Постанова

від 25.02.2021 по справі 542/875/20

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 542/875/20 Номер провадження 22-ц/814/322/21Головуючий у 1-й інстанції Шарова-Айдаєва О. О. Доповідач ап. інст. Пікуль В. П.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2021 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Пікуля В.П.,

суддів Карпушина Г.Л., Одринської Т.В.,

при секретарі Філоненко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 05 листопада 2020 року (повний текст рішення складено 13 листопада 2020 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком,

В С Т А Н О В И В :

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

28 липня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Новосанжарського районного суду Полтавської області з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якій просила: визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона є власником будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 07 липня 2020 року, в якому зареєстровані відповідачі. Відповідачі були зареєстровані за вказаною адресою за згодою її сина - ОСОБА_6 , попереднього власника вказаного будинку.

На час звернення до суду ОСОБА_6 та ОСОБА_2 разом не проживають. Реєстрація вказаної особи та її дітей за адресою: АДРЕСА_1 , перешкоджає позивачу, як власнику, користуватись і розпоряджатись відповідним нерухомим майном. Акцентовано увагу на тому, що відповідачі перешкоджають їй у доступі до будинку, розпоряджаються на власний розсуд майном у будинку.

Крім того, позивач зазначала, що оскільки такі особи не є членами її сім`ї, не відносяться до кола осіб, які постійно проживають з нею та ведуть спільне господарства, то вона має право вимагати від них усунути порушення свого права власності.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області від 05 листопада 2020 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком відмовлено.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Рішення суду в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_1 , яка в апеляційній скарзі просила рішення суду першої інстанції скасувати. Ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначила, що судом першої інстанції ухвалено рішення, яке є абсолютно некомпетентним, абсурдним, прийнятим в порушення процесуальних та матеріальних норм законодавства.

Крім того, позивач вважає, що суд першої інстанції не врахував правові позиції Верховного Суду України, не погоджується із оцінкою доказів судом та встановленими обставинами.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Щодо явки та позиції учасників в апеляційному суді

Сторони в судове засідання не з`явилися, будучи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень.

Крім того, від ОСОБА_1 надійшла телефонограма, у якій вона просить розглядати справу без її участі, оскільки у засідання не може з`явитися у зв`язку із хворобою.

Від ОСОБА_2 також надійшла заява, у якій вона просить відкласти розгляд справи у зв`язку із хворобою.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги приходить до наступного висновку.

Щодо відкладення розгляду справи

Оскільки відповідач ОСОБА_2 не надала суду докази, які б підтверджували поважність неявки до суду та враховуючи достатні дані про права та взаємовідносини сторін, колегія суддів вважає за можливе відхилити клопотання ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи та розглянути справу без участі сторін.

Встановлені обставини справи

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 23 квітня 2010 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_6 (покупець) придбав у ОСОБА_7 (продавець) у власність житловий будинок з господарськими будівлями і приватизовану земельну ділянку площею 0,1653 га, кадастровий номер 5323486001-01-001-0016, яка надана для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та знаходиться в

АДРЕСА_1 із господарськими будівлями складаються: з жилого будинку глинохворостяного, житловою площею 46,1 кв. м., загальна площа 63,9 кв.м., літ. А-1 , літня кухня Б , сарай В , вбиральна Г , колодязь № 4. (а.с. 7-8).

Відповідно до витягу з Державного реєстру правочинів № 8469608 від 23 квітня 2010 року вказаний договір купівлі-продажу зареєстрований за номером 3911018 (а.с. 9).

Судом першої інстанції також правильно встановлено, що 19 червня 2013 року у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 123).

Крім того, із акту обстеження житлово-побутових умов від 19 грудня 2019 року, складеного та підписаного в.о. старости сіл Соколова Балка, Андріївка та Світлівщина ОСОБА_9 , депутатом сільської ради ОСОБА_10 , медсестрою АЗПСМ ОСОБА_11 , вбачається, що ОСОБА_2 проживає із сім`єю за адресою: АДРЕСА_1 , у будинку, придбаному 23 квітня 2010 року.

У вищевказаному акті зазначено, що після придбання будинку з роками навколо будинку був залитий фундамент і відмостка, будинок обкладено білою силікатною цеглою та залитий фундамент під кухню, ванну кімнату і коридор, замінено вікна на пластикові, відремонтовано кімнату, підведено до будинку воду та виведено каналізацію, збудовано каналізаційну яму. Згодом збудовано ванну кімнату, кухню і коридор, сучасно облаштовано, встановлено газовий котел і сучасні труби й батареї, придбано нові меблі, навколо будинку збудовано огорожу 125 м. з металопрофілю. В господарстві є пральна машина, морозильна камера, супутникова антена.

У довідці Виконавчого комітету Нехворощанської сільської ради про склад сім`ї та проживання від 06 липня 2020 року № 02-34/1-641 (а.с. 41), яка видана ОСОБА_6 вказано, що до складу сім`ї, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , входять: ОСОБА_6 (голова домогосподарства), ОСОБА_2 (не родич), ОСОБА_3 (не родич), ОСОБА_4 (не родич), ОСОБА_5 (не родич).

Відповідно до довідки Виконавчого комітету Нехворощанської сільської ради від 07 жовтня 2020 року № 02-34/1-1022 ОСОБА_3 12 серпня 2020 року вибула до нового місця проживання (а.с. 123), а відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи, вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 12 серпня 2020 року (а.с. 132).

Тобто, суд першої інстанції правильно звернув увагу, що на час розгляду справи в суді ОСОБА_3 не є особою, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Як правильно встановив суд першої інстанції, 07 липня 2020 року між ОСОБА_6 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдарований) укладено договір дарування (а.с. 23-24), згідно з умовами якого дарувальник подарував, а обдарований прийняв у дар, зокрема, житловий будинок з господарськими побудовами, що знаходяться в АДРЕСА_1 , що складається в цілому з: житлового будинку глинохворостяного, загальною площею 63,9 кв. м., житловою площею 46,1 кв. м., зазначеного в плані під літерою А-1 , літньої кухні літери Б , сараю літери В , вбиральні літери Г , колодязя питного № 4, розташованого на приватизованій земельній ділянці площею 0,1653 га, передана для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарський будівель і споруд. Житловий будинок з господарськими побудовами належать дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу від 23 квітня 2010 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2-934, 2-937.

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 липня 2020 року вбачається, що право власності на вказаний житловий будинок 07 липня 2020 року зареєстровано за ОСОБА_1 (а.с. 25).

Норми права, що регулюють спірні правовідносини

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Колегія суддів погоджується, що при застосуванні норм права до спірних правовідносин суд першої інстанції обґрунтовано послався на статтю 41 Конституції України , якою встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР) виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме: без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР, члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із статтею 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Слід звернути увагу, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ).

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Кривіцька і Кривіцький проти України в контексті вказаної Конвенції поняття житло не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття житло не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі Прокопович проти Росії , заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі МакКенн проти Сполученого Королівства , заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі Прокопович проти Росії ЄСПЛ визначив, що концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. Житло - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання житлом , що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі Баклі проти Сполученого Королівства від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Відтак, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі Кривіцька та Кривіцький проти України ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла наступних висновків.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц погоджуючись з рішенням місцевого суду про відмову у визнанні особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, дійшов висновку про те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідачки - члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду

від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц, від 24 червня 2020 року у справі № 309/1158/18.

Позиція суду апеляційної інстанції

Оскільки встановлено, що ОСОБА_3 , знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , та з 12 серпня 2020 року зареєстрована за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_2 (а.с. 132), суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, щодо відмови у задоволенні позову відносно ОСОБА_3 , так як остання у цьому будинку не проживає та не зареєстрована на час розгляду справи в суді, тобто не порушує прав позивача.

Докази, які б спростовували ці висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги в частині скасування рішення суду першої інстанції щодо ОСОБА_3 відсутні.

Відносно позовних вимог про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим будинком, суд першої інстанції правильно вказав, що виселення відповідачів має оцінюватися в контексті пропорційності застосування такого заходу з урахуванням порушення прав останніх на житло, дій сторін договору дарування та намірів позивача, внаслідок реалізації яких відповідачі можуть втратити право на користування єдиним житлом, в якому проживають протягом значного періоду часу.

Враховуючи, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з 2013 року зареєстровані в буд. АДРЕСА_1 і в який вселились з дозволу попереднього власника, особи, з якою проживали однією сім`єю - ОСОБА_6 , суд першої інстанції правильно виходив із того, що приймаючи в дар від свого сина ОСОБА_6 07 липня 2020 року вказаний будинок, позивач знала про проживання у ньому відповідачів (осіб, які спільно з її сином тривалий час проживали однією сім`єю), які іншого житла не мають та набули охоронюване законом право користування будинком у законний спосіб, погодилась на отримання у власність будинку, в якому тривалий час прожили вказані особи.

Тобто, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що позивач при укладенні договору дарування могла передбачити характер та обсяг прав, які мають ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на житлову нерухомість.

Правильним є висновок суду першої інстанції, що набуття права власності на будинок, в якому тривалий час (близько 8 років) на законних підставах проживали і продовжують проживати особи, які жили з її сином однією сім`єю, не може бути безумовною підставою для виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Відповідачі не є такими, що самоправно вселились до жилого приміщення.

Обґрунтовано зазначив суд, що підтвердження виникнення обставин, які б призвели до неможливості спільного проживання сторін внаслідок негативної, протиправної чи аморальної поведінки ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 позивачем не надано.

Відтак, суд першої інстанції ухвалив рішення, яке узгоджується із нормами як національного законодавства, так і з практикою Європейського суду з прав людини, а доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права не підтверджуються матеріалами справи.

Щодо інших доводів, наведених в апеляційній скарзі

Відносно практики Верховного Суду

В апеляційній скарзі позивач посилається та ну обставину, що рішення суду першої інстанції суперечить правовій позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.

Проте, вказані доводи не ставлять під сумнів правильність рішення суду першої інстанції тому, що суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги останні правові позиції Верховного Суду, пославшись на них у судовому рішенні.

Щодо оцінки доказів

В апеляційній скарзі зазначені аргументи про те, що суд неправильно взяв до уваги, як докази свідчення старости села та показання свідків.

Однак, колегія суддів не може погодитися із такими аргументами позивача, виходячи із наступного.

Відповідно до положень статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 89 ЦПК Україн и визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частина друга зазначеної статті).

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина третя).

Як уже зазначалося, судом першої інстанції правильно встановлено, що 19 червня 2013 року за адресою: АДРЕСА_1 , були зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Висновок суду першої інстанції, що вказані особи проживали за відповідною адресою однією сім`єю з ОСОБА_6 , власником буд. АДРЕСА_1 , правильно мотивовано тим, що це підтверджується доказами, а саме довідкою про склад сім`ї від 06 липня 2020 року № 02-34/1-631 та показами допитаних в судовому засіданні у якості свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_12 .

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 наголошувала, що з власником житлового будинку ОСОБА_6 , вони проживали як подружжя, перебували у фактичних шлюбних відносинах.

Її пояснення підтвердили свідки: ОСОБА_9 - виконуюча обов`язки старости сіл Соколова Балка, Андріївка, Світлівщина та ОСОБА_12 - колега ОСОБА_2 , вказавши на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 мали фактичні шлюбні відносини і з 2012 року ОСОБА_2 разом з дітьми проживали у будинку ОСОБА_6 .

Вищевказані свідки пояснили, що протягом спільного проживання ОСОБА_6 і ОСОБА_2 разом здійснювали ремонт цього будинку, його облаштування та вказали на те, що в цьому будинку проживає на даний час ОСОБА_2 з дітьми.

Відповідає матеріалам справи висновок суду першої інстанції, що обставини спільного проживання однією сім`єю в якості чоловіка та жінки ОСОБА_6 та ОСОБА_2 також підтвердив і свідок ОСОБА_13 , що викликався на вимогу позивача.

У своїх поясненнях на відзив (а.с. 94-95) позивач також вказала, що її син - ОСОБА_6 та ОСОБА_2 спільно проживали та остання отримувала від її сина фінансову допомогу, оскільки жила за кошти ОСОБА_6 .

Відтак, суд першої інстанції, оцінивши докази у їх сукупності, із дотримання положень статті 89 ЦПК України, прийшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Щодо проживання однією сім`ю

Посилання в апеляційній скарзі на ту обставину, що встановлення шлюбних відносин не було предметом позову, не дають підстави для задоволення апеляційної скарги тому, що підстави, умови та порядок вселення відповідачів та підстави їх проживання у спірному житлі є обставинами, які мають значення для вирішення спору, а відтак, суд першої інстанції обґрунтовано їх встановив, на підставі доводів та заперечень сторін та доказів, які надані сторонами.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Як вбачається з частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишати судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи сторін і дав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.

Висновки суду обґрунтовані та підтверджуються матеріалами справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.

Зважаючи на викладене апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Щодо судових витрат

За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл витрат.

Оскільки апеляційний суд не задовольняє вимоги позивача, не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється при розгляді цієї апеляційної скарги.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 05 листопада 2020 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 25 лютого 2021 року.

Головуючий В.П. Пікуль

Судді Г.Л. Карпушин

Т.В. Одринська