Постанова

від 27.01.2021 по справі 904/2581/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 904/2581/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Міщенка І. С., Сухового В. Г.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Фізичної особи-підприємця Штефана Владислава Олександровича -

Лісового Д. О., особисто,

Криворізької міської ради - Чабарай К. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Штефана Владислава Олександровича

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2020

(у складі колегії суддів: Іванов О. Г. (головуючий), Антонік С. Г., Дармін М. О.)

та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.2019

(суддя Юзіков С. Г.)

у справі № 904/2581/19

за позовом Фізичної особи-підприємця Штефана Владислава Олександровича

до Криворізької міської ради

про тлумачення умов договору оренди земельної ділянки від 29.12.2007 № 140,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2019 року Фізична особа-підприємець Штефан Владислав Олександрович (далі - позивач, ФОП Штефан В. О.) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом (з урахуванням уточненої позовної заяви від 16.08.2019 (з урахуванням клопотання від 22.08.2019 щодо описки у п. 3 позовних вимог уточненої позовної заяви) до Криворізької міської ради (далі - відповідач, Криворізька міськрада), в якому просив розтлумачити п. 6, 12, 21 договору оренди земельної ділянки від 29.12.2007 № 140, який зареєстрований у Криворізькому відділі Дніпропетровської регіональної філії Державного підприємства Центр державного земельного кадастру , про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 05.03.2008 за № 040810800140.

На обґрунтування позовних вимог ФОП Штефан В. О. вказав, що існує необхідність тлумачення судом п. 6, 12, 21 договору оренди земельної ділянки від 29.12.2007 № 140, укладеного між позивачем та відповідачем (далі - договір оренди земельної ділянки), оскільки у сторін договору відсутнє однакове розуміння його змісту, існує невизначеність і незрозумілість певних частин та пунктів договору, які суперечать один одному, не узгоджуються із положеннями законодавства, що не дає змоги з`ясувати дійсний зміст угоди та її частин, сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони правочину, що свідчить про наявність спору між сторонами.

ФОП Штефан В. О. зазначив, що слід розтлумачити:

п. 6 договору оренди земельної ділянки в частині підстав для розрахунку розміру орендної плати, адже у сторін існують розбіжності у розумінні того, на підставі якого саме витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (від 2010 року чи від 2016 року) має здійснюватися розрахунок розміру орендної плати за землю;

п. 12 - в частині перегляду розміру та суми орендної плати без внесення змін до договору та в частині зміни (збільшення або зменшення) розміру орендної плати в односторонньому порядку на підставі нечинного рішення міської ради від 14.05.2010 № 3884 Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Кривого Рогу . Позивач також зазначив, що доцільним буде розтлумачити у п. 12 договору оренди слово переглядається з урахуванням положень законодавства щодо зміни розміру орендної плати за землю;

п. 21 - щодо можливості зміни розміру орендної плати в односторонньому порядку після закінчення строку дії договору оренди.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.2019 в задоволенні позову відмовлено.

На обґрунтування рішення суд першої інстанції зазначив, що позивач не довів, що при укладанні договору оренди земельної ділянки не усвідомлював його змісту і, що цей договір укладено не на основі вільного волевиявлення сторін; позивач розумів і розуміє умови договору оренди земельної ділянки, однак на даний час не згоден з ними і при подачі позову підміняє поняття тлумачення договору і внесення зміни до умов договору .

Проаналізувавши умови п. 6, 7, 10, 12, 14, 30 договору оренди земельної ділянки та порівнявши їх зміст, суд дійшов висновку, що сторони визнали відсутність необхідності внесення змін та доповнень до договору за настання певних умов і погодили автоматичне застосування у відносинах тих обставин (подій), які виникають при зміні: банківських реквізитів отримувача орендної плати; нормативної грошової оцінки земельної ділянки та її індексації; умов господарювання, передбачених договором; розмірів річної орендної плати за землю, базової вартості 1 м2 земель міста, розмірів земельного податку, підвищення цін і тарифів, зміни коефіцієнтів індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря (позивача); а також - обов`язком орендаря (позивача) самостійного обчислення суми орендної плати щороку станом на 1 січня і до 1 лютого поточного року та подання відповідному органу державної податкової служби податкової декларації на поточний рік; правом орендодавця (відповідача) в односторонньому порядку збільшувати розмір орендної плати у разі збільшення відповідно до законодавства України розміру земельного податку.

Також суд вказав, що у п. 21 договору оренди земельної ділянки відсутні незрозумілі слова, неоднозначні поняття й терміни, які не дають змоги сторонам з`ясувати їх дійсні наміри при підписанні договору; цей пункт, за настання певних умов, зобов`язує сторін керуватися умовами розділу договору Орендна плата .

Стосовно п. 36 договору оренди земельної ділянки суд зауважив, що умови цього пункту застосовуються до інших змін умов договору, відмінних від тих, у яких визначено відсутність необхідності внесення змін та доповнень до договору.

Суд першої інстанції не розглядав заяву відповідача про застосування строків позовної давності з огляду на висновки суду про відмову у задоволенні позовних вимог через недоведеність позивачем необхідності тлумачення умов договору оренди земельної ділянки.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2020 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.2019 скасовано, прийнято нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Розтлумачено п. 12 договору оренди земельної ділянки від 29.12.2007 № 140 таким чином, що розмір та сума орендної плати переглядається, тобто змінюється (зменшується або збільшується) автоматично без внесення змін до договору за наявності підстав, зазначених у даному пункті.

У решті позовних вимог відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції у задоволеній частині мотивована тим, що в договорах оренди земельних ділянок слово переглядається розуміється як змінюється . Оскільки в договорі оренди земельної ділянки, з урахуванням додаткової угоди до нього, сторони погодили, що зміна орендної плати здійснюється без внесення змін до договору, то зміна здійснюється автоматично без укладання додаткової угоди до договору.

Враховуючи наявність між сторонами спору щодо розуміння п. 12 договору оренди земельної ділянки, суд апеляційної інстанції розтлумачив вказаний пункт договору таким чином, що розмір та сума орендної плати переглядається, тобто змінюється (зменшується або збільшується) автоматично без внесення змін до договору за наявності підстав, зазначених у цьому пункті.

Вказавши про те, що приписи ст. 23, 30 Закону України Про оренду землі , умови Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 № 220 Про затвердження Типового договору оренди землі (далі - типовий договір оренди землі), письмова форма погодженого розрахунку розміру орендної плати, яка визначена постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2006 № 1724 Деякі питання оренди земель (далі - Постанова № 1724) та додатків № 1, № 2 до цієї постанови, не стосуються предмету позову у даній справі, яким є тлумачення умов договору, а не визнання недійсними умов договору з підстав їх невідповідності зазначеним правовим нормам, та не покладалися позивачем в основу позовних вимог, суд відхилив доводи позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин зазначених норм Закону України Про оренду землі , умов типового договору оренди землі та письмової форми погодженого розрахунку розміру орендної плати.

Одночасно у постанові суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в даному випадку строк позовної давності не сплив, вказавши, що у період з 01.01.2013 по 13.11.2018 у відповідача не було сумнівів щодо погодженого сторонами розміру орендної плати за спірним договором, оскільки лише у грудні 2018 року міська рада звернулася до господарського суду із позовом у справі № 904/5898/18 про стягнення з позивача заборгованості з орендної плати за 2016 рік, посилаючись на прийняття міською радою рішення від 24.06.2015 № 3727 про встановлення нових ставок земельного податку, розміру орендної плати та пільг зі сплати за землю на території міста, яке потягло за собою зміну (збільшення) розміру орендної плати.

Не погоджуючись з постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2020 та рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.2019, ФОП Штефан В. О. подав до Касаційного господарського суду касаційну скаргу (її нову редакцію на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 12.11.2020), у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та наявність випадків, передбачених п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просив скасувати постанову апеляційного господарського суду від 14.09.2020 та рішення суду першої інстанції від 04.11.2019, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Водночас у касаційній скарзі позивач заявив клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 5 ст. 302 ГПК України, мотивуючи його необхідністю забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики в частині застосування умов Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 № 220 Про затвердження Типового договору оренди землі , письмової форми погодженого розрахунку розміру орендної плати, яка визначена постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2006 № 1724 Деякі питання оренди земель (далі - Постанова №1724) та додатків № 1, № 2 до цієї постанови, а також зазначаючи про необхідність врегулювання конфлікту між положеннями ст. 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України (щодо свободи договору) та приписами ст. 23, 30 Закону України Про оренду землі (щодо перегляду розміру орендної плати) та іншими нормами законодавства.

Ухвалою Верховного Суду від 24.12.2020 відкрито касаційне провадження у справі №904/2581/19 з підстав, передбачених п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Призначено розгляд касаційної скарги у відкритому судовому засіданні на 27.01.2021.

21.01.2021 від Криворізької міськради та 25.01.2021 від ФОП Штефана В. О. на розгляд Верховного Суду надійшли заяви про проведення судового засідання, призначеного на 27.01.2021, у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням системи відеоконференцзв`язку EasyCon .

Заяви Криворізької міськради та ФОП Штефана В. О. про проведення судового засідання, призначеного на 27.01.2021, у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням системи відеоконференцзв`язку EasyCon задоволено ухвалами Верховного Суду від 21.01.2021 та від 25.01.2021 відповідно.

25.01.2021 Криворізька міськрада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому заперечила доводи касаційної скарги, просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду від 14.09.2020 - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ФОП Штефана В. О., його представника та представника міської ради, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 29.12.2007 між Криворізькою міськрадою (орендодавець) та ФОП Штефаном В. О. (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки № 140 строком на 2 роки, відповідно до якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку житлової та громадської забудови, площею 0,3962 га, кадастровий номер 1211000000:04:279:0025, яка знаходиться на вул. Електрозаводській біля будинку №28 у Жовтневому районі міста Кривого Рогу, для розміщення тюнинг-центру та автостоянки. На земельній ділянці знаходиться тимчасова споруда автостоянки (п. 1-3, 5 у редакції додаткової угоди від 23.04.2010).

У договорі оренди земельної ділянки сторони погодили, зокрема, такі умови:

річна орендна плата вноситься орендарем виключно у грошовій формі незалежно від результатів діяльності орендаря у трикратному розмірі земельного податку, що встановлюється Законом України Про плату за землю , на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, виконаного управлінням Держкомзему у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області (п. 6 у редакції додаткової угоди від 23.04.2010);

розмір та сума орендної плати переглядається без внесення змін до договору у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором (включно зі зміною мети використання або цільового призначення земельної ділянки); зміни (збільшення або зменшення за рішенням міської ради) розмірів річної орендної плати за землю, базової вартості 1 м2 земель міста, розмірів земельного податку, підвищення цін і тарифів, зміни коефіцієнтів індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджується документами; в інших випадках, передбачених законодавством та договором (п. 12);

неповернення земельної ділянки у зазначений термін не звільняє орендаря від сплати орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою. Плата за фактичне користування земельною ділянкою вноситься у розмірах, визначених розділом Орендна плата цього договору (п. 6-14). Нарахування орендної плати припиняється з дати оформлення акта приймання-передачі (повернення) земельної ділянки (п. 21);

Додатковою угодою від 23.04.2010 сторони, зокрема, погодили продовжити строк дії договору на 3 роки на тих самих умовах (на підставі відповідного рішення міської ради від 27.01.2010 № 3714).

У справі № 904/2581/19, яка розглядається, суди також установили, що постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.12.2014 у справі № 904/3615/14, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду від 17.02.2015, стягнуто з ФОП Штефана В. О. на користь держави в особі Криворізької міської ради заборгованість по орендній платі за договором оренди земельної ділянки від 29.12.2007 № 140, виходячи, зокрема, з умов п. 6, 10 вказаного договору, та враховуючи рішення міської ради від 14.05.2010 № 3884 Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Кривого Рогу . У справі № 904/3615/14 вирішувався спір щодо боргу ФОП Штефана В. О. з орендної плати за землю за період з 01.01.2011 по 14.05.2013; у судових рішеннях у цій справі не встановлено наявності у змісті договору будь-яких формулювань, які б були незрозумілими і ускладнювали б виконання ФОП Штефаном В. О. своїх договірних зобов`язань, не зазначав про це при розгляді справи і ФОП Штефан В.О. Під час розгляду справи № 904/3615/14 позивач розумів умови договору й не мав потреби у їх тлумаченні.

Посилаючись на те, що у сторін договору оренди земельної ділянки відсутнє однакове розуміння його змісту, існує невизначеність і незрозумілість певних частин та пунктів договору, які суперечать один одному, не узгоджуються із положеннями законодавства, що не дає змоги з`ясувати дійсний зміст угоди та її частин, сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони правочину, що свідчить про наявність спору між сторонами, ФОП Штефан В. О. звернувся до господарського суду з позовом про тлумачення умов:

пункту 6 договору в частині підстав для розрахунку розміру орендної плати, адже у сторін існують розбіжності у розумінні того, на підставі якого саме витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (від 2010 року чи від 2016 року) має здійснюватися розрахунок розміру орендної плати за землю;

пункту 12 - в частині порядку перегляду розміру орендної плати із одночасним тлумаченням слова переглядається , яке вживається у цьому пункті, оскільки, на переконання позивача, умова цього пункту, яка встановлює, що розмір та сума орендної плати переглядається без внесення змін до договору за наявності відповідних підстав не може бути застосована, адже суперечить приписам ст. 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України), ст. 14, 30 Закону України Про оренду землі , п. 36 типового договору оренди землі, відповідно до яких зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною письмовою згодою сторін, а у разі недосягнення такої згоди - спір вирішується в судовому порядку.

Одночасно позивач вказав, що доцільним буде розтлумачити п. 12 договору і в частині перегляду зміни (збільшення або зменшення за рішенням міської ради) розмірів річної орендної плати за землю, базової вартості 1 м2 земель міста в односторонньому порядку за відсутності між сторонами правовідносин на основі рішення Криворізької міської ради від 14.05.2010 року № 3884 Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Кривого Рогу .

Пункту 21 - щодо можливості зміни розміру орендної плати в односторонньому порядку після закінчення строку дії договору оренди, оскільки сторони договору по різному розуміють обсяг обов`язків позивача щодо розміру орендної плати після закінчення строку дії договору, відповідно мають різне уявлення щодо волевиявлення іншої сторони правочину в цій частині. ФОП Штефан В. О. вважає, що після закінчення строку дії договору жодних змін (в т. ч. автоматичних) щодо збільшення розміру орендної плати у зв`язку із затвердженням нової технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Кривого Рогу чи зміни ставок тощо до припиненого договору не може бути внесено, позаяк у договір, який закінчив свою дію неможливо внести зміни щодо розміру орендної плати. Тобто, за умови використання земельної ділянки після закінчення строку дії договору нарахування заборгованості з орендної плати можливе лише у розмірі, який був визначений та погоджений сторонами на час укладання цього договору.

Суд першої інстанції рішенням від 04.11.2019 відмовив у задоволенні позову через те, що не встановив підстав для здійснення тлумачення умов п. 6, 12, 21 договору оренди земельної ділянки відповідно до ст. 213 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Суд апеляційної інстанції у постанові від 14.09.2020 дійшов висновку про наявність підстав для тлумачення п. 12 договору оренди земельної ділянки таким чином, що розмір та сума орендної плати переглядається, тобто змінюється (зменшується або збільшується) автоматично без внесення змін до договору за наявності підстав, зазначених у даному пункті, в результаті чого рішення суду першої інстанції від 04.11.2019 було скасовано з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позову. У решті позовних вимог судом відмовлено.

При вирішенні спору судами до спірних правовідносин було застосовано положення, зокрема, ст. 213, 628, 637 ЦК України.

Окрім того, суд апеляційної інстанції при вирішенні спору врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 17.10.2018 у справі №753/22010/14-ц, від 10.04.2019 у справі № 916/2500/15, Касаційного господарського суду у складі Верховного суду у постановах від 16.04.2019 у справі № 916/1171/18, від 11.09.2019 у справі № 922/3740/18, щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах.

Постанову апеляційного господарського суду від 14.09.2020 та рішення суду першої інстанції від 04.11.2019 ФОП Штефан В. О. оскаржив з підстав, передбачених п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зі змісту п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України слідує, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування саме судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (п. 3).

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних позивачем судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.

Частиною 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано ст. 287 ГПК України, ч. 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23.10.1996; Brualla Gomes de la Torre v. Spain від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden ).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Обґрунтовуючи наявність передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підстави касаційного оскарження судових рішень, скаржник зазначив, що висновки суду апеляційної інстанції у справі, яка розглядається, не відповідають правовим позиціям

Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постановах від 25.07.2018 у справі № 317/39/17, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19, Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постановах від 25.03.2020 у справі № 546/314/17, судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 16.03.2020 у справі №922/1658/19 та від 16.04.2018 у справі № 910/7905/17, об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 10.04.2019 у справі № 916/2500/15, від 17.10.2018 у справі № 753/22010/14-ц, Касаційного господарського суду у складі Верховного суду у постановах від 16.04.2019 у справі №916/1171/18, від 11.09.2019 у справі № 922/3740/18.

Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено у поданій касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до п. 1 ч. 2 ст.287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

У справі № 904/2581/19, яка розглядається, предметом розгляду є вимоги про тлумачення умов договору оренди земельної ділянки (строк дії якого закінчився) відповідно до ст. 213 ЦК України. При цьому суд апеляційної інстанції розтлумачив п. 12 цього договору та відмовив в тлумаченні п. 6 та п. 21 договору.

Проаналізувавши висновки Верховного Суду у зазначених у касаційній скарзі справах, наведених на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Касаційний господарський суд дійшов такого.

У справі № 916/2500/15, у якій спір виник у зв`язку з невизначеністю правового режиму рухомого майна, придбаного за рахунок грошових коштів, унесених позивачем як вклад у спільну діяльність, після припинення дії договору про спільну діяльність унаслідок його розірвання за рішенням суду, Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про визнання права власності та змінила мотивувальну частину цього рішення, виходячи з тлумачення договору про спільну діяльність (постанова від 10.04.2019).

У справі № 753/22010/14-ц за позовом про стягнення залишку неоплаченої вартості квартири за договором купівлі-продажу Велика Палата Верховного Суду скасувала постановлені у справі судові рішення з направленням справи на новий розгляд, вказавши на невстановлення судами фактичних обставин, які необхідні для вирішення спору (постанова від 17.10.2018).

У справі № 916/1171/18 Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позовних вимог про тлумачення інвестиційного договору, за встановлених обставин існування спору між сторонами щодо змісту його окремих частин (постанова від 16.04.2019).

У справі № 922/3740/18 Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про тлумачення договору оренди нежитлового приміщення, встановивши відсутність незрозумілих понять та слів, які не дають змоги з`ясувати наміри сторін (постанова 11.09.2019).

У справі № 917/39/17 Верховний Суд вважав правильним висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про тлумачення договору оренди землі, оскільки цей договір не містить незрозумілих понять і слів, які не дають змоги з`ясувати дійсні наміри сторін, та оскільки немає спору щодо його виконання (постанова від 25.07.2018).

У справі № 753/11000/14-ц Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу та застосуванням принципу слова договору повинні тлумачитись проти того, хто їх написав (contra proferentem) (постанова від 18.04.2018).

У справі № 546/314/17 Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про розірвання договорів оренди, виходячи з встановлених обставин дотримання відповідачем умов договорів оренди землі та відсутність в договорах такої підстави для розірвання договорів як відсутність взаємної згоди сторін щодо змін умов договорів оренди (постанова від 25.03.2020).

У справі № 160/1088/19 Верховний Суд розглядав позов про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень та погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення заявлених позовних вимог, врахувавши умови укладених договорів оренди та чинні рішення ради (постанова від 10.03.2020).

У справі № 910/7905/17 Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про внесення змін до договору оренди землі у зв`язку з прийняттям міською радою рішення про зміну мінімального розміру орендної плати для даного виду землекористування (постанова від 16.04.2018).

У справі № 922/1658/19 Верховний Суд скасував постановлені у справі судові рішення про задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою з урахуванням щорічної індексації нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а справу направив на новий розгляд для встановлення, необхідний для вирішення спору обставин (постанова від 16.03.2020).

Також у касаційній скарзі ФОП Штефан В. О., обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції у справі, яка розглядається, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, посилався на те, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи взяв до уваги відзив Криворізької міськради на апеляційну скаргу позивача, який підписаний представником міської ради Чабарай К. В., яка не мала повноважень на його підписання, що суперечить правовому висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 23.11.2020 у справі № 908/592/19.

У справі № 908/592/19, на яку посилається скаржник, Верховний Суд переглядав в касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги у зв`язку з відсутністю в особи, яка цю скаргу підписала, повноважень на її підписання.

В той час як у справі № 904/2581/19, яка розглядається, предметом апеляційного розгляду було рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою, підписаною особою, яка мала на це повноваження.

З огляду на викладене, правовідносини у зазначених вище справах, на які посилається ФОП Штефан В. О. у касаційній скарзі, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, та у справі № 904/2581/19, яка розглядається, не є подібними, оскільки різняться за предметом та підставами позову, за фактичними обставинами, які формують зміст правовідносин, та матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п.1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції на підставі п. 5 ч. 1 ст.296 цього Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 904/2581/19 за касаційною скаргою ФОП Штефана В. О. в частині підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Посилаючись на наявність підстави оскарження судових рішень, передбаченої п. 3 ч.2 ст. 287 ГПК України, ФОП Штефан В. О. вказав на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо питання застосування п. 13 типового договору оренди землі (у редакції, чинній на час укладення спірного договору оренди) та щодо питання застосування письмової форми погодженого розрахунку розміру орендної плати, яка визначена Постановою № 1724.

У касаційній скарзі позивач зазначив, що п. 12 договору оренди земельної ділянки, який містить умову, що розмір та сума орендної плати переглядається без внесення змін до договору, не відповідає положенням п. 13 типового договору оренди землі, який у редакції на час укладення спірного договору оренди передбачав, що розмір орендної плати переглядається з визначеною сторонами періодичністю.

На думку позивача, відповідач незаконно змінив суть п. 13 типового договору оренди землі, який встановлював періодичність перегляду розміру орендної плати, виклавши його у редакції п. 12 договору оренди земельної ділянки, адже сторони не мають право змінювати порядок внесення змін до договору оренди землі, передбачений як типовим договором, так і ст. 30 Закону України Про оренду землі .

Також за доводами скаржника, сторони у п. 12 договору передбачили лише перегляд розмірів річної орендної плати без внесення змін до договору, але не її автоматичну зміну, а тому такий перегляд повинен відбуватись з урахуванням Постанови № 1724 та додатків № 1, № 2 до неї щодо розрахунку розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких проведена/не проведена, або у будь-якій іншій допустимій формі.

Таким чином, ФОП Штефан В. О. вважає, що будь-які зміни умов договору оренди мають здійснюватися у письмовому вигляді та взаємною згодою сторін, а у разі не досягнення згоди таке питання має вирішуватись у судовому порядку, тому наведене судом апеляційної інстанції тлумачення п. 12 договору оренди земельної ділянки не узгоджується та суперечить ст. 179 ГК України, ст. 14, 15, 23, 30 Закону України Про оренду землі , п. 36 типового договору оренди землі.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені ФОП Штефаном В. О. судові рішення, враховуючи встановлені ГПК України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції, не встановивши наявність відповідного висновку Верховного Суду щодо застосування господарськими судами норми права саме у таких подібних правовідносинах, на що посилається позивач у касаційній скарзі, ураховуючи обставини того, що інша сторона у справі не заперечила щодо відсутності зазначеного висновку Верховного Суду, виходить із такого.

Як вже зазначалось вище, предметом розгляду у цій справі є вимоги ФОП Штефана В. О. про тлумачення умов договору оренди земельної ділянки відповідно до ст. 213 ЦК України (в частині підстав для розрахунку розміру орендної плати (п. 6); в частині перегляду розміру та суми орендної плати без внесення змін до договору та в частині зміни (збільшення або зменшення) розміру орендної плати в односторонньому порядку на підставі нечинного рішення міської ради від 14.05.2010 № 3884 Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Кривого Рогу (п. 12); щодо можливості зміни розміру орендної плати в односторонньому порядку після закінчення строку дії договору оренди (п. 21)).

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У ч. 8 ст. 179 ГК України закріплено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом ч. 1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Відповідно до ст. 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст. 213 цього Кодексу. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Статтею 213 ЦК України встановлено, що зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину (ч. 1, 2).

Правила тлумачення змісту правочину визначено частиною 3 ст. 213 ЦК України, яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За змістом ч. 4 ст. 213 ЦК України якщо за правилами, встановленими частиною 3 цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Таким чином, у ч. 3, 4 ст. 213 ЦК України визначено загальні способи, що застосовуються при тлумаченні, які втілюються у трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виявляли при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (якщо перші два не дали результатів) є врахування: а) мети правочину, б) змісту попередніх переговорів, в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше у правовідносинах між собою), г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.

У розумінні наведених положень закону тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення суперечностей та прогалин у трактуванні його положень.

Підставою для тлумачення судом угоди є наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з`ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, при цьому тлумачення не може створювати нових умов, тільки роз`яснювати вже існуючі умови договору.

Оскільки метою тлумачення правочину є з`ясування змісту його окремих частин, який становить права та обов`язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину.

Таким чином при вирішенні питання щодо тлумачення змісту правочину, суду необхідно встановити наявність між сторонами договору спору, перевірити та встановити в чому полягає порушення прав позивача і чи дійсно є обставини, на які посилається позивач достатніми підставами для застосування ст. 213 ЦК України.

Така правова позиція щодо застосування ст. 213, 637 ЦК України наведена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі №753/22010/14-ц, від 10.04.2019 у справі № 916/2500/15, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 16.04.2019 у справі № 916/1171/18, від 11.09.2019 у справі № 922/3740/18, які в силу ч. 4 ст.236 ГПК України, були враховані апеляційним господарського судом при вирішенні спору.

Врахувавши вказані загальні висновки Верховного Суду щодо застосування ст. 213, 637 ЦК України у правовідносинах, пов`язаних з тлумаченням правочину, встановивши наявність між сторонами спору щодо розуміння п. 12 договору оренди земельної ділянки, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність тлумачення вказаного пункт договору.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, сторони при укладанні спірного договору оренди земельної ділянки, без зауважень та заперечень погодили у п. 12 договору, що розмір та сума орендної плати переглядається без внесення змін до цього договору у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором (включно зі зміною мети використання або цільового призначення земельної ділянки); зміни (збільшення або зменшення) розмірів річної орендної плати за землю, базової вартості 1 м2 земель міста, розмірів земельного податку, підвищення цін і тарифів, зміни коефіцієнтів індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджується документами; в інших випадках, передбачених законодавством та цим договором.

Перш за все суд апеляційної інстанції розтлумачив слово переглядається , яке вживається у цьому пункті договору.

Здійснивши аналіз положень ст. 15 Закону України Про оренду землі (яка визначає, що однією з істотних умов договору є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату) та ст. 23 цього ж Закону (в якій закріплено, що орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін), суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що згідно діючого законодавства та усталеної практики в договорах оренди земельних ділянок слово переглядається розуміється як змінюється .

З огляду на наведене тлумачення слова переглядається та з огляду на зміст п. 12 договору оренди земельної ділянки, в якому сторони погодили, що зміна розміру та суми орендної плати здійснюється без внесення змін до договору, апеляційний суд вказав, що зміна розміру та суми орендної плати здійснюється автоматично без укладання додаткової угоди до договору.

Отже, суд апеляційної інстанції обґрунтовано здійснив тлумачення п. 12 договору оренди земельної ділянки таким чином, що розмір та сума орендної плати переглядається, тобто змінюється (зменшується або збільшується) автоматично без внесення змін до договору за наявності підстав, зазначених у даному пункті.

Крім того, суд апеляційної інстанції правильно вказав, що п. 36 договору оренди земельної ділянки, який передбачає, що зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін, а у разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір вирішується у судовому порядку, застосовується до інших змін умов договору відмінних від тих, у яких визначено відсутність необхідності внесення змін та доповнень до договору, що не суперечить нормам чинного законодавства, оскільки договір оренди земельної ділянки підписано і тривалий час виконувався сторонами. Тобто, саме у такий спосіб сторони погодили порядок змін умов договору.

З`ясувавши, що позивач, звертаючись з позовом про тлумачення умов договору оренди земельної ділянки, мотивуючи його наявністю розбіжностей у розумінні сторонами його умов щодо підстав для розрахунку та зміни розміру орендної плати, фактично вказує на невідповідність умов договору вимогам чинного законодавства та намагається примусити суд дослідити обставини відповідності чи невідповідності змісту договору вимогам діючого закону, апеляційний суд вірно вказав, що порівняння умов договору діючому законодавству не є тлумаченням правочину за правилами ст. 213 ЦК України, а є підставою для визнання правочину або його окремих частин недійсним, що не є предметом судового розгляду в межах вирішення цього спору.

З огляду на наведене, встановивши відсутність необхідних умов для тлумачення правочину відповідно до ст. 213 ЦК України, оскільки п. 6 та п. 21 договору оренди земельної ділянки є зрозумілими, не містять незрозумілих слів, понять, термінів, які не дають змоги з`ясувати дійсні наміри сторін договору, суд апеляційної інстанції правомірно відмовив у тлумаченні вказаних пунктів договору.

Посилання у касаційній скарзі на невідповідність п. 12 договору оренди земельної ділянки положенням п. 13 типового договору оренди землі суд касаційної інстанції відхиляє, з огляду на те, що за правилами ч. 4 ст. 179 ГК України (у редакції, чинній на час укладення договору оренди земельної ділянки) при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

Так, конкретизуючи умови типового договору оренди землі, сторони дійшли взаємної згоди (без зауважень та заперечень) щодо порядку та способу перегляду розміру та суми орендної плати при настанні певних обставин без внесення змін у договорі, що закріпили у п. 12 договору оренди земельної ділянки. Вказаний пункт договору під час дії правочину сторонами не змінювався у порядку, визначеному п. 36 договору оренди, і в судовому порядку недійсним не визнавався, що свідчить про взаємну згоду сторін із умовами цього пункту.

Аргументи скаржника про те, що перегляд розмірів річної орендної плати повинен відбуватись з урахуванням Постанови № 1724 та додатків № 1, № 2 до неї щодо розрахунку розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких проведена/не проведена, або у будь-якій іншій допустимій формі, але не автоматично, суперечать погодженими сторонами умовам п. 10, 12 договору оренди земельної ділянки, відповідно до яких зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки та її індексація, а також перегляд розміру та суми орендної плати, проводяться без внесення змін до договору.

Суд вважає за необхідне зазначити, що і Європейський суд з прав людини, рішення якого згідно статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини визнаються джерелом права в України, неодноразово вказував, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (справа Трофимчук проти України від 28.10.2010).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги ФОП Штефана В. О. про неправильне застосування судами норми матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційну скаргу ФОП Штефана В. О. у частині підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, необхідно залишити без задоволення, а постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2020, якою було змінено рішення суду першої інстанції від 04.11.2019, - без змін.

З урахуванням вищевикладеного, касаційний суд відмовляє у задоволенні клопотання позивача про передачу справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав необхідністю забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики в частині застосування умов Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 № 220 Про затвердження Типового договору оренди землі , письмової форми погодженого розрахунку розміру орендної плати, яка визначена постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2006 № 1724 Деякі питання оренди земель (далі - Постанова №1724) та додатків № 1, № 2 до цієї постанови, а також з підстав необхідності врегулювання конфлікту між положеннями ст. 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України (щодо свободи договору) та приписами ст. 23, 30 Закону України Про оренду землі (щодо перегляду розміру орендної плати) та іншими нормами законодавства, оскільки наведені правові норми не стосуються предмету позову у даній справі, яким є тлумачення саме умов договору, а не вказаних правових норм, або визнання недійсними умов договору з підстав їх невідповідності зазначеним правовим нормам, та, відповідно, взагалі не покладалися судами в основу висновків, викладених в оскаржуваних позивачем судових рішень.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі № 904/2581/19 за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Штефана Владислава Олександровича в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Штефана Владислава Олександровича в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2020 у справі № 904/2581/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: І. С. Міщенко

В. Г. Суховий