Постанова

від 18.02.2021 по справі 640/9582/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/9582/20 Головуючий у І інстанції - Іщук І.О.

Суддя-доповідач - Мельничук В.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2021 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого-судді: Мельничука В.П.

суддів: Лічевецького І.О., Оксененка О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Головного управління ДПС у м. Києві, ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), -

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Головного управління Державної податкової служби у місті Києві, в якій просив визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної податкової служби у місті Києві від 08.05.2019 № Ф-263922-17-У про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску у розмірі 26 539,26 грн.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначав про те, що Відповідачем безпідставно прийнято оскаржувану вимогу, оскільки він не є платником єдиного соціального внеску у розумінні Закону "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" та ніколи не займався підприємницькою діяльністю, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 листопада 2020 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління Державної податкової служби у місті Києві від 08.05.2019 № Ф-263922-17-У про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску у розмірі 21 030,90 грн.

Стягнуто з Головного управління Державної податкової служби у місті Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 43141267) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 83 грн. (вісімдесят три гривні).

Стягнуто з Головного управління Державної податкової служби у місті Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 43141267) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) понесені ним судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 840, 80 грн. (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок).

Не погоджуючись з постановленим рішенням, Головне управління ДПС у м. Києві подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити.

В апеляційній скарзі Відповідач посилається на порушення судом першої інстанції норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.

Апеляційна скарга мотивована тим, що в Інтегрованій картці ФОП ОСОБА_1 по коду платежу 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, у тому числі які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність) обліковуються автоматичні нарахування єдиного внеску як ФОП, що перебуває на загальній системі оподаткування в розмірі мінімального страхового внеску за кожен місяць на загальну суму 29293,44 грн. При цьому зазначає, сплата єдиного внеску згідно вищезазначених нарахувань відсутня, у зв`язку з чим в інтегрованій картці ФОП ОСОБА_1 по коду платежу 71040000 обліковується недоїмка у сумі 35 588,74 грн. Таким чином, засобами інформаційної системи органів ДФС в автоматичному режимі сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 08.05.2019 № Ф-263922-17 та направлено платнику. Зазначає, що посилання Позивача на те, шо він не займався підприємницькою діяльністю, є безпідставними, оскільки в силу частини 12 статті 9 Закону № 2464-VI, єдиний соціальний внесок підлягає сплаті незалежно від здійснення підприємницької діяльності та фінансового стану платника.

Також на адресу суду надійшла апеляційна скарга від ОСОБА_1 , в якій він просить змінити рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат та стягнути з Відповідача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління державної податкової служби у місті Києві (код ЄДРПОУ 43141267) на користь ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають відшкодуванню або оплаті, в розмірі 7 936,00 (сім тисяч дев`ятсот тридцять шість) гривень.

В обґрунтування своєї правової позиції зазначає, що суд не оцінив належним чином всі докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості у їх сукупності. Так, на підтвердження обсягу наданих Позивачу послуг з надання професійної правничої допомоги та їх вартості, представником Позивача надано копії таких документів: копія ордеру від 28.04.2020 (серія КС№ 444485); копія Договору про надання правової допомоги від 28.04.2020 № 07-04/20 разом із додатком № 1 до Договору; рахунок від 28.04.2020 № 01-20/07-04/20; рахунок від 11.08.2020 № 02-20/07-04/20; звіт до рахунку від 11.08.2020 № 02-20/07-04/20; квитанція від 28.04.2020 № 1075303; квитанція від 28.04.2020 № 1006586539. Таким чином, Позивач вважає, що суд неповно дослідив докази на підтвердження обсягу наданих послуг та їх розміру, надав їм неналежну оцінку, застосував норми права, які не мали бути застосовані.

На адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві від ОСОБА_1 , в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог без змін.

Позивач зазначає, що Відповідач в доводах апеляційної скарги оминає своєю увагою той факт, що ОСОБА_1 взагалі ніколи не був зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця у ЄДР, будь-які відомості щодо Позивача в ЄДР відсутні. Крім того вказує, що Відповідач у своїй апеляційній скарзі посилається на дані інформаційної системи податкового органу (інтегрована картка платника), що не є допустимими доказами щодо наявності у Позивача статусу фізичної особи - підприємця.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивачем зазначено, що з 01.06.2018 він працює на посаді кур`єра в Товаристві з обмеженою відповідальністю "Една", не веде ніякої підприємницької діяльності та не зареєстрований як фізична особа-підприємець в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Відповідно до вимоги про сплату боргу (недоїмка) по єдиному соціальному внеску від 08.05.2019 № Ф-263922-17-У Позивач має заборгованість (недоїмку) зі сплати єдиного внеску в розмірі 21 030,90 грн, у зв`язку з чимГоловним управлінням державної податкової служби у місті Києві на адресу Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) надіслано вимогу про сплату боргу (недоїмка) по єдиному соціальному внеску 08.05.2019 № Ф-263922-17-У для примусового стягнення коштів.

Відповідно до вимоги про сплату боргу (недоїмки) 08.05.2019 № Ф-263922-17-У місце проживання платника зазначено: АДРЕСА_2 .

Не погоджуючись з вимогою Відповідача про сплату боргу (недоїмки), вважаючи її протиправною та такою, що підлягає скасуванню, Позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Задовольняючи адміністративний позов суд першої інстанції виходив з того, що Позивач не є страхувальником у розумінні Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та не має обов`язку щодо сплати єдиного соціального внеску, отже оскаржувана вимога є необґрунтованою та безпідставною.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон України № 2464-VI), відповідно до пункту 6 частини 1 статті 1 якого недоїмкою є сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена територіальними органами Пенсійного фонду України у випадках, передбачених цим Законом.

Платниками єдиного внеску є, зокрема, фізичні особи - підприємці, у тому числі ті, що обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2464-VI).

1 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (далі - Закон України № 1774-VIII), яким внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.

Так, відповідно до абзаців 1 та 2 пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України № 2464-VІ єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 51 частини 1 статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Таким чином, у зв`язку із внесеними до Закону України № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 1 січня 2017 року виник обов`язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.

Відповідно до частин 2 - 4, 8 статті 9 Закону України № 2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною 5 статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у Позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2019 роках.

Так, Позивач стверджує, що у спірні періоди не перебував у статусі фізичної особи - підприємця. Податкова ж наполягає на тому, що до моменту винесення вимоги зняття з обліку Позивача як фізичної особи-підприємця не відбувалось.

Аналогічне питання було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 260/81/19 за подібних фактичних обставин, де у постанові від 01 липня 2020 року за результатами її розгляду Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків.

01 липня 2004 року набрав чинності Закон України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців від 15 травня 2003 року № 755-IV (далі - Закон України № 755-IV), яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб (далі - ЄДР) та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).

Відповідно до частини 1 статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Згідно з пунктом 2 розділу VIII Прикінцеві положення цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.

Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом України № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу фізичної особи - підприємця через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 1 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР записа про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).

03 березня 2011 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2001 року № 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону України № 755-IV.

Пунктами 2-4 розділа ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2390-VI передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.

Водночас пунктом 8 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.

Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділа ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.

Так, 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру від 25 березня 2014 року № 1155-VII (далі - Закон України № 1155-VII).

Цим Законом пункт 2 розділу VIII Прикінцеві положення Закону України № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.

До того ж, Законом України № 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділа II Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2390-VI.

Основною метою проекту Закону України № 1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості. Для досягнення цієї мети Законом України № 1155-VII внесені зміни до розділа ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання, які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.

В контексті викладеного, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що статус фізичної особи - підприємця є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, і відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.

Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статуса фізичної особи - підприємця, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статуса фізичної особи - підприємця шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.

Відсутність офіційного підтвердження в особи статусу фізичної особи - підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом України № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, та за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі особи у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування з відповідним статусом.

За встановленими у цій справі обставинами вбачається, що Позивач не мав можливості здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки його свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності (якщо він його мав), з урахуванням викладеного вище, з 01 липня 2004 року було недійсним, що спростовує факт наявності у Позивача статусу фізичної особи-підприємця в розумінні Закону України № 755-IV і, як наслідок, належність Позивача до платників єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2464-VI.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 460/37/19.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 цієї статті).

Отже, з огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, та зазначає, що доводи, викладені Відповідачем в апеляційній скарзі не знайшли своє підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції та не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправною та скасування вимоги від 08.05.2019 № Ф-263922-17-У про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску у розмірі 21 030,90 грн.

Щодо доводів ОСОБА_1 , викладених в його апеляційній скарзі, в частині розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на задоволення позовних вимог, та згідно з вимогами статті 139 КАС України, судові витрати підлягають стягненню на користь позивача з відповідача, який є суб`єктом владних повноважень.

Відповідно до статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

За змістом частини 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з пунктами 6, 7 статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Відповідно до статті 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Таким чином, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації понесених у зв`язку з розглядом справи втрат на правничу допомогу необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи тощо.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була висловлена в постанові від 19 лютого 2019 року по адміністративній справі № 803/1032/18.

Так, до клопотання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу в якості доказів витрат на правничу допомогу представником Позивача було долучено до матеріалів справи:

- копію ордеру від 28.04.2020 (серія КС№ 444485);

- копію Договору про надання правової допомоги від 28.04.2020 № 07-04/20 разом із додатком № 1 до Договору;

- рахунок від 28.04.2020 № 01-20/07-04/20;

- рахунок від 11.08.2020 № 02-20/07-04/20;

- звіт до рахунку від 11.08.2020 № 02-20/07-04/20 з описом робіт;

- квитанцію від 28.04.2020 № 1075303;

- квитанцію від 28.04.2020 № 1006586539.

Відповідно до п.п. 1.1. п. 1 Договору про надання правової допомоги від 28.04.2020 № 07-04/20, укладеного між адвокатом Пахомовим Віталієм Вікторовичем та клієнтом ОСОБА_1 , адвокат зобов`язується надати клієнту професійну правничу правову допомогу на умовах та в порядку, визначеному цим договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання такої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 2 вказаного Договору визначено, що порядок надання правничої (правової) допомоги, розмір гонорару, порядок розрахунку, умови припинення договору та інші умови виконання цього договору визначаються Додатком № 1 до цього договору та за необхідністю в окремих запитах (дорученнях) Клієнта.

Згідно з п. 2.7 Додатку № 1 до Договору № 07-04/20 для оплати гонорару та відшкодування витрат Адвокат надає Клієнту відповідні рахунки. У разу необхідності авансування оплати гонорару та витрат, рахунки можуть надаватися до початку виконання доручення. Рахунки підлягають оплаті на зазначений у них банківській рахунок Адвоката протягом трьох календарних днів з моменту їх виставлення. Датою виставлення рахунку є дата його особистого вручення Клієнту або дата доставлення листа з рахунком за поштовою адресою Клієнта чи на адресу його електронної пошти. Датою платежу вважається дата надходження коштів на рахунок Адвоката. Витрати на переказ коштів несе Клієнт.

Відповідно до рахунку від 28.04.2020 № 01-20/07-04/20 сума на оплату авансу за надання правової допомоги складає 5000,00 грн., а згідно з рахунком від 11.08.2020 № 02-20/07-04/20 сума витрат на правничу допомогу становить 2936,00 грн.

При цьому, на підтвердження сплачених згідно вказаних рахунків коштів, до матеріалів справи долучено копію квитанції від 28.04.2020 № 1075303, в якій зазначено про сплату коштів за надання правової допомоги у сумі 5000,00 грн. представнику господарюючого суб`єкта Пахомову В.В.

Колегія суддів звертає увагу, що вказана квитанції не містить а ні реквізитів Договору, згідно якого була надана правова допомога, а ні реквізитів особи якій вона надавалася.

Крім того, колегія суддів зазначає, що п. 2.7 Додатку № 1 до Договору № 07-04/20 зокрема визначено, що рахунки підлягають оплаті на зазначений у них банківській рахунок Адвоката протягом трьох календарних днів з моменту їх виставлення.

Проте інших доказів понесення Позивачем судових витрат з оплати гонорару та інших витрат пов`язаних із наданням правничої допомоги у сумі 7625,00 грн., окрім вищевказаної квитанції, матеріали справи не містять.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що при винесенні судового рішення в частині визначення розміру витрат на правничу допомогу суд першої інстанції в повній мірі дослідив наявні у справі докази, надані на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Розглянувши доводи викладені в апеляційних скаргах Головного управління ДПС у м. Києві, ОСОБА_1 , перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційні скарги Головного управління ДПС у м. Києві, ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 листопада 2020 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий-суддя: В.П. Мельничук

Судді: І.О. Лічевецький

О.М. Оксененко