Постанова

від 11.03.2021 по справі 372/3057/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

11 березня 2021 року

м. Київ

справа № 372/3057/19

провадження № 61-18811св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічними позовами) - ОСОБА_1 ,

представник позивача (відповідача за зустрічними позовами) - ОСОБА_2 ,

відповідачі (позивачі за зустрічними позовами): ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

представник ОСОБА_3 -ОСОБА_5 ,

представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, за зустрічними позовами: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сибіга Сабріна Еглерівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 та представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Обухівського районного суду Київської області, у складі судді Кравченка М. В., від 06 серпня 2020 року і постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., від 07 грудня 2020 року.

Короткий зміст позовних заяв та їх обґрунтування

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 19 березня 2013 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір про надання позики, згідно якого він надав у позику останньому грошові кошти у розмірі, еквівалентному 5 млн доларів США, що згідно офіційного курсу Національного банку України на дату надання позики було еквівалентно 39 965 000 грн, строком до 19 липня 2019 року. Позивач вказував, що з метою забезпечення виконання зобов`язань відповідача за договором позики 11 липня 2019 року між ним та ОСОБА_3 був укладений договір іпотеки. Зазначав, що відповідач взяті на себе зобов`язання за договором позики не виконав, грошові кошти у визначений договором строк не повернув. 24 липня

2019 року він направив на адресу відповідача вимогу про усунення порушень щодо виконання зобов`язань за договором позики. У відповідь на вищевказану вимогу ОСОБА_3 повідомив, що 15 липня 2019 року його дружина ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, а тому вирішення питання про повернення боргу за договором позики або звернення стягнення на предмет іпотеки є передчасним до вирішення питання щодо поділу майна між ним та ОСОБА_4 .

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за договором про надання позики від 19 березня 2013 року звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 11 липня 2019 року, укладеним між ним

та ОСОБА_3 , а саме на: житловий будинок АДРЕСА_1 , позначений на плані літерою А , загальною площею 939,1 кв. м, житловою площею 94,8 кв. м, з банею, позначеною на плані літерою Б , площею

143 кв. м, що знаходиться на земельній ділянці, площею 0,9804 га, кадастровий номер 3223155400:03:022:0061, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 70691332231; земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 0,9804 га, кадастровий номер 3223155400:03:022:0061, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 356902832231; квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 163,3 кв. м, житловою площею 103,8 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 17886680000, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за ціною, визначеною відповідно до законодавства України.

У жовтні 2019 року ОСОБА_3 пред`явив зустрічний позов до

ОСОБА_1 про визнання договорів недійсними.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовував тим, що отримана ним за спірним договором від 19 березня 2013 року позика та передане в якості забезпечення за договором іпотеки нерухоме майно є майном, що було набуте ним під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 . Зазначав, що його дружина не надавала згоду на момент укладання та підписання договору позики та договору іпотеки, що суперечить вимогам частини першої статті 355, частин першої, другої статті 369, статті 78 ЦК України, частин першої, другої статті 60, частини першої статті 63 СК України та частині другій статті 6 Закону України Про іпотеку , а отже у розумінні статей 203, 215 ЦК України ці договори підлягають визнанню недійсними.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір про надання позики від 19 березня 2013 року, укладений між ним та ОСОБА_1 ; визнати недійсним договір іпотеки, укладений між ним та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сибіга С. Е. та зареєстрований в реєстрі за

№ 754.

У листопаді 2019 року ОСОБА_4 пред`явила зустрічний позов до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в якому просила визнати недійсним договір іпотеки № 754 від 11 липня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сибіга С. Е., з моменту його укладення.

Позовні вимоги ОСОБА_4 обґрунтовані тим, що вона з 24 квітня 2010 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , під час якого подружжям набуто у власність нерухоме майно, а саме: земельну ділянку, кадастровий номер 3223155400:03:022:0061, площею 0,9804 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), по АДРЕСА_1 ; житловий будинок, загальною площею 939,1 кв. м, житловою площею

94,8 кв. м, по АДРЕСА_1 ; квартиру АДРЕСА_2 . Вказувала, що вона звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва із позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, зокрема вищевказаних об`єктів нерухомого майна. Зазначала, що їй стало відомо, що набуте у шлюбі спірне нерухоме майно передано

ОСОБА_3 в іпотеку ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки

від 11 липня 2019 року. Позивачка вважала, що укладений між

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договір іпотеки від 11 липня

2019 року є недійсним з моменту його укладення, оскільки вона згоди на передачу ОСОБА_3 нерухомого майна, яке є спільним майном подружжя, в іпотеку відповідачу шляхом укладення відповідного договору не надавала.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_4 просила суд визнати недійсним договір іпотеки № 754 від 11 липня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сибіга С. Е., з моменту його укладення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 06 серпня

2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед

ОСОБА_1 за договором про надання позики від 19 березня 2013 року звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 11 липня 2019 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ,

а саме на: житловий будинок АДРЕСА_1 , позначений на плані літерою А , загальною площею 939,1 кв. м, житловою площею 94,8 кв. м, з банею, позначеною на плані літерою Б , площею 143 кв. м, що знаходиться на земельній ділянці площею 0,9804 га, кадастровий номер 3223155400:03:022:0061, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 70691332231; земельну ділянку, площею 0,9804 га, розташовану по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:022:0061, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 356902832231; квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 163,3 кв. м, житловою площею 103,8 кв. м, яка має три кімнати, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 17886680000, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за ціною, визначеною відповідно до законодавства України.

У задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на час укладення оспорюваних правочинів ОСОБА_3 діяв в інтересах сім`ї, оскільки отримані за договором позики кошти були використані для придбання нерухомого майна та задоволення інших потреб сім`ї. Суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі за первісним позовом не надали належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 як контрагент за договорами діяв недобросовісно, а на час укладення оспорюваних договорів існували дві нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_4 , в яких зазначено про її згоду на укладання та підписання її чоловіком ОСОБА_3 будь-яких договорів позики, договорів іпотеки, договорів про розірвання, припинення та зміну умов договорів, з визначенням істотних умов цих договорів на його власний розсуд. Задовольняючи первісні позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 не було виконано договірних зобов`язань, передбачених договором позики, щодо повернення

ОСОБА_1 суми позики у визначений договором строк, що є підставою для задоволення його кредиторських вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки. Районний суд вважав, що обраний первісним позивачем спосіб захисту його порушених прав та законних інтересів ґрунтується на законі та договорі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року апеляційні скарги представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7 залишено без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області

від 06 серпня 2020 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на час укладення оспорюваних договорів існували дві нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_4 , в яких остання надавала згоду ОСОБА_3 на укладання та підписання: будь-яких цивільно-правових договорів, які не суперечать чинному законодавству України (заява від 14 березня

2013 року); договорів позики, договорів іпотеки, договорів про розірвання, припинення та зміну умов договорів, з визначенням істотних умов цих договорів на його власний розсуд (заява від 29 лютого 2016 року). Суд апеляційної інстанції вважав, що оскільки пункт 1.3 договору про надання позики та пункт 2.1.4 договору іпотеки містять відомості про наявність заяви ОСОБА_4 щодо надання згоди на укладення договорів, які нотаріально посвідчені, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними у зв`язку з недотриманням правил статті 65 СК України. Також апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції у частині задоволення первісних позовних вимог, зазначивши, що ОСОБА_3 не виконав свої зобов`язання за договором позики в повному обсязі, не повернув взяті у борг кошти у визначений строк, а тому наявні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 11 липня 2019 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційних скарг та доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 просить скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області

від 06 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду

від 07 грудня 2020 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня

2020 року у справі № 430/1281/14-ц, у постанові Верховного Суду

у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2019 року у справі № 308/2205/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що на момент укладення та підписання договору позики та договору іпотеки чітка та однозначна згода ОСОБА_4 на вчинення цих правочинів була відсутня, а у наявних в матеріалах справи нотаріально посвідчених заявах не зазначено конкретні дії на отримання позичальником позики у відповідному розмірі шляхом укладення та підписання договору позики, а також на розпорядження майном подружжя шляхом укладення та підписання договору іпотеки.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 просить скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду

від 07 грудня 2020 року і винести нове рішення про задоволення зустрічних позовних вимог та відмову у задоволенні первісного позову, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 308/2205/16-ц, від 10 квітня

2019 року у справі № 347/952/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що матеріали справи не містять доказів надання ОСОБА_4 згоди на передачу її чоловіком об`єктів нерухомого майна, які є спільною сумісною власністю подружжя, в іпотеку ОСОБА_1 . Заявник вказує, що ОСОБА_4 не брала участі в укладенні договору іпотеки, вона не є його стороною, згоду на укладення цього договору вона не надавала, у нотаріуса при його укладанні присутньою не була. Представник ОСОБА_4 зазначає, що договір позики від 14 березня 2013 року, з метою забезпечення якого укладено спірний договір іпотеки, в дійсності не укладався та є фіктивним. На думку заявника, текст письмової заяви ОСОБА_4 від 29 лютого 2016 року не може вважатись згодою іншого співвласника на передачу спільного сумісного майна подружжя в іпотеку. Особа, яка подала касаційну скаргу, стверджує, що суд першої інстанції у порушення статті 193 ЦПК України прийняв до розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 у частині визнання недійсним договору позики, а також не залучив ОСОБА_4 як співвідповідача за зустрічним позовом ОСОБА_3 , чим неправомірно обмежив її процесуальні права. Також заявник посилається на безпідставну відмову суду першої інстанції у зупиненні провадження у справі до ухвалення судового рішення у справі № 752/1748/20 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору позики фіктивним. Посилається на те, що суд першої інстанції не звернув уваги, що приватний нотаріус, який був залучений до участі у справі в якості третьої особи, не надав витребувані судом документи, а також не перевірив повноваження ОСОБА_8 на підписання оспорюваного договору іпотеки.

У поясненнях на касаційну скаргу, які надійшли до Верховного Суду

10 березня 2021 року, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 посилається на те, що допущені судами попередніх інстанцій недоліки не можуть бути усунуті під час касаційного розгляду справи, а тому просить суд направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить залишити касаційні скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 та представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Особа, яка подала відзив, наголошує на тому, що доводи касаційних скарг не відповідають встановленим судами фактичним обставинам справи та спрямовані на ухилення відповідачів за первісним позовом від відповідальності за невиконання своїх зобов`язань по поверненню грошових коштів за договором позики.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено шлюб.

Під час шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_3 набуто у власність нерухоме майно, а саме:

земельна ділянка, кадастровий номер 3223155400:03:022:0061, площею 0,9804, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), по АДРЕСА_1 ;

житловий будинок, загальною площею 939,1 кв. м, житловою площею

94,8 кв. м, по АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці, кадастровий номер 3223155400:03:022:0061;

квартира АДРЕСА_2 .

14 березня 2013 року ОСОБА_4 нотаріально посвідченою заявою надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_3 на розпорядження (купівлю та/або продаж) будь-яким рухомим та нерухомим майном на території України та/або за її межами (в тому числі, але не виключно будь-яких земельних ділянок, нежитлових приміщень та квартир, які розташовані на території України та/або за її межами) і на підписання відповідних договорів купівлі-продажу за ціною та на умовах на його розсуд. Також цією заявою вона надала згоду на укладення та підписання будь-яких цивільно-правових договорів, які не суперечать чинному законодавству України.

19 березня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір про надання позики, згідно якого позикодавець передав у власність позичальнику грошові кошти у розмірі, еквівалентному

5 млн доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату надання позики було еквівалентно 39 965 000,00 грн. ОСОБА_3 зобов`язався повернути позику в готівковій формі у повному розмірі у строк до 19 липня 2019 року.

У пункті 8.5 договору про надання позики зазначено, що у разі невиконання позичальником зобов`язань щодо повернення позики за цим договором, позикодавець може отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами позичальника.

11 липня 2019 року під час нотаріального посвідчення договору іпотеки ОСОБА_3 було надано нотаріусу заяву про надання його дружиною ОСОБА_4 згоди від 29 лютого 2016 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогозою О. П., зареєстровану в реєстрі під № 265, відповідно до якої ОСОБА_4 дала згоду своєму чоловіку ОСОБА_3 на укладення договорів позики, договорів іпотеки, договорів про розірвання, припинення та зміну умов договорів, надала право чоловіку визначати істотні умови цих договорів на свій власний розсуд. При цьому, у вказаній заяві

ОСОБА_4 зазначила, що вона погоджується, щоб інші умови договору визначалися її чоловіком самостійно та підтвердила, що правочин відповідає інтересам їхньої сім`ї та їхньому спільному волевиявленню.

З метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за договором про надання позики 11 липня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сибіга С. Е. та зареєстрований в реєстрі за № 754.

Відповідно до пункту 1.2. договору іпотеки предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме:

житловий будинок по АДРЕСА_1 , загальною площею 939,1 кв. м, житловою площею 94,8 кв. м, з банею, площею 143 кв. м;

земельна ділянка, площею 0,9804 га, по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:022:0061;

квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 163,3 кв. м, житловою площею 103,8 кв. м.

У відповідності до пункту 2.1.4 договору іпотеки від 19 березня 2013 року згода дружини іпотекодавця ОСОБА_4 на укладення та підписання цього договору викладена у заяві, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогозою О. П. 29 лютого 2016 року за реєстровим № 265.

Згідно пункту 3.4.1 договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем своїх зобов`язань за основним договором та/або будь-якого з обов`язків за цим договором іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в один із способів, передбачених цим договором та чинним законодавством України.

Відповідно до пункту 5.2 договору іпотеки у разі порушення основного договору або умов цього договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менше ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати стягнення на предмет іпотеки.

24 липня 2019 року ОСОБА_1 була направлена ОСОБА_10 вимога про усунення порушень щодо виконання зобов`язань за договором про надання позики від 19 березня 2013 року. У вимозі

ОСОБА_1 вимагав виконання зобов`язання за договором позики шляхом сплати у строк до 20 серпня 2019 року повної суми заборгованості, яка станом на 19 липня 2019 року становила 5 млн доларів США, що згідно офіційного курсу Національного банку України становило 130 150 000 грн, а також зазначив, що у разі непогашення суми заборгованості у повному обсязі у зазначений термін він розпочне процедуру примусового стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, в тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки згідно договору іпотеки від 11 липня 2019 року.

21 серпня 2019 року ОСОБА_10 відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 , посилаючись на наявність спору із дружиною про поділ майна подружжя.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував на те, що ОСОБА_3 не виконав договірних зобов`язань, передбачених договором позики щодо повернення суми позики не пізніше 19 липня

2019 року, що є підставою для задоволення його кредиторських вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 , ОСОБА_3 пред`явив зустрічний позов про визнання недійсним договору про надання позики та іпотечного договору. Обґрунтовуючи вказаний позов, ОСОБА_3 посилався на відсутність згоди його дружини ОСОБА_4 на момент укладання та підписання договору позики та договору іпотеки, що суперечить положенням ЦК України, СК України, а також частині другій статті 6 Закону України Про іпотеку . Вказував, що на момент укладення та підписання договорів існували лише дві нотаріально посвідчені згоди його дружини, які взагалі не стосуються отримання ним позики шляхом укладення та підписання договору позики та на розпорядження майном подружжя шляхом укладення та підписання договору іпотеки.

Звертаючись до суду з зустрічним позовом про визнання договору іпотеки недійсним, ОСОБА_4 вказувала на відсутність її згоди на передачу її чоловіком ОСОБА_3 нерухомого майна, яке є спільним майном подружжя, в іпотеку ОСОБА_1 шляхом укладення відповідного договору.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою , третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 Сімейного кодексу України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічні положення містить стаття 368 ЦК України.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України Про іпотеку передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відсутність згоди одного із співвласників на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.

Відсутність нотаріально засвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Подібні за змістомвисновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

У той же час зобов`язанням визнається правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Відповідно до статті 1 Закону України Про іпотеку іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із частиною першою статті 7 Закону України Про іпотеку за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

У статті 33 Закону України Про іпотеку передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) міститься висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина заборони суперечливої поведінки передбачає, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язокдоказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки позивачами за зустрічними позовами не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Судами було правильно враховано, що на укладення договору іпотеки від 11 липня

2019 року, предметом якого є спільне нерухоме майно подружжя, ОСОБА_4 було надано нотаріально посвідчену згоду від 29 лютого 2016 року, яка була чинною (не була відкликана ОСОБА_4 на момент укладення оспорюваного договору іпотеки), про що також зазначено у пункті 2.1.4 договору іпотеки від 11 липня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

У пункті 1.3 договору про надання позики від 19 березня 2013 року зазначено, що позика отримується позичальником за згодою його дружини, що підтверджується відповідною нотаріально посвідченою заявою від 14 березня 2013 року.

Отже, суди встановили, що ОСОБА_4 у нотаріально засвідчених заявах висловила свою згоду на укладення її чоловіком ОСОБА_3 договору позики від 19 березня 2013 року (будь-яких цивільно-правових договорів) та договору іпотеки від 11 липня 2019 року. При цьому ОСОБА_4 не обмежила свободу розсуду свого чоловіка при визначенні умов відповідних договорів, навпаки надала згоду на визначення істотних умов договорів на розсуд останнього.

Згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 21 січня 2021 року у справі № 752/1748/20 (не набрало законної сили) позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору про надання позики від 19 березня 2013 року фіктивним залишено без задоволення. Суди не знайшли підстав для зупинення провадження у цій справі до розгляду справи № 752/1748/20, обґрунтовано вважаючи, що розгляд цієї справи не може вважатись неможливим. У пункті 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц зазначено, що якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання.

Встановивши відсутність правових підстав для визнання спірних правочинів недійсним у зв`язку з недотриманням правил статті 65 СК України (чим відповідачі за первісним позовом заперечували проти задоволення первісних позовних вимог), а також невиконання позичальником умов договору договором позики, який є обов`язковим для виконання сторонами, зокрема неповернення отриманих у позику грошових коштів в розмірі, еквівалентному 5 млн. доларів США, у визначений договором строк, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 11 липня 2019 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в рахунок виконання зобов`язань ОСОБА_3 за договором позики від 19 березня 2013 року.

Посилання касаційних скарг на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених упостановах Великої Палати Верховного Суду

від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 30 січня 2019 року

у справі № 755/10947/17, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі

№ 430/1281/14-ц, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2019 року у справі № 308/2205/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 347/952/17 є необґрунтованими, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.

Безпідставними є аргументи касаційної скарги представника

ОСОБА_4 - ОСОБА_6 щодо порушення судом першої інстанції положень статті 193 ЦПК України у частині прийняття зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 про визнання договору про надання позики недійсним, оскільки первісний позов про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання недійсними договору про надання позики та договору іпотеки взаємопов`язані і їх спільний розгляд визнано доцільним. ОСОБА_4 була залучена до участі у справі за зустрічним позовом ОСОБА_3 як третя особа, маючи процесуальних статус відповідача за первісним позовом та статус позивача за своїм зустрічним позовом, що свідчить про наявність у ОСОБА_4 можливості користуватись всіма процесуальними правами, передбаченими нормами ЦПК України, необхідними для захисту її прав й інтересів.

Доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами попередніх інстанцій зроблена належна правова оцінка доказів. Суд апеляційної інстанції при дослідженні доказів дійшов висновку, що ненадання приватним нотаріусом витребуваних документів не призвело до неправильного вирішення справи (враховуючи, зокрема, і підстави зустрічного позову ОСОБА_3 ), оскільки всі належні й достатні докази були надані сторонами у справі.

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410 , 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 та представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 серпня

2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 серпня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович