Ухвала

від 24.02.2021 по справі 922/573/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

24 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 922/573/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.,

за участю секретаря судового засідання - Гогуся В.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 13.10.2020 (Гетьман Р.А., Дучал Н.М., Сіверін В.І.), додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.10.2020 (Гетьман Р.А., Дучал Н.М., Сіверін В.І.), рішення Господарського суду Харківської області від 09.07.2020 (Ємельянова О.О.) та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 04.08.2020 (Ємельянова О.О.) у справі № 922/573/20

за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури №1 Харківської області до 1) Харківської міської ради, 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Білий едельвейс" про визнання незаконним договору

ВСТАНОВИВ:

Керівник Харківської місцевої прокуратури №1 Харківської області (далі - Прокурор) звернувся в Господарський суд Харківської області з позовом до Харківської міської ради (далі - Відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Білий едельвейс" (далі - Відповідач-2) про: 1) визнання незаконними та скасування пунктів 8, 8.1. додатку 1 до рішення Харківської міської ради "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою для будівництва, експлуатації та обслуговування об`єктів" №184/16 від 20.04.2016; 2) визнання незаконними та скасування пунктів 7, 7.1. додатку 1 до рішення Харківської міської ради №262/16 від 06.07.2016 "Про надання земельних ділянок для будівництва об`єктів"; 3) визнання недійсним договору від 21.10.2016 оренди земельної ділянки; 4) витребування з володіння Відповідача-2 земельної ділянки та передачі її Відповідачу-1.

В обґрунтування позовних вимог Прокурор зазначає, що незаконність рішень Відповідача-1 полягає у наданні земельної ділянки значно більшої площі, ніж площа розміщеної на ній нежитлової будівлі, що могло б мати місце лише у разі надання земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі більшої площі ніж та, що знаходиться у володінні Відповідача-2. Також зазначає, що станом на дату звернення Відповідача-2 до Відповідача-1 з листом від 08.04.2016 земельна ділянка, кадастровий номер 6310138800:02:012:0017, вже була сформована площею 0,1983 га та 06.12.2005 зареєстрована у Державному земельному кадастрі. Проектом землеустрою щодо відведення Відповідачу-2 земельної ділянки зі зміною цільового призначення новий кадастровий номер земельній ділянці не присвоювався. Реєстрація сформованої земельної ділянки не скасовувалася.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 09.07.2020 у позові відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що на час виникнення спірних правовідносин чинне законодавство передбачало можливості передачі у користування земельної ділянки у разі розташування на ній об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб. При цьому, норми чинного законодавства не встановлюють порядок визначення або нормативи визначення розміру та меж земельних ділянок, необхідних для обслуговування будинків або споруд. Посилання Прокурора на те, що розмір земельної ділянки, на отримання якої має право Відповідач-2, не може перевищувати 0,0020 га (виключно площу під будинком), не ґрунтується на нормах чинного законодавства України та спростовується матеріалами справи.

Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 04.08.2020 стягнуто з Прокуратури Харківської області на користь Відповідача-2 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 21 000,00 грн.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 13.10.2020 рішення Господарського суду Харківської області від 09.07.2020 залишено без змін з тих же підстав.

Також, постановою Східного апеляційного господарського суду від 13.10.2020 залишено без змін додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 04.08.2020 з тих підстав, що Відповідачем-2 підтверджено статус адвоката, витрати на професійну правничу допомогу, а також співмірність розміру витрат з наданими адвокатом послугами. Крім того, станом на час ухвалення додаткового рішення, Прокурором не заявлено клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.

Додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 29.10.2020 стягнуто з Прокуратури Харківської області на користь Відповідача-2 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 8 000,00 грн.

Прокурор подав касаційну скаргу на рішення, додаткове рішення, постанову та додаткову постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю та відмовити в задоволенні заяв Відповідача-2 про стягнення з прокуратури витрат на професійну правничу допомогу з тих підстав, що: 1) суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували статті 124, 134, 135 ЗК України, статтю 6 Закону України "Про оренду землі" без урахування висновку щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у справах №910/4528/15-г, №910/1356/13, №826/11885/16, №297/616/17 та постанові Вищого господарського суду України у справі №910/2333/14; 2) судами попередніх інстанцій прийнято додаткове рішення та додаткову постанову без урахування висновку щодо застосування статті 129 ГПК України, викладеного у постанові Верховного Суду від 13.02.2020 у справі №911/2686/18.

Відповідач-2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Прокурора на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, залишити без задоволення касаційну скаргу Прокурора на додаткове рішення та додаткову постанову судів попередніх інстанцій з тих підстав, що оскаржувані судові рішення прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Також Відповідач-2 просить стягнути з прокуратури 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідач-1 відзив на касаційну скаргу не надав, що у відповідності до частини 3 статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у даній справі у касаційному порядку.

Частиною 1 статті 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень про відмову в задоволенні позовних вимог та правомірність стягнення з прокуратури на користь Відповідача-2 витрат на професійну правничу допомогу в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, Прокурор оскаржує рішення, додаткове рішення, постанову, додаткову постанову судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У поданій касаційній скарзі Прокурор, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження рішення та постанови судів попередніх інстанцій, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, вказав, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували статті 124, 134, 135 ЗК України, статтю 6 Закону України "Про оренду землі" без урахування висновку щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у справах №910/4528/15-г, №910/1356/13, №826/11885/16, №297/616/17 та постанові Вищого господарського суду України у справі №910/2333/14.

Проте, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

У справі №910/4528/15-г (постанова від 09.02.2018) Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог прокурора про визнання незаконним і скасування рішення ради від 23.10.2013 про передачу відповідачу земельної ділянки для будівництва, обслуговування та експлуатації житлового будинку, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 25.03.2014, визнання відсутнім у відповідача права користування земельною ділянкою, які ґрунтуються, зокрема, на встановлених судом обставинах придбання відповідачем за договором купівлі-продажу від 10.11.2004 розташованого на спірній земельній ділянці об`єкта нерухомості, право власності на яке зареєстровано відповідачем 07.11.2013 (після прийняття рішення ради від 23.10.2013), а також звернення відповідача з заявою про отримання цієї земельної ділянки не тільки для обслуговування та експлуатації об`єкта нерухомого майна, а і для нового будівництва житлового будинку, що за висновками суду касаційної інстанції має відбуватися за різними процедурами.

В постанові від 05.09.2018 у справі №910/1356/13, на яку також посилається Прокурор, як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд скасував судові рішення попередніх судових інстанцій щодо вирішення позовних вимог прокурора про визнання недійсним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу і продаж земельної ділянки відповідачу для будівництва, експлуатації та обслуговування кафе з майданчиком, визнання недійсним договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки, визнання недійсним державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору про поповнення статутного капіталу, визнання відсутнім права користування земельною ділянкою та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судами не було встановлено необхідних для вирішення спору обставин і не надано правової оцінки поданим сторонами доказам, у тому числі щодо розміру земельної ділянки та нерухомості. Разом з тим, судами було встановлено факт розташування на спірній земельній ділянці нерухомого майна, право власності на яке відповідач зареєстрував як на новостворене 21.03.2008.

У справі №826/11885/16, на яку Прокурор послався як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України (постанова Верховного Суду від 20.05.2019), предметом позову є вимога позивача про визнання протиправною бездіяльності Держгеонадр України та зобов`язання відповідача продовжити дію спеціального дозволу на користування надрами. При цьому, Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, не застосовував положення законодавства, які регулюють порядок надання земельної ділянки в оренду.

Верховний Суд в постанові від 05.02.2020 у справі №297/616/17, на яку Прокурор також послався як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, погодився з висновками судів попередніх інстанцій (позов про визнання недійсним і скасування розпорядження райдержадміністрації "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння на користь Держави в особі Кабінету Міністрів України), що спірна земельна ділянка станом на момент її відведення належала до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалася для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України, та що райдержадміністрація не була наділена повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, яка перебувала в державній власності, шляхом передання у власність приватній особі для нелісогосподарських потреб, тоді як жодних дій щодо вилучення чи зміни цільового призначення спірної земельної ділянки не вчинялися, а спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) поза її волею. При цьому, в обґрунтування позову прокурор посилався на незаконне надання у власність земель лісогосподарського призначення, які не можуть передаватися у приватну власність.

У цій справі №922/573/20, в якій Прокурором подано касаційну скаргу, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку про відсутність підстав для визнання незаконними та скасування пунктів 8, 8.1. додатку 1 до рішення Відповідача-1 №184/16 від 20.04.2016; визнання незаконними та скасування пунктів 7, 7.1. додатку 1 до рішення Відповідача-1 №262/16 від 06.07.2016; визнання недійсним договору від 21.10.2016 оренди земельної ділянки (кадастровий номер 6310138800:02:012:0017); витребування з володіння Відповідача-2 земельної ділянки та передачі її Відповідачу-1. При цьому, суди виходили з того, що Відповідач-2 був власником нежитлової будівлі на підставі договорів від 12.04.2016, розташованої на земельній ділянці, яка станом на час придбання Відповідачем -2 цього нерухомого майна вже була сформована як об`єкт цивільних прав з визначенням її площі та меж.

Суди попередніх інстанцій встановили, що передача земельної ділянки державної чи комунальної власності в оренду та перехід права на земельну ділянку у разі набуття права на будівлю або споруду, врегульовано статтями 120, 124, 134 ЗК України та статтею 377 ЦК України, застосування яких підлягає у редакції, яка діяла на час переходу права власності на об`єкт нерухомого майна до Відповідача-2 (договори купівлі-продажу від 12.04.2016). Вказаними нормами права (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) було передбачено можливість передачі у користування земельної ділянки у разі розташування на ній об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, а щодо інших земельних ділянок право користування підлягало продажу окремими лотами на конкурентних засадах. При цьому, норми вказаного законодавства не встановлювали порядок визначення або нормативи визначення розміру та меж земельних ділянок, необхідних для обслуговування будинків або споруд.

Отже, вказані норми права на час переходу права власності на об`єкт нерухомості до Відповідача-2 у цій справі №922/573/20 (договори купівлі-продажу від 12.04.2016) та відповідачів у справах № 910/4528/15-г (договір купівлі-продажу від 10.11.2004), №910/1356/13 (реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна - 21.03.2008), на які здійснено посилання у касаційній скарзі, діяли у різних редакціях, що свідчить про різне правове регулювання правовідносин у кожній із цих справ.

Зі змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Таким чином, колегія суддів вважає, що аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у цій справі №922/573/20, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду у справах №910/4528/15-г, №910/1356/13, №826/11885/16, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Щодо постанови Верховного Суду у справі №297/616/17, то, з огляду на зміст зазначеної постанови, правовідносини у вказаній справі не є подібними до цієї справи №922/573/20, що розглядається, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин та сферу правового регулювання (спір у справі №297/616/17 стосується законності передачі приватній особі земель державної власності лісогосподарського призначення поза волею власника (держави), а тому відсутні підстави для застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у зазначеній постанові, до правовідносин у цій справі.

Суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що постанова Вищого господарського суду України від 21.01.2015 у справі №910/2333/14, на яку Прокурором здійснено посилання у касаційній скарзі, не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Також, у поданій касаційній скарзі Прокурор, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження додаткового рішення та додаткової постанови судів попередніх інстанцій, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, вказав, що судами попередніх інстанцій прийнято додаткове рішення та додаткову постанову без урахування висновку щодо застосування статті 129 ГПК України, викладеного у постанові Верховного Суду від 13.02.2020 у справі №911/2686/18.

Приймаючи у цій справі №922/573/20 додаткові рішення та постанову про стягнення з прокуратури на користь Відповідача-2 витрат на професійну правничу допомогу, суди попередніх інстанції, перевіривши відповідні заяви Відповідача-2 з доданими в їх обґрунтування документами щодо надання відповідних послуг на відповідність цих заяв вимогам статей 124, 126 ГПК України, дійшли висновку про наявність підстав для їх задоволення в повному обсязі. При цьому, судами враховано відсутність клопотань прокуратури про зменшення розміру судових витрат на професійну допомогу, заявлених Відповідачем-2 до стягнення або щодо неспівмірності заявлених витрат.

Статтею 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Частинами 1, 2 статті 124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Відповідно до частин 1- 3 статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною 4 статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4)ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини 5, 6 статті 126 ГПК України).

У розумінні положень частини 5 статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (наведений правовий висновок викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19).

При цьому, суди попередніх інстанцій правомірно зазначили, що Прокурор не подав до суду як клопотання про зменшення розміру судових витрат, так і жодних належних та допустимих доказів на підтвердження неспівмірності витрат на професійну правничу допомогу, тоді, як, відповідно до імперативних вимог частини 6 статті 126 ГПК України, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а відтак саме на Прокурора покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат Відповідача-2.

В свою чергу, колегія суддів не бере до уваги помилкові посилання Прокурора на додаткову постанову Верховного Суду від 13.02.2020 у справі №911/2686/18 в обґрунтування своїх доводів про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування статті 129 ГПК України, викладеного у вказаному судовому рішенні, оскільки зазначена додаткова постанова ухвалена на підставі статті 244 ГПК України (додаткове рішення), отже, у розумінні положень частини 4 статті 236 і пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України не є постановою Верховного Суду, яка оформлюється відповідно до вимог статті 315 ГПК України, а тому наявні саме у постанові Верховного Суду висновки щодо застосування норм права мають враховуватися судами під час вирішення господарських спорів, а їх неврахування є однією з виключних підстав касаційного оскарження судових рішень, визначених процесуальним законом.

Отже, зазначена Прокурором підстава касаційного оскарження (у частині оскарження додаткового рішення та додаткової постанови судів обох інстанцій), передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних додаткових рішення та постанови саме з цієї підстави.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Прокурора.

Щодо заявленого у відзиві на касаційну скаргу Відповідачем-2 клопотання про стягнення з прокуратури 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає, що до зазначено відзиву на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу додано детальний опис наданих послуг від 10.02.2020, в якому сторони погодили вартість наданих послуг з аналізу змісту касаційної скарги Прокурора, підготовки відзиву на касаційну скаргу Прокурора та аналізу законодавства, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин (правових висновків Верховного Суду) у сумі 10 000,00 грн, а також акт №10/02-03 від 10.02.2020 приймання-передачі наданих послуг за договором про надання професійної правничої допомоги №07/05/2020 від 07.05.2020 (копія договору наявна в матеріалах справи) на вказану суму, підписаний сторонами.

Відзив з додатками було направлено на адресу Прокурора, що підтверджується описом вкладення у цінний лист та квитанціями Укрпошти. Проте, Прокурором не надано клопотання щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

З урахуванням положень статей 126, 129 ГПК України, проаналізувавши надані до відзиву документи, які підтверджують витрати на професійну правничу допомогу, колегія суддів вважає, що відображена у цих доказах інформація щодо характеру та обсягу виконаної адвокатом Відповідача-2 роботи (наданих послуг) відповідає критерію розумності та є співмірною з обсягом наданих адвокатом послуг, у зв`язку з чим клопотання про стягнення витрат на професійну правову допомогу підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 123, 129, 130, 234, 235, 296, 300 ГПК України, суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 13.10.2020, додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.10.2020, рішення Господарського суду Харківської області від 09.07.2020 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 04.08.2020 у справі № 922/573/20 закрити.

2. Стягнути з Харківської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910108) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Білий едельвейс" (код ЄДРПОУ 39948046) витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції в сумі 10 000,00 (десять тисяч) грн 00 копійок.

3. Доручити Господарському суду Харківської області видати відповідний наказ.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий Суховий В.Г.

Судді Берднік І.С.

Міщенко І.С.