Постанова

від 16.02.2021 по справі 540/1085/20

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 лютого 2021 р.м.ОдесаСправа № 540/1085/20 Головуючий в 1 інстанції: Кисильова О.Й.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача - Турецької І. О.,

суддів - Стас Л. В., Шеметенко Л. П.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки)

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог.

У квітні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду першої інстанції з позовом до ГУ ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (далі - ГУ ДПС у Херсонській області, АРК та м. Севастополі), в якому просив:

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-6404-51-У від 14 лютого 2019 року щодо сплати боргу з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне страхування у розмірі 18 276,72 грн.

Позов обґрунтовано тим, що оскаржувана вимога складена з порушенням чинного законодавства, оскільки Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не містить жодних відомостей щодо такої фізичної особи-підприємця як ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), з чого випливає, що останній не зобов`язаний сплачувати єдиний внесок.

Позивач указує, що він не формував і не подавав заяви щодо реєстрації його як фізичної особи - підприємця відповідно до закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 р. №755 -IV (далі - Закон №755 -IV)

Понад те, позивач наголошує, що з 10 травня 2018 року по теперішній час перебуває у трудових відносинах з Державним навчально-науковим закладом післядипломної освіти Дипломатична академія України імені Геннадія Удовенка при Міністерстві закордонних справ , який, відповідно, сплачує за нього усі необхідні податки та збори, у тому числі ЄСВ.

Покликаючись на практику Верховного Суду, викладену в постанові від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19, позивач вважає, що сплата ним єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування буде мати результат подвійного оподаткування, що є порушенням принципів податкового законодавства та Конституції України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-6404-51-У від 14 лютого 2019 року на загальну суму 18 276,72 грн.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 840,80 грн. та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 5000 (п`ять тисяч) грн., за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Херсонській області, АРК та м. Севастополі.

Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позов, суд першої інстанції, за аналізом вимог Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 08 липня 2010 року №2464-VI (далі - Закон №2464-VI), дійшов висновку про те, що якщо особа є найманим працівником, то така особа є застрахованою, і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Суд також встановив порушення відповідачем строку обчислення боргу по сплаті єдиного соціального внеску, який мав бути зроблений в кінці календарного місяця (кварталу), а не після спливу двох років.

Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, ГУ ДПС у Херсонській області, АРК та м. Севастополі просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що відповідно АІС Податковий блок позивач перебуває на обліку як фізична особа-підприємець з 06 березня 2003 року по теперішній час.

Скаржник наголошує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки його доводам, що неотримання прибутку та неподання до контролюючого органу звітності не позбавляє позивача статусу ФОП, оскільки за Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України , з 01 січня 2017 року позивач зобов`язаний сплачувати єдиний соціальний внесок незалежно від здійснення підприємницької діяльності та отриманого доходу (прибутку) у звітному кварталі, або окремому місяці звітного кварталу.

Також податковий орган зауважив щодо відсутності доказів на підтвердження того, що у період з 01 січня 2017 року по 10 травня 2018 року позивач був найманим працівником.

Далі, скаржник наполягає на помилковість висновку суду першої інстанції щодо наявності пропуску строку обчислення боргу по сплаті єдиного соціального внеску з огляду те, що Законом України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не встановлено строки виявлення своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску.

Є необґрунтованою, неспівмірною та непропорційною зазначена позивачем сума витрат на правничу допомогу у розмірі 5 000 грн. із складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт, якістю складених процесуальних документів, а також значенням справи для сторін.

ОСОБА_1 не скористався процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Відповідно до приписів п.3 ч.1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження, у зв`язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Фактичні обставини справи.

26 лютого 1999 року Скадовська районна державна адміністрація Херсонської області провела державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Побережного О.М., про що видала свідоцтво.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 13 квітня 2020 року №1006546092 станом на 13 квітня 2020 року відомості щодо ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), як фізичної особи-підприємця, відсутні.

Згідно наявної в матеріалах справи трудової книжки НОМЕР_2 вбачається, що ОСОБА_1 у період з 10 жовтня 2018 року по теперішній час перебуває у трудових відносинах з Державним навчально-науковим закладом післядипломної освіти Дипломатична академія України імені Геннадія Удовенка при Міністерстві закордонних справ . (а.с.26).

Згідно інформації із Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України за 2018-2020 роки за позивача сплачувалися страхові внески вказаним закладом.

14 лютого 2019 року ГУ ДПС у Херсонській області, АРК та м. Севастополі сформувало вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-6404-51-У, якою ОСОБА_1 нарахувало недоїмку з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у сумі 18 276,72 грн.

Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляції і висновків суду першої інстанції.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляції, з огляду на таке.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом №2464-VI.

Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону №2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску, відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період 2017 - 2020 роки, відповідно до оскаржуваної вимоги, за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.

Вирішуючи це питання суд апеляційної інстанції вказує на таке.

Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

01 липня 2004 року набрав чинності Закон №755 -IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Відповідно до частини першої статті 42 Закону №755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.

Згідно з пунктом 2 розділу VIII Прикінцеві положення цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.

Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону №755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону №755-IV).

03 березня 2011 року набрав чинності Закон №2390-VI, яким було внесено зміни до Закону № 755-IV.

Пунктами 2-4 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року зобов`язані, у встановлений пунктом 2 цього розділу строк, подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 01 липня 2020 року у справі №260/81/19 відступила від висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 27 червня 2019 року у справі №405/7/17 указавши, що відсутність офіційного підтвердження статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, а також виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.

До того ж, Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові відзначила, що відсутність підтвердженого, у визначеній державою формі, реалізації права на підприємницьку діяльність у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року, виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.

Згідно ч.5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як убачається з запитуваного судом першої інстанції витягу з ЄДР від 25 травня 2020 року за №1006676440 станом на 25 травня 2020 року відсутні відомості щодо реєстрації ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) (а.с.79,80).

За таких підстав є правильним висновок суду першої інстанції, що свідоцтва про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 від 26 лютого 1999 року (реєстраційна справа №1274) та від 06 березня 2003 року (реєстраційна справа №2644), які оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. (а.с.56, 78).

Далі, є слушним довід суду першої інстанції, що ОСОБА_1 є застрахованою особою, адже платником єдиного внеску, за нього, з 10 травня 2018 року є його роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Верховним Судом неодноразово розглядалися спори про обов`язок фізичної особи - підприємця, яка є одночасно найманим працівником, сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Так, зокрема, у постановах від 27 листопада 2019 року (справа № 160/3114/19), від 04 грудня 2019 року (справа № 440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18), від 01 вересня 2020 року (справа № 380/2239/20) суд касаційної інстанції висловив правову позицію про відсутність такого обов`язку, оскільки це спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого внеску.

Доводи апеляційної скарги спростовуються наведеною вище законодавчою базою та суперечать наведеним вище правовим позиціям Верховного Суду, яка, відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, повинна враховуватися судом при виборі і застосуванні норм права.

Водночас, колегія суддів погоджується з доводами апелянта, що стягнутий судом розмір витрат на оплату правничої допомоги не є співмірним зі складністю справи та можливим об`ємом виконаних фахівцем у галузі права робіт, часом, витраченим на виконання відповідних робіт та їх обсягом, з огляду на викладене.

Згідно ч. ч. 1, 3 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно ч. ч. 1, 3 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Статтею 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Так, податковий орган, у відзиві на позов від 19 травня 2020 року зазначив, що вимоги позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтованими, та не підлягають задоволенню, оскільки дана справа є справою незначної складності і звернення із позовною заявою не вимагало вчинення значного обсягу юридичної й технічної роботи, а заявлені до відшкодування витрати не відповідають критерію співмірності, реальності та розумності їхнього розміру.

Також, відповідач указав, що у договорі про надання правової допомоги від 13 квітня 2020 №1/15 не визначено предмету (рішення контролюючого органу), стосовно якого адвокатом надавалася, або планується надаватися правова допомога. Будь-яким чином встановити, що вказаний договір був укладений саме для надання правової допомоги щодо оскарження вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 14 лютого 2019 №Ф-6404- 51-У, неможливо (а.с.27-28)

Додаткова угода №1 від 13 квітня 2020 року складена до Договору про надання правової допомоги №1/15 від 11 квітня 2020 року, а отже не стосується вищезазначеного договору про надання правової допомоги №1/15 від 13 квітня 2020 року (а.с.29).

Із вказаної додаткової угоди також неможливо встановити, що вона стосується питання надання правової допомоги щодо оскарження вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 14 лютого 2019 №Ф-6404-51-У. Із відомостей, зазначених у вказаній додатковій угоді неможливо встановити кількість часу, витраченого на надання конкретної послуги (виконання робіт), а їх вартість є явно завищеною. Відсутні докази дійсного надання адвокатом таких послуг, та прийняття їх позивачем.

З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Колегія суддів зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі East/West Alliance Limited проти України , від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Дослідивши матеріали справи, доводи та заперечення щодо витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів вважає справедливою встановлену суму гонорару та витрачений часом на проведення адвокатом консультацій, збирання доказів та оформлення позову до суду першої інстанції.

Проте, вважає, що гонорар та витрачений час за підготовку та написання відповіді на відзив є завищеними.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 163 КАС України у відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень та мотиви їх визнання або відхилення.

По суті у відповіді на відзив, викладаються ті ж самі доводи, міркування та аргументи, що містяться у позові. Дослідивши зміст відповіді на відзив, колегія суддів встановила, що на обґрунтування своєї позиції адвокат додатково зазначив рішення ЄСПЛ, які стосуються "якості" закону та навів нові аргументи щодо співмірності витрат на правову допомогу. В іншій частині відзив містить правове обґрунтування заявлених позовних вимог.

За таких підстав, колегія суддів вважає, що гонорар за складання відзиву повинен складати 500 грн.

Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що співмірними витратами на послуги адвоката під час розгляду даної справи в суді першої інстанції є 4 000 грн.

Підставами для зміни рішення, відповідно до приписів п.2 ч.1 ст. 317 КАС України, є: недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими. Ураховуючи, що суд апеляційної інстанції не погодився з рішення суду першої інстанції в частині доведеності позивачем понесених витрат на правову допомогу, воно підлягає зміні.

Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Водночас пункт 2 частини 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Отже, враховуючи, що суд першої інстанції правильно відніс дану справу до категорії незначної складності та здійснювався апеляційний перегляд справи, що розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для оскарження даної постанови в касаційному порядку.

Керуючись статтями 308, 311, 317, 322, 325, 328 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі - задовольнити частково.

Рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року - змінити, виклавши абзац третій його резолютивної частини в наступній редакції:

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в сумі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 4000 (чотири тисячі) грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (код ЄДРПОУ 43143201, 73026, м. Херсон, просп. Ушакова, 75) .

В іншій частині рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Доповідач - суддя І. О. Турецька

суддя Л. В. Стас

суддя Л. П. Шеметенко

Повне судове рішення складено 16.02.2021 року.