Постанова

від 03.02.2021 по справі 910/64/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" лютого 2021 р. Справа№ 910/64/20

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шаптали Є.Ю.

суддів: Яковлєва М.Л.

Куксова В.В.

при секретарі Токаревій А.Г.

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 03.02.2021.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті"

на рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 (суддя Паламар П. І.., повний текст рішення складено 10.08.2020)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті"

до Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк"

третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Харківський жиркомбінат"

про визнання договору недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" звернулося до суду із позовом до Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" за участю третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Харківський жиркомбінат" про визнання договору недійсним.

В обгрунтування своїх вимог посилається на те, що договір поруки був укладений внаслідок обману останнього відповідачем, а саме при укладенні спірного договору позивач мав намір отримати прибуток у вигляді права власності на активи чи кошти від їх відчуження, що забезпечували зобов`язання попереднього боржника за кредитними договорами. Натомість, прибутку (майна) не отримав, що на думку позивача свідчить про те, що відповідач, як недобросовісна сторона правочину, ввів в оману позивача при укладанні договору поруки № 4Х14309И/П від 31 жовтня 2016р., а тому вважає, що відповідно вказаний договір є недійсним на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 у задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 та ухвалите нове рішення, про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушено або неправильно застосовано норми матеріального чи процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга має бути задоволена.

Крім того скаржник стверджує, що суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків про недоведеність позивачем введення його в оману та наявності умислу в діях відповідача.

07.09.2020 матеріали справи, разом з апеляційною скаргою, надійшли до Північного апеляційного господарського суду та згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями передані на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді:Яковлєв М. Л., Куксов В. В.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду №09.1-08/3089/20 від 14.09.2020, у зв`язку з перебуванням судді Куксова В. В. у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл справи.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 14.09.2020 матеріали справи, разом з апеляційною скаргою передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді:Тищенко А. І., Яковлєв М. Л.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.09.2020 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 прийнято до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Яковлєв М. Л., Тищенко А. І., відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 та призначено до розгляду на 11.11.2020.

11.11.2020 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу у відповідності до якого останній заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить залишити оскаржуване рішення без змін. Також зазначає, що згідно умов кредитного договору від 31 жовтня 2016 р., протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів, заявки на отримання кредиту від 24 жовтня 2016 р. метою кредитування є фінансування поточної діяльності позивача. Тому доводи позивача про те, що укладення кредитного договору та договорів поруки було направлено на отримання прибутку є безпідставними.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду № 09.1-08/4496/20 від 11.11.2020, у зв`язку з перебуванням судді Тищенко А. І. у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл справи.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2020 матеріали справи, разом з апеляційною скаргою передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Дикунська С. Я., Яковлєв М. Л.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2020 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 прийнято до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Дикунська С. Я., Яковлєв М. Л. та призначено до розгляду на 22.12.2020.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду № 09.1-08/126/21 від 12.01.2021, у зв`язку з перебуванням судді Дикунської С. Я. у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл справи.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 12.01.2021 матеріали справи, разом з апеляційною скаргою передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Яковлєв М.Л., Куксов В. В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.01.2021 повідомлено учасників справи, що судове засідання призначене на 22.12.2020 не відбулося у зв`язку з тим, що головуючий суддя Шаптала Є.Ю. перебував на лікарняному з 17.12.2020 по 31.12.2020, а з 04.01.2021 по 06.01.2021 перебував у відпустці. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 прийнято до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Яковлєв М.Л., Куксов В. В. та призначено до розгляду на 03.02.2021.

В судовому засіданні 03.02.2021 представник скаржника підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив задовольнити її, а оскаржуване рішення скасувати.

В судовому засіданні 03.02.2021 представник відповідача заперечив проти доводів викладених в апеляційній скарзі з урахування відзиву на апеляційну скаргу поданого під час апеляційного провадження та просив суд відмовити в її задоволенні, а оскаржуване рішення просив залишити без змін.

В судове засідання 03.02.2021 третя особа свого представника не направили, про день, час та місце проведення судового засідання була повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила.

Відповідно до ч.ч. 12, 13 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи. Якщо суд апеляційної інстанції визнав обов`язковою участь у судовому засіданні учасників справи, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи.

При цьому, положеннями вказаної статті передбачено право, а не обов`язок суду відкласти апеляційний розгляд справи.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку, дотримання якого є процесуальною гарантією дотримання прав сторін спору.

Дослідивши матеріали справи, з метою дотримання розумних процесуальних строків розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції вважає можливим розглянути справу за відсутності представника третьої особи.

Згідно з частиною першою статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій Главі.

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 31 жовтня 2016 р. між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № 4Л16028Г, відповідно до якого позивачу було надано кредит в розмірі 1750000000 грн.

Крім того, 31 жовтня 2016 р. між тими ж сторонами було укладено ряд договорів поруки, у т.ч. договір поруки № 4Х14309И/П від 31 жовтня 2016 р. (далі - договір поруки).

Предметом договору поруки № 4Х14309И/П від 31 жовтня 2016 р. є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання третьою особою (боржником) своїх зобов`язань за кредитними договорами №№ 4Х14309И від 5 вересня 2014 р., 4Х14310И від 11 вересня 2014 р., а саме повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни передбачені умовами кредитного договору.

Позивачем заявлені вимоги, які стосуються визнання договору поруки № 4Х14309И/П від 31 жовтня 2016 р. недійсним на підставі ст. 230 ЦК України як такого, що укладений ним під впливом обману з боку відповідача.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов до наступних висновків.

У відповідності до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як передбачено ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Як встановлено ст. 203 Цивільного кодексу України, що загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У відповідності до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків (п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Згідно з ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Відповідно до умов кредитного договору № 4Л16028Г від 31.10.2016 визначено цілі отримання позивачем кредитних коштів: фінансування поточної діяльності підприємства.

Жоден пункт кредитного договору не містить посилань на трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, на які вказує позивач в обґрунтування позовних вимог та підстав недійсності правочину.

З наявних у матеріалах справи протоколу № 30/10/2016-1 від 30 жовтня 2016 р. загальних зборів учасників позивача, протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів та заявки на отримання кредиту від 24 жовтня 2016 р вбачається, що позивачем було вирішено укласти з відповідачем кредитний договір на суму 1750000000 грн., метою кредитування є фінансування поточної діяльності позивача.

Будь якого посилання, рішення, примітки в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Отже, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача, доказів протилежного матеріали справи не містять.

Згідно з ч. 1 ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Згідно з ч. 3 ст. 556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Тож в розумінні вказаних норм матеріального права отримання поручителем прибутку, як мета укладення та виконання договору поруки є неможливим.

Отже, позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору № 4Л16028Г від 31.10.2016, вважаючи його наслідком необхідність укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення, здійсненого в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

Місцевий господарський суд вірно вказав на те, що твердження позивача про те, що укладення кредитного договору та договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується наведеним вище.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю (п.3.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Таким чином, обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

Разом з цим, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Однак, позивачем не доведено обставин які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Таким чином, беручи до уваги вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами обставини, покладені в основу позову, у зв`язку з чим, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 р. N 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 р. N3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

Колегія суддів зазначає про те, що при апеляційному перегляді не встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права щодо винесення судом першої інстанції рішення.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 ГПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №910/64/20 - залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Матеріали справи № 910/64/20 повернути до господарського суду першої інстанції.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано 09.02.2021.

Головуючий суддя Є.Ю. Шаптала

Судді М.Л. Яковлєв

В.В. Куксов