Ухвала від 04.03.2021 по справі 912/353/20

УХВАЛА

04 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 912/353/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання Малихіної О.В.,

представників учасників справи:

позивача - приватного підприємства Л-Транс - Салюк С.М., адвокат (ордер від 25.02.2021),

відповідача - приватного акціонерного товариства Фінпрофіль - Єлисеєв Є.В., адвокат (ордер від 03.03.2021),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

матеріали касаційної скарги приватного підприємства Л-Транс

на рішення господарського суду Харківської області від 03.09.2020 (суддя Погорелова О.В.)

та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 (головуючий суддя: Пелипенко Н.М., судді: Барбашова С.В., Істоміна О.А.)

у справі № 912/353/20

за позовом приватного підприємства Л-Транс (далі - ПП Л-Транс )

до приватного акціонерного товариства Фінпрофіль (далі - ПрАТ Фінпрофіль )

про розірвання контракту та стягнення 2 445 953,60 грн. попередньої оплати, 95 120,45 грн. штрафу,

ВСТАНОВИВ:

ПП Л-Транс звернулося до господарського суду Кіровоградської області з позовом до ПрАТ Фінпрофіль про: розірвання контракту від 27.12.2018 № S-76/2018, який укладений ПП Л-Транс та ПрАТ Фінпрофіль , стягнення з відповідача 2 445 953,60 грн. попередньої оплати обладнання та 95 120,45 грн. штрафу за непоставку обладнання у встановлені строки.

Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на істотне порушення відповідачем умов контракту від 27.12.2018 № S-76/2018 у частині поставки обладнання та умов пов`язаного з контрактом від 27.12.2018 № S-76/2018 контракту від 27.12.2018 № S-77/2018 у частині виготовлення та поставки обладнання, що унеможливлює використання такого обладнання з тим обладнанням, яке передбачене згідно з контрактом від 27.12.2018 № S-76/2018 (що в сукупності являє собою автоматизовану лінію, призначену для виготовлення заготовок матеріалу під встановлені типорозміри, а в подальшому - профілю для сонячних батарей), що позбавляє позивача того, на що останній розраховував при укладенні контракту від 27.12.2018 № S-76/2018. За твердженням позивача, для розірвання контракту від 27.12.2018 № S-76/2018 існують одночасно усі чотири умови, визначені згідно з положеннями частини другої статті 652 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім того, оскільки відповідач не передав позивачу товар в обумовлений строк, позивач просить суд стягнути з відповідача 2 445 953,60 грн. попередньої оплати обладнання в порядку приписів частини другої статті 693 ЦК України, а також суму нарахованого штрафу у розмірі 95 120,45 грн. за непоставку обладнання у встановлені строки.

Згідно з ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 03.02.2020 зі справи № 912/353/20 позовну заяву ПП Л-Транс з доданими до неї документами направлено за підсудністю до господарського суду Харківської області.

Рішенням господарського суду Харківської області від 03.09.2020 у справі № 912/353/20, яке залишено без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 08.12.2020, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Ухвалені місцевим та апеляційним господарськими судами судові рішення зі справи мотивовані, зокрема, тим, що: сторонами спору укладені два різні контракти на різне обладнання, різне за вартістю та промисловим використанням, та ці контракти не пов`язані між собою; мало місце прострочення кредитора (позивача у справі), а саме, останнім не дотримано порядку поставки необхідних матеріалів, на підставі яких відповідач мав здійснити випробування обладнання до його поставки, а також мало місце прострочення кредитора в частині внесення обумовленої умовами контракту від 27.12.2018 № S-76/2018 попередньої оплати. Крім того, судами встановлено, що свої зобов`язання за контрактом від 27.12.2018 № S-76/2018 відповідач виконав у повному обсязі, а позивач прийняв обладнання за актом приймання - передачі без зауважень у повній комплектності. З огляду на викладене, за висновками судів попередніх інстанцій, підстави для стягнення з відповідача суми попередньої оплати, штрафу за прострочення поставки товару, як і підстави, передбачені згідно з частиною другою статті 652 ЦК України для розірвання правочину, - відсутні.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції і постановою суду апеляційної інстанції, 29.12.2020 ПП Л-Транс звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило зазначені судові рішення зі справи скасувати, ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Розгляд касаційної скарги в даній справі підлягає здійсненню з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній з 08.02.2020, згідно з якою внесено зміни до статті 287 ГПК України щодо права та підстав касаційного оскарження судових рішень.

Касаційну скаргу, з посиланням на приписи пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України мотивовано тим, що під час ухвалення судових рішень у справі судами попередніх інстанцій застосовано норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 21.02.2011 зі справи № 3-10гс11, від 20.02.2012 зі справи № 6-93цс11 щодо застосування приписів статті 652 ЦК України.

Також у касаційній скарзі скаржник зазначає про недослідження судами зібраних у справі доказів: листування між сторонами спору (у тому числі електронних листів), висновку експерта за результатом проведення товарознавчого дослідження, письмового звіту про готовність обладнання за контрактом від 27.12.2018 № S-76/2018 станом на 17.04.2019, що за своїм змістом відповідає пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 04.02.2021, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі, розгляд касаційної скарги призначено на 04.03.2021.

Від ПрАТ Фінпрофіль 02.03.2021 (дата поштового оформлення, зазначена на експрес-накладній - 01.03.2021) засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу поза межами строку для подання відзиву, встановленого згідно з ухвалою Суду від 04.02.2021. При цьому заяви про продовження встановленого Судом процесуального строку не надходило. З огляду на викладене Суд, керуючись приписами статті 118 ГПК України, залишає відзив ПрАТ Фінпрофіль на касаційну скаргу без розгляду.

02.03.2021 від скаржника надійшла заява в порядку приписів частини восьмої статті 129 ГПК України щодо розподілу судових витрат.

У судовому засіданні 04.03.2021 представник скаржника в усних поясненнях підтвердив, що в обґрунтування доводів касаційної скарги ПП Л-Транс покликається на приписи пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та на приписи пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Суд зазначає, що можливість касаційного провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником у касаційній скарзі), покладається на скаржника.

Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 912/353/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) з огляду на таке.

Недоведеність скаржником наявності визначених законом підстав для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій унеможливлює її розгляд по суті та є підставою для закриття касаційного провадження.

Так, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними .

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11(абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Відмовляючи у задоволенні позову у справі, суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що: сторонами спору укладені два різні контракти на різне обладнання, різне за вартістю та промисловим використанням, та ці контракти не пов`язані між собою; мало місце прострочення кредитора (позивача у справі), а саме, останнім не дотримано порядку поставки необхідних матеріалів, на підставі яких відповідач мав здійснити випробування обладнання до його поставки, а також мало місце прострочення кредитора в частині внесення обумовленої умовами контракту від 27.12.2018 № S-76/2018 попередньої оплати. Крім того, судами встановлено, що свої зобов`язання за контрактом від 27.12.2018 № S-76/2018 відповідач виконав у повному обсязі, а позивач прийняв обладнання за актом приймання-передачі без зауважень у повній комплектності .

З огляду на викладене, за висновками судів попередніх інстанцій, підстави для стягнення з відповідача суми попередньої оплати, штрафу за прострочення поставки товару, як і підстави, передбачені згідно з частиною другою статті 652 ЦК України для розірвання правочину, - відсутні.

Відповідно до частин першої та другої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Отже, закон пов`язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, при істотній зміні обставин. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 910/12154/16, від 17.04.2018 у справі № 927/763/17, від 19.12.2019 у справі № 910/5573/19, від 10.09.2020 зі справи № 910/13459/19.

Верховний Суд відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення у справі № 912/353/20 ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах , викладених у постановах Верховного Суду України від 21.02.2011 зі справи № 3-10гс11, від 20.02.2012 зі справи № 6-93цс11 щодо застосування приписів статті 652 ЦК України, з огляду на таке.

У справі № 3-10гс11 (постанова Верховного Суду України від 21.02.2011), на яку посилається скаржник, Верховним Судом України розглядалося питання щодо застосування приписів частини другої статті 652 ЦК України у разі настання фінансової кризи.

Так, у справі № 3-10гс11 позивач, з яким погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, зазначав про те, що у зв`язку з фінансовою кризою , виконання договору оренди сторонами призвело до порушення майнових інтересів сторін, позбавило позивача у справі, який був заінтересований в укладенні даного договору, того, на що він розраховував, посилаючись при цьому на наявність одночасно чотирьох умов для розірвання договору, визначених частиною другою статті 652 ЦК України.

Верховний Суд України, скасовуючи постанову Вищого господарського суду України у цій справі та направляючи справу на новий розгляд, вказав на ненаведення судами доказів у розумінні приписів статті 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), які б підтверджували дані обставини та визначені законом умови. Разом з тим, господарським судом першої інстанції у цій справі обставин, які б підтверджували одночасну наявність чотирьох умов для розірвання спірного договору, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, не встановлено.

Тобто у справі № 3-10гс11 та у справі, яка розглядається, судові рішення ухвалені хоча й за схожого правового регулювання, але за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у них доказів), ніж у справі, що розглядається, виходячи з обставин доведеності у кожній з цих справі одночасної наявності чотирьох умов для розірвання договору, визначених частиною другою статті 652 ЦК України , тобто зазначена справа і справа № 3-10гс11 є відмінними за істотними правовими ознаками.

У справі № 6-93цс11 (постанова Верховного Суду України від 20.02.2012), на яку посилається скаржник, предметом позову була вимога про зміну договору , у зв`язку з істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при його укладенні, а також визнання права власності на автокран. Як на істотну зміну обставин позивач посилався на різку зміну курсу української гривні до іноземної валюти, у зв`язку зі світовою фінансовою кризою.

У наведеній справі Верховний Суд України, скасовуючи рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив про помилковість висновку суду про те, що настання світової фінансової кризи є істотною зміною обставин , якими сторони договору фінансового лізингу керувалися при його укладенні.

Також Верховний Суд звертає увагу на те, що предметом позову у справі № 6-93цс11 була вимога позивача саме про зміну договору та визнання права власності на майно, а правовий висновок у цій справі надавався щодо застосування частини четвертої статті 652 ЦК України, яка регулює порядок зміни договору у зв`язку з істотною зміною обставин, у сукупності з її частиною другою. Водночас предметом позову у справі, яка розглядається, є розірвання контракту та, відповідно до змісту касаційної скарги, скаржником оскаржується правильність застосування судами виключно приписів частини другої статті 652 ЦК України.

Отже, справа № 6-93цс11, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, є відмінною від справи, що розглядається, як за предметом правового регулювання, так і за правовим регулюванням спірних відносин.

При цьому, як у наведених справах, так і у справі, що розглядається, посилання позивачів в обґрунтування своїх позовних вимог на приписи статті 652 ЦК України було помилковим.

Отже, Касаційний господарський суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду України та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 912/353/20, а щодо справи № 6-93цс11, то остання є відмінною від справи, що розглядається, як за предметом правового регулювання, так і за правовим регулюванням спірних відносин.

Водночас суд касаційної інстанції в силу імперативного припису частини другої статті 300 ГПК України (в редакції, чинній з 15.12.2017) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У касаційній скарзі скаржник також зазначає про недослідження судами зібраних у справі доказів: листування між сторонами спору (у тому числі електронних листів), висновку експерта за результатом проведення товарознавчого дослідження, письмового звіту про готовність обладнання за контрактом від 27.12.2018 № S-76/2018 станом на 17.04.2019, що за своїм змістом відповідає пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Так, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Отже, умовою для застосування пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України є необґрунтованими.

Таким чином, якщо підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 вказаного Кодексу визнані необґрунтованими, то у скаржника не виникає права вимагати скасування судового рішення з підстав порушення судом норм процесуального права, за таких обставин перегляд судового рішення у касаційному порядку з цієї підстави є неможливим (аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в ухвалі Верховного Суду від 17.09.2020 зі справи № 915/1734/18).

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) Sunday Times v. United Kingdom Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін передбачено законом передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін передбачено законом передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови законний та згідно з процедурою, встановленою законом зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі Steel and others v. The United Kingdom ).

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах Ейрі проти Ірландії , п.24, Series A № 32, та Гарсія Манібардо проти Іспанії , заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden , серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ПП Л-Транс на рішення господарського суду Харківської області від 03.09.2020 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 у справі № 912/353/20.

У зв`язку з тим, що касаційне провадження зі справи закривається, судові витрати в даній справі з урахуванням вимог статей 129, 130 ГПК України розподілу не підлягають. Адже за змістом зазначених норм покладення судових витрат на ту чи іншу сторону або компенсація таких витрат здійснюється у випадках розгляду справи по суті або у разі визнання позову, закриття провадження у справі чи залишення позову без розгляду (причому закриття провадження у справі є процесуальною дією, відмінною від закриття касаційного провадження). Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в ухвалах Верховного Суду від 25.08.2020 зі справи № 910/1653/19, від 23.02.2021 зі справи № 910/4373/20.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою приватного підприємства Л-Транс на рішення господарського суду Харківської області від 03.09.2020 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 у справі № 912/353/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя В. Селіваненко