Постанова

від 10.03.2021 по справі 715/574/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

10 березня 2021 року

м. Київ

справа № 715/574/20

провадження № 61-18129 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

представник відповідача - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 17 липня 2020 року у складі судді Цуренка В.А. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Владичана А. І., Кулянди М. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що він є власником житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17 лютого 2020 року.

Вищевказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,2453 га, кадастровий номер 7321083000:01:002:0777, яка належить йому на праві власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 січня 2020 року.

ОСОБА_3 є його онукою, вона зареєстрована у вищевказаному житловому будинку, проте більше одного року не проживає у ньому без поважних причин, що підтверджується довідкою Корчівецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області та актом обстеження матеріально-побутових умов сім`ї від 27 лютого 2020 року № 124. Фактично відповідачка проживає у будинку АДРЕСА_2 . Вказаними діями відповідачки порушено його права, як власника житлового будинку.

У зв`язку з вищезазначеним, він неодноразово звертався до відповідачки з вимогою про зняття з реєстраційного обліку, проте остання на його вимоги не реагувала.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_3 , такою що втратила право користування належним йому на праві власності житловим будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 17 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - будинком, який розташований по АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що реєстрація відповідачки у спірному будинку впливає на можливість отримання позивачем соціальних видів забезпечення, у тому числі субсидії, матеріальної допомоги. Позивач є особою похилого віку і отримання листів від колекторських компаній, у зв`язку з кредитними зобов`язаннями відповідачки, в яких повідомляється про ймовірне позбавлення його майна, впливає на психологічний стан ОСОБА_1 , на стан його самопочуття, викликає об`єктивні побоювання щодо збереження власного майна.

ОСОБА_3 є повнолітньою працездатною особою, працює та отримує дохід, утриманців не має, а тому може наймати житло, тривалий час не проживала у спірному будинку, проживає у своєї тітки, має батьків, які проживають в іншій області та володіють житлом, унаслідок чого позбавлення її права користування належним позивачу житловим будинком не спричинить істотної шкоди її інтересам.

Таким чином, оскільки відповідачка не проживає у належному позивачу житловому будинку більше одного року без поважних причин, тому вона втратила право користування вказаним житлом. ОСОБА_3 не заперечувався факт непроживання понад один рік у належному ОСОБА_1 будинку.

Посилання відповідачки на те, що позивач вигнав її з житлового будинку належними та допустимими доказами не підтверджені. ОСОБА_3 з моменту припинення проживання у спірному будинку не вживала заходів для захисту своїх житлових прав, у тому числі шляхом звернення до правоохоронних органів, до суду із відповідним позовом про усунення перешкод у користуванні житлом не зверталася.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивач є власником житлового будинку, а реєстрація відповідачки у ньому створює перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житлом. ОСОБА_3 з червня 2018 року у будинку не проживає без поважних причин, вона фактично проживає у своєї тітки, що визнано нею. Таким чином, позбавленням відповідачки права користування належним позивачу житловим будинком не свідчить про порушення справедливого балансу між інтересами осіб - сторін у справі. Відповідачкою не надано належних доказів на підтвердження того, що позивач перешкоджає їй у користуванні житловим будинком.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 715/574/20 з Глибоцького районного суду Чернівецької області.

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 лютого 2021 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачка має намір проживати у належному позивачу житловому будинку, проте ОСОБА_1 разом зі своєю дружиною, бабусеюОСОБА_3 , перешкоджають останній у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , через конфлікт, який виник у січні 2019 року у відповідачки з бабусею.

Відсутні докази непроживання відповідачки у належному позивачу житловому будинку більше одного року без поважних причин.

Визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірним житловим будинком, порушить пропорційність застосування такого заходу, оскільки відповідачка може втратити житло, а іншого житла у неї немає.

Доводи особи, яка подала відзив

У лютому 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на їх законність не впливають. Відповідачка більше року не проживає у належному позивачу житловому будинку, тому її обгрунтовано визнано такою, що втратила право користування житловим приміщенням

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 , який є дідом відповідачки ОСОБА_3 , на праві власності належить житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17 лютого 2020 року.

Вищевказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,2453 га, кадастровий номер 7321083000:01:002:0777, яка належить ОСОБА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 січня 2020 року.

Відповідно до акту обстеження матеріально побутових умов сім`ї ОСОБА_1 від 27 лютого 2020 року № 124 ОСОБА_3 зареєстрована, але зі слів ОСОБА_1 не проживає більше року у житловому будинку АДРЕСА_1 (а.с. 14).

Згідно з довідками виданими Корчівецькою сільською радою Глибоцького району Чернівецької області від 27 лютого 2020 року № 74, 75 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована по АДРЕСА_1 та не проживає за вказаною адресою більше одного року (а.с. 15-16).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IХ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття майно у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі Савіни проти України ( Saviny v. Ukraine ).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі Зехентнер проти Австрії ( Zehentner v. Austria ).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі Кривіцька і Кривіцький проти України зазначено, що поняття житло не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі Коннорс проти Сполученого Королівства ( Connors v. the United Kingdom ).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі Зехентнер проти Австрії ). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі Станкова проти Словаччини ( Stankova v. Slovakia ). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі Беєлер проти Італії ( Beyeler v. Italy ).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У справі спір виник між позивачем, який є власником житлового будинку, та відповідачкою, яка є його онукою з приводу користування останньою вказаним житлом.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК УРСР та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18).

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору, на що суди уваги не звернули.

Судом установлено, що ОСОБА_3 вселилась у спірний будинок як член сім`ї власника, онука ОСОБА_1 ,та з 2000 року зареєстрована у ньому, що підтверджується довідками Корчівецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області від 27 лютого 2020 року № 74, 75 (а.с. 15-16)

Таким чином, у цій справі питання про усунення перешкод позивачу у користуванні житловим будинком шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування будинком, у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також суду необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права ОСОБА_3 на користування будинком.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26лютого 2002 року у справі Кутцнер проти Німеччини ).

Суди у порушення вищевказаних вимог закону фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином не встановили, не перевірили доводи відповідачки про те, що вона з народження проживала та була зареєстрована у будинку позивача, який є її дідом. Улютому 2014 року ОСОБА_3 разом зі своєю матір`ю переїхала у Хмельницьку область, де проживала до 2015 року. У 2015 році відповідачка поступила на навчання до Глибоцького професійного ліцею, тому залишилася проживати за адресою: АДРЕСА_2 , проте кожні вихідні вона приїжджала додому, тобто до позивача у будинок АДРЕСА_1 .

Крім того, відповідачка зазначала про те, що у січні 2019 року у неї виник конфлікт із її бабою (дружиною позивача) ОСОБА_5 , після чого позивач зі своєю дружиною ОСОБА_5 сказали, щоб вона збирала свої речі та переїжджала від них. Такі обставини підтверджуються показаннями свідків, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , що також встановлено судами попередніх інстанцій.

Отже, висновок судів про те, що відповідачкою належними доказами не підтверджено, що позивач перешкоджає їй у користуванні будинком є безпідставними.

Ураховуючи викладене, суди, задовольняючи позов про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням, формально лише зі слів позивача дійшли висновку про те, що відповідачка з червня 2018 року не проживає у будинку, проте ОСОБА_3 вказувала на виникнення неприязних стосунків з позивачем та його дружиною у січні 2019 року , унаслідок чого вона була позбавлена можливості користуватися будинком.

Суди не перевірили, чи відповідають вимоги позивача про усунення йому перешкод у користуванні житлом шляхом позбавлення ОСОБА_3 права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, не дослідили чи відповідає припинення права користування відповідачки спірним житловим будинком такій пропорційності, чи передбачено воно законом і є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі крім інших прав гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Проте суди формально пославшись на те, що відповідачка є повнолітньою особою, тому має можливість винаймати житло, крім того, в її матері наявне житло, фактично не встановили, яке саме у ОСОБА_3 є інше конкретне житло, яким вона може користуватись .

Також суди у порушення вищевказаних положень закону взагалі не встановили причин непроживання відповідачки понад один рік у спірному будинку, хоча ОСОБА_3 посилалась на те, що перебувала на навчанні у Глибоцькому професійному ліцеї, який розташований у смт Глибока Чернівецької області, проте положеннями частини другої статті 405 ЦК України визначено необхідність встановлення поважності причин відсутності члена сім`ї власника житла за місцем проживання, а у подальшому їй чинили перешкоди.

З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - задовольнити частково.

Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 17 липня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець