Постанова

від 19.08.2021 по справі 715/574/20

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 серпня 2021 року

м. Чернівці

справа № 715/574/20

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Одинака О. О.

суддів: Лисака І.Н., Литвинюк І.М.

секретар Конецька Д.Г.

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 червня 2021 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Григорчак Ю.П.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом.

Позивач просив визнати ОСОБА_2 , яка зареєстрована по АДРЕСА_1 , такою, що втратила право користування житловим будинком за зазначеною адресою.

Посилався на те, що він є власником житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться по АДРЕСА_1 . Відповідачка є його внучкою. Вона не проживає у вищевказаному житловому будинку більше одного року. Позивач неодноразово просив відповідачку знятися з реєстраційного обліку, однак відповідачка на такі прохання не відреагувала.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 червня 2021 року в позові відмовлено.

Суд виходив з того, що у справі спір виник між позивачем, який є власником житлового будинку, та відповідачкою, яка є його онукою, з приводу користування останньою вказаним житлом.

Відповідачка не з власної волі покинула спірне на сьогодні місце проживання, а зробила це на вимогу позивача у справі. ОСОБА_2 не має на даний момент будь якого іншого житла, окрім спірного житлового будинку.

Загальна площа спірного житла згідно реєстраційних документів складає 188,4 кв.м., що є достатнім як для проживання ОСОБА_1 з членами сім`ї, так і для проживання відповідачки. Більш того, під час розгляду справи судом встановлено наявність двох житлових будинків на території даного господарства.

Суд не вбачав порушення права позивача у надходженні поштової кореспонденції на ім`я ОСОБА_2 за місцем її реєстрації.

Суд прийшов до висновку про неспівмірність позовних вимог з припиненням конституційного права на житло ОСОБА_2 .

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Просить рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 червня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що позивачем було надано належні та допустимі докази на підтвердження того, що відповідачка не проживає більше року у спірному господарстві.

Суд першої інстанції не врахував правовідносини, які виникли між сторонами, не з`ясував обставини справи та втрутився у право власності позивача.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Інший учасник справи відзив на апеляційну скаргу не подавав.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

ОСОБА_1 належать на праві власності житлові будинки з господарськими будівлями та спорудами, які знаходиться по АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 лютого 2020 року №200591382 (а.с.7)

Згідно акту №124 обстеження матеріально побутових умов сім`ї ОСОБА_1 від 27 лютого 2020 року, вбачається, що відповідач ОСОБА_2 зареєстрована, але зі слів ОСОБА_1 , не проживає по АДРЕСА_1 більше одного року (а.с.14).

Відповідно до довідок, виданих Корчівецькою сільською радою Глибоцького району Чернівецької області №74 та №75 від 27 лютого 2020 року, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована по АДРЕСА_1 та не проживає за вказаною адресою більше 1 року (а.с.15-16).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Так, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.

Апеляційний суд вважає правильним висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову.

Суд дійшов правильного висновку про неспівмірність позовних вимог з припиненням конституційного права на житло ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття майно у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі Савіни проти України (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі Зехентнер проти Австрії (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі Кривіцька і Кривіцький проти України зазначено, що поняття житло не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі Коннорс проти Сполученого Королівства (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі Зехентнер проти Австрії ). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі Станкова проти Словаччини (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі Беєлер проти Італії (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК УРСР та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження №14-181цс18).

У цій справі питання про усунення перешкод позивачу у користуванні житловим будинком шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування будинком, у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції належним чином дослідив питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права ОСОБА_2 на користування будинком та дійшов правильного висновку про відмову в позові.

Також правильним є висновок суду про те, що підстави вважати, що ОСОБА_2 не проживає за адресою свого місця реєстрації без поважних причин відсутні.

Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не з`ясував та не врахував дійсні обставини справи.

Судом правильно встановлено, що відповідачка не з власної волі покинула спірне місце проживання, а зробила це на вимогу позивача по справі, що підтверджується показаннями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Також про наявність конфлікту між сторонами не заперечував і позивач ОСОБА_1 .

Отже, фактичне не проживання відповідачки за адресою свого місця проживання зумовлене забороною зі сторони позивача на таке проживання, а не є вільним волевиявленням відповідачки.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 20 серпня 2021 року.

Головуючий О.О. Одинак

Судді: І.Н. Лисак

І.М. Литвинюк