Ухвала

від 20.04.2021 по справі 910/64/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

20 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/64/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Селіваненка В.П. (головуючий), Колос І.Б. і Львова Б.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Хахуди О.В.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" - Шубака М.І. ,

відповідача - акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" - Яковенка О.О.,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Харківський жиркомбінат" - не з`яв.,

розглянув матеріали касаційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" (далі - Товариство)

на рішення господарського суду міста Києва від 04.08.2020 (суддя Паламар П.І.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2021 (головуючий суддя Шаптала Є.Ю., судді Яковлєв М.Л. і Куксов В.В.)

зі справи № 910/64/20

за позовом Товариства

до акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (далі - Банк)

про визнання договору недійсним,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Харківський жиркомбінат" (далі - Комбінат).

РУХ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. Позов було подано про визнання недійсним договору поруки від 31.10.2016 № 4Х14309И/П (далі - Договір поруки) укладеного Товариством та Банком.

2. Позов обґрунтовано тим, що Договір поруки укладений внаслідок введення в оману позивача відповідачем, оскільки при укладенні спірного договору позивач мав намір отримати прибуток у вигляді права власності на активи чи кошти від їх відчуження, що забезпечували зобов`язання попереднього боржника за кредитними договорами. Натомість прибутку (майна) не отримав, що, на думку позивача, свідчить про те, що відповідач як недобросовісна сторона правочину ввів в оману позивача при укладанні Договору поруки, а тому вважає, що, відповідно, вказаний договір є недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційної інстанції

3. Рішенням господарського суду міста Києва від 04.08.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2021, у позові відмовлено.

4. Рішення та постанову мотивовано тим, що позивачем не доведено обставин, які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявності умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Таким чином, позивачем не доведено належними та допустимими доказами обставини, покладені в основу позову, у зв`язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. У касаційній скарзі до Верховного Суду Товариство, зазначаючи, що оскаржувані рішення винесені з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, просить: скасувати рішення господарського суду міста Києва від 04.08.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2021 у справі №910/64/20; прийняти нове рішення, яким направити справу на розгляд до суду першої інстанції; стягнути з Банку на користь Товариства понесені позивачем судові витрати.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи, особи, яка подала касаційну скаргу

6. Обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), скаржник зазначає, що на даний час відсутній висновок Верховного Суду:

- щодо питання застосування положень частини першої статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах стосовно визнання договору недійсним у випадку, якщо сторона правочину в тексті договору повідомила недостовірні відомості щодо наявності забезпечення договору;

- щодо питання застосування положень частини четвертої статті 165 ГПК України у подібних правовідносинах стосовно зазначення у відзиві вказівки на незгоду відповідача з обставиною, на якій ґрунтуються позовні вимоги.

Доводи інших учасників справи

7. За приписами частини першої статті 295 ГПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції.

У даному разі ухвалою Верховного Суду від 15.03.2021 учасникам справи було встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 02.04.2021. Проте Банком відзив на касаційну скаргу подано лише 20.04.2021, тобто поза межами зазначеного строку. Водночас положеннями ГПК України, встановлено, що:

- у суді касаційної інстанції касаційна скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції (стаття 301);

- у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (частина дев`ята статті 165).

Оскільки відповідачем не подано відзив на касаційну скаргу у встановлений судом строк та не зазначено й не обґрунтовано поважних причин пропуску цього строку, Верховний Суд розглядає справу за наявними в ній матеріалами.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

8. 31.10.2016 Товариством та Банком укладено кредитний договір № 4Л16028Г (далі - Кредитний договір), відповідно до якого позивачу було надано кредит в розмірі 1 750 000 000 грн.

9. 31.10.2016 тими ж сторонами було укладено низку договорів поруки, у т.ч. Договір поруки, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання третьою особою (боржником) своїх зобов`язань за кредитними договорами від 05.09.2014 № 4Х14309И, від 11.09.2014 № 4Х14310И, а саме повернення кредиту та сплату відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, передбачені умовами кредитного договору.

10. Позивачем заявлені вимоги, які стосуються визнання Договору поруки недійсним на підставі статті 230 ЦК України як такого, що укладений ним під впливом обману з боку відповідача.

11. Відповідно до умов Кредитного договору визначено цілі отримання позивачем кредитних коштів: фінансування поточної діяльності підприємства.

Жоден пункт Кредитного договору не містить посилань на трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем Договору поруки та щодо інших обставин, на які вказує позивач в обґрунтування позовних вимог та підстав недійсності правочину.

12. З наявних у матеріалах справи протоколу від 30.10.2016 № 30/10/2016-1 загальних зборів учасників Товариства, протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів та заявки на отримання кредиту від 24.10.2016 вбачається, що позивачем було вирішено укласти з відповідачем кредитний договір на суму 1 750 000 000 грн., метою кредитування є фінансування поточної діяльності позивача.

13. Будь-якого посилання, рішення, примітки в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само як і не міститься будь-яких згадок і даних щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

14. Отже, Кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача, доказів протилежного матеріали справи не містять.

15. Позивач помилково стверджує про мету укладення ним Кредитного договору, вважаючи його наслідком необхідність укладення Договору поруки, в той час як усі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення Договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення, здійсненого в порядку статті 627 ЦК України.

Твердження позивача про те, що укладення Кредитного договору та Договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності.

16. У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

17. Позивачем не доведено обставин, які б свідчили про введення Банком Товариства в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Тому позивачем не доведено належними та допустимими доказами обставини, покладені в основу позову, у зв`язку з чим, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА

18. ГПК України:

частина четверта статті 236:

- при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду;

пункт 3 частини другої статті 287:

- підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, у випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

пункт 5 частини першої статті 296:

- суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку);

частина перша статті 300:

- переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження , та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

19. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (схожий висновок викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

20. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права (частини першої статті 230 ЦК України) у подібних правовідносинах, з огляду на таке.

Вимоги про визнання правочинів недійсними, заявлені на підставі статті 230 ЦК України, можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях іншої особи та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю (схожу правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 910/12959/18, від 02.12.2020 у справі № 910/18185/19 (зі спору про визнання недійсним договору поруки, укладеного за участю Банку), від 02.12.2020 у справі № 910/60/20 (зі спору про визнання недійсним договору поруки, укладеного за участю Банку).

Водночас у постанові Верховного Суду від 19.11.2020 у справі № 910/18288/19, предметом позову в якій є визнання недійсним договору поруки від 16.11.2016 № 4А13453И/П з підстав його укладення внаслідок обману зі сторони Банку, викладено такий правовий висновок:

"Зміст договору поруки не містить жодних положень відносно наявності "високоліквідних активів", наданих в забезпечення виконання зобов`язань боржника за кредитними договорами від 25.07.2013 № 4А13453И, від 08.10.2013 № 4А13632И, від 17.02.2014 № 4А14192И та від 24.12.2014 № 4А14405И. Крім того позивачем не надано і будь-яких інших документів, які б вказували на існування певних домовленостей відносно наявності багатократного забезпечення або ж засвідчували сам факт існування таких активів та передання їх в забезпечення виконання зобов`язань боржника. Саме по собі невиконання кредитором обов`язку з передачі поручителю, який виконав основне зобов`язання за боржника, документів, що підтверджують обов`язки останнього за кредитними договорами чи його інших поручителів (в т. ч. майнових) за договорами поруки, застави (іпотеки), не може свідчити про наявність факту обману. Посилання позивача на неможливість отримання прибутку за наслідками виконання взятих на себе згідно договору поруки обов`язків не є підставою для застосування положень статті 230 ЦК України, адже недосягнення мети, з якої виходив позивач при укладенні такого правочину, не може свідчити про введення його в оману з боку іншої сторони".

Наведеним повністю спростовується твердження скаржника про відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми частини першої статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах стосовно визнання договору недійсним у випадку, якщо сторона правочину в тексті договору повідомила недостовірні відомості щодо наявності забезпечення договору.

Колегія суддів зауважує, що схожі за змістом касаційні скарги поручителів у справах №№ 910/18288/19, 910/18185/19, 910/60/20, 910/67/20, 910/18533/19 також обґрунтовувалися відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми частини першої статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах стосовно визнання договору недійсним у випадку, якщо сторона правочину в тексті договору повідомила недостовірні відомості щодо наявності забезпечення договору.

21. Зміст оскаржуваних рішення та постанови переконливо свідчить про те, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем належними і допустимими доказами наявності обставин, які свідчили б про введення Банком Товариства в оману під час укладення Договору поруки, недоведеність самого обману, недоведеність наявності умислу в діях відповідача та істотного значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Наведене свідчить про наявність висновків Верховного Суду щодо застосування положень статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах і здійснене судами у справі № 910/64/20 правозастосування повністю відповідає таким висновкам.

При цьому скаржник не навів інших обставин, які були встановлені в справі та не враховані Верховним Судом при наданні правого висновку.

22. Щодо доводів скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень частини четвертої статті 165 ГПК України стосовно зазначення у відзиві вказівки на незгоду відповідача із обставиною, на якій ґрунтуються позовні вимоги, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до частини четвертої статті 165 ГПК України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Скаржник зазначає, що, оскільки відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з основною обставиною, на якій ґрунтується позов (відсутність забезпечення кредитних договорів), то відповідач не може заперечувати відсутності такої обставини та визнає її, а тому слід дійти висновку, що такі договори не укладалися.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень та свідчать матеріали справи, Банк у відзиві на позовну заяву з посиланням на відповідні докази та норми права заперечував проти обставин, якими позивач обґрунтував підстави позову, а тому зазначені доводи скаржника Верховний Суд не бере до уваги.

Аналогічний висновок міститься в ухвалі Верховного Суду від 23.02.2021 у справі № 910/67/20.

23. З урахуванням викладеного касаційне провадження підлягає закриттю на підставі наведеного припису пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України.

24. У зв`язку з тим, що касаційне провадження зі справи закривається, судові витрати в даній справі з урахуванням вимог статей 129, 130 ГПК України розподілу не підлягають. Адже за змістом зазначених норм покладення судових витрат на ту чи іншу сторону або компенсація таких витрат здійснюється у випадках розгляду справи по суті або у разі визнання позову, закриття провадження у справі чи залишення позову без розгляду (причому закриття провадження у справі є процесуальною дією, відмінною від закриття касаційного провадження).

Керуючись статтями 234, 235, пунктом 4 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" на рішення господарського суду міста Києва від 04.08.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2021 у справі № 910/64/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Колос

Суддя Б. Львов