Постанова

від 24.03.2021 по справі 754/18120/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Єдиний унікальний номер справи № 754/18120/19 Головуючий у суді першої інстанції - Скрипка О.І.

Номер провадження № 22-ц/824/3517/2021 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2021 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді: Яворського М.А.,

суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,

за участю секретаря - Владімірової О.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану представником Гайдаш Олександром Володимировичем , на заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за договором позики, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за договором позики, посилаючись на те, що 18 березня 2019 року між ним та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до п.п.1.1, 1.2 якого позивач передав відповідачу у власність грошові кошти на умовах, що визначені договором, а відповідач зобов`язався повернути таку ж суму грошових коштів на умовах і в терміни, узгоджених сторонами. Розмір позики становив 5 357 670 грн, яку відповідач зобов`язався повернути не пізніше 18 червня 2019 року.

Позивач зазначав, що відповідач у передбачений договором строк вказану грошову суму не повернув, свої зобов`язання за договором не виконав. Також, на час отримання цих коштів у позику, відповідач ОСОБА_3 перебував у шлюбі з відповідачем ОСОБА_4 і грошові кошти були отримані для потреб сім`ї, а саме для добудови будинку та оформлення земельної ділянки за адресою : АДРЕСА_1 . Відтак, на думку позивача, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають нести солідарну відповідальність за вказаним договором позики. Вказував, що за результатами досудових переговорів відповідачі відмовляються повернути грошові кошти.

Окрім того, позивач посилався й на те, що пунктом 3.1. Договору позики визначено строк виконання зобов`язання - не пізніше 18 червня 2019 року й оскільки станом на 15 червня 2020 року відповідачі прострочили виконання зобов`язання на 363 дні, то останні мають сплатити 38 896 684,20 грн неустойки. В той же час, позивач просить застосувати положення норми ч. 3 ст. 551 ЦК України та обмежити розмір неустойки до розміру суми заборгованості, тобто до 5 357 670 грн.

Посилаючись на викладені обставини та з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 16 червня 2020 року (а.с.60-63) ОСОБА_1 просив суд першої інстанції стягнути солідарно з відповідачів борг за договором позики в розмірі 10 715 340 грн, а також судові витрати.

Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 17 листопада 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 5 357 670 грн, неустойку в розмірі 5 357 670 грн, а всього 10 715 340 грн, а також витрати по сплаті судового збору в розмірі 9 605 грн. В задоволенні інших позовних вимог відмолено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Гайдаш О.В. подав апеляційну скаргу, відповідно до якої стверджує, що суд першої інстанції, незважаючи на правильно визначений характер правовідносин між сторонами та встановивши обґрунтованість позовних вимог, безпідставно, без врахування презумпції спільності інтересів сім`ї, відхилив позовні вимоги до одного із подружжя, тому, зазначене рішення підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 у зв`язку із неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права.

Апелянт вважає, що судом неправомірно відхилено його доводи в частині солідарного стягнення вказаної позики із ОСОБА_4 у зв`язку із недоведеністю того факту, що грошові кошти були використані в інтересах сім`ї, оскільки така позиція суду не відповідає нормам Сімейного кодексу України та правовим позиціям Верховного Суду, оскільки відповідачі перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 30 квітня 1993 року по 11 червня 2019 року, тобто грошові кошти були позичені відповідачам під час перебування їх у шлюбі. Вказує, що одночасно із настанням строку повернення позик різним кредиторам та ініціювання перших судових позовів, відповідачі, маючи умисел не повертати позичені грошові кошти не лише йому, а й іншим кредиторам, здійснили фіктивне розірвання шлюбу та уклали фраудаторний шлюбний договір про поділ майна подружжя, що було легалізовано шляхом обману через рішення Броварського міськрайонного суду Київської області по справі №361/5844/19. Вважає, що із дій відповідачів, що направлені на ухилення від виконання рішень судів про стягнення заборгованості, вбачається їх тісний зв`язок та спільність умисних фактично шахрайських дій.

ОСОБА_1 також вказує, що саме на ОСОБА_4 покладається обов`язок доказування, що ОСОБА_3 під час шлюбу не діяв в інтересах сім`ї й презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї могла бути спростована відповідачами, проте останні не скористались своїм правом на подання письмового відзиву, жодних підстав не оспорювали, розрахунки позивача належними та допустимими доказами не спростували, факт отримання коштів згідно договору не заперечували.

Таким чином, виходячи із викладеного, апелянт вважає, що суд при ухваленні рішення мав виходити з того, що грошові кошти були позичені під час перебування у шлюбі та у подружжя виникло солідарне зобов`язання у вигляді повернення боргу, а тому просив апеляційний суд скасувати заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 листопада 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити вимоги позовної заяви у повному обсязі.

Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив.

При апеляційному перегляді справи представник апелянта ОСОБА_1 , адвокат Гайдаш О.В. підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив її задовольнити, посилаючись при цьому що відповідач у справі ОСОБА_3 не надав доказів на підтвердження того що вказані кошти були отриманні не в інтересах сім`ї, тому з врахуванням положень ч.3 ст.61, ч.4 ст. 65 СК України спільність прав та обов`язків відповідачів як подружжя презюмується.

Представник відповідачки ОСОБА_4 , адвокат Опришко Е.В. заперечив щодо доводів викладених в апеляційній скарзі та просив залишити її без задоволення, оскільки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 починаючи з січня 2018 року проживають окремо, припинили вести спільне господарство як подружжя, не мали спільного бюджету та відповідно відповідач ОСОБА_3 не ставив її до відома та не отримував у неї згоди на укладення вказаного правочину. Крім того вказані кошти вона не бачила і в інтересах їх сім`ї, яка на той час існувала лише формально, дані кошти не витрачалися, а тому обов`язку щодо їх повернення у ОСОБА_4 не має.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Так, суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 мотивував своє рішення тим, що обставини справи підтверджені певними засобами доказування, а тому вимога позивача про стягнення заборгованості за договором позики та неустойки є обґрунтованою. Однак, суд зауважив, що доводи позивача про те, що кошти за договором позики були надані відповідачу ОСОБА_3 в інтересах сім`ї для добудови будинку та оформлення земельної ділянки судом не приймаються до уваги, оскільки позивачем не було надано належних доказів на підтвердження вказаних обставин. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні правові підстави для стягнення в солідарному порядку грошових коштів з ОСОБА_4 .

Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає з огляду на наступне.

Відповідно до положень ч.1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до положень ч.1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до положень ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно із положеннями ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із положеннями ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що позичальник, який підписав договір позики, погодився на його умови, повинен належним чином його виконувати.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст.1049 ЦК України).

Таким чином, позичальник, який добровільно погодився на умови договору позики, повинен був належно їх виконувати, а у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки відповідно до закону.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 18 березня 2019 року між ОСОБА_1 (позикодавцем) та ОСОБА_3 (позичальником) було укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передає у власність позичальника грошові кошти на умовах, що визначені цим договором, у розмірі, визначеному в п.1.2 цього договору, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) на умовах і в терміни, узгоджені сторонами (а.с.3-4).

Відповідно до положень п.1.2 вказаного договору позики розмір позики становить 5 357 670 грн, що з урахуванням вимог ст. 524 та ст. 533 ЦК України еквівалентно 197 700 доларів США з урахуванням того, що готівковий курс продажу долара США згідно даних сайта http://finance.ua на дату укладення даного договору становить 27,10 гривень за 1 долар США.

Пунктом 3.1. договору передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві позику у тій самій сумі 5 357 670 грн не пізніше 18 червня 2019 року.

Повернення підтверджується розпискою позикодавця (п.3.4 договору позики).

Згідно із п.6.2 договору, у випадку невиконання умов, передбачених п.3.1 цього договору позичальник сплачує позикодавцю штрафну неустойку в розмірі 2 (двох) відсотків від несплаченої суми за кожен день прострочення платежу. Сторони погодили, що штрафна неустойка за цим договором нараховується протягом всього часу існування прострочення виконання зобов`язання до фактичного повернення позики.

Встановлено, що відповідач по справі ОСОБА_3 у встановлений строк грошові кошти не повернув. Вказаної обставини відповідач ОСОБА_3 не заперечував та жодних доказів на її спростування суду не надав.

Згідно із положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правомірно встановив наявність договірних відносин між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 , позичальником не виконані зобов`язання перед позикодавцем, кошти, отримані у позику, не повернуті.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про обґрунтованість та доведеність вимог ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів.

Разом з тим, апелянт в своїй апеляційній скарзі наголошує на тому, що грошові кошти ОСОБА_3 були отримані під час його перебування у шлюбі із ОСОБА_4 та отримані в інтересах сім`ї. Вказано, що вказані кошти були позичені для забезпечення потреб сім`ї, зокрема для добудови будинку та оформлення земельної ділянки, яка розташована за адресою : АДРЕСА_1 , тобто були використані в інтересах сім`ї.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї.

Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.3 ст.61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до положень ст.65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Правовий аналіз ч. 4 ст. 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).

Тобто, лише у разі, якщо договір позики був укладений в інтересах сім`ї, боржниками за цим договором мають вважатися обоє з подружжя.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

За таких обставин, згідно з нормами сімейного законодавства, умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163цс12, а також у постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №752/24638/18 провадження №61-13652св20.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Відповідно до положень ст.12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі станом на день укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 18 березня 2019 року, що підтверджується листом Деснянського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану від 05 травня 2020 року (а.с.57).

Разом з тим, позивачем не було надано належних та допустимих доказів отримання вказаних коштів в інтересах сім`ї та використання їх в інтересах сім`ї, зокрема задля добудови будинку та оформлення земельної ділянки.

Крім того, положення статті 65 СК України передбачають отримання письмової згоди другого з подружжя у разі укладення одним із подружжя договору стосовно цінного майна. З матеріалів справи вбачається, що предметом договору є грошова сума в розмірі 5 357 670 грн, що значно виходить за межі дрібного побутового правочину. Проте, позивачем не було надано доказів того, що ОСОБА_4 надавала письмову згоду на укладення вказаного правочину.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд доходить висновку, що суд першої інстанції правомірно відмовив позивачу у справі у задоволенні його позовних вимог до ОСОБА_4 стосовно солідарного стягнення грошових коштів за договором позики.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд доходить висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Гайдаш Олександром Володимировичем , залишити без задоволення.

Заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови викладено 24 березня 2021 року.

Головуючий суддя : М.А.Яворський

Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв