Справа № 192/1024/20
Провадження № 2/192/95/21
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
23 лютого 2021 року Солонянський районний суд Дніпропетровської області в складі:
головуючого - судді Щербини Н. О.,
за участю секретаря судового засідання - Первішко Н. О.
позивача - ОСОБА_1 ,
представника третьої особи - органу опіки та піклування Солонянської районної державної адміністрації - Болдиревої О. С.,
представника третьої особи - Солонянської селищної ради - Котенко І. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в смт Солоне Солонянського району Дніпропетровської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 в інтересах малолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Орган опіки та піклування Солонянської районної державної адміністрації, Солонянська селищна рада, про визнання осіб такими, що втратилиправо користування житлом,
В С Т А Н О В И В:
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання ОСОБА_2 та її малолітніх дітей такими, що втратилиправо користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 . На обґрунтування позову зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_6 , який залишив на його ім`я заповіт. Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії НОІ №876810 від 31 березня 2020 року та Витягу з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 березня 2020 року, виданих приватним нотаріусом Солонянського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Нестеровою Т. В., позивач є власником спірного будинку. За життя його батько зареєстрував в цьому будинку відповідачку, малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а ОСОБА_5 був зареєстрований в будинку вже після смерті батька позивача. Вказані особи не є родичами ані померлого ОСОБА_6 , ані позивача.
Позивач посилається на те, що оскільки відповідачка не є членом його сім`ї та зі своїми дітьми постійно проживає в іншому будинку по АДРЕСА_2 , тому існують підстави для визнання відповідачки та її малолітніх дітей такими, що втратили право користування його будинком.
У судовому засіданні позивач свої вимоги підтримав в повному обсязі та пояснив суду, що з березня 2020 року є власником спірного будинку, який він отримав у спадок після смерті його батька. Крім будинку він також отримав у спадок від батька трактор, який стоїть на подвір`ї цього будинку. Коли він приїхав його забирати, то вдома нікого не було, а після того, як відповідачці зателефонувала її мати, то вона приїхала до будинку. Зі слів односельчан позивачу відомо про те, що відповідачка з дітьми мешкає в с. Святовасилівка, а не в цьому будинку. Проте відповідачка заявила, що оскільки вона зареєстрована в спірному буднику, тому має право користуватися ним і тому перешкоджає позивачу у проживанні в будинку. Позивач вважає, що відповідачка з дітьми не проживає в будинку, а тому втратила право користування ним. Також зазначає, що відповідачка не є членом сім`ї ані його померлого батька, ані його самого. ОСОБА_2 була зареєстрована в будинку з дозволу його батька, оскільки є дочкою колишньої співмешканки батька. Позивач також зареєстрований з його народження в буднику, на даний час є його власником, проте позбавлений права ним користуватися з огляду на те, що відповідачка та її діти там зареєстровані.
Відповідачка в судове засідання не з`явилася. Про час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином. Причину неявки суду не повідомила, відзиву не надала. В підготовчому судовому засіданні пояснила суду, що не має іншого житла, крім будинку в якому вона та її діти зареєстровані на даний час. Суд постановив здійснювати розгляд справи за відсутності відповідачки, оскільки її неявка не перешкоджає розгляду справи.
Представник органу опіки та піклування Солонянської районної державної адміністрації - Болдирева О. С. в судовому засіданні не заперечувала проти задоволення позову. Згідно наданого Висновку щодо вирішення судового спору від 30 жовтня 2020 року (а.с.74-75), орган опіки та піклування вважає, що оскільки відповідачка та її діти тривалий час не проживають у спірному будинку, не є та ніколи не були членами сім`ї або родичами позивача та спадкодавця, то реєстрація дітей в будинку порушує права позивача і перешкоджає йому належним чином користуватися та розпоряджатися власністю. На підставі вказаного, орган опіки та піклування не заперечує проти задоволення позовних вимог.
Представник Солонянської селищної ради - Котенко І. В. в судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала, надавши Висновок про недоцільність визнання малолітніх дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням від 18 лютого 2021 року (а.с.159-161), в якому зазначено, що відповідно до актів обстеження матеріально-побутових умов сім`ї від 08 травня 2020 року, від 03 липня 2020 року, відповідачка разом зі своїми дітьми не проживає в будинку позивача. Проте під час засідання комісії було встановлено, що станом на 22 січня 2021 року остання мешкає з дітьми в будинку позивача та повідомила комісію про те, що планує в майбутньому придбати інше житло для себе та своїх дітей.
Суд, заслухавши пояснення позивача та представників органу опіки та піклування, дослідивши письмові докази, що маються у справі, приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Положеннями ч. 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, а ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до положень ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, а кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Звертаючись до суду ОСОБА_1 фактично визначив підставами пред`явленого позову ст. 156 ЖК Української РСР та ст.ст. 391 та 405 ЦК України.
У судовому засіданні встановлено, що згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії НОІ №876810 від 31 березня 2020 року, Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 березня 2020 року, виданого приватним нотаріусом Солонянського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Нестеровою Т. В. (а.с.11-15) позивач є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та зареєстрований у вказаному будинку з 26 січня 2004 року (а.с.35).
Згідно довідки про склад сім`ї № 272 від 08 травня 2020 року (а.с.16), виданої Привільнянською сільською радою за вказаною адресою, крім позивача, зареєстровані також ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .
Відповідно до копій свідоцтв народження серії НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 (а.с.94-96) ОСОБА_2 є матір`ю малолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 відповідно, а батьком дітей є ОСОБА_9 .
Реєстрація відповідачки та її малолітніх дітей за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується копією паспорта відповідачки (а.с.77-78), відомостями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання (а.с.47) та довідками про реєстрацію місця проживання (а.с.162-165).
Згідно актів обстеження матеріально-побутових умов сім?ї від 08 травня 2020 року, 03 липня 2020 року, відповідачка разом зі своїми дітьми не проживає в спірному будинку (а.с.17,18). Також згідно відомостей, наданих Привільнянською сільською радою від 30 жовтня 2020 року, відповідачка з грудня 2019 року по серпень 2020 року проживала з дітьми за іншою адресою: АДРЕСА_2 , однак станом на 28 жовтня 2020 року мешкає в спірному будинку (а.с.76).
Судом встановлено, що відповідачка разом зі своїми малолітніми дітьми час від часу мешкає як місцем їх реєстрації, так і в іншому житлі, що також було підтверджено і відомостями, зазначеними у Висновку Солонянської селищної ради про недоцільність визнання малолітніх дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням від 18 лютого 2021 року (а.с.159-161), в якому зазначено, що відповідно до актів обстеження матеріально-побутових умов сім`ї від 08 травня 2020 року, від 03 липня 2020 року, відповідачка разом зі своїми дітьми не проживає в будинку позивача. Проте під час засідання комісії було встановлено, що станом на 22 січня 2021 року остання мешкає з дітьми в будинку позивача та повідомила комісію про те, що планує в майбутньому придбати інше житло для себе та своїх дітей.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в якій практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднуються всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес ; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, суд вважає, що визнання особи такою, що втратила право користування житлом або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що: у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Звертаючись до суду ОСОБА_1 фактично визначив підставами пред`явленого позову ст. 156 ЖК Української РСР, згідно якої члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Судом встановлено, що відповідачка та малолітні діти не є членами сім?ї позивача, а тому суд вважає, що спірні відносини не регулюються положеннями ст. 156 ЖК Української РСР, якими був мотивований позов.
Також підставами позову є ст.ст. 391 та 405 ЦК України.
Відповідно до частини другої статті 405 Цивільного кодексу України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом. Положення цієї статті застосовуються до правовідносини, які виникли між власниками житла (на праві приватної власності) та членами їх сім`ї.
За змістом частини першої статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а ч. 2 цієї статті визначені способи здійснення цивільних прав та інтересів судом.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Водночас відповідно до статті 7 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні № 1382-IV зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, інших документів, які свідчать про припинення, зокрема, підстав на право користування житловим приміщенням. Вказана норма закону також свідчить про те, що зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.
