Постанова

від 01.03.2021 по справі 484/2617/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

01.03.21

22-ц/812/215/21

Єдиний унікальний номер судової справи 484/2617/20

Номер провадження 22-ц/812/215/21

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

01 березня 2021 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В.,

з секретарем судового засідання Горенко Ю.В.,

за участю: представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,

представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Первомайським міськрайонним судом Миколаївської області 16 листопада 2020 року , під головуванням судді Панькова Д.А. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного сільськогосподарського підприємства НІКО , ОСОБА_3 про визнання договору оренди землі недійсним ,

УСТАНОВИЛА :

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства НІКО (далі - ПСП НІКО , ОСОБА_3 про визнання договору оренди землі недійсним.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що на підставі Державних актів на право власності на земельну ділянку Серія ЯЕ №933638 та Серії ЯЕ №933637, які видані 13 серпня 2008 року Первомайською районною державною адміністрацією Миколаївської області, ОСОБА_1 є власником земельних ділянок, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, із кадастровим номером 4825484600:02:000:0556, площею 3.92 га та кадастровим номером 4825484600:02:000:1299, площею 0.40 га, які розташовані в межах території Лисогірської сільської ради Первомайського району Миколаївської області.

У 2018 році позивачу стало відомо, що ним нібито укладено договір оренди зазначених вище земельних ділянок з ПСП НІКО .

З метою перевірки інформації щодо наявності зареєстрованих договорів оренди належних ОСОБА_1 земельних ділянок, позивачем отримано відповідь з Відділу у Первомайському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївської області, з якої вбачається, що згідно з Книгою записів державної реєстрації договорів оренди землі по Лисогірській сільській раді 28 жовтня 2008 року було внесено запис №040802200189 про реєстрацію договору оренди землі укладеного між ОСОБА_1 та ПСП НІКО на вищевказані земельні ділянки загальною площею 4.32 га терміном на 49 років.

Між тим, позивач не укладав та ніколи не мав намір укладати договір оренди земельних ділянок з ПСП НІКО .

В подальшому ОСОБА_1 стало відомо, що від його імені спірний договір підписав ОСОБА_3 , діючи на підставі довіреності.

Проте, ОСОБА_3 є директором та кінцевим беніфіціарним власником ПСП НІКО , тобто, в порушення вимог ст.238 ЦК України, укладаючи та підписуючи спірний договір від імені позивача, ОСОБА_3 діяв у власних інтересах та в інтересах підприємства.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір оренди землі від 15 серпня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ПСП НІКО , зареєстрований Миколаївської філією ДП Центр ДЗК , про що в книзі записів державної реєстрації договір оренди землі по Лисогірській сільській раді Первомайського району Миколаївської області було вчинено запис за №040802200189 від 28 жовтня 2008 року.

Також просив стягнути з відповідачів в солідарному порядку судові витрати у розмірі 5 840 грн.80 коп., з яких: 840 грн. 80 коп. - сума сплаченого судового збору та 5 000 грн. - витрати на правову допомогу.

Представник ПСП НІКО надав до суду відзив, в якому просив у задоволені позову відмовити. Зазначав, що позивачем на надано до суду доказів на підтвердження того, що договір оренди землі був укладений представником на невигідних для нього умовах і є таким, що суперечить його інтересам. Крім того, відповідно до видаткового касового ордеру від 19 серпня 2008 року позивач особисто отримав орендну плату в розмірі 10 000 грн., що свідчить про обізнаність останнього про укладення договору оренди землі та погодження з істотними умовами такого договору. Також відповідачем подано до суду заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 листопада 2020 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Міськрайонний суд мотивував своє рішення тим, що позивачем не доведено, що оспорюваний договір оренди землі було укладено на невигідних для позивача умовах і він суперечить інтересам останнього.

В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення міськрайонного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам не відповідає в повному обсязі.

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

З матеріалів справи убачається, що на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ 933638, який видано 13 серпня 2008 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 4825484600:02:000:0556, площею 3.92 га, що розташована в межах території Лисогірської сільської ради Первомайського району Миколаївської області (а.с.19).

На підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ 933637, який видано 13 серпня 2008 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 4825484600:02:000:1299, площею 0.40 га, що розташована в межах території Лисогірської сільської ради Первомайського району Миколаївської області (а.с.20).

15 серпня 2008 року від імені ОСОБА_1 та ПСП НІКО , в особі директора Чатікяна А.Ф., у простій письмовій формі був укладений договір оренди вищевказаних земельних ділянок загальною площею 4.32 га строком на 49 років.

У 2019 році ОСОБА_1 звернувся з позовом до ПСП НІКО про визнання недійсним договору оренди землі з підстав недотримання вимог ч.ч.1,3 ст.203 ЦК України.

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 11 лютого 2020 року, яке набрало законної сили, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ПСП НІКО про визнання недійсним договору оренди землі відмовлено.

Вказаним рішенням встановлено, що договір оренди землі від 15 серпня 2008 року ОСОБА_1 не підписував, від його імені, на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області 14 січня 2005 року за реєстраційним номером 180, це зробив ОСОБА_3 , що підтверджується відповідачем та зазначеним в оригіналі договору записом (а.с.21-22).

