Рішення

від 22.03.2021 по справі 922/2938/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" березня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/2938/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

при секретарі судового засідання - Васильева Л.О.

за участю представників учасників процесу:

позивача - Міхно Л.О., посвідчення № 1798 (самопредставництво),

першого відповідача - не з`явився

другого відповідача - не з`явився

третього відповідача - не з`явився

четвертого відповідача - не з`явився

п`ятого відповідача - не з`явився

розглянувши матеріали справи

за позовом Харківської міської ради, місто Харків,

до:

першого відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю Аис Транс Авто , місто Київ,

другого відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю Житловий комплекс Воздвиженка , місто Київ,

третього відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю Укрбізнес ЛТД , місто Київ,

четвертого відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю Легалплейс , місто Київ,

п`ятого співвідповідача - ПрАТ Автотранспортне підприємство 16301 , місто Харків,

про розірвання договору на право тимчасового користування,-

здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/2938/20.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Харківська міська рада, звернувся до господарського суду Харківської області із позовної заявою до відповідачів, Товариства з обмеженою відповідальністю «Аис Транс Авто» , Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» , Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрбізнес ЛТД» , Товариство з обмеженою відповідальністю «Легалплейс» про розірвання договору на право тимчасового користування землею від 23 березня 1996 року № 431, укладений між Харківською міською радою та Акціонерним товариством «Автотранспортне підприємство 16301» , зареєстрований в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею від 08 травня 1996 року № 431, та зобов`язати Акціонерне товариство «Автотранспортне підприємство 16301» повернути земельну ділянку площею 1,3646 га по вулиці Ганни (сучасна назва - вулиця Миколи Міхновського), будинок 13 у місті Харкові до земель запасу міста Харкова.

14 вересня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, позовну заяву Харківської міської ради залишено без руху, із наданням строку для усунення недоліків. 21 вересня 2020 року, на виконання вимог ухвали суду, позивач усунув недоліки, які послугували підставою для залишення позовної заяви без руху, шляхом надання заяви про усунення недоліків (вх. № 21694). Ухвалою господарського суду Харківської області від 23 вересня 2020 року прийнято позовну заяву Харківської міської ради до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/2938/20 підготовче провадження. Ухвалами господарського суду Харківської області від 26 жовтня 2020 року залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Акціонерне товариство «Автотранспортне підприємство 16301» та залишено без руху позовну заяву позивача з наданням останньому строк для усунення недоліків до 06 листопада 2020 року (включно), шляхом надання до суду листа з описом вкладення, який підтверджує відправлення відповідачам та третій особі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 07 вересня 2020 року № 222938979. 05 листопада 2020 року, на виконання вимог ухвали суду, позивач усунув недоліки, які послугували підставою для залишення позовної заяви без руху шляхом надання заяви про усунення недоліків (вх. № 25823), що послугувало підставою для постановлення ухвали щодо продовження розгляду справи № 922/2938/20 із призначенням підготовчого засідання. 30 листопада 2020 року продовжено строк підготовчого засідання на 30 днів, до 02 січня 2021 року. Ухвалою суду від 11 грудня 2020 року задоволено заяву Харківської міської ради (вх. № 28899 від 10 грудня 2020 року) про залучення співвідповідача, залучено Приватне Акціонерне товариство «Автотранспортне підприємство 16301» в якості співвідповідача. 23 грудня 2020 року від Приватного Акціонерного товариства Автотранспортне підприємство 16301 надійшло клопотання (вх. № 30085 від 23 грудня 2020 року) відповідно до якого останній просить суд, у зв`язку з залученням його до участі у справі в якості співвідповідача, розгляд справи № 922/2938/20 почати спочатку. 24 грудня 2020 року ухвалою суду клопотання ПрАТ «Автотранспортне підприємство 16301» (вх. № 30085 від 23 грудня 2020 року) задоволено. Розгляд справи № 922/2938/20 почато спочатку. Почато у справі № 922/2938/20 підготовче провадження і призначено підготовче засідання. 15 лютого 2021 року протокольною ухвалою закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22 лютого 2021 року. 22 лютого 2