З огляду на те, що Закон № 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Оскільки ЦК України має вищу юридичну силу, тому суд вважає, що в даному випадку слід вирішувати питання про визнання відповідачів таким, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, що буде підставою для зняття їх з реєстрації місця проживання.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі МакКенн проти Сполученого Королівства від 13 травня 2008 року пункт 50, Кривіцька та Кривіцький проти України від 02 грудня 2010 року).
Судом було встановлено, що відповідачка та її малолітні діти не є членами сім?ї позивача, а тому спірні правовідносини не регулюються нормами ст. 156 ЖК Української РСР.
Позивач не надав суду належні та допустимі докази того, що відповідачка не проживає з дітьми в спірному будинку та як наслідок втратила право користування ним. Позов мотивований саме тим, що відповідачка з дітьми мешкає в іншому будинку, а тому втратила право користування ним, оскільки не є членом сім?ї позивача. Однак докази, які б підтверджували те, що відповідачка з дітьми постійно мешкає в будинку АДРЕСА_2 або в будь-якому іншому будинку, суду не надано. Навпаки, суду надано доказі, які підтверджують те, що відповідачка з дітьми принаймні станом на 22 січня 2021 року мешкала в спірному будинку, про що зазначено у Висновку органу опіки та піклування, що позбавляє суд можливості дійти висновку про те, що остання втратила право користування ним.
Доказів про наявність договірних відносин щодо спірного житла, зокрема договору найму (оренди), сторонами суду не надано.
Вирішуючи вимоги про визнання малолітніх дітей такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд звертає увагу на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Підстава, на якій місце проживання малолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 реєструвалося в спірному будинку, у судовому порядку не оспорювалася. Тому суд вважає що вони набули право користування цим житлом на законних підставах.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірному будинку не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, суду не було надано належних та допустимих доказів того, що діти там не проживають.
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).
Суд вважає, що малолітні ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх тимчасового не проживання у спірному будинку не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування зазначеним житлом.
Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітні діти набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це є його процесуальним обов`язком.
Принципом 4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, передбачено, що дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.
Оцінюючи ступінь втручання в право особи, зокрема в право малолітніх дітей на мирне користування майном, суд вважає, що визнання їх такими, що втратили право користування житлом не буде переслідувати суспільний інтерес , та такий захід не є пропорційним визначеним цілям. Суд вважає, що такі критерії відносно ступеню втручання у права позивача мають більш вагоме значення з огляду на необхідність судового захисту прав дитини.
Суд, не заперечуючи право ОСОБА_1 згідно положень ст. 391 ЦК України вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, вважає, що обраний спосіб захисту більшою мірою порушуватиме права малолітніх дітей аніж захищати права позивача, а тому підстави для задоволення позову відсутні, з огляду на те, що відповідачка є матір`ю цих дітей та позбавлення її права користування спірним житлом автоматично, згідно положень ст. 29 ЦК України потягне і позбавлення такого права її малолітніх дітей. Такі висновки суду відповідають позиції ВС, викладеній в постановах 25 серпня 2020 року у справі №206/3425/18 та від 20 січня 2021 року у справі № 404/789/18.
Згідно ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. У зв`язку із відмовою у задоволенні позову судові витрати по справі покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 77, 78, 81-82, 89, 141, 258-259, 263-265, 280-282 ЦПК України, суд
У Х В А Л И В:
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 (52414, Дніпропетровська область, Солонянський район, с. Гайдамацьке (Червоний Яр)) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 в інтересах малолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 ), треті особи: Орган опіки та піклування Солонянської районної державної адміністрації (52400, Дніпропетровська область, Солонянський район, смт Солоне, вул. Гагаріна, буд. 13) , Солонянська селищна рада (52400, Дніпропетровська область, Солонянський район, смт Солоне, вул. Гагаріна, буд.7), про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.
Судові витрати по справі віднести за рахунок позивача.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складене 09 березня 2021 року.
Головуючий: суддя Н. О. Щербина
Суд | Солонянський районний суд Дніпропетровської області |
Дата ухвалення рішення | 23.02.2021 |
Оприлюднено | 09.03.2021 |
Номер документу | 95370500 |
Судочинство | Цивільне |
Цивільне
Солонянський районний суд Дніпропетровської області
Щербина Н. О.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні