Постанова

від 03.03.2021 по справі 464/3135/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

03 березня 2021 року

м. Київ

справа № 464/3135/19

провадження № 61-14409св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - Міністерство оборони України,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Приватне підприємство Компанія Динамік , Концерн Військторгсервіс , Фонд державного майна України, управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Сихівського районного суду

м. Львова від 05 листопада 2019 року у складі судді Теслюка Д. Ю. та постанову Львівського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року Міністерство оборони України звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що у державній власності у сфері управління Міністерства оборони України перебуває приміщення торгово-побутового комплексу № 2 на АДРЕСА_1 загальною площею

331,2 кв. м. 05 грудня 2011 року, за результатами публічних торгів, Концерном Військторгсервіс в особі начальника філії Управління торгівлі Західного оперативного командування концерну Військторгсервіс та приватним підприємством Рекунс (далі - ПП Рекурс ), правонаступником якого є

ПП Компанія Динамік , укладено договір купівлі-продажу зазначеногоприміщення торгово -побутового комплексу . Постановою Вищого господарського суду України від 24 грудня 2014 року зазначений договір купівлі-продажу від 05 грудня 2011 року визнано недійсним. На виконання постанови суду касаційної інстанції від 24 грудня 2014 року господарський суд Львівської області видав наказ від 26 січня 2015 року, яким зобов`язав

ПП Компанія Динамік повернути приміщення торгово - промислового комплексу до державної власності в особі Міністерства оборони Україниу повне господарське відання Концерну Військторгсервіс , однак 04 травня 2015 року виконавча служба повернула виконавчий документ у зв`язкуз тим, що на підставі рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень спірне майно належить ОСОБА_1 . Спірне майно перейшло у власність

ОСОБА_1 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним 03 лютого 2015 року між останнім та ПП Компанія Динамік . Пізніше майно було поділено на два об`єкти нерухомого майна площами 166 кв. м, 165,2 кв. м.

Позивач вважав відповідача недобросовісним набувачем спірного майна, оскільки укладаючи 03 лютого 2015 року договір іпотеки ОСОБА_1 мав виявити розумну обачність та міг бути обізнаний про права Міністерства оборони України як титульного володільця на вказане нерухоме майно і факт його вибуття з володіння держави поза її волею, а також про незаконність володіння цим майном ПП Компанія Динамік у зв`язку з визнанням Вищим господарським судом України недійсним договору купівлі-продажу спірного майна.

З урахуванням зазначених обставин, Міністерство оборони України на підставі статей 387, 388, 390 ЦК України просило витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Міністерства оборони України об`єкт нерухомого майна - нежитлові приміщення торгово-промислового комплексу № 2 на АДРЕСА_1 , площами

166 кв. м, 165,2 кв. м., з реєстраційним номерами № № 582442646101, 582558946101 відповідно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 05 листопада 2019 року у задоволенні позову Міністерства оборони України відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги Міністерства оборони України є обґрунтованими, однак не підлягають задоволенню, оскільки позивач пропустив позовну давність, про застосування якої заяви відповідач. Так, про поділ спірного майна на два окремих об`єкта та належність їх ОСОБА_1 позивач дізнався ще

30 жовтня 2015 року, під час розгляду справи № 464/5069/15-ц за позовом першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Концерну Військторгсервіс до ОСОБА_1 про витребування майна та зобов`язання вчинити дії, а тому саме з цього часу почався перебіг позовної давності, однак із цим позовом позивач звернувся лише 07 червня 2019 року.

При цьому суд вважав, що відповідач є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки не знав та не міг знати про те, що ПП Компанія Динамік не має права відчужувати спірне майно. Зокрема у Державному реєстрі обтяжень щодо заборони відчуження була відсутня відповідна інформація,

а також він не був стороною у справі № 914/2691/13 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року апеляційну скаргу Міністерства оборони України залишено без задоволення, а рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 листопада

2019 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Вважав, що суд першої інстанції не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, які б були підставою для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі Міністерство оборони України просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що відповідач є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки наявні у матеріалах справи докази свідчать про узгодженість дій ПП Компанія Динамік та ОСОБА_1 щодо відчуження майна. Відповідач, вживши всіх розумних заходів, проявивши обережність та обачність, повинен був засумніватися у добросовісності дій ПП Компанія Динамік та міг дізнатися про відсутність в останнього правомочностей на відчуження майна. Суди помилково застосували позовну давність до недобросовісного набувача, оскільки віндикаційний позов до такого суб`єкта завжди підлягає задоволенню, а тому вважав за необхідне відступити

від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові

від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17. Крім того, 31 серпня 2016 року ПП Компанія Динамік та ОСОБА_1 спільно звернулись до Міністерства оборони України про врегулювання спору, зокрема укладення мирової угоди про повернення позивачу майна та сплату Концерном на користь

ПП Компанія Динамік коштів за це майно, що свідчить про переривання позовної давності.

Відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2020 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень. Вважає доводи касаційної скарги про його недобросовісність помилковими, оскільки він не міг здогадуватися про наявність постанови Вищого господарського суду України від 24 грудня 2014 року у справі № 914/2691/13, якою зобов`язано ПП Компанія Динамік повернути спірне майно до державної власності.

Будь-яких заборон щодо відчуження цього майна у Державному реєстрі обтяжень немає. Стороною зазначеної справи він не був. Добросовісність чи недобросовісність набувача майна не має значення для вирішення заяви про застосування позовної давності. Вважає посилання Міноборони на переривання позовної давності помилковими, оскільки у мировій угоді немає жодного речення, в якому було хоча б якесь визнання ним будь-якого обов`язку перед позивачем. Він мав намір укласти мирову угоду виключно на умовах залишення майна у своїй власності. Зазначає, що позивач не спростував висновки судів про пропуск ним позовної давності.

У листопаді 2020 року від Концерну Військторгсервіс надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній погоджується із доводами скарги та просить її задовольнити.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 12 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право власності від 11 грудня 2000 року, виданого Франківською районною адміністрацією Львівської міської ради, державне підприємство Міністерства оборони України Управління торгівлі Західного оперативного командування є власником приміщення торгово-побутового комплексу № 2 загальною площею 331,2 м?, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

05 грудня 2011 року, за результами публічних торгів, Концерном Військторгсервіс в особі начальника філії Управління торгівлі Західного оперативного командування концерну Військторгсервіс ОСОБА_4 , який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 08 жовтня

2010 року, та ПП Рекунс , правонаступником якого є ПП Компанія Динамік , укладено договір купівлі-продажу зазначеного приміщення.

Постановою Вищого господарського суду України від 24 грудня 2014 року договір купівлі-продажу від 05 грудня 2011 року, укладений між Концерном Військторгсервіс та ПП Рекунс , визнано недійсним та зобов`язано

ПП Компанія Динамік повернути це майно до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну Військторгсервіс . Вказаною постановою встановлено, що спірне майно перебуває у власності держави в особі Міністерства оборони України,

а відчуження відбулося з порушенням статті 216 ЦК України при вчиненні правочину.

Відповідно до постанови державного виконавця Сихівського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції

від 14 травня 2015 року виконавчий документ Господарського суду Львівської області, а саме наказ № 914/2691/13, виданий 26 січня 2015 року на виконання вищезазначеної постанови Вищого господарського суду України, повернуто стягувачу у зв`язку з тим, що приміщення торгово-промислового комплексу належать ОСОБА_1 .

Згідно із договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 11 лютого 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівської міського нотаріального округу Петелькою І. В., ОСОБА_1 (іпотекодержатель) прийняв у власність, а ПП Компанія Динамік (іпотекодавець) передало у власність нерухоме майно: приміщення торгово-побутового комплексу № 2 загальною площею 331,2 м?, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначене нерухоме майно є предметом іпотеки відповідно до договору іпотеки від 03 лютого 2015 року, укладеного між вказаними сторонами за реєстровим номером.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 06 червня 2019 року № 169580190, а також реєстраційних справ по вказаному об`єкту нерухомості, 11 лютого 2015 року право власності на зазначене приміщення торгово-побутового комплексу зареєстровано за ОСОБА_1 .

Відповідно до розпорядження Сихівської районної адміністрації

від 17 лютого 2015 № 57 про перепланування та розподіл нежитлових приміщень у будівлі на АДРЕСА_1 , розглянуто заяву ОСОБА_1 та затверджено висновок міжвідомчої комісії про можливість перепланування та розподіл нежитлових приміщень у будівлі на

АДРЕСА_1 згідно з поданими проектними пропозиціями.

Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції 24 лютого 2015 року видано ОСОБА_1 свідоцтва про право власності за індексними номерами НОМЕР_2 та НОМЕР_1 , відповідно до яких відповідач є власником двох об`єктів нерухомого майна: нежитлових приміщень торгово-промислового комплексу № 2 площею 166 кв. м за адресою:

АДРЕСА_1 , та нежитлових приміщень торгово-промислового комплексу № 2 площею 165,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Щодо обґрунтованості позовних вимог

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.

Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388

ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило

у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів

у державних реєстрах.

Встановивши відсутність волевиявлення Міністерства оборони України на відчуження спірного нерухомого майна, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог про витребування цього майна від ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про недобросовісність набуття ОСОБА_1 спірного майна є необґрунтованими, оскільки належних та допустимих доказів про те, що він знав та міг знати про те, що ПП Компанія Динамік не має права відчужувати спірне майно матеріали справи не містять. При цьому на час відчуження спірного майна у Державному реєстрі обтяжень щодо заборони відчуження була відсутня відповідна інформація. Також відповідач не був стороною у справі № 914/2691/13 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Посилання Міністерства оборони України на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 10 жовтня 2019 року № 592/7963/16, є необґрунтованими, оскільки у цій справі особа, яка набула право власності на майно, була стороною у справі, у якій було визнано незаконність набуття ним у власність майна, а тому у справах встановлено різні фактичні обставини.

При цьому Міністерство оборони України звернулося до суду із позовом поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.

Щодо позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, провадження

№ 14-183цс18). Підстав для відступу від цього висновку колегія суддів не знайшла.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зроблено висновок, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами довідалася та могла довідатися у статті 261 ЦК України , дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше .

Судами установлено, що постановою державного виконавця від 14 травня 2015 року виконавчий документ про повернення спірного майна до державної власності було повернуто Міністерству оборони України у зв`язку з тим, що приміщення торгово-промислового комплексу належить

ОСОБА_1 .

Крім того, у провадженні Сихівського районного суду м. Львова з 25 червня 2015 року перебувала цивільна справа № 464/5069/15 за позовом першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Концерну Військторгсервіс до ОСОБА_1 про витребування майна та зобов`язання вчинити дії. Предметом цього позову було витребування нерухомого майна - приміщення торгово-побутового комплексу №2 площею 331,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

Під час розгляду зазначеної справи, у судовому засіданні 30 жовтня

2015 року, у якому був присутній представник Міністерства оборони

України - Смілко В. І., представником відповідача ОСОБА_1 -

ОСОБА_5 було долучено до матеріалів справи відомості про право власності ОСОБА_1 на вищевказаний об`єкт нерухомості, який був розділений на два об`єкти нерухомого майна, а відтак саме з цього часу позивачу Міністерству оборони України стало відомо про те, що єдиного об`єкта нерухомого майна приміщення торгово-побутового комплексу

№ 2 площею 331,2 кв. м не існує (а. с. 156-157, 158, т. 1).

Відповідно до ухвали Сихівського районного суду м. Львова від 10 червня

2016 року у справі № 464/5069/15 позов прокурора в інтересах Міністерства оборони України та Концерну Військторгсервіс залишено без розгляду у зв`язку з тим, що прокурор у судовому заявив клопотання про залишення його без розгляду.

Установивши, що станом на 30 жовтня 2015 року Міністерству оборони України було достовірно відомо про набуття у власність спірного майна ОСОБА_1 , однак із цим позовом до суду позивач звернувся лише

07 червня 2019 року, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про пропуск позивачем позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами у справі (а. с. 147 т. 1, а. с. 42 т. 3).

При цьому Міністерство оборони України не посилалося на поважність причин пропущення позовної давності. У запереченнях на заяву відповідача проти застосування позовної давності позивач вказував лише на те, що він звернувся до суду у межах строку, встановленого статтею 257 ЦК України, оскільки вважав, що такий починає свій перебіг з моменту постановлення ухвали Сихівського районного суду м. Львова від 10 червня 2016 року про залишення позову прокурора в його інтересах без розгляду. Суд зазначає, що ці обставини не впливають на перебіг строку позовної давності, оскільки подання позову, який залишений судом без розгляду, не зупиняє перебігу строку позовної давності (частина перша статті 265 ЦК України).

Водночас, переривання позовної давності у розумінні частини другої статті 264 ЦК України пов`язане не з процесуальною дією суду щодо залишення позову прокурора без розгляду, а з пред`явленням особою відповідного позову. У зазначеній справі № 464/5069/15, на яку посилається позивач, прокурор звернувся до суду у червні 2015 року, отже навіть у цьому випадку загальний трирічний строк позовної давності сплив до подачі цього позову у червні 2019 року.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної даності має декілька важливих цілей, а саме: забезпечити юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігання несправедливості, яка може статися у разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за завами №22083/03,22095/93 у справі Страббінгс та інші проти Сполученого Королівства; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за завою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Доводи касаційної скарги про переривання позовної давності відповідно до частини першої статті 264 ЦК України є необґрунтованими з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Так, 05 травня 2016 року засновником ПП Компанія Динамік направлено Міністру оборони України звернення із пропозицією укласти мирову угоду із врахуванням наявного між ними спору. Відповідно до проекту мирової угоди, серед іншого, пунктом 2.1.1. передбачено, що спірне майно залишається у власності ОСОБА_1 , а відтак проект такої не передбачав повернення Міністерству оборони України майна - нежитлових приміщень торгово-промислового комплексу № 2 (а. с. 162-165 т. 2).Більше того, відповідач ОСОБА_1 не був стороною у правовідносинах із Міністерством оборони України, Концерном Військторгсервіс та не визнавав свого обов`язку щодо повернення майна, відтак твердження позивача про переривання строку позовної давності у зв`язку з наведеним, не заслуговують на увагу.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ( SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення,

а рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року -

без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович