Постанова

від 27.07.2021 по справі 756/7222/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

27 липня 2021 року

м. Київ

справа № 756/7222/18

провадження № 61-5634св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Національний банк України,

третя особа - Профспілковий комітет Первинної профспілкової організації працівників Національного банку України ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва

від 28 листопада 2019 року у складі судді Диби О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Березовенко Р. В., Мостової Г. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного банку України (далі - НБУ), третя особа - Профспілковий комітет Первинної профспілкової організації працівників Національного банку України (далі - Профспілка НБУ), про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Позов обґрунтований тим, що 12 лютого 2018 року його звільнено із займаної посади у зв`язку із скороченням штату працівників.

Позивач вважає таке звільнення незаконним, оскільки роботодавцем не взято до уваги три критерії його переважного права залишення на роботі, а саме: перебування на його утриманні двох неповнолітніх дітей; він є єдиним годувальником у сім`ї;

із 2012 року працює в Загоні відомчої охорони, тобто є працівником із тривалим безперервним стажем роботи, сумлінно виконує свої обов`язки, жодного разу не був на лікарняному.

Влітку 2017 року поданий керівництвом на підвищення на посаду охоронника шостого розряду третьої команди Загону відомчої охорони, успішно пройшов стажування на цю посаду та успішно склав іспит підрозділу режиму Банкнотно-монетного двору НБУ та отримав пароль доступу до системи.

Крім того, вказував на те, що йому не запропоновано усіх вакантних посад.

Також позивач зазначає, що незаконним звільненням йому завдано моральну шкоду, яка полягає в глибоких стражданнях та нервових хвилюваннях, яку він оцінив у

10 000,00 грн.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати незаконним його звільнення, скасувати наказ про звільнення, поновити його на роботі, скасувати запис про скорочення в трудовій книжці, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також відшкодувати моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн.

Суди неодноразово розглядали цю справу.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення мотивоване тим, що позивача неправомірно звільнено з посади охоронника 5 розряду третьої команди охорони Загону відомчої охорони НБУ Департаменту безпеки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, проте позивач звернувся до суду із позовом про поновлення його на роботі з пропуском встановленого місячного строку, заяви про поновлення пропущеного строку не подавав, про поважність причин пропуску нічого не вказував.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва

від 28 листопада 2019 року скасовано і прийнято нову постанову. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді охоронника 5 розряду третьої команди Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві НБУ

з 13 лютого 2018 року. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 13 лютого 2018 року до 08 липня 2020 року у розмірі 360 232,61 грн та моральну шкоду у розмірі 3 000,00 грн. Допущено негайне виконання судового рішення у частині поновлення на роботі ОСОБА_1 та стягнення середньомісячної заробітної плати у розмірі 12 328,50 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що позивач не пропустив строк для звернення до суду за захистом свої порушених прав, оскільки про своє звільнення

з 12 лютого 2018 року він дізнався 06 лютого 2018 року, та 12 березня 2018 року звертався до Окружного адміністративного суду м. Києва з аналогічним позовом, проте ухвалою цього ж суду від 10 травня 2018 року провадження у справі закрито,

у зв`язку з тим, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства і вже 01 червня 2018 року позивач звернувся до Оболонського районного суду м. Києва

з указаним позовом. Отже, звільнення позивача проведено з порушенням трудового законодавства, оскільки не враховано його переважне право на залишення на роботі, так як у нього на утриманні перебуває двоє неповнолітніх дітей, він є єдиним годувальником у сім`ї та має тривалий безперервний стаж роботи. Крім того, при звільненні позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України йому не запропоновано всіх наявних вакантних посад.

Постановою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року касаційну скаргу НБУ задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 08 липня

2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та, направляючи справу на новий розгляд, мотивував своє рішення тим, що апеляційним судом не зазначено, які саме вакантні посади були наявні у відповідача на момент його звільнення. Крім того, не надано належної правової оцінки доводам відповідача про виконання ним обов`язку щодо працевлаштування позивача на роботі, з урахуванням його кваліфікації та досвіду роботи. Так, позивач обіймав посаду охоронника

5 розряду, у зв`язку з чим йому були запропоновані у новоствореному структурному підрозділі дві посади охоронника 5 розряду, які він міг зайняти, проте останній відмовився. До того ж зауважив, що право на залишення на роботі передбачене частиною першою статті 42 КЗпП України не застосовується для працевлаштування