З детальної інформації про юридичну особу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що ОСОБА_3 є засновником та керівником (з 23 квітня 2001 року) ПСП НІКО (а.с.25-28).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із відсутності порушеного права позивача спірним договором оренди землі. При цьому міськрайонний суд вказав, що позивачем не надано доказів того, що ОСОБА_3 , укладаючи оспорюваний договір від його імені, діяв у власних інтересах, та порушив його права.

Проте, з таким висновком міськрайонного суду погодитися не можна.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч.1 ст.237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до частин 2,3 ст.238 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи,

представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Відповідно до ч.3 ст.244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно частин 1,3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ураховуючи наведене, та те, що спірний договір оренди земельної ділянки був укладений 15 серпня 2008 року між ОСОБА_3 , який діяв від імені позивача, як орендодавця, на підставі довіреності посвідченої приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області 14 січня 2005 року , та ПСП НІКО , в особі голови Чатікяна А.Ф., слід дійти висновку про те, що спірний договір оренди землі підлягає визнанню недійсним, оскільки підписуючи спірний договір від імені позивача, укладаючи договір оренди землі строком на 49 років, ОСОБА_3 , будучи директором ПСП НІКО , діяв в інтересах підприємства.

Вказані висновки узгоджуються із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №323/19/16-ц (провадження №61-14514ск18), від 10 січня 2019 року у справі №323/1550/17-ц (провадження №61-40550св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №323/1827/17 (провадження №61-9920св19), від 12 серпня 2020 року у справі №393/99/18 (провадження №61-48614св18).

Щодо аргументів відповідача про пропуск позивачем строків позовної давності, то колегія суддів їх відхиляє, враховуючи таке.

У заяві від 07 жовтня 2020 року відповідач просив про застосування позовної давності, з посиланням на те, що позивач був обізнаний про існування оспорюваного договору починаючи з серпня 2008 року.

Згідно з нормами ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до вимог ч.ч.3,4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатись про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше.

Перебіг позовної давності починається не з моменту отримання позивачем плати за користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто про укладення від його імені договору.

Факт отримання орендної плати не є визначальним при обчисленні строків позовної давності, якщо особа, права якої порушено, вважала, що правовідносини виникли з інших підстав.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі №575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18) не знайшла підстав для відходу від такого правового висновку.

Відповідно до статей 79 , 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилами ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Ураховуючи наведене, посилання відповідача на те, що позивач знав про наявність оспорюваного договору починаючи з 2008 року, оскільки отримав плату за користування земельною ділянкою на підставі договору є необґрунтованими, оскільки саме про укладення оспорюваного правочину останній дізнався лише у червні 2018 року, а з позовом до суду звернувся в серпні 2020 року, тобто в межах позовної давності.

Що ж стосується посилання відповідача на отримання позивачем коштів від відповідача, як орендну плату за користування землею, то такі дії позивача не можна вважати укладанням або наступним схваленням договорів оренди (ч.2 ст.241 ЦК України ), оскільки законодавець не надає таким діям, вказаного наслідку. До того ж, у справі достатньо доказів тому, що позивач не підписував оспорюваний договір оренди.

За вищевказаних обставин колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених п.п.1,3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України та ухвалення у справі нового судового рішення про задоволення заявленого позову, оскільки підстави такого позову знайшли підтвердження в судовому засіданні.

Стосовно судових витрат, понесених позивачем під час розгляду справи, слід зазначити наступне.

За правилами п.п. в п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно зі ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

На підставі ст.141 ЦПК України з ПСП НІКО та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір в розмірі 2 102 грн. (840 грн. 80 коп. + 1 261 грн. 20 коп.), тобто по 1 051 грн. з кожного, сплачений ним в першій та апеляційній інстанціях.

Щодо розподілу судових витрат на правову допомогу, то колегія суддів виходить з наступного.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч.3 ст.2 ЦПК України ).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (ст.134 ЦПК України ); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст.137 ЦПК України ); 3) розподіл судових витрат між сторонами (ст.141 ЦПК України ).

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Частиною восьмою ст.141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до п.4.4 договору про надання правничої допомоги та представництво інтересів у суді від 04 серпня 2020 року, клієнт ( ОСОБА_1 ) зобов`язується сплатити представнику гонорар по кожній стадії (розгляд справи судом першої інстанції, перегляд рішення судом апеляційної інстанції) непізніше 14 днів з дня ухвалення рішення судом кожної інстанції.

Оскільки до закінчення розгляду справи по суті спору апеляційним судом, стороною позивача не надано доказів оплати наданих послуг з правничої допомоги, що надавалась в суді першої інстанції, а саме відповідний платіжний документ про сплату 5 000 грн., то відшкодування витрат на правничу допомогу задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382, ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити.

Рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 листопада 2020 року - скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_5 до Приватного сільськогосподарського підприємства НІКО , ОСОБА_3 про визнання договору оренди землі недійсним - задовольнити.

Визнати недійсним договір оренди землі від 15 серпня 2008 року, що укладений між ОСОБА_1 і Приватним сільськогосподарським підприємством НІКО , та зареєстрований в Книзі записів державної реєстрації договір оренди землі по Лисогірській сільській раді Первомайського району Миколаївської області 28 жовтня 2008 року за №040802200189.

Стягнути з Приватного сільськогосподарського підприємства НІКО та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 по 1 051 (одна тисяча п`ятдесят одна) грн. з кожного у відшкодування сплаченого судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: П.П. Лисенко

Н.В. Самчишина

Повний текст судового рішення

складено 04 березня 2021 року