Постанова

від 04.02.2021 по справі 904/2380/19

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.02.2021 року м.Дніпро Справа № 904/2380/19

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Чус О.В.,

судді: Подобєд І.М., Широбокова Л.П.,

cекретар судового засідання Григоренко А.А.

Представники сторін:

від позивача: Шевкова К. І., посвідчення №0405 від 22.01.2016 р., адвокат;

від відповідача-1: Алєксєєнко Р. Ю., посвідчення №1826 від 24.04.2019 р., заступник начальника відділу представництва в судах та інших органах;

від відповідача-2 представник не з`явився, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином;

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.09.2019 (суддя Ярошенко В.І., повне рішення складено 02.10.2019) у справі № 904/2380/19

за позовом Фермерського господарства "Олена" с.Миролюбівка, Новомосковський район, Дніпропетровська область

до відповідача-1 Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, м. Дніпро

до відповідача-2 Новомосковської районної державної адміністрації, м. Новомосковськ

про визнання права користування земельною ділянкою

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду.

Фермерське господарство "Олена" (далі - ФГ "Олена") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру) та Новомосковської районної державної адміністрації (далі - Новомосковська РДА) про визнання права користування земельною ділянкою.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до Державного акта на право постійного користування землею (серія ДП № 000029), виданого 29.04.1994, громадянину ОСОБА_1 для ведення селянського фермерського господарства надано земельну ділянку площею 49,7 га в межах території Голубівської сільської ради. Громадянином ОСОБА_1 і його членами родини 11.05.1994 було створено Селянське (фермерське) господарство "Олена", яке у подальшому змінило назву на Фермерське господарство "Олена". Втім, після державної реєстрації ФГ "Олена", Новомосковською районною радою народних депутатів Новомосковського району Дніпропетровської області не були зареєстровані дані про фермерське господарство у погосподарській книзі, а тому, на думку позивача, право користування земельною ділянкою, яка була надана громадянину ОСОБА_1 для ведення селянського фермерського господарства, відповідачем не визнається.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23.09.2019 (суддя Ярошенко В. І.) позовні вимоги ФГ "Олена" до ГУ Держгеокадастру та Новомосковської РДА задоволено повністю. Визнано за ФГ "Олена" право постійного користування земельною ділянкою площею 49, 7 га (кадастровий номер 1223282000:01:028:1000; кадастровий номер 1223282000:01:019:1001; кадастровий номер 1223282000:01:019:1003), в межах згідно з планом, розташованої на території Голубівської сільської ради, призначеної для ведення селянського фермерського господарства, яка була надана ОСОБА_1 відповідно до Державного акта на право постійного користування землею (серія ДП № 000029), виданого 29.04.1994 на підставі рішення сесії Новомосковської районної ради народних депутатів Новомосковського району Дніпропетровської області від 01.04.1994 № 6. Стягнуто з ГУ Держгеокадастру на користь ФГ "Олена" 960,50 грн витрат зі сплати судового збору. Стягнуто з Новомосковської РДА на користь ФГ "Олена" 960,50 грн витрат зі сплати судового збору.

Суд першої інстанції виходив із того, що право постійного користування земельною ділянкою перейшло від громадянина ОСОБА_1 до Селянського (фермерського) господарства "Олена", а в подальшому і до ФГ "Олена" з моменту його створення і позивач має право її використовувати до моменту припинення діяльності.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області подало апеляційну скаргу, в якій з посиланням на підстави для скасування судового рішення, передбачені ст.277 Господарського процесуального кодексу України, просить це рішення скасувати, прийняти нове рішення та відмовити в задоволенні позову.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2019 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.09.2019 у справі №904/2380/19 скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено; стягнуто з ФГ "Олена" на користь ГУ Держгеокадастру 2 881, 50 грн судового збору за апеляційною скаргою, зобов`язано Господарський суд Дніпропетровської області видати наказ.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що під час розгляду справи позивач не довів обставин, яким чином фермерське господарство стало учасником правовідносин з постійного користування земельною ділянкою, а також не довів того, що до нього перейшло відповідне право, оскільки єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про виключення можливості належності ФГ "Олена" на праві постійного користування земельної ділянки, переданої у постійне користування громадянину ОСОБА_1 у 1994 році на підставі рішення районної ради згідно з державним актом на землю, відповідне право на яку у подальшому успадковано ОСОБА_2 .

Не погоджуючись із постановою Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2019, ФГ "Олена" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2019, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.09.2019 залишити в силі.

Скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції при винесенні оскарженої постанови порушив норми матеріального і процесуального права, зокрема положення статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", статті 236 Господарського процесуального кодексу України; не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, та не взяв до уваги положення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.10.2020 касаційну скаргу Фермерського господарства "Олена" задоволено частково. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2019 у справі № 904/2380/19 скасовано, справу передано на новий розгляд до Центрального апеляційного господарського суду.

Верховний Суд, зокрема зазначив, що у цій справі суд апеляційної інстанції, розглянувши спір, не встановив чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси позивача, чи мав місце факт порушення прав позивача щодо постійного користування спірною земельною ділянкою з боку відповідачів. Отже, суд не оцінив належність обраного позивачем способу захисту і дійшов передчасних висновків про відмову у задоволенні позову з підстав відсутності у позивача правовстановлюючих документів на право користування земельною ділянкою і ненабуття позивачем статусу учасника правовідносин з постійного користування земельною ділянкою.

Доводи та вимоги апеляційної скарги.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області подало апеляційну скаргу, в якій з посиланням на підстави для скасування судового рішення, передбачені ст.277 Господарського процесуального кодексу України, просить це рішення скасувати, прийняти нове рішення та відмовити в задоволенні позову

У поданій скарзі йдеться про те, що право постійного користування земельною ділянкою, яке виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, про те, що законодавство, в період з 1990 року і станом на теперішній час, не передбачає передачу земельних ділянок фермерським господарствам на праві постійного користування, про ненадання ФГ «Олена» доказів на підтвердження порушеного права з боку державних органів, а також про те, що господарство не позбавлене права на отримання земельної ділянки у спосіб та у порядку, передбаченому Земельним кодексом України та Законом України «Про фермерське господарство» ;

Узагальнені доводи інших учасників провадження у справі.

Позивачем надано відив на апеляційну скаргу відповідача -1 в якому зазначено, що судом першої інстанції належним чином досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку, рішення Господарського суду відповідає фактичним обставинам справи, не суперечить чинному законодавству України, а відтак передбачені законом підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення в розумінні приписів ст. 277 ГПК України відсутні. У зв`язку із чим, апеляційна скарга є безпідставною, необгрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Так у відзиві зазначено про те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про те, що права позивача підлягають захисту, та як наслідок, наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Права позивача підлягають захисту в судовому порядку в розумінні ст. 1 Протоколу першого до Конвенції, та судом першої інстанції дотримано вимоги ст. ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» під час розгляду даної справи.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 06.11.2020 прийнято справу №904/2380/19 за апеляційною скаргою Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.09.2019 у справі № 904/2380/19 до свого провадження колегію суддів у складі головуючого судді Чус О.В., суддів Подобєда І.М., Широбокової Л.П. розгляд скарги призначено в судове засідання на 17.12.2020 о 14:00 год .

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 17.12.2020 розгляд апеляційної скарги Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.09.2019 у справі № 904/2380/19 відкладено у судове засідання до 04.02.2021 о 14:00 год.

У судовому засіданні 04.02.2021р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції.

01.04.1994 на підставі рішення сесії Новомосковської районної ради народних депутатів № 16 ОСОБА_3 надано в постійне користування земельну ділянку площею 49,7 га, що розташована на території Голубівської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства.

29.04.1994 ОСОБА_3 видано Державний акт на право постійного користування землею серії ДП №00029, зареєстрований у книзі записів державних актів за № 25.

Згідно з розпорядженням представника Президента України від 11.05.1994 № 397 та відповідно до Свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, виданого 13.01.1998 Новомосковською районною державною адміністрацією, проведено державну реєстрацію ФГ "Олена" громадянином ОСОБА_3 .

Рішенням Новомосковського районного міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04.11.2010 у справі № 2-4221/10 встановлено, що засновник та керівник ФГ "Олена" ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_3 є його дружина ОСОБА_2 .

Зазначеним судовим рішенням та додатковим рішенням від 27.12.2010 у справі № 2-4221/10 за ОСОБА_2 , в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 , визнано право постійного користування земельною ділянкою площею 49,7 га, що розташована на території Голубівської сільської ради і надана для ведення селянського (фермерського) господарства відповідно до Державного акта серії ДП № 00029 від 29.04.1994, а також визнано право на спадщину за законом на ФГ "Олена", яке належало спадкодавцю ОСОБА_3

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_2 , спадкоємцем є її син ОСОБА_4 , який станом на момент звернення до суду є головою ФГ "Олена".

Відсутність належним чином оформлених документів на право користування земельною ділянкою за ФГ "Олена" стала підставою для звернення позивача до суду з позовом про визнання права постійного користування земельною ділянкою за позивачем.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до положень статей 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції 1991 року) відносини, пов`язані із створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються цим Законом, законами "Про власність", "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", "Про підприємництво", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", законодавством про землю, іншими законодавчими актами України. Цей Закон не поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом та городництвом. Тобто у таких правовідносинах Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" є спеціальним нормативно - правовим

Статтею 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції 1991 року) встановлено селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір. У постійне користування земля надається громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебувають у державній власності (стаття 4 Закону).

Частиною 5 статті 2 Закону (в редакції 1991 року), на ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідний Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди.

Стаття 9 Закону (в редакції 1991 року) встановлює, що після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку.

Для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства до відповідної Ради народних депутатів подається заява, статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва, список осіб, які виявили бажання створити його (із зазначенням прізвища, імені та по батькові голови), і документ про внесення плати за державну реєстрацію.

За державну реєстрацію справляється плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.

Сільська, селищна, міська Рада народних депутатів заносить до спеціальної погосподарської книги дані про склад господарства, передану у власність та надану у користування господарству земельну ділянку.

Частинами 1, 2 статті 10 Закону в редакції 1991 року) встановлено, що з селянських (фермерських) господарств плата за землю справляється щорічно у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості і місцеположення земельної ділянки виходячи з кадастрової оцінки земель. Розмір орендної плати встановлюється за згодою сторін у договорі оренди.

Новостворені селянські (фермерські) господарства звільняються від плати за землю протягом трьох років з часу передачі земельної ділянки у їх власність або надання у користування. На них поширюються й інші пільги, встановлені чинним законодавством.

Відповідно до частини 2 статті 18 Закону, у разі систематичного невнесення земельного податку в терміни, встановлені законодавством України, а також орендної плати в терміни, визначені договором оренди, право власності і користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється.

Статтею 19 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції 1991 року) визначено, що успадкування землі та майна селянського (фермерського) господарства здійснюється відповідно до земельного та цивільного законодавства України.

Такі ж вимоги щодо успадкування майна фермерського господарства містяться у статті 23 Закону України "Про фермерське господарство" 2003 року, який чинний на даний час.

Згідно статті 19 Закону України "Про фермерське господарство" до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

Статтею 29 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції 1991 року) визначено підстави для припинення діяльності селянського (фермерського) господарства, зокрема у разі:1) рішення членів селянського (фермерського) господарства про припинення його діяльності; 2) припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України; 3) визнання селянського (фермерського) господарства неплатоспроможним (банкрутом); 4) якщо не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.

Відповідно до ст. 27 Земельного кодексу України (в редакції 1992 року) право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

Згідно статті 7 Земельного кодексу України (в редакції 1991 року), користування землею може бути постійним або тимчасовим.

Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку.

У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства;

Статтями 22, 23 Земельного кодексу України (в редакції 1991 року) встановлено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Частина 1 статті 92 Земельного кодексу України (поточна редакція, діє з 2002 року): право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Статтями 125, 126 Земельного кодексу України встановлено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Згідно статті 116 чинного Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод із Протоколом № 1 до неї.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстації, даний спір виник у сфері втручання (бездіяльності) держави в право власності фізичної чи юридичної особи, а тому вимагає застосування положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (яка набула чинності для України 11.09.1997, далі - Конвенція).

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 19 Конвенції, для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини, який далі називається "Суд". Він функціонує на постійній основі.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", практика ЄСПЛ застосовується українськими судами як джерело права. Тому слід ураховувати, що ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення ст. 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст. 1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна.

Колегія суддів констатує, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Відповідно до матеріалів справи, спірна земельна ділянка, яка складається з трьох окремих земельних ділянок (кадастровий номер 1223282000:01:028:1000; кадастровий номер 1223282000:01:019:1001; кадастровий номер 1223282000:01:019:1003) (арк. с. 123-131) правомірно була отримана ОСОБА_1 в постійне користування з метою ведення селянського (фермерського) господарства та за результатом отримання вищевказаної земельної ділянки, останнім було створено Селянське (фермерське) господарство "Олена".

На час отримання спірної земельної ділянки СФГ дана земельна ділянка мала своє цільове призначення, забезпечувала правові підстави створення та подальшу господарську діяльність специфічного суб`єкта підприємництва - селянського (фермерського) господарства.

Таким чином, приписами Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" була створена правова конструкція, за якою право використання земельної ділянки і отримання від неї благ надано СФГ, обов`язок утримання земельної ділянки і понесення відповідних ризиків покладений на СФГ, а суб`єктом речового права залишена фізична особа засновник СФГ.

Законодавець не надав СФГ жодних речових прав щодо земельних ділянок, які виділені фізичній особі (засновнику СФГ) саме з метою створення СФГ та забезпечення господарської діяльності цього суб`єкта підприємництва, а також не встановив законодавчих гарантій безперешкодного здійснення СФГ господарської діяльності на земельній ділянці, яка належить фізичній особі (засновнику СФГ) на праві постійного (безстрокового) користування. Ця обставина, на думку суду, є однією з причин виникнення даного судового спору, оскільки відповідачі, посилаючись на такі обставини, не визнають за СФГ права постійного користування спірною земельною ділянкою, що є втручанням у мирне володіння майном у розумінні статті 1 Протоколу.

Поточний Земельний кодекс України, прийнятий в 2002 році, на відміну від Земельного кодексу України, який діяв на час заснування позивача, передбачає виникнення і існування права постійного (безстрокового) користування земельною ділянкою виключно у суб`єктів, зазначених у частині 2 статті 92 Земельного кодексу України, СФГ не входить.

Однак, право постійного користування земельною ділянкою, яке виникло до 2002 року у суб`єктів, не зазначених у статті 92 Земельного кодексу України, не припинилося внаслідок вступу в дію зазначених норм Земельного кодексу України, а продовжує існувати без обмеження у часі (Рішення Конституційного Суду від 22.09.2005 №5-рп/2005 у справі 1-17/2005).

З комплексного аналізу норм Закону України "Про селянське (фермерське) господарства" можна зробити висновок, що після видачі акта на право постійного користування земельною ділянкою, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює саме фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Відтак, право постійного користування спірної земельною ділянкою з особливостями, встановленими Законом, існує за Селянським (фермерським) господарством "Олена" на теперішній час.

Після створення СФГ і до теперішнього часу цільове призначення земельної ділянки і правовий зв`язок між СФГ і земельною ділянкою збереглися, про що свідчать норми права щодо покладення обов`язків власника речових прав не на суб`єкта, вказаного в державному акті про право постійного користування землею (голову чи засновника СФГ), а на юридичну особу СФГ.

По теперішній час діяльність ФСГ не припинена, дане сільськогосподарське підприємство перебуває під керівництвом членів родини ОСОБА_1 (які згідно чинного законодавства отримали таке право в порядку отримання спадщини, арк. с. 41-55), спірна земельна ділянка по теперішній час використовується виключно за своїм цільовим призначенням - ведення сільськогосподарського (фермерського) господарства, про що свідчить надана позивачем фінансова звітність ФСГ (арк. с. 26-40) та належним чином сплачує земельний податок, що підтверджується відповідними квитанціями (арк. с. 56-58).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (заява № 19336/04) встановив, що згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах "Іммобіліаре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та "Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії" () [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

Так, суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії" (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льон рот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

В рішенні ЄСПЛ від 26.06.2014 у справі "Суханов та Ільченко проти України" (заяви № 68385/10 та 71378/10) зазначив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).

Наявні у матеріалах справи документи свідчать про те, що під час виділення Новомосковською районною радою Морфі Володимиру Івановичу спірної земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, останній мав на меті отримання прибутку від використання даної земельної ділянки, оскільки ним, згідно діючого на той час законодавства, на підставі отриманої земельної ділянки було створено Селянське (фермерське) господарство "Олена", яке функціонує по теперішній час з використанням спірної земельної ділянки за цільовим призначенням. Тобто, ОСОБА_1 під час отримання спірної земельної ділянки та створення СФГ мав законні сподівання на зайняття сільськогосподарською діяльністю на спірній земельній ділянці та отримання прибутку від такої діяльності саме шляхом функціонування Селянського (фермерського) господарства "Олена", право керування яким в подальшому перейшло до спадкоємців-членів родини ОСОБА_1 .

Крім того, з аналізу статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське господарство)" (в редакції 1991 року) вбачається обов`язок відповідача 2 занести до спеціальної по господарської книги, зокрема дані про склад господарства та надану у користування земельну ділянку. Однак, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які підтверджують дану обставину.

Так, умовою наявності законного очікування (legitimate expectations) в розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави (sufficient legal basis) в національному праві або усталена практика публічної адміністрації. Тобто, законне очікування це очікування можливості здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями відповідного права.

Правомірне очікування виникає у тому випадку, коли внаслідок заяв чи обіцянок від імені органу публічної влади, або внаслідок усталеної практики в особи сформувалося розумне сподівання, що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше. У практиці ЄСПЛ матеріальні правомірні очікування визнаються "майном" за умови, що такі очікування (1) стосуються певних благ, котрі мають економічну цінність, (2) є цивільними за галузевою належністю і (3) достатньо визначені для того, аби бути забезпеченими можливістю судового захисту. Відповідно до усталеної практики Європейського суду ""майном" може бути "наявне майно", або активи, включно з вимогами, стосовно яких заявник здатен довести, що він мав принаймні "правомірне очікування" дієвої реалізації його майнового права" (Див.: Malhous v. Czech Republic (dec.) [GC], no. 33071/96, ECHR 2000-XII; Draon v. France [GC], no. 1513/03, ECHR 2006-IX; Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium, no. 17849/91, §§ 29-31, ECHR A332).

Хоча ЄСПЛ доволі часто використовує концепцію "правомірного очікування", найбільш типова категорія справ така. Унаслідок певного юридичного факту, який уже відбувся (це може бути договір, делікт чи видача ліцензії), особа набуває майнове право. Однак невдовзі по тому, до того як особа це право встигне реалізувати, держава ухвалює акт (нормативний або індивідуальної дії), котрим 224 таке право скасовується із наданням цьому актові ретроспективної дії щодо фактів, які відбулися до його прийняття. При цьому підстави, з яких особа позбавляється раніше набутого права, не пов`язані з її поведінкою. У подібних ситуаціях на момент розгляду справи Європейським Судом право заявника не може вважатися "наявним" відповідно до національного законодавства. Через те Суд визнає порушеним не право, а правомірне очікування заявника (див. рішення ЄСПЛ від 20.11.1995 у справі "Прессос Компанія Нав`єра А.О" та інші проти Бельгії).

Колегія суддів наголошує, що відповідач-1, який є державним органом, однією з функцій якого є ведення державного обліку і реєстрації земель, а також забезпечення достовірності інформації про наявність та використання земель, не міг не знати, що позивач: а) є постійним користувачем земельної ділянки, яка була надана саме для створення і функціонування підприємства позивача; б) не має іншої земельної ділянки для проведення господарської діяльності і невизнання права постійного користування спірної земельною ділянкою саме за позивачем de facto припиненням господарської діяльності позивача.

Приписи норм права, наведених вище, які визначають зміст права постійного користування, обумовили законні очікування ОСОБА_1 та його родини - учасників Фермерського господарства «Олена» на те, що земельна ділянка, яка була надана у постійне користування з метою створення СФГ та здійснення ним господарської діяльності, буде використовуватися саме для цієї мети увесь час існування СФГ.

У своєму рішенні у справі Pine Valley Developments Ltd. and others v. Ireland Європейський суд визнав компанію-заявника, яка купила земельну ділянку, отримавши дозвіл на будівництво, такою, що має законні очікування розвивати спірну територію, а відповідний дозвіл на здійснення господарської діяльності на земельній ділянці був визнаний "складовою частиною власності заявника" в розумінні ст. 1 Протоколу № 1 (п. 29 даної постанови).

У даному спорі законні очікування позивача мають ще більш очевидний характер, аніж в наведеній справі ЄСПЛ, оскільки законодавцем встановлене спеціальне призначення спірної земельної ділянки для створення та господарської діяльності позивача; використання позивачем земельної ділянки на підставі Закону носить тривалий характер (21 рік); безстрокове право позивача на використання спірної ділянки визнано державними фіскальними органами, що підтверджується регулярною сплатою саме СФГ земельного податку за використання спірної земельної ділянки.

В аспекті зазначеного факту, суд звертає увагу на те, що в Україні не може існувати незареєстрованого легітимного користування землею, оскільки державній реєстрації підлягають як речові права на землю, так і строкове оплатне користування землею. Тому прийняття органами фіскальної служби протягом тривалого часу сплат земельного податку за користування спірно земельною ділянкою саме від СФГ означає, що обліковуючи позивача як користувача землі (за відсутності речового титулу, договору оренди між відповідачем 2 і позивачем тощо), державні органи були освідомлені про спеціальний статус земельної ділянки, її призначення для здійснення господарської діяльності позивача і тим самим визнали легальність використання позивачем цієї земельної ділянки.

Право позивача на безстрокове використання земельної ділянки, яка була надана для створення і здійснення господарської діяльності СФГ "Олена", є законними очікуваннями (legitimate expectations), і в якості таких вони підлягають захисту як майно в розумінні ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції.

Відповідно до частини 3 ст. 407 Цивільного кодексу України, користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду , передано в заставу.

Апеляційний суд, беручи до уваги обставини справи зазначає, що відповідно до встановлених вище обставин - землекористувачем спірної земельною ділянки с початку заснування Фермерського господарства «Олена» і до теперішнього часу є саме Фермерське господарство «Олена» .

Матеріали справи не містять доказів передачі земельної ділянки до статутного фонду позивача або її відчуження на користь третіх осіб.

Натомість, спірна земельна ділянка була і залишається в державній власності, однак, позивач має право її використовувати до моменту припинення його діяльності саме як Фермеського господарства «Олена» .

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства (пункт 53 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі № 704/29/17-ц, 16.01.2019 у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18).

За змістом частин 1, 5 статті 7 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час видачі ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення селянського ( фермерського) господарства державного акта на підставі рішення від 01.04.1994) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

У статті 92 Земельного кодексу України наведено перелік суб`єктів, які можуть набувати право постійного користування земельними ділянками земель державної та комунальної власності, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації.

Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України, який діяв з 01.01.2002 (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22.09.2005, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Водночас Конституційний Суд України Рішенням від 22.09.2005 № 5-рп/2005 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Велика Палата Верховного Суду (пункт 61 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18) дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду з урахуванням положень статті 141 Земельного кодексу України (у редакції 2001 року) та статті 27 Земельного кодексу України (1990 року) зазначила, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника, як смерть громадянина - засновника СФГ відсутня. Адже правове становище селянського (фермерського) господарства як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства (пункти 66, 67 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

У пункті 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зроблено висновок, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Таким чином, суд першої інстанції, здійснюючи розгляд справи № 904/2380/19 та задовольняючи позовні вимоги з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, дійшов висновку, що у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою ФГ "Олена" набуло права та обов`язки землекористувача і у зв`язку із смертю засновника селянського (фермерського) господарства, якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування, таке право не є таким, що припинилось, однак заперечується відповідачем. Заперечення відповідача вбачаються із відзиву на позовну заяву, заперечень на відповідь на відзив ( т.1, а.с.- 69-74, 106-108) витягу з Державного земельного кадастру на земельну ділянку ( т.1, а.с.- 123, 126, 129), рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 жовтня 2017 року у справі 183/6973/16.

Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального права.

За таких обставин, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом належним чином досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку, рішення Господарського суду відповідає фактичним обставинам справи, не суперечить чинному законодавству України, ухвалене рішення відповідно до норм чинного законодавства та з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, а відтак передбачених законом підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення в розумінні приписів статтею 277 Господарського процесуального кодексу України відсутні.

Судові витрати.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Керуючись ст. ст. 269, 275, 276, 282, 287, 288 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.09.2019, у справі №904/2380/19 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 19.02.2021.

Головуючий суддя О. В. Чус

Суддя І. М. Подобєд

Суддя Л. П. Широбокова