Постанова

від 13.07.2021 по справі 192/1024/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5320/21 Справа № 192/1024/20 Суддя у 1-й інстанції - Щербина Н. О. Доповідач - Макаров М. О.

Категорія 46

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2021 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - судді Макарова М.О.

суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.

при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 в інтересах малолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Орган опіки та піклування Солонянської районної державної адміністрації, Солонянська селищна рада, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання ОСОБА_2 та її малолітніх дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_6 , який залишив на його ім`я заповіт. Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії НОІ №876810 від 31 березня 2020 року та Витягу з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 березня 2020 року, виданих приватним нотаріусом Солонянського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Нестеровою Т. В., позивач є власником спірного будинку.

За життя його батько зареєстрував в цьому будинку відповідачку, малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а ОСОБА_7 був зареєстрований в будинку вже після смерті батька позивача. Вказані особи не є родичами ані померлого ОСОБА_6 , ані позивача.

Позивач посилається на те, що оскільки відповідачка не є членом його сім`ї та зі своїми дітьми постійно проживає в іншому будинку по АДРЕСА_2 , тому існують підстави для визнання відповідачки та її малолітніх дітей такими, що втратили право користування його будинком.

Рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач не надав суду належні та допустимі докази того, що відповідачка не проживає з дітьми в спірному будинку та як наслідок втратила право користування ним. Позов мотивований саме тим, що відповідачка з дітьми мешкає в іншому будинку, а тому втратила право користування ним, оскільки не є членом сім`ї позивача. Однак докази, які б підтверджували те, що відповідачка з дітьми постійно мешкає в будинку АДРЕСА_2 або в будь-якому іншому будинку, суду не надано. Навпаки, суду надано доказі, які підтверджують те, що відповідачка з дітьми принаймні станом на 22 січня 2021 року мешкала в спірному будинку, про що зазначено у Висновку органу опіки та піклування, що позбавляє суд можливості дійти висновку про те, що остання втратила право користування ним.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії НОІ №876810 від 31 березня 2020 року, Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 березня 2020 року, виданого приватним нотаріусом Солонянського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Нестеровою Т. В. (а.с.11-15) позивач є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та зареєстрований у вказаному будинку з 26 січня 2004 року (а.с.35).

Згідно довідки про склад сім`ї № 272 від 08 травня 2020 року (а.с.16), виданої Привільнянською сільською радою за вказаною адресою, крім позивача, зареєстровані також ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 .

Відповідно до копій свідоцтв про народження серії НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 (а.с.94-96) ОСОБА_2 є матір`ю малолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 відповідно, а батьком дітей є ОСОБА_9 .

Реєстрація відповідачки та її малолітніх дітей за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується копією паспорта відповідачки (а.с.77-78), відомостями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання (а.с.47) та довідками про реєстрацію місця проживання (а.с.162-165).

Згідно актів обстеження матеріально-побутових умов сім`ї від 08 травня 2020 року, 03 липня 2020 року, відповідачка разом зі своїми дітьми не проживає в спірному будинку (а.с.17,18). Також згідно відомостей, наданих Привільнянською сільською радою від 30 жовтня 2020 року, відповідачка з грудня 2019 року по серпень 2020 року проживала з дітьми за іншою адресою: АДРЕСА_2 , однак станом на 28 жовтня 2020 року мешкає в спірному будинку (а.с.76).

Судом встановлено, що відповідачка разом зі своїми малолітніми дітьми час від часу мешкає як місцем їх реєстрації, так і в іншому житлі, що також було підтверджено і відомостями, зазначеними у Висновку Солонянської селищної ради про недоцільність визнання малолітніх дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням від 18 лютого 2021 року (а.с.159-161), в якому зазначено, що відповідно до актів обстеження матеріально-побутових умов сім`ї від 08 травня 2020 року, від 03 липня 2020 року, відповідачка разом зі своїми дітьми не проживає в будинку позивача. Проте під час засідання комісії було встановлено, що станом на 22 січня 2021 року остання мешкає з дітьми в будинку позивача та повідомила комісію про те, що планує в майбутньому придбати інше житло для себе та своїх дітей.

Відмовляючи у задоволенні позову районний суд обґрунтовано виходив з того, що позивач не надав суду належні та допустимі докази того, що відповідачка не проживає з дітьми в спірному будинку та як наслідок втратила право користування ним. Позов мотивований саме тим, що відповідачка з дітьми мешкає в іншому будинку, а тому втратила право користування ним, оскільки не є членом сім`ї позивача. Однак докази, які б підтверджували те, що відповідачка з дітьми постійно мешкає в будинку АДРЕСА_2 або в будь-якому іншому будинку, суду не надано. Навпаки, суду надано доказі, які підтверджують те, що відповідачка з дітьми принаймні станом на 22 січня 2021 року мешкала в спірному будинку, про що зазначено у Висновку органу опіки та піклування, що позбавляє суд можливості дійти висновку про те, що остання втратила право користування ним.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Україною 17.07.1997 року, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням, інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно за ст.150 ЖК України громадяни, що мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання та проживання членів їх сімей, та вправі розпоряджатися цією власністю за своїм розсудом.

Відповідно до ч.1 ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначені матеріально-правові норми за своїм змістом визначають право власника вимагати відновлення свого порушеного права будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Згідно з ч.1 ст.405 ЦК України, члени сім`ї власника житла в силу наявності особистого сервітуту мають право користування цим житлом відповідно до закону. Натомість, як слідує з положень ч.2 ст.405 ЦК України, член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що: у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі МакКенн проти Сполученого Королівства від 13 травня 2008 року пункт 50, Кривіцька та Кривіцький проти України від 02 грудня 2010 року).

Встановивши, що доказів того, що відповідачка не проживає з дітьми в спірному будинку та як наслідок втратила право користування ним надано не було, крім того, підстава, на якій місце проживання малолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 реєструвалося в спірному будинку, у судовому порядку не оспорювалася, тому вони набули право користування цим житлом на законних підставах, - суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування вказаною квартирою.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Частиною 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Доказів того, що відповідачка не проживає з дітьми в спірному будинку та як наслідок втратила право користування ним, позивачем ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції надано не було.

Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.

Доводи апеляційної скарги не знайшли своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі Проніна проти України від 18 липня 2006 року).

З`ясувавши в достатньо повному обсязі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами, а приведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.

Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2021 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді Е.Л. Демченко

Т.Р. Куценко