Постанова

від 24.02.2021 по справі 478/422/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

24.02.21

22-ц/812/310/21

Справа №478/422/20 Головуючий суду першої інстанції - Іщенко Х. В.

Провадження №22-ц/812/310/21 Доповідач суду апеляційної інстанції - Локтіонова О. В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 лютого 2021 року м.Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого - Локтіонової О. В.,

суддів: Колосовського С. Ю., Ямкової О. О.,

із секретарем судового засідання - Лівшенком О. С.,

без участі сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана через її представника ОСОБА_2 , на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 19 листопада 2020 року, ухвалене о 12 год 01 хв під головуванням судді Іщенко Х. В. в приміщенні суду у смт Казанка Миколаївської області, повний текст якого складено 02 грудня 2020 року, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області про визнання недійсними доручення та договору оренди землі, скасування державної реєстрації договору оренди землі,

У С Т А Н О В И В:

У березні 2020 року ОСОБА_1 подала до суду зазначений позов, який обґрунтовувала наступним.

Вона є власником земельної ділянки площею 6,60 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із кадастровим номером 4823655100:09:000:0036, яка розташована в межах території Казанківської селищної ради Миколаївської області.

27 жовтня 2010 року проведено державну реєстрацію договору оренди вищезазначеної земельної ділянки від 03.11.2009, укладеного між нею та ОСОБА_3 .

ОСОБА_1 вказувала, що вказаний договір оренди землі від імені ОСОБА_3 було підписано ОСОБА_4 на підставі доручення від 29.10.2009, яке видано з порушенням норм цивільного законодавства щодо форми та змісту, у зв`язку з чим воно має бути визнано недійсним, а саме у дорученні не має підпису ОСОБА_4 , воно містить посилання на норми КПК України в редакції 2012 р., не містить права ОСОБА_4 укладати договори оренди землі з ОСОБА_1 , надано право представляти інтереси ОСОБА_4 виключно у місцевих органах влади, Держземагентстві, громадських організаціях, міліції, прокуратурі, судах усіх рівнів, відсутня дата посвідчення доручення, прізвище, ім`я, по-батькові секретаря сільської ради, у журналі реєстрації нотаріальних дій видача доручення не зареєстрована, копія довіреності відсутня.

За таких умов, на думку позивача, у ОСОБА_4 як повіреної відсутній обсяг цивільної дієздатності необхідний для укладання договору оренди землі від імені ОСОБА_3 з ОСОБА_1 як фізичною особою.

Як наслідок договір оренди землі також має бути визнаний недійсним, а його державна реєстрація скасована.

Про факт існування оскаржуваного доручення позивачу стало відомо у січні 2019 року під час його використання ОСОБА_4 при розгляді справи №478/1195/19.

Заперечуючи проти задоволення позову, ОСОБА_4 та ОСОБА_4 вказували, що відсутні підстави для його задоволення, а також пропущено строк позовної давності.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 19 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обставин, які б вказували на порушення її прав.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог.

Сторони в судове засідання не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.

Представник позивача ОСОБА_2 подав до суду за допомогою електронної пошти заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку з неознайомленням позивача про дату і час розгляду справи та наявністю у неї захворювання, яке не дозволяє їй прибути у судове засідання. Доказів вказаного до заяви додано не було.

Судом було відмовлено у задоволенні клопотання, оскільки відповідно до вимог ст.372 ЦПК суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки, серед іншого, є день вручення судової повістки під розписку та день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Судом належним чином було здійснено відправлення судових повісток за місцем знаходження, проживання як позивача, так і її представника. Представник позивача ОСОБА_2 отримав повістку 16 лютого 2021 року, про що свідчить повідомлення Укрпошти. У поштовому повідомленні на ім`я позивача міститься відмітка про відсутність особи за адресою проживання.

Отже, відповідно до вказаних вимог цивільного процесуального закону позивач та її представник завчасно були повідомлені про розгляд справи. Доказів наявності хвороби, перебування на амбулаторному чи стаціонарному лікуванні позивача суду представлено не було.

До того ж нічого не заважало прибути у судове засідання представника позивача, яким саме і було подано апеляційну скаргу в інтересах ОСОБА_1 , і який є обізнаним про всі обставини справи.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 7 липня 1989 року у справі Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Отже, за вказаних обставин неявка позивача та її представника у судове засідання при належному їх повідомленні про дату, час і місце розгляду справи та відсутності належного підтвердження поважності неявки до суду апеляційної інстанції, є підставою для розгляду справи за їх відсутності, а також відсутності інших сторін, які також належним чином були повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 ЦПК України передбачено, що право на звернення до суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується.

Згідно зі статтею 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Положення частини 2 статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання правочину недійсним.

Згідно з ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно зі статтею 628 зазначеного Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину відповідно до ст.215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з вимогами ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Згідно з вимогами ст.1000, 1003 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному.

Відповідно до вимог ст.237, 241 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Згідно з ст.244, 245, 247 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами.

Довіреність, посвідчена зазначеною посадовою особою, прирівнюється до нотаріально посвідченої.

Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

Згідно з п.19 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 р. №22/5 (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), усі нотаріальні дії, які вчиняються посадовими особами виконавчих комітетів, реєструються в реєстрах для реєстрації нотаріальних дій. Кожній нотаріальній дії присвоюється окремий порядковий номер. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована в реєстрі, позначається в посвідчувальному написі документа, що посвідчується чи засвідчується посадовою особою виконавчого комітету.

Відповідно до ст.13, 14 Закону України Про оренду землі договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Стаття 219 ЦК України передбачає, що у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 6,60 га в межах території Казанківської селищної ради Казанківського району Миколаївської області із кадастровим номером 4823655100:09:000:0036 .

03 листопада 2009 року вона передала вказану земельну ділянку в оренду ОСОБА_3 строком на 49 років зі сплатою орендної плати у сумі 2000 грн, що становить 3,4% нормативно-грошової оцінки земельної ділянки. Реєстрацію цього договору здійснено 27 жовтня 2010 року у Казанківському секторі реєстрації Миколаївської філії центру ДЗК.

При передачі земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 отримала наперед орендну плату у сумі 28 000 грн.

З рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 08 серпня 2017 року вбачається, що договір оренди від імені ОСОБА_3 підписала ОСОБА_4 .

Вказані дії ОСОБА_4 були вчинені на підставі виданого ОСОБА_4 доручення від 29 жовтня 2009 року строком дії до 29 жовтня 2010 року, яким ОСОБА_4 надано право складати письмові угоди на оренду землі та інші цивільні договори, підписувати від імені ОСОБА_4 будь-які цивільні договори. На вказаному дорученні є підпис секретаря Лагодівської сільської ради, печатка сільської ради та дата засвідчення 29 жовтня 2009 р. (а.с.12).

Згідно з відповіддю Казанківської селищної ради Миколаївської області від 09.07.2020 вищезазначене доручення в журналі реєстрації нотаріальних дій (довіреності) не зареєстроване, копія доручення відсутня (а.с.118).

Відповідно до статей 76, 77, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи. Обов`язок доказування покладається на сторони. Суд не може збирати докази за власною ініціативою.

За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Як зазначалося вище позивач, вважаючи порушеними свої права за договором оренди, укладеним ОСОБА_4 від імені ОСОБА_4 на підставі доручення, яке на думку позивача є нікчемним, і стороною якого вона не була, акцентувала, що договір оренди є недійсним, бо не було волевиявлення ОСОБА_4 на його укладення, бо він не уповноважував ОСОБА_4 укладати з позивачем договір оренди з такими умовами як у ньому зазначені.

Тобто у цій справі позов про визнання недійсним договору оренди землі через недійсність доручення подала особа, яка є стороною договору оренди, але не є стороною договору доручення, тобто заінтересована особа.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Вирішуючи цей спір і відмовляючи у позові, суд першої інстанції з`ясував характер спірних правовідносин сторін, надав оцінку змісту порушеного права позивача оспорюваними договорами, дослідив обставини справи і наявні у ній докази та визнав недоведеним належними засобами доказування факт порушенням ними прав і законних інтересів позивача.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, бо досліджені докази доводять факт належного укладання між позивачем та ОСОБА_4 договору оренди землі на підставі довіреності, завіреної секретарем сільської ради, з належним уповноваженням ОСОБА_4 ОСОБА_4 на укладання та підписання договору оренди у письмовій формі, а не нотаріальній. У такій формі договір і був укладений. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ст.245 ЦК України). За оспореним договором оренди позивач отримала орендну плату наперед за декілька років у сумі 28 000 грн, а ОСОБА_4 отримав у оренду землю, що ним не заперечується. Отже, сторони правочину реалізували свої права за укладеним договором.

Факту наявності порушень прав позивача оспорюваними нею правочинами за викладених нею підстав не вбачається.

Враховуючи викладене, відсутні підстави для скасування рішення суду, оскільки воно ухвалене з дотриманням вимог законодавства.

Керуючись ст.374, 375, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана через її представника ОСОБА_2 , залишити без задоволення, а рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 19 листопада 2020 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий О. В. Локтіонова

Судді С. Ю. Колосовський

О. О. Ямкова

Повний текст постанови складено 25 лютого 2021 року.