Постанова

від 25.03.2021 по справі 910/18278/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/18278/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Студенець В.І. - головуючий, судді: Баранець О.М., Мамалуй О.О.

за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент"

на рішення Господарського суду міста Києва

(суддя - Бойко Р.В.)

від 13.10.2020

та постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий суддя - Буравльов С.І.; судді: Андрієнко В.В., Владимиренко С.В.)

від 26.01.2021

у справі № 910/18278/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент"

до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"

про визнання договору недійсним,

за участю представників учасників справи:

позивача - не з`явився;

відповідача - Макарова А.М.;

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1.Товариство з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про визнання недійсним кредитного договору №4К16120Г від 17.11.2016.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуваний правочин було укладено за наслідками введення його в оману.

2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.10.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.01.2021 у задоволенні позову відмовлено.

2.2. Рішення судів попередніх інстанцій обґрунтовані тим, що позивачем не доведено існування обставин, з якими положення статті 230 Цивільного кодексу України пов`язують можливість визнання кредитного договору недійсним.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись з постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.01.2021 та рішенням Господарського суду міста Києва від 13.10.2020, Товариство з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" подало касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

3.2. Підставою касаційного оскарження Товариство з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" визначило пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України, а саме: під час реструктуризації (трасформації) банком свого корпоративного кредитного портфеля та у зв`язку з ненаданням банком під час вчинення правочину інформації, яка в подальшому стала підставою для законної відмови банком від виконання своїх обов`язків за відповідним правочином.

Крім того, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій необґрунтовано було відмовлено в задоволенні його клопотання про витребування доказів, які мають значення для правильного вирішення справи і які позивач не міг отримати самостійно, оскільки вони містять банківську таємницю.

Також Товариство з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" підставою касаційного оскарження визначило пункт 4 частини 2 статті 287 та пункт 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, оскільки хоча й ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.03.2020 було задоволено клопотання товариства про витребування доказів, проте суд апеляційної інстанції їх не дослідив, а отже, суди попередніх інстанцій всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо не дослідили зібрані у справі докази, що призвело до прийняття незаконного рішення.

3.3. У відзиві на касаційну скаргу Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" просить відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" (позичальник) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (Банк) 17.11.2016 укладено кредитний договір №4К16120Г, за умовами якого Банк за наявності вільних коштів зобов`язався надати позичальнику кредит у формі відновлювальної кредитної лінії з лімітом у розмірі 1 000 000 000, 00 грн на фінансування поточної діяльності в обмін на зобов`язання позичальника щодо повернення кредиту у термін до 07.11.2024, сплати відсотків за фіксованою ставкою в розмірі 10,5% річних та винагороди, у визначені цим договором терміни (пункт 1.1. договору).

Відповідно до п. 2.1 кредитного договору Банк зобов`язався, зокрема: відкрити для обслуговування кредиту рахунки; надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів на підставі розрахункових документів позичальника у межах суми, визначеної у п. 1.1., а також за умови виконання позивальником зобов`язань, передбачених у п.п. 2.2.1, 2.2.11; забезпечити позичальника консультаційними послугами з питань виконання договору; здійснювати контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням/поверненням кредиту в порядку, передбаченому цим договором.

Згідно з п. 2.2. кредитного договору позичальник зобов`язується, зокрема: використовувати кредит на цілі, зазначені у п. 1.1 цього договору; оплатити відсотки за користування кредитом відповідно до п.п. 4.1-4.4 цього договору; повернути кредит в строки/терміни, встановлені п.п. 1.2, 2.3.2, 2.2.14; оплатити Банку винагороду відповідно до п.п. 4.4, 4.12 цього договору.

На виконання умов кредитного договору Банком було надано позичальнику кредит на суму 952 160 096, 31 грн, що підтверджується платіжним дорученням №7 від 18.11.2016.

Також між Товариством з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" (поручитель) та Банком (кредитор) було укладено договір поруки №4К14391И/П та договір поруки №4С13649И/П, відповідно до п. 1 яких сторонами встановлено, що предметом цих договорів є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання: згідно з договором поруки 1 - ТОВ "Кінан" (код ЄДРПОУ 39272542) (боржник 1) своїх зобов`язань за кредитними договорами від 19.12.2014 №4К14391И та від 24.12.2014 №4К14392И (надалі разом - "Кредитні договори 1"); згідно з договором поруки 2 - ТОВ "Спектр" (код ЄДРПОУ 32988412) (боржник 2, надалі разом боржник 1 та боржник 2 - "боржники") своїх зобов`язань за кредитними договорами від 14.10.2013 №4С13649И, від 15.10.2013 №4С13650И, від 19.09.2014 №4С14320И та від 24.12.2014 №4С14403И (надалі разом - "Кредитні договори 2", а Кредитні догори 1 та Кредитні договори 2 - "Кредитні договори"), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитних договорів.

Згідно з п.п. 2, 3 договорів поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржників за кредитними договорами з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитних договорів. Поручитель з умовами кредитних договорів ознайомлений.

Відповідно до п. 4 договорів поруки у випадку невиконання боржниками зобов`язань за кредитними договорами, боржники і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитних договорів.

За змістом п.п. 8, 10 договорів поруки до поручителя, що виконав обов`язки боржників за кредитними договорами, переходять всі права кредитора за кредитними договорами, договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржників перед кредитором за кредитними договорами, в частині виконаного зобов`язання. Кредитор зобов`язаний, у випадку виконання поручителем обов`язку боржників за кредитними договорами, передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів Банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржників за кредитними договорами.

На підставі договорів поруки 18.11.2016 позивачем було перераховано на користь відповідача кошти у загальному розмірі 952 160 096, 31 грн з призначенням платежів: виконання зобов`язання за кредитними договорами згідно договорів поруки, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями платіжних доручень №1, №2, №3, №4, №5 та №6 від 18.11.2016.

Як на підставу для визнання недійсним кредитного договору позивач вказував на те, що Банк, як недобросовісна сторона правочину, навмисно з метою виконання плану трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля ПАТ КБ "Приватбанк", ініційованої Національним банком України, ввело в оману товариство про існування у Банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язанням боржників, на оплату яких було спрямовано отримані кредитні кошти на підставі договорів поруки, у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукало товариство до укладення з Банком договорів поруки і кредитного договору.

При цьому, позивач вказує на те, що відсутність вказаних договорів забезпечення має істотне значення при укладенні кредитного договору і підтверджує факт обману товариства, адже якщо б воно на момент укладання кредитного договору знало про відсутність даних забезпечень воно не вчинило б оскаржуваний правочин та в подальшому не уклало б договори поруки, з метою виконання яких було отримано відповідний кредит.

Фактично доводи позивача зводяться до того, що укладаючи кредитний договір він, як позичальник та поручитель згідно з договорами поруки, мав намір збагатитися за рахунок виконання зобов`язань боржників перед кредитором згідно з кредитними договорами від 19.12.2014 №4К14391И, від 24.12.2014 №4К14392И, від 14.10.2013 №4С13649И, від 15.10.2013 №4С13650И, від 19.09.2014 №4С14320И та від 24.12.2014 №4С14403И і отримання права задоволення своїх вимог до боржників за рахунок майнових активів, наданих в рахунок забезпечення виконання зобов`язань останніх за такими кредитними договорами, однак, непередання Банком після виконання позивачем кредитних зобов`язань боржників документів, підтверджуючих існування відповідних договорів забезпечення, нівелює можливість отримання позивачем прибутку, а відтак, свідчить про введення останнього в оману при вчиненні кредитного договору та договорів поруки.

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд

5.1. Відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Предметом спору в цій справі є матеріально-правова вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про визнання недійсним кредитного договору №4К16120Г від 17.11.2016 на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України, у зв`язку з введенням позивача в оману.

5.3. Однією з підстав касаційного оскарження Товариство з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" визначило пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, а саме: під час реструктуризації (трасформації) банком свого корпоративного кредитного портфеля та у зв`язку з ненаданням банком під час вчинення правочину інформації, яка в подальшому стала підставою для законної відмови банком від виконання своїх обов`язків за відповідним правочином.

5.3. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з такого.

Статтею 230 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Тобто, за змістом наведених норм, для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Тобто особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.05.2019 зі справи № 910/4924/18).

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Обов`язок з доведення існування обставин, з якими положення статті 230 Цивільного кодексу України передбачають можливість визнання договору недійсним, покладається саме на позивача.

Господарські суди встановили, що як вбачається із змісту кредитного договору, при його укладенні сторонами дотримано загальних вимог щодо свободи волевиявлення, форми правочину, погодження істотних умов, які передбачені цивільним та господарським законодавством до даного типу правочинів, а позивачем не наведено щодо саме яких умов такого правочину його було введено в оману відповідачем.

Посилання позивача на те, що Банком було введено його в оману щодо наявності високоліквідних активів, наданих в забезпечення виконання зобов`язань боржників за кредитними договорами від 19.12.2014 №4К14391И, від 24.12.2014 №4К14392И, від 14.10.2013 №4С13649И, від 15.10.2013 №4С13650И, від 19.09.2014 №4С14320И та від 24.12.2014 №4С14403И, в забезпечення виконання яких було укладено договори поруки, що з їх виконанням поручителем надасть йому змогу набути такі активи у свою власність, не підтверджуються відповідними доказами, адже зміст кредитного договору не містить жодних положень відносно цього, а будь-яких інших документів (попередніх договорів, меморандумів, листів тощо), які б вказували на існування певних домовленостей відносно цього або ж засвідчували сам факт існування таких активів та передання їх в забезпечення виконання зобов`язань боржника, матеріали справи не містять.

Більш того, матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження того, що отриманню кредитних коштів та укладенню кредитного договору передували домовленості між сторонами щодо спрямування в подальшому таких коштів саме на погашення заборгованостей боржників Банку за наведеними кредитними договорами з метою набуття товариством майнових прав на передане в забезпечення виконання їх зобов`язань майно.

Тобто, позивачем не доведено, що умовою укладення кредитного договору було саме гарантування Банком отримання Товариством з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" певних благ за наслідками отримання кредиту шляхом виконання за рахунок таких коштів як поручителем за договорами поруки зобов`язань боржників.

При цьому, суди попередніх інстанцій також зазначили, що в силу закону (положень статті 556 Цивільного кодексу України) перехід до поручителя, який виконав зобов`язання боржника, усіх прав кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й тих, що забезпечували його виконання, є безумовним та не залежить від волі кредитора.

Тому, саме по собі невиконання Банком обов`язку з передачі Товариству з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент", який на підставі договорів поруки виконав основне зобов`язання за боржників, документів, що підтверджують обов`язки останніх за кредитними договорами чи його інших поручителів (в т.ч. майнових) за договорами поруки, застави (іпотеки), не може свідчити про наявність факту обману при укладенні договорів поруки, а тим більше кредитного договору та отриманні в рамках його реалізації кредитних коштів.

Більш того, невиконання кредитором обов`язку з передачі відповідних документів поручителю, який виконав основне зобов`язання за боржника, жодним чином не нівелює переходу до нього прав кредитора у відповідному зобов`язанні, у зв`язку з чим такий поручитель не позбавлений можливості реалізації набутих прав шляхом ініціювання спору про стягнення заборгованості/звернення стягнення на предмети застав (іпотеки), доказів неможливості реалізації чого в силу відсутності відповідних документів позивачем не надано, в той час як ризики, пов`язані з відсутністю інформації щодо інших поручителів (в т.ч. майнових) за договорами поруки, застави (іпотеки), покладаються саме на позивача, який при вчиненні договорів поруки не був позбавлений права чітко встановити обсяг правовідносин, в які він вступає як поручитель.

Посилання позивача на неможливість отримання прибутку за наслідками вчинення кредитного договору обов`язків не мають жодного правового підґрунтя в розрізі застосування положень статті 230 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, адже недосягнення його власних мотивів укладення такого правочину не може свідчити про введення його в оману з боку іншої сторони, доказів надання якою обіцянки щодо отримання позивачем прибутку у випадку реалізації кредитного договору та договорів поруки матеріали справи не містять.

Також суди попередніх інстанцій встановили, що не мають жодного правового підґрунтя в розрізі застосування положень статті 230 Цивільного кодексу України посилання позивача на те, що укладення кредитного договору, договорів поруки та сплата ним коштів на користь Банку в рахунок погашення заборгованостей за кредитними договорами від 19.12.2014 №4К14391И, від 24.12.2014 №4К14392И, від 14.10.2013 №4С13649И, від 15.10.2013 №4С13650И, від 19.09.2014 №4С14320И та від 24.12.2014 №4С14403И були здійснені в рамках виконання плану реструктуризації (трансформації) корпоративного кредитного портфеля ПАТ КБ "Приватбанк", розробленого на виконання рішення Правління Національного банку України №323-рш/БТ від 05.10.2016 "Про залучення аудиторської компанії для підтвердження результатів діагностичного обстеження та вжитих банком заходів", адже жодних доказів на підтвердження цього матеріали справи не містять, а зазначені документи (кредитний договір, договори поруки та платіжні доручення) не містять жодних посилань на пов`язаність відповідних дій позивача з таким планом реструктуризації.

Так, суд апеляційної інстанції, окрім того, встановив, що позивачем не доведено, що представниками відповідача повідомлялись відомості, які не відповідають дійсності, або що представники банку замовчували обставини, що мали істотне значення для вчинення оспорюваного кредитного договору.

Також позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що відповідачем вчинялись навмисні дії, які б свідчили про намагання відповідача запевнити позивача про такі властивості й наслідки кредитного договору, які насправді наступити не можуть.

Відповідно до п. А.2 кредитного договору ліміт цього кредитного договору: 1000000000,00 грн на наступні цілі: фінансування поточної діяльності.

При цьому, укладений кредитний договір не містить посилань на необхідність укладення кредитного договору або договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу чи отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за іншими кредитами, так само, як і не містять відомостей щодо такого майна.

Умови оспорюваного кредитного договору не містять умов про трансформацію кредитного портфелю банку, необхідність укладення позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, на які позивач посилається в обґрунтування свого позову.

З матеріалів справи вбачається, що позивач мав намір укласти кредитний договір виключно для фінансування своєї поточної діяльності.

З огляду на викладене, господарські суди дійшли висновку, що позивачем не доведено, а судом, на підставі зібраних в матеріалах справи доказів, не встановлено існування на момент вчинення спірного кредитного договору факту введення його в оману з боку відповідача щодо обставин, які мають істотне значення для укладення такого правочину, як умови для визнання його в силу приписів статті 230 Цивільного кодексу України недійсним.

5.4. З наведеного вбачається, що відсутні підстави для формування висновку у цій справі щодо питання застосування частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України під час реструктуризації (трансформації) банком свого корпоративного кредитного портфеля та у зв`язку з ненаданням банком під час вчинення правочину інформації, яка в подальшому стала підставою для законної відмови такого банку у виконанні своїх обов`язків за відповідним правочином, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що: кредитний договір від 17.11.2016 укладений виключно для фінансування поточної діяльності позивача; жоден пункт кредитного договору не містить інформації про "трансформацію", необхідність укладення договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач зазначає в обґрунтування заявлених позовних вимог; укладення позивачем оспорюваного договору відбулося внаслідок його вільного волевиявлення в порядку положень статті 627 ЦК України.

Отже, доводи касаційної скарги у цій частині фактично зводяться до встановлення інших обставин, ніж встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та стосуються переоцінки наданих сторонами доказів, без урахування меж повноважень суду касаційної інстанції.

Такого висновку також дійшов Верховний Суд у постанові від 02.02.2021 у справі № 910/18245/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про визнання договору поруки недійсним.

5.5. Також скаржник, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, посилався на положення статті 310 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, за твердженням Товариства з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент", суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази та безпідставно відмовили у задоволенні клопотання про витребування документів.

Так, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Отже, якщо підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України визнані не обґрунтованими, то у скаржника не виникає права вимагати скасування судового рішення з підстав порушення судом норм процесуального права, за таких обставин перегляд судового рішення у касаційному порядку з цієї підстави є неможливим. Аналогічну правову позицію викладено в ухвалі Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 915/1734/18 та у постанові Верховного Суду від 15.15.2020 у справі №910/18249/19.

Доводи скаржника про те, що судами попередніх інстанцій необґрунтовано було відмовлено в задоволенні його клопотання про витребування доказів, які мають значення для правильного вирішення справи і які позивач не міг отримати самостійно, оскільки вони містять банківську таємницю, спростовуються матеріалами справи, оскільки ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.03.2020 клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" про витребування доказів задоволено повністю; ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.09.2020 повторно зобов`язано Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" виконати вимоги ухвали Господарського суду міста Києва від 12.03.2020 та протокольних Господарського суду міста Києва від 30.06.2020, від 14.07.2020 та від 30.07.2020. Представником Банку було подано витребувані ухвалами суду документи.

При цьому суд першої інстанції та апеляційний господарський суд, дотримуючись приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України, повно і об`єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали правильну юридичну оцінку обставинам справи, а їх висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову є законними та обґрунтованими.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Згідно зі статтею 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, виходячи із меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду ухвалені із додержанням норм процесуального права, тому підстав для їх скасування не вбачається.

7. Судові витрати

7.1. З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 236, 238, 240, 296 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

1.Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.01.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2020 у справі № 910/18278/19 - без змін.

2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий В. Студенець

Судді О. Баранець

О. Мамалуй