у новоутворених структурних підрозділах (при зміні організаційної структури), оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах. Отже, апеляційному суду необхідно з`ясувати чи застосовуються до спірних правовідносин вимоги статті 42 КЗпП України щодо переважного права позивача на залишенні на роботі.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року змінено. Доповнено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції висновками щодо застосування до спірних правовідносин вимог статті 42 КЗпП України.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що

позов ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, оскільки останній пропустив місячний строк на звернення до суду щодо захисту свого порушеного права. Крім того, апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції та, доповнюючи його мотивувальну частину висновками щодо застосування до спірних правовідносин вимог статті 42 КЗпП України, зазначив, що до спірних правовідносин вимоги статті 42 КЗпП України щодо переважного права позивача на залишення на роботі не застосовуються, оскільки переважне право на залишення на роботі не

є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду

у новостворених підрозділах.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі

№ 824/3229/14-а, від 29 липня 2019 року у справі № 761/538/17, від 07 серпня

2019 року у справі № 755/4576/16-ц, від 10 липня 2019 року у справі

№ 760/10666/15-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 750/3222/16-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 474/321/18.

У червні 2021 року НБУ подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки позивач пропустив строк звернення до суду, встановлений статтею 233 КЗпП України.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Згідно з наказом від 14 грудня 2012 року № 2611-к ОСОБА_1 прийнято на посаду охоронника 5 розряду сьомої команди Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ.

Відповідно до наказу від 01 грудня 2015 року № 6523-к позивача переведено охоронником 5 розряду третьої команди Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ Департаменту безпеки.

Рішенням Правління НБУ від 30 жовтня 2017 року № 699-рш Про перерозподіл окремих функцій між Банкнотно-монетним двором НБУ та структурними підрозділами центрального апарату НБУ , зокрема, з метою централізації функцій

з питань організації та забезпечення охорони Банкнотно-монетного двору НБУ, оптимізації структури Департаменту безпеки виключено Загін відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ зі скороченням штату працівників та створено Загін відомчої охорони і в його складі відділ охорони, першу, другу, третю, четверту, п`яту, шосту, сьому та восьму команди охорони.

Згідно із наказом НБУ від 31 жовтня 2017 року № 3496-к скорочено штат та чисельність працівників Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ Департаменту безпеки, вирішено підготувати інформацію про причини і терміни звільнення працівників, кількість та категорії працівників, наказано попередити працівників про їх скорочення, внести відповідні зміни до штатного розпису центрального апарату НБУ в установленому порядку.

11 грудня 2017 року ОСОБА_1 попереджено про звільнення у зв`язку зі скороченням штату працівників та запропоновано посаду охоронника 5 розряду першої команди охорони Загону відомчої охорони НБУ Департаменту безпеки, від зайняття якої він відмовився (т. 1, а. с. 12, 19).

Крім того, 06 лютого 2018 року позивачу запропоновано посаду охоронника

5 розряду шостої команди охорони Загону відомчої охорони Департаменту безпеки, від зайняття якої він також відмовився (т. 1, а. с. 19).

Листом від 24 січня 2018 року № В/94-002/15 Профспілка НБУ повідомила про погодження звільнення позивача.

Наказом НБУ від 06 лютого 2018 року № 800-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з 12 лютого

2018 року.

Із наданої відповідачем інформації про вакантні посади станом на 12 лютого

2018 року вбачається, що на момент звільнення позивача були наявні дві вакантні посади, а саме: охоронник 5 розряду та прибиральник службових приміщень.

Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив із того, що позивача неправомірно звільнено з посади охоронника 5 розряду третьої команди охорони Загону відомчої охорони НБУ Департаменту безпеки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, проте позивач звернувся до суду із позовом про поновлення його на роботі з пропуском встановленого місячного строку, заяви про поновлення пропущеного строку не подавав, про поважність причин пропуску нічого не вказував.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що

позов ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, оскільки останній пропустив місячний строк на звернення до суду щодо захисту свого порушеного права. Крім того, апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції та, доповнюючи його мотивувальну частину висновками щодо застосування до спірних правовідносин вимог статті 42 КЗпП України, зазначив, що до спірних правовідносин вимоги щодо переважного права позивача на залишення на роботі не застосовуються, оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення

з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно

у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган, не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до статті 49? КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49? КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював, тобто всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник.

Системний аналіз наведених положень КЗпП України дає підстави для висновку, що при звільненні працівників у зв`язку із скороченням чисельності чи штату працівників роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, чия посада ліквідується (скорочується), усі вакантні на день звільнення на підприємстві посади за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, у тому числі

і у новостворених підрозділах.

