Постанова

від 03.02.2021 по справі 756/7222/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №756/7222/18

Апеляційне провадження №22-ц/824/2170/2021

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 лютого 2021 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах - головуючого Сержанюка А.С., суддів - Березовенко Р.В., Мостової Г.І., із участю секретаря Ткаченко Ю.М., розглянувши матеріали цивільної справи у місті Києві за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України, третя особа - Профспілковий комітет Первинної профспілкової організації працівників Національного банку України про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

01 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного банку України про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що 12 лютого 2018 року його було звільнено із займаної посади у зв`язку із скороченням штату працівників.

Позивач вважає таке звільнення незаконним, оскільки роботодавцем не було взято до уваги три критерії його переважного права залишення на роботі, а саме: перебування на його утриманні двох неповнолітніх дітей; він є єдиним годувальником у сім`ї; з 2012 року працює в Загоні відомчої охорони, тобто є працівником з тривалим безперервним стажем роботи, сумлінно виконує свої обов`язки, жодного разу не був на лікарняному.

Влітку 2017 року був поданий керівництвом на підвищення на посаду охоронника шостого розряду третьої команди Загону відомчої охорони, успішно пройшов стажування на цю посаду та успішно склав іспит підрозділу режиму Банкнотно-монетного двору НБУ та отримав пароль доступу до системи.

Крім того, вказував на те, що йому не було запропоновано усіх вакантних посад.

Також позивач зазначає, що незаконним звільненням йому завдано моральну шкоду, яка полягає в глибоких стражданнях та нервових хвилюваннях, яку він оцінив в 10 000 грн.

Ураховуючи викладене позивач просив визнати незаконним його звільнення, скасувати наказ про звільнення, поновити його на роботі, скасувати запис про скорочення в трудовій книжці, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 000 грн.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

На обґрунтування ухваленого рішення, суд першої інстанції зазначив про те, що позивач звернувся до суду із позовом про поновлення його на роботі з пропуском встановленого законом місячного строку, заяви про поновлення пропущеного строку не подавав, про поважність причин пропуску нічого не вказував.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права при його ухваленні.

Просить скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Суд, закінчивши з`ясування обставин справи і перевірку їх доказами, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі, у межах доводів та вимог апеляційної скарги, вислухавши учасників процесу в судових дебатах, вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, керуючись наступним.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як встановлено судом, що підтверджується і матеріалами справи, згідно наказу №2611-к від 14 грудня 2012 року ОСОБА_1 було прийнято на посаду охоронника 5 розряду сьомої команди Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, Національного банку України ( а.с. 10 т. 1 ).

Відповідно до наказу №6523-к від 01 грудня 2015 року позивача переведено охоронником 5 розряду третьої команди Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, Національного банку України Департаменту безпеки ( а.с. 10 т. 1 ).

Рішенням №699-рш правління Національного банку України від 30 жовтня 2017 року Про перерозподіл окремих функцій між Банкнотно-монетним двором Національного банку України та структурними підрозділами центрального апарату Національного банку України , зокрема, з метою централізації функцій з питань організації та забезпечення охорони Банкнотно-монетного двору Національного банку України, оптимізації структури Департаменту безпеки виключено Загін відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, Національного банку України зі скороченням штату працівників та створено Загін відомчої охорони та в його складі відділ охорони, першу, другу, третю, четверту, п`яту, шосту, сьому та восьму команди охорони ( а.с. 13-17 т. 1 ).

Згідно із наказом Національного банку України № 3496-к від 31 жовтня 2017 року скорочено штат та чисельність працівників Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, Національного банку України Департаменту безпеки, вирішено підготувати інформацію про причини і терміни звільнення працівників, кількість та категорії працівників, наказано попередити працівників про їх скорочення, внести відповідні зміни до штатного розпису центрального апарату Національного банку України в установленому порядку ( а.с. 18-19 т. 1 ).

11 грудня 2017 року ОСОБА_1 було попереджено про звільнення у зв`язку зі скороченням штату працівників та запропоновано посаду охоронника 5 розряду першої команди охорони Загону відомчої охорони Національного банку України Департаменту безпеки від зайняття якої він відмовився ( а.с. 12, 19 т. 1 ).

Крім того, 06 лютого 2018 року позивачу було запропоновано посаду охоронника 5 розряду шостої команди охорони Загону відомчої охорони Департаменту безпеки від зайняття якої він також відмовився ( а.с. 19 т. 1 ).

Звільнення позивача було погоджено Первинною профспілковою організацією працівників НБУ відповідно до листа від 24 січня 2018 року, №В/94-002/15, який міститься в матеріалах справи ( а.с. 71 т. 1 ).

Наказом Національного банку України №800-к від 06 лютого 2018 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з 12 лютого 2018 року ( а.с. 8 т. 1 ).

Відповідно до наданої відповідачем інформації про вакантні посади станом на 12 лютого 2018 року вбачається, що на момент звільнення позивача були наявні дві вакантні посади, а саме: охоронник 5 розряду та прибиральник службових приміщень ( а.с. 104 т. 2 ).

При вирішенні заявлених апеляційних вимог суд другої інстанції виходить із наступних правових норм.

Так, відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне звільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Відповідно до статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту ; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну ( невійськову ) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Верховний Суд зауважує, що право на залишення на роботі передбачене частиною першою статті 42 КЗпП України не застосовується для працевлаштування у новоутворених структурних підрозділах ( при зміні організаційної структури ), оскільки, переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15-ц.

Враховуючи, що відповідно до рішення №699-рш правління Національного банку України від 30 жовтня 2017 року Про перерозподіл окремих функцій між Банкнотно-монетним двором Національного банку України та структурними підрозділами центрального апарату Національного банку України із структури Департаменту безпеки виключено Загін відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, Національного банку України та створено Загін відомчої охорони, а в його складі - відділ охорони, першу, другу, третю, четверту, п`яту, шосту, сьому та восьму команди охорони, то суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що до спірних правовідносин вимоги ст. 42 КЗпП України щодо переважного права позивача на залишення на роботі не застосовуються, оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що позивач був ознайомлений з наказом про його звільнення з 12 лютого 2018 року - 06 лютого 2018 року, що не заперечується сторонами.

12 березня 2018 року позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з аналогічним позовом про поновлення його на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 травня 2018 року провадження у справі закрито у зв`язку з тим, що вказаний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, тобто позивач звернувся за захистом своїх трудових прав до неналежного суду ( а.с. 30-34 т. 1 ).

До Оболонського районного суду м. Києва позивач звернувся 01 червня 2018 року, про що свідчить відмітка на поштовому конверті.

Відповідно до ст. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року Про практику розгляду судами трудових спорів встановлені статтями 228, 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

При цьому, заяв про поновлення пропущеного строку сторона позивача не заявляла, а місцевий суд позбавлений можливості самостійно з власної ініціативи поновлювати пропущений строк.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо необхідності залишення позовних вимог ОСОБА_1 без задоволення у зв`язку із пропуском місячного строку на звернення до суду щодо захисту свого порушеного права.

При цьому, мотивувальну частину рішення місцевого суду, на переконання суду апеляційної інстанції, необхідно доповнити висновками щодо застосування до спірних правовідносин між сторонами вимог ст. 42 КЗпП України відповідно до вимог постанови Верховного Суду від 18 листопада 2020 року ( а.с. 91-96 ), які є обов`язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи згідно ч. 1 ст. 417 ЦПК України.

Зазначене, безспірно, тягне за собою зміну мотивувальної частини рішення місцевого суду щодо висновків про застосування до спірних правовідносин вимог названої статті матеріального права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про незаконність та необґрунтованість судового рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права при його ухваленні, зокрема, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 55 Конституції України, ст.ст. 233, 234 КЗпП, ст. 267 ЦК України, ст.ст. 2, 5, 10-13, 76-81, 83, 259, 263-265 ЦПК України, з точки зору апеляційного суду та в силу викладеного, не знайшли свого підтвердження при апеляційному розгляді скарги.

Інші доводи апеляційної скарги, зокрема про те, що місцевим судом без заяви сторони самостійно встановлено факт пропуску позивачем встановленого законом строку на звернення до суду спростовується вищенаведеним п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року Про практику розгляду судами трудових спорів , де зазначено, що встановлені статтями 228, 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

Посилання апелянта, окрім іншого, на дотримання процесуальних норм при зверненні до суду із позовними вимогами, тривалий розгляд справи місцевим судом, перешкоджання йому в доступі до правосуддя, докладання всіх можливих зусиль для поновлення порушеного, як він вважає, права, на переконання апеляційного суду та у силу викладеного, не є правовою підставою, у даному разі, для задоволення, як позовних, так і апеляційних вимог.

Окрім іншого, доводи ОСОБА_1 про дотримання процесуальних норм при зверненні до суду із позовними вимогами, перешкоджання йому в доступі до правосуддя, з точки зору суду другої інстанції, не відповідають дійсності, оскільки повністю спростовуються названими по справі доказами, які суд відносить до числа належних, допустимих, достовірних та достатніх згідно положень ст.ст. 77-80 ЦПК України.

Апеляційний суд також вважає за необхідне відмітити, що Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( рішення ЄСПЛ у справі Проніна проти України від 18 липня 2006 року ).

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 5, 10-13, 76-81, 263, 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України, третя особа - Профспілковий комітет Первинної профспілкової організації працівників Національного банку України про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди змінити.

Доповнити мотивувальну частину рішення місцевого суду висновками щодо застосування до спірних правовідносин вимог ст. 42 КЗпП України.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий А.С. Сержанюк

Судді: Р.В. Березовенко

Г.І. Мостова