00, термін дії якого 14.06.14-12.03.19 року, а також посвідчення біженця серії НОМЕР_2 , видане на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно посадкового квитка авіалінії Міжнародні авіалінії України та трансферного талону міжнародного аеропорту Дубаї, іноземець під час виїзду за межі України, використовував Об`єднані Арабські Емірати, як транзитну країну та ймовірно за власним паспортним документом гр. Ісламської Республіки Афганістан перебував у країні громадянської належності.

У зв`язку з чим, просив здійснити перевірку викладених фактів, для можливого розгляду питання щодо позбавлення вказаної вище особи статусу біженця. (том. 1 а.с.78)

16.04.2016р. з іноземцем проведена співбесіда, в результаті якої міграційний орган встановив розбіжності з раніше наданими поясненнями, зокрема щодо способу оформлення позивачем трудових відносин з міжнародною організацією ISAF (проходження служби, чи працевлаштування), періоду та кількості випадків підкладання бомби до його будинку, маршрут прибуття на територію України, обставин щодо отримання листа з погрозами від талібів.

18.04.2016р. Управлінням з питань захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області складено подання, в якому міграційний орган, окрім вказаного вище зазначив, що позивач приховує важливі факти щодо свого перебування у м. Дубаї скоріш за все з метою приховування власного виїзду до Афганістану, що з урахуванням повернення особи до України може вважатися елементом користування захистом країни громадянської належності та є підставою для втрати статусу біженця. В той же час, приймаючи до уваги цілеспрямовані заперечення позивача щодо відвідання Афганістану, міграційний орган зазначив про неможливість встановлення умов добровільності виїзду, наявності певної мотивації виїзду та фактичного отримання захисту, у зв`язку з чим рекомендував ДМС України скасувати рішення №95-14 від 12.03.2014 року про визнання ОСОБА_1 біженцем. (том. 1 а.с.59-66)

02.12.2016 р. ДМС України прийняло рішення №624-16, яким скасувало рішення ДМС від 12.03.2014 № 95-14 про визнання громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем, за ч.6 ст. 11 Закону №3671-VI, з причин повідомлення іноземцем недостовірних відомостей, що стали підставою для визнання його біженцем.

Не погоджуючись з таким рішенням, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач не довів факт свого перебування на території ОАЕ в (м. Дубаї) в 2016р., міграційний орган дійшов вірного висновку, що позивач під час виїзду за межі України використовував Об`єднані Арабські Емірати, як транзитну країну з метою відвідання країни громадянської належності Афганістану, що є підставою для втрати статусу біженця.

Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим, виходячи з наступного.

Відповідно до п.1 ч.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" №3671-VI від 08.07.2011 року (далі Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Частиною 6 ст.11 вказаного Закону передбачено, що рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, скасовується, якщо вона повідомила недостовірні відомості, пред`явила фальшиві документи, що стали підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Порядок оформлення втрати і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту, скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту регламентований розділом VII "Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649 (далі - Правила).

Відповідно до п.7.1 Правил рішення про втрату або позбавлення статусу біженця, або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може бути прийнято ДМС за поданням територіального органу ДМС за місцем проживання біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Згідно п.7.2 Правил підставами для подання територіальному органу ДМС про втрату чи позбавлення статусу біженця та додаткового захисту є:

а) відомості, отримані безпосередньо територіальним органом ДМС щодо наявності підстав, зазначених у частині першій або п`ятій статті 12 Закону;

б) особиста заява біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, про втрату статусу біженця або додаткового захисту;

в) надходження до територіального органу ДМС клопотання органу Служби безпеки України, іншого органу державної влади про втрату особою статусу біженця або додаткового захисту;

г) надходження до територіального органу ДМС клопотання органу Служби безпеки України, іншого органу державної влади про позбавлення особи статусу біженця або додаткового захисту.

Пунктом 7.3 Правил передбачено, що подання про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вноситься територіальним органом ДМС за власною ініціативою у випадку, якщо особа, яка визнана біженцем або якій надано додатковий захист, повідомила недостовірні відомості чи пред`явила фальшиві документи, що стали підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підпунктом «б» п.7.4 Правил визначено, що у разі отримання територіальним органом ДМС документів, що містять хоча б одну з підстав, що передбачені пунктом 7.2 або 7.3 цього розділу, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС у письмовій формі інформує особу, якій надано статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, про наявність підстав для втрати чи позбавлення її статусу біженця або додаткового захисту (крім випадків, коли відповідна особа подала заяву про наявність підстав для втрати нею статусу біженця або додаткового захисту).

Одночасно особі повідомляється, що під час розгляду відповідних матеріалів біженець або особа, якій надано додатковий захист, має право брати участь у розгляді шляхом надання відповідних пояснень (усних чи письмових) та надання матеріалів, які можуть мати суттєве значення при прийнятті відповідного рішення за результатами розгляду подання.

Згідно п. 7.7 Правил за результатами всебічного вивчення та оцінки документів і матеріалів, що долучені до особової справи, яка надійшла разом з поданням, ДМС приймає одне з таких рішень (додаток 32):

а) про втрату статусу біженця або додаткового захисту;

б) про позбавлення статусу біженця або додаткового захисту;

в) про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

г) про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту або про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналіз наведених приписів законодавства дає підстави для висновку, що підставою втрати особою статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, в тому числі, є повідомлення іноземцем недостовірних відомостей, що стали підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для прийняття Державною міграційною службою України рішення про втрату ОСОБА_1 статусу біженця №624-16 від 02.12.2016р. стали розбіжності встановлені міграційним органом у наданих особою під час попередніх опитувань щодо способу оформлення трудових відносин з міжнародною організацією ISAF (проходження служби, чи працевлаштування), періоду та кількості випадків підкладання бомби до його будинку, маршрут прибуття на територію України, обставин щодо отримання листа з погрозами від талібів.

Відповідно до пункту 20 параграфа В розділу ІІІ Коментаря УВКБ ООН питання позбавлення статусу біженця (Женева, 22 листопада 2004 року) коли обман розглядається як підстава для позбавлення статусу біженця, компетентні органи відповідної держави послідовним чином повинні встановити наступні ознаки для застосування цього положення: об`єктивно невірні твердження заявника; причинний зв`язок між цими твердженнями і визначенням статусу біженця; намір вчинити обман з боку заявника.

Неправдиві твердження часто стосуються особи заявника та основних причин, що призвели до залишення ним країни громадянської належності. Ураховуючи, що завідомо неправдиво викладені факти щодо цих обставин мають важливе значення і породжують питання стосовно достовірності клопотання в цілому, слідує, що вони відіграють важливу роль при визначенні статусу шукача захисту.

Ознайомившись з матеріалами особової справи позивача, проаналізувавши їх зміст, судова колегія встановила, що події, про які апелянт зазначав під час останньої співбесіди відбулись у 2004-2007 роках, тобто 10 та більше років від проведення останньої співбесіди (15.04.2016 р.), а отже несуттєві розбіжності у деталях, виявлених міграційним органом з наданими позивачем у 2016 році відомостями щодо історії переслідування, обставин виїзду з Афганістану не можуть бути підставою для позбавлення ОСОБА_1 статусу біженця.

Також, судова колегія зазначає, що ані під час розгляду справи судами першої інстанції, ані під час перегляду судового рішення судами апеляційної інстанції, міграційним орган не надано жодних доказів у підтвердження факту повідомлення позивачем недостовірних відомостей, що стали підставою для визнання його біженцем.

З приводу підстав проведення Управлінням з питань захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області повторного опитування іноземця у 2016 році та складення за його результатами подання від 18.04.2016р., яким ДМС України рекомендовано скасувати рішення №95-14 від 12.03.2014 року про визнання ОСОБА_1 біженцем, судова колегія зазначає.

Як вже зазначалось, підставою для проведення такого опитування, став лист окремого контрольно-пропускного пункту Київ , в якому останній повідомив міграційний орган, що згідно посадкового квитка авіалінії Міжнародні авіалінії України та трансферного талону міжнародного аеропорту Дубаї, громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 під час виїзду за межі України, використовував Об`єднані Арабські Емірати, як транзитну країну та ймовірно за власним паспортним документом гр. Ісламської Республіки Афганістан перебував у країні громадянської належності. У зв`язку з чим, просив здійснити перевірку викладених фактів, для можливого розгляду питання щодо позбавлення вказаної вище особи статусу біженця.

Разом з цим, Верховний Суд, направляючи адміністративну справу на новий розгляд, зазначив, що під час нового розгляду суди мають ретельно перевірити та дослідити усі докази, які б підтверджували факт перетину позивачем кордону Афганістану під час поїздки до ОАЕ у 2016 році.

З матеріалів справи вбачається, що Одеським окружним адміністративним судом вживались передбачені процесуальним законом заходи, спрямовані на отримання відповідної інформації, в тому числі шляхом її витребування у Державної міграційної служби України. Разом з тим, міграційний орган не надав суду жодних нових доказів у підтвердження факту перетину позивачем кордону з Афганістаном під час поїздки до ОАЕ у 2016 році.

З приводу доводів міграційного органу, що відсутність у позивача оригіналу національного паспорту вказує на те, що іноземець, перебуваючи у статусі біженця, ймовірно використовував останній для виїздів до країни громадянської належності, судова колегія зазначає, що останні за відсутності належних доказів, є лише припущеннями відповідача, які не можуть слугувати підставою для скасування рішення про визнання позивача біженцем, за ч. 6 ст. 11 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту .

Таким чином, системний аналіз наведених вище обставин, а також дій міграційного органу, дає підстави для висновку, що оцінка повідомленої відповідачу інформації щодо можливого виїзду іноземця до Афганістану проведена контролюючим органом поверхнево, а його висновки ґрунтується виключно на припущення, за відсутності жодних доказів.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Перший протокол та протоколи №2,4,7, 11 до Конвенції, а Законами України №1484-ІІ від 22.02.2000 року, №318-ІV від 28.11.2002 року, №33435-ІV від 09.02.2006 року ратифіковано протоколи № 6, 12, 13, 14 до Конвенції.

Згідно статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477- ІV від 23.02.2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

В свою чергу, відповідно до ст.6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст.8 Конвенції кожен має право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово нагадував, що будь-яке втручання у право особи має бути: 1) здійснено згідно з законом; 2) переслідувати легітимну мету або цілі; 3) бути необхідним у демократичному суспільстві (тобто пропорційним цілям, які мали бути досягнуті та виправданим).

Стаття 8 Конвенції зобов`язує державу поважати, зокрема, приватне життя. Відтак, носії державної влади мають враховувати ці зобов`язання, приймаючи рішення про якійсь захід, котрий може впливати на один з інтересів, захищених статтею 8. При цьому таке рішення має справедливо урівноважувати зазначені права громадян та інші відповідні інтереси.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) зазначає, що кожне виправдане втручання має спиратися на закон. Відповідно до судової практики Європейського суду це означає не лише наявність підстав для втручання в національному законодавстві, але й додержання таким законодавством певних вимог. Зокрема, воно має бути доступним для тих, кого зачіпає, наслідки його застосування мають бути передбачуваними і таке законодавство повинно відповідати принципові верховенства права.

У справі Мелоун проти Сполученого Королівства Європейський суд зазначив, що вимога передбачуваності означає, що закон має бути достатньо чітким у своїх положеннях, щоб громадяни усвідомлювали обставини і умови, за яких органи влади, уповноважені застосовувати втручання в право на повагу до приватного життя.

Суд завжди дотримувався думки, що словосполучення згідно з законом не просто відсилає до національного законодавства, а й пов`язане з вимогою якості "закону", тобто вимогою дотримання принципу верховенства права, про що прямо йдеться у преамбулі Конвенції. Отже, цей вислів означає, - і це випливає з предмета і мети статті 8, - що в національному законодавстві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання державних органів у права, гарантовані пунктом 1.

Крім того, ЄСПЛ зазначає, що втручання має бути не лише здійснене згідно з законом, але й вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Поняття необхідності передбачає, що для такого втручання є нагальна суспільна потреба і що втручання пропорційне законній меті його здійснення (рішення у справі Кемпбелл проти Сполученого Королівства від 25.03.1992 року, п.44).

Суд повинен перевірити, чи було втручання виправданим та необхідним у демократичному суспільстві, та, зокрема, чи було воно пропорційним, і чи були причини, надані національними органами влади на його виправдання, важливими та достатніми.

З урахуванням вищенаведених положень Конвенції та правових позицій ЄСПЛ колегія суддів зазначає, що втручання відповідача у приватне життя позивача не відповідало закону, воно жодним чином не було виправданим та необхідним у суспільстві та не було пропорційним законній меті його здійснення, тобто необхідний баланс між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, не був дотриманий.

Так, скасовуючи рішення про визнання біженцем, відповідачем не враховано, що з моменту отримання позивачем відповідного статусу пройшов тривалий проміжок часу.

Хоча Закон України Про імміграцію не визначає строків, протягом яких може бути скасовано рішення про надання статусу біженці, колегія суддів, з огляду на принцип верховенства права, вважає, що прийняття такого рішення через 2 роки після надання статусу біженця вочевидь не може вважатися виправданим та необхідним, отже воно не відповідає справедливому балансу між цілями, яких домагався досягнути суб`єкт владних повноважень та несприятливими наслідками для прав, свобод і інтересів позивача, які настали внаслідок прийняття цього рішення.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач в період проживання на території України отримав стійкі правові, культурні та соціальні зв`язки. Зазначені обставини, на думку судової колегії, підтверджують той факт, що позивач протягом багатьох років легітимно перебував на території України і правомірно очікував, що в цій державі його права та інтереси будуть захищені нарівні з іншими громадянами України.

За наведених вище обставин, судова колегія вважає, що суд першої інстанції приймаючи судове рішення у справі надав невірну правову оцінку встановленим обставинам справи, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Згідно з пунктом 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Статтею 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Однак, у порушення ст. 77 КАС України відповідачем не доведено належними та допустимими доказами наявність підстав для позбавлення позивача статусу біженця передбачені ст. 11 Закону № 3671-VI .

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 02.12.2016р. №624-16 є протиправним та підлягає скасуванню.

Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

В даному випадку рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст. 242 КАС України, оскільки судом першої інстанції не надано належної правової оцінки обставинам справи, доводам сторін по справі, неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині, є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при постановленні судового рішення порушено норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому, відповідно до ст. 317 КАС України, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Разом з тим, судова колегія зазначає, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Аналізуючи встановлені в ході розгляду справи фактичні обставини справи, колегія суддів вважає, що ефективним засобом відновлення порушених прав позивача є зобов`язання Державну міграційну службу України документувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у встановленому законом порядку посвідченням біженця та проїзним документом.

Згідно ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи, що п. 14 Закону України Про судовий збір від 8 липня 2011 року №3674-VI ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору, підстави для стягнення на його корить з Державної міграційної служби України помилково сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у сумі 3783,60 грн. відсутні.

Разом тим, судова колегія зазначає, що сплачені апелянтом кошти можуть бути повернуті йому в Порядку затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013р. № 787.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року скасувати.

Прийняти у справі нову постанову, якою визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №624-16 від 02 грудня 2016 року про скасування рішення про визнання біженцем № 95-14 від 12.03.2014 року.

Зобов`язати Державну міграційну службу України документувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у встановленому законом порядку посвідченням біженця та проїзним документом.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Суддя-доповідач: А.В. Бойко

Судді: А.Г. Федусик

О.А. Шевчук