Ухвала

від 17.03.2021 по справі 1-5/10

КРЮКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КРЕМЕНЧУКА

Провадження № 1-в/537/8/2021

Справа № 1-5/10

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.03.2021 року м. Кременчук

Крюківський районний суд м. Кременчука Полтавської області в складі головуючого судді ОСОБА_1 , за участі секретаря ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань у приміщенні суду клопотання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про скасування арешту нерухомого майна

в с т а н о в и в:

ОСОБА_3 (попереднє прізвище ОСОБА_6 ), ОСОБА_5 , ОСОБА_4 (попередні прізвища ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ) звернулися до суду з клопотанням про скасування арешту майна, а саме ј частини квартири АДРЕСА_1 , що раніше належала ОСОБА_8 .

В обґрунтування клопотання зазначено, що згідно свідоцтва про право власності на житло, виданого 03.03.1993 року УЖКГ адміністрації міської Ради народних депутатів, квартира АДРЕСА_1 була спільною сумісною власністю ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

На підставі постанови старшого слідчого Прокуратури м. Кременчука ОСОБА_11 від 08.12.2008 року було накладено арешт на ј частину квартири АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_8 , номер запису обтяження 23774258 від 16.12.2008 року, що підтверджено Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 24.09.2020 року №2225496575.

Разом з тим ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука від 17.09.2009 року №2-4102/2009, яка набрала законної сили, у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_8 , за участі третіх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_12 , про стягнення аліментів на утримання повнолітніх доньки та сина на період навчання, було затверджено мирову угоду між позивачем ОСОБА_5 , третіми особами ОСОБА_3 та ОСОБА_12 з однієї сторони та ОСОБА_8 з другої сторони про те, що ОСОБА_8 передає у власність сину ОСОБА_3 та доньці ОСОБА_12 належну йому ј частину квартири АДРЕСА_1 в рахунок аліментів на їх утримання на період навчання. Визнано, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_5 ј частина, ОСОБА_3 3/8 частини, ОСОБА_12 3/8 частин.

Вироком Крюківського районного суду м. Кременчука від 03.12.2010 року у справі №1-5/2010 ОСОБА_8 був засуджений за скоєння злочинів, передбачених ч.1 ст.357, ч.3 ст.357, ч.1 ст.364, ч.3, ч.4 ст.27 та ч.1 ст.366, ч.1 ст.366, ч.3 ст.358, ст.70 КК України, до обмеження волі на строк 5 років із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов`язків на строк 3 роки. Цивільні позови потерпілих залишені без розгляду.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 04.10.2011 року скасовано вирок Крюківського районного суду м. Кременчука від 03.12.2010 року в частині залишення цивільних позовів без розгляду, справу направлено на новий розгляд в частині цивільних позовів. В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін.

В межах кримінальної справи цивільні позови не вирішувалися, не призначалося засудженому ОСОБА_8 додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Проте 03.12.2010 року при постановленні вироку судом не було вирішено питання про скасування обтяження у вигляді арешту ј частини квартири АДРЕСА_1 , яка після затвердження судом мирової угоди від 17.09.2009 року не належала засудженому ОСОБА_8 , а належала на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 (попереднє прізвище ОСОБА_6 ), ОСОБА_5 , ОСОБА_4 (попередні прізвища ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ).

Оскільки з моменту набрання законної сили вироку щодо ОСОБА_8 пройшло більше 10 років, конфіскація майна не застосовувалася, в межах кримінальної справи не вирішувалися цивільні позови, тому відсутні підстави для арешту частини нерухомого майна, яке раніше належало засудженому ОСОБА_8 . До набрання вироком законної сили судом було затверджено мирову угоду, якою ОСОБА_8 відчужив ОСОБА_3 та ОСОБА_4 належну йому ј частину квартири АДРЕСА_1 . За таких обставин, вже до ухвалення вироку суду ОСОБА_8 не був співвласником вказаної квартири, на яку слідчим накладено арешт в межах кримінальної справи. З вересня 2009 року співвласниками вказаної квартири є заявники ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які не були підозрюваними, обвинуваченими чи засудженими в межах даного кримінального провадження. Накладене слідчим обтяження перешкоджає співвласникам ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 вільно розпоряджатися належним їм нерухомим майном.

А тому співвласники квартири ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з клопотанням, в якому просили на підставі ст.174 КПК України скасувати обтяження у вигляді арешту ј частини квартири АДРЕСА_1 , накладене постановою старшого слідчого прокуратури м. Кременчука ОСОБА_11 08.12.2008 року, реєстраційний номер обтяження 23774258 від 16.12.2008 року.

В судове засідання учасники справи не з`явилися.

Представник ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 адвокат ОСОБА_13 подала письмове клопотання про розгляд справи без участі її та заявників. Просила задовольнити подане клопотання про скасування арешту майна з наведених вище підстав, при прийнятті рішення врахувати правові позиції Великої палати Верховного суду, викладені у постанові від 30.06.2020 року у справі №727/2878/19, правові позиції Верховного Суду, викладені у постанові від 01.02.2021 року у справі №127/21463/19.

Прокурор ОСОБА_14 подав письмову заяву про розгляд справи без його участі.

Представник цивільного позивача ОСОБА_15 адвокат ОСОБА_16 подала письмові заперечення проти задоволення заяви ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування арешту майна. В обґрунтування зазначила, що ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не набули право власності на ј частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_8 . Право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації. Проте з Інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомості №225496575 станом на 24.09.2020 року відсутні відомості, що за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровано право власності на ј частини квартири, яка належала засудженому ОСОБА_8 . Під час дії арешту майна, накладеного постановою старшого слідчого прокуратури м. Кременчука ОСОБА_11 08.12.2008 року, реєстраційний номер обтяження 23774258 від 16.12.2008 року, ОСОБА_8 не мав законних прав на його відчуження. З цих підстав не могло бути проведено державної реєстрації правочину, на підставі якого ОСОБА_8 відчужив належне йому нерухоме майно. Вироком Крюківського районного суду м. Кременчука від 03.12.2010 року ОСОБА_8 визнаний винуватим у скоєнні злочинів, передбачених ч.1 ст.357, ч.3 ст.357, ч.1 ст.364, ч.3, ч.4 ст.27 та ч.1 ст.366, ч.1 ст.366, ч.3 ст.358, ст.70 КК України, зокрема, по факту подання фіктивних документів, за якими з КВ ПОФ АТ «Укрсоцбанк» оформлювалися кредитні договори, в тому числі від імені ОСОБА_15 , за якими ОСОБА_8 отримав грошові кошти без відома осіб, від імені яких кредитні договори укладалися. В межах кримінального провадження були подані цивільні позови АТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_15 та іншими особами до ОСОБА_8 та ОСОБА_17 про стягнення грошових коштів, що були останніми неправомірно отримані внаслідок вчинення злочинів. Позов АТ «Укрсоцбанк», поданий в кримінальному провадженні, був задоволений. Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 06.06.2012 року у справі №2-2169/11 стягнуто із ОСОБА_8 та ОСОБА_17 в солідарному порядку на користь АТ «Укрсоцбанк» 7433973,44 грн. в рахунок відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок вчинення ними злочинів, в тому числі за кредитним договором, оформленим від імені ОСОБА_15 . Звертаючись до суду із заявою про скасування арешту майна, накладеного для забезпечення цивільного позову в кримінальному провадженні, заявники не подали докази про виконання рішення суду про повне відшкодування засудженими шкоди, заподіяної вчиненими ними злочинами. Навпаки, ОСОБА_15 до теперішнього часу отримує вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором, який від його імені був укладений засудженим ОСОБА_8 . За таких обставин, просили відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування арешту майна, а саме ј частини квартири АДРЕСА_1 , яка належить засудженому ОСОБА_8 .

Дослідивши клопотання та матеріали долучені до нього, суддя встановив наступне.

Питання про скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальному провадженні, що було розпочате та розглянуто судом за КПК 1960 року, неодноразово розглядалося Верховним судом, яким висовлювалися різні правові позиції щодо юрисдикції даного питання та порядку його розгляду.

Так, Верховний судом висловлено правову позицію, що спір про звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за Кримінально-процесуальнимкодексом України (далі - КПК України 1960 року) та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України1960року (постанова ВП ВС від 30.06.2020 року у справі №727/2878/19 (п.21.1), постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 року у справі № 372/2904/17-ц) або КПК України2012року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 року у справі № 2-3392/11). Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.

В цих постановах Верховний суд виходив з наступних положень Закону.

Так, у статті 124Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод від 04.11.1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04.12.1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Окрім наведеного, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами.

У частинах першій і третій статті 2ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23.06.2005 року № 2709-IV«Про міжнародне приватне право». Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Аналогічна норма міститься у статті 3ЦПК України у редакції від 03.10.2017 року.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється за правилами іншого судочинства.

Аналогічне положення міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції від 03.10.2017 року.

У контексті зазначеної норми процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого виду судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Звертаючись до суду в порядку кримінального провадження ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 просили звільнити з-під арешту 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , накладеного слідчим в межах кримінального провадження на майно обвинуваченого ОСОБА_8 , оскільки вказане майно до постановлення обвинувального вироку щодо ОСОБА_8 було їм відчужено, а відповідно належить заявникам на праві спільної власності.

Проте свідоцтвом про право власності на житло, виданим 03.03.1993 року УЖКГ адміністрації міської ради Народних Депутатів підтверджено, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю ОСОБА_8 (після зміни прізвища ОСОБА_7 ), ОСОБА_5 , ОСОБА_9 (після зміни прізвища ОСОБА_7 ), ОСОБА_10 (яка змінювала прізвище на ОСОБА_7 , а потім на ОСОБА_18 ). (т.34 а.с.205).

Постановою старшого слідчого прокуратури м. Кременчука ОСОБА_11 від 08.12.2008 року було накладено арешт на ј частину квартири АДРЕСА_1 , що належала обвинуваченому ОСОБА_8 на праві спільної сумісної власності.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 24.09.2020 року №2225496575, на підставі постанови старшого слідчого прокуратури м. Кременчука ОСОБА_11 від 08.12.2008 року було накладено арешт на ј частину квартири АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_8 , номер запису обтяження 23774258 від 16.12.2008 року.

Вироком Крюківського районного суду м. Кременчука від 03.12.2010 року у справі №1-5/2010 ОСОБА_8 був засуджений за скоєння злочинів, передбачених ч.1 ст.357, ч.3 ст.357, ч.1 ст.364, ч.3, ч.4 ст.27 та ч.1 ст.366, ч.1 ст.366, ч.3 ст.358, ст.70 КК України до обмеження волі на строк 5 років із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов`язків на строк 3 роки. Залишено без розгляду цивільні позови ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_15 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , та ПОФ АКБ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_8 , ОСОБА_17 про відшкодування заподіяної злочином шкоди.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 04.10.2011 року скасовано вирок Крюківського районного суду м. Кременчука від 03.12.2010 року в частині залишення цивільних позовів без розгляду, справу направлено на новий розгляд в частині цивільних позовів. В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Поданий в межах даного кримінального провадження позов ПОФ АКБ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_8 та ОСОБА_17 розглянуто. Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 06.06.2012 року у справі №2-2169/11 стягнуто із ОСОБА_8 та ОСОБА_17 в солідарному порядку на користь АКБСР «Укрсоцбанк» 7433973,44 грн.

Суду не подано відомостей про виконання ОСОБА_8 чи ОСОБА_17 рішення Крюківського районного суду м. Кременчука від 06.06.2012 року у справі №2-2169/11.

ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не були учасниками вказаного кримінального провадження.

З Інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомості №225496575 станом на 24.09.2020 року вбачається відсутність відомостей про те, що за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровано право власності на ј частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала засудженому ОСОБА_8 .

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214КПК України1960року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення. Відповідно до ст. 324 КПК 1960 року, постановляючи вирок, суд повинен вирішити, зокрема, що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Відповідно до ст. 329 КПК 1960 року, при задоволенні цивільного позову суд до набрання вироком законної сили може постановити про вжиття заходів до забезпечення цивільного позову, якщо таких заходів не було вжито раніше.

Стаття 404 КПК 1960 року передбачала порядок звернення вироку до виконання, а саме, якщо у виправданого або у особи, щодо якої справа закрита, були вилучені документи, цінності та інші предмети чи був накладений арешт на майно, копія вироку, що набрав законної сили, або ухвала апеляційної чи касаційної інстанції направляються відповідним органам для повернення вилучених документів, цінностей та інших предметів, а також для зняття арешту з майна.

Відповідно до ст. 409 КПК 1960 року, питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, включаючи визначення розміру і розподілення судових витрат, якщо суд не вирішив цих питань, вирішуються судом, який постановив вирок.

У порядку, передбаченому статтею 411КПК України 1960 року, суди вправі вирішувати питання, які виникають при виконанні вироку, зокрема про скасування заходів по забезпеченню цивільного позову чи можливої конфіскації майна, якщо при винесеннівиправдувального вироку чи відмови впозові або незастосування конфіскації вироком ці заходи не скасовані.

Під час розгляду справи суд враховує, що арешт на нерухоме майно ОСОБА_8 було накладено слідчим під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом. Вироком Крюківського районного суду м. Кременчука від 03.12.2010 року (тобто під час дії КПК 1960 року) ОСОБА_8 був визнаний винуватим у вчиненні злочинів. Цивільний позов АТ «Укрсоцбанк», поданий в межах кримінального провадження, на виконання ухвали Апеляційного суду Полтавської області від 04.10.2011 року був розглянутий та задоволений рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 06.06.2012 року №2-2169/11. Суду не подано доказів про відшкодування засудженим ОСОБА_8 шкоди, заподіяної вчиненим ним злочином. З поданих суду документів вбачаються відсутніми підстави вважати, що заявники ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 набули право власності на нерухоме майно засудженого ОСОБА_8 , оскільки суду не було подано доказів на підтвердження державної реєстрації відповідного права власності, не було подано рішення суду на підтвердження наявності у них відповідного права власності до накладення слідчим арешту на майно обвинувачено ОСОБА_8 .

Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ«Перехідні положення»КПК України2012року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна, поширюються норми КПК України 1960 року.

У межах кримінальної справи, що розслідувалася, ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не мали процесуального становища підозрюваних, обвинувачених. Разом з тим чинним на той час кримінально-процесуальним законом власники майна не були наділені процесуальним правом ініціювати питання про звільнення його з-під арешту.

Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до частини другої статті 19Конституції України зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9КПК України є законність, що передбачає обов`язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті.

Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

Відповідну правову позицію сформульовано Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13. Підстав для відступу від цієї позиції Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 30.06.2020 року у справі №727/2878/19 не знайшла.

У наведеній постанові закріплено правовий орієнтир, відповідно до якого в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви на правильність арешту майна. До цього ж зводяться і роз`яснення, надані Верховним Судом України у пункті четвертому постанови Пленуму від 27 серпня 1976 року «Про судову практику в справах про виключення майна з опису».

Таким чином, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.

Разом із тим, скасування арешту майна, за заявами осіб, які в кримінальному провадженні не набули статусу підозрюваних, обвинувачених, засуджених, накладеного слідчим у кримінальній справі, після ухвалення обвинувального вироку не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу.

З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження.

За таких обставин, клопотання ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, тому повинно розглядатися в порядку цивільно-процесуального судочинства, оскільки зі змісту клопотання вбачається, що арешт накладений на майно осіб, які не були учасниками кримінального провадження, розпочатого за Кримінально-процесуальнимкодексом України (далі - КПК України 1960 року) та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року, що відповідає позиції Великої Палати Верховного Суду в своїй постанові від 30.06.2020 року у справі №727/2878/19.

Суд критично відноситься до посилання представника заявників ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 адвоката ОСОБА_13 про застосування при вирішенні клопотання правової позиції, викладеної в п. 21.3. Постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 року у справі №727/2878/19.

Так в п. 21.3. Постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 року у справі №727/2878/19 зазначено, що якщо арешт накладений на майно особи під час досудового розслідування за правилами КПК України 1960 року, ця особа була засуджена, і вирок не виконаний, однак до її засудження інша особа на підставі судового рішення стала власником відповідного майна, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюється за правилами кримінального судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі №569/4374/16-ц).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі № 569/4374/16-ц висловлена правова позиція про те, що у порядку, передбаченому КПК України, суди вправі вирішувати питання, що виникають при виконанні вироків, а саме питання щодо скасування заходів по забезпеченню цивільного позову чи можливої конфіскації майна, якщо при винесенні виправдувального вироку чи відмові у позові або незастосуванні конфіскації вироком ці заходи не скасовані.

Разом з тим зазначено, що спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, у тому числі й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов`язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 чинного КПК України, до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок.

При цьому згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» чинного КПК України питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно зі статтею 409 КПК України 1960 року, питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, включаючи визначення розміру і розподілення судових витрат, якщо суд не вирішив цих питань, вирішується судом, який постановив вирок.

У порядку, передбаченому статтею 411КПК України (1960 року), суди вправі вирішувати питання, які виникають при виконанні вироку, зокрема про скасування заходів по забезпеченню цивільного позову чи можливої конфіскації майна, якщо при винесенні виправдувального вироку чи відмови в позові або незастосування конфіскації вироком ці заходи не скасовані.

Зі змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі №569/4374/16-ц, вбачається, що наведена правова позиція висловлена щодо правовідносин, коли право власності у особи, яка не є учасником кримінального провадження, виникло до накладення слідчим арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого. Після накладення слідчим арешту на майно, особа, яка не є учасником кримінального провадження, проте вважала себе власником майна, звернулася до суду за захистом своїх прав з позовом. І до ухвалення обвинувального вироку, судом було ухвалено рішення, яким підтверджено титульне право власності особи, яка не є учасником кримінального провадження, що виникло до винесення слідчим постанови про накладення арешту на майно обвинуваченого.

Проте в даній справі правовідносини виникли з інших підстав, а тому не є подібними тим, що розглядалися Великої Палатою Верховного Суду у постанові від 23.05.2018 року у справі №569/4374/16-ц,

З поданих суду документів вбачається, що заявники ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до накладення слідчим арешту на майно ОСОБА_8 в кримінальному провадженні не були власниками чи іншими володільцями вказаного майна, на яке слідчим було накладено арешт, а саме ј частини квартири АДРЕСА_1 , що належала обвинуваченому ОСОБА_8 на праві спільної сумісної власності. Рішенням суду не було підтверджено наявність у заявників права титульного власника на майно, до винесення слідчим постанови про арешт вказаного майна. Навіть на теперішній час відсутні докази вважати заявників власниками чи володільцями арештованого майна, заявники не є учасниками кримінального провадження, а тому не мають право на звернення з клопотанням про скасування арешту у порядку, передбаченому статтями 174, 539 чинного КПК України, п.9 розділу XI «Перехідні положення» чинного КПК України, ст.409, ст.411 КПК України 1960 року.

Суд вважає безпідставними твердження заявників про те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 набули право власності на майно засудженого ОСОБА_8 на підставі ухвали Автозаводського районного суду м. Кременчука від 17.09.2009 року, якою затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_8 з однієї сторони та ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з другої сторони, про відчуження ОСОБА_8 належного йому нерухомого майна на користь своїх сина ОСОБА_3 та доньки ОСОБА_4 під час дії арешту майна, накладеного слідчим в межах кримінального провадження.

Така позиція суду відповідає постанові від 04.07.2018 року у справі № 653/1096/16-ц Великої Палати Верховного Суду, в якій зазначено, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц).

Укладення мирової угоди від 17.09.2009 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за якою обвинувачений здійснив відчуження належного йому нерухомого майна на користь своїх доньки та сина під час дії арешту слідчим вказаного майна, не породжує права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на нерухоме майно до його державної реєстрації. (постанова Полтавського апеляційного суду від 16.12.2020 року у справі № 537/5256/19).

Суд вважає, що заявники не довели набуття ними права власності на частину квартири, яка належала ОСОБА_8 . Відповідно відсутні підстави вважати, що накладенням слідчим арешту на майно обвинуваченого ОСОБА_8 було порушено права ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

Реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. Під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, не можуть вчиняти дії щодо арештованого майна, а мають оскаржити постанову про накладення арешту у разі незгоди із нею. Крім того, ефективним способом захисту права неволодіючого власника до незаконно володіючого, на його думку, не власника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна, а не укладення мирової угоди з подальшим затвердженням її судом, що не змінює суті такої угоди як звичайного правочину. Наведене вбачається з правової позиції Великої Палати Верховного Суду у справі №755/9215/15-ц, з рішення Другої дисциплінарної палати Вищої Ради Правосуддя від 01.03.2021 року №496/2дп/15-21 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді».

Суд вважає за необхідне зазначити, що ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звертались до Автозаводського районного суду м. Кременчука з позовом до Кременчуцького районного ВДВС Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) про скасування обтяження нерухомого майна (справа № 524/48/21, провадження № 2/524/1360/21 суддя ОСОБА_23 ), де зазначали, що ОСОБА_8 помер. Ухвалою суду позов був повернутий позивачам з підстав невідповідності його положенням ст.175 ЦПК України. Цей факт відомий суду з відкритих джерел, а саме Єдиного державного реєстру судових рішень.

Проте в даній справі заявники цей факт приховали. Не надали судді Крюківського районного суду м. Кременчука ОСОБА_1 документів про смерть засудженого ОСОБА_8 , про прийняття та оформлення заявниками права власності в порядку спадкування на майно, належне засудженому ОСОБА_8 .

А суд в межах кримінального провадження позбавлений можливості перевірити факт смерті ОСОБА_8 , перевірити коло осіб, які прийняли спадщину, а також наявність у заявників ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 прав на майно ОСОБА_8 в порядку спадкування, виконання спадкоємцями обов`язкузадовольнити вимогикредиторів спадкодавця,відповідно дост. 1282 ЦК України.

Наведені обставини вказують про виникнення спору про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, що розглядаються в порядку цивільного судочинства, як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі № 569/4374/16-ц.

З огляду на викладене, суд вважає, що заявники ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 в межах кримінального провадження на стадії виконання обвинувального вироку суду не довели наявність у них рішення суду про підтвердження їх титульного права власності на майно, яке виникло до арешту слідчим цього майна з метою забезпечення цивільних позовів в межах даного кримінального провадження. Відповідно не довели, що їх права порушені і вони мають право на звернення до суду з клопотанням про скасування накладеного в кримінальному провадженні арешту майна засудженого, тому суд не вбачає підстав для задоволення клопотання ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про скасування арешту нерухомого майна.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 174, 539, 372, п.9 розділу XI «Перехідні положення» чинного КПК України ст. 409, ст.411 КПК України 1960 року, суд

п о с т а н о в и в:

Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про скасування арешту нерухомого майна.

Ухвала може бути оскаржена до Полтавського апеляційного суду через Крюківський районний суд м. Кременчука Полатвської області протягом протягом семи днів з дня її оголошення.

Повний текст ухвали складений та оголошений 22.03.2021 року.

Суддя Крюківського районного суду

м. Кременчука Полтавської області ОСОБА_1