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Правила статті 42 КЗпП України щодо врахування переважного права залишення на роботі, підлягають застосуванню, якщо відбувається часткове (не повне) скорочення рівнозначних (однотипних) посад, тобто частина посад скорочується, частина - ні, що дає можливість порівняти кваліфікацію та продуктивність праці працівників на рівнозначних (однотипних) посадах, які підлягають скороченню. У такому випадку переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці

і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам із урахування інших підстав, перелічених у частині другій статті 42 КЗпП України.

Отже, право на залишення на роботі, передбачене частиною першою статті 42

КЗпП України, не застосовується для працевлаштування у новоутворених структурних підрозділах (при зміні організаційної структури), оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах (постанова Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15).

Разом з тим, Верховний Суд у чергове зазначає, що працівникам, які підлягають звільненню у зв`язку із скороченням чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, роботодавець зобов`язаний запропонувати усі вакантні на день звільнення на підприємстві посади за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати

з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, у тому числі і у новоутворених структурних підрозділах підприємства.

Відповідно до статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Передбачені у положеннях статей 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

При цьому, норми КЗпП України не містять вичерпного переліку причин, які можна вважати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються

у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Тобто, поважність причин означає, що працівник не ставився безвідповідально до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали об`єктивні причини.

Поважні причини пропущення строку, встановленого у частині першій статті 233

КЗпП України, необхідно кваліфікувати як ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшли обґрунтованого висновку, що роботодавець, звільняючи позивача з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України в порушення процедури, визначеної статтею 49? КЗпП України, не запропонував усі наявні вакантні посади , обов`язки за якими міг виконувати позивач, оскільки обіймав посаду охоронника 5 розряду третьої команди Загону відомчої охорони, а саме вакантні посади охоронників у новоствореному Загоні відомчої охорони, до складу якого входили, у тому числі, перша, друга, третя, четверта, п`ята, шоста, сьома та восьма команди охорони.

Пропозиції сторони відповідача обійняти позивачу посади охоронника 5 розряду першої команди та охоронника шостої команди, не є належним виконанням обов`язків, встановлених статтею 49? КЗпП України щодо надання пропозицій з усіх наявних вакантних посад.

За встановленими у справі обставинами, рішенням Правління НБУ від 30 жовтня

2017 року до структури Департаменту безпеки внесено зміни: виключено Загін відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ зі скороченням штату працівників; створено Загін відомчої охорони та в його складі відділ охорони

з першою, другою, третьою, четвертою, п`ятою, шостою, сьомою та восьмою командою охорони; збільшено штатну чисельність працівників Департаменту

на 29 одиниць.

Отже, внаслідок змін у Департаменті безпеки НБУ відбулась ліквідація Загону відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві та створено Загін відомчої охорони, з тими ж функціями та обов`язками, а отже, у роботодавця були вакантні посади і останній зобов`язаний був запропонувати всі наявні на підприємстві вакансії позивачу.

Позивач працював охоронцем у третій команді Загону, працівники якого виконують свої функції у Деснянському районі м. Києва, у той час, як відповідачем запропоновано позивачу одну посаду охоронця у першій команді Загону та одну посаду у шостій команді Загону, які виконують функції у інших районах м. Києва, а вакантні посади у третій команді новоствореного Загону відомчої охорони позивачу не пропонувалися.

Стороною відповідача не доведено, що позивачу пропонувались усі вакантні посади, оскільки доводити правомірність звільнення працівника у суді зобов`язаний роботодавець. Неведене дає підстави для висновку, що позивача звільнено у зв`язку із скороченням штату з порушенням вимог статті 49? КЗпП України.

Верховний Суд також погоджується із висновком апеляційного суду у частині, що до спірних правовідносин вимоги статті 42 КЗпП України не застосовуються, оскільки

у зв`язку з перерозподілом окремих функції між Банкнотно-монетним двором НБУ та структурними підрозділами центрального апарату НБУ, до скорочення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України підлягав увесь Загін відомчої охорони об`єктів, розташованих у м. Києві, НБУ Департаменту безпеки, а переважне право на залишення на роботі враховуються при скороченні декількох посад, тобто інші рівнозначні посади залишаються, і тоді роботодавець застосовує переважне право та надає право на залишення на роботі працівникам з більш високою кваліфікацією

і продуктивністю праці.

Разом з тим, апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову про поновлення на роботі, доповнивши його висновками щодо незастосування статті 42 КЗпП України до спірних правовідносин, погодився із висновками суду першої інстанції про відмову у позові у зв`язку із пропуском позивачем строку звернення до суду.

У цій частині із рішеннями судів погодитись не можна з огляду на таке.

Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма статті 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки: в залежності від того, яка з цих подій відбулася раніше.

Отже, для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки. Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України).

Встановивши, що строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору пропущено, суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків,

а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

У цій справі, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову про поновлення на роботі, виходив із того, що заяву про поновлення пропущеного строку сторона позивача не заявляла, про поважність причин пропущеного строку нічого не вказувала.

Разом з тим, за змістом рішення суду першої інстанції є очевидним, що сторона позивача висловлювала свою позицію щодо строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, а саме: що позивач ознайомлений із наказом про звільнення

12 лютого 2018 року, а 12 березня 2018 року позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 травня 2018 року провадження у справі закрито у зв`язку із тим, що вказаний спір не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 30-34). Повний текст ухвали складено 11 травня 2018 року, а з цим цивільним позовом позивач звернувся до Оболонського районного суду м. Києва 01 червня 2018 року, тому вважав, що строк на звернення до суду не пропустив, про що вказував як у своєму позові, так

і у судовому засіданні.

Наведеним обставинам судом першої інстанції не надано оцінку, а отже, не виконано обов`язку суду щодо обговорення причин пропуску строків звернення до суду при вирішені трудового спору, а також не наведено у рішенні мотиви, чому суд вважає неможливим поновити пропущений строк.

У свою чергу, суд апеляційної інстанції, погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, вказував, що про поновлення пропущеного строку сторона позивача не заявляла, а місцевий суд позбавлений можливості самостійно з власної ініціативи поновлювати пропущений строк.

Такі висновки апеляційного суду є безпідставними, оскільки, як вказував Верховний Суд, перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, відповідно, встановивши, що такий строк пропущено, суд також з власної ініціативи зобов`язаний обговорити питання причин пропуску строків звернення до суду, що відповідатиме принципу змагальності цивільного процесу, оскільки дійшовши висновку про пропуск строк лише у нарадчій кімнаті при ухваленні рішення, та, постановляючи рішення про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку, суд позбавляє сторону позивача можливості навести суду свої аргументи на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду, а також сторону відповідача - заперечити таким аргументам.

За обставинами цієї справи, враховуючи помилкове звернення позивача до суду адміністративної юрисдикції, сторона позивача висловлювала позицію, про те, що позивачем не попущено строк звернення до суду, тому суд був зобов`язаний надати оцінку цим обставинам, на які посилався позивач, із точки зору поважності чи не поважності їх, як таких, що перешкоджали своєчасному зверненню до цивільного суду. І для такої оцінки не потрібна заява сторони позивача про поновлення строків звернення до суду, оскільки посилаючись на такі обставини, сторона позивача взагалі вважає, що строк на звернення до суду не пропущено.

Враховуючи викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанції про відмову

у задоволенні позову з підстав пропуску ОСОБА_1 строку на звернення до суду, без обговорення причин пропуску строку та надання оцінки таким причинам,

з посиланням на відсутність відповідної заяви позивача, не відповідає правильному застосуванню статті 234 КЗпП України.

З огляду на викладене, висновки судів про залишення позову без задоволення

у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення до суду не можна вважати обґрунтованими.

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Виходячи з викладеного, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Керуючись принципом процесуальної економії, враховуючи, що розглядуваний спір

є трудовим, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції та справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а не першої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції в силу своїх повноважень може усунути наведені порушення, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, враховуючи необхідність встановлення обставин, наведених вище.

Під час нового розгляду справи, суду апеляційної інстанції належить обговорити причини пропуску строку звернення ОСОБА_1 до суду, і в залежності від встановлення чи не встановлення поважності причин пропуску такого строку, вирішити трудовий спір.

Таким чином, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, підтвердились, оскільки за результатами перегляду справи

у касаційному порядку встановлено, що рішення суду апеляційної інстанції не відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 23 жовтня

2019 року у справі № 750/3222/16, від 14 квітня 2020 року у справі № 474/321/18, внаслідок чого рішення суду ухвалено за невстановлених обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме встановлення причин пропуску строку звернення до суду та надання оцінки таким причинам, відповідно до вимог статті 234 КЗпП України.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі постанова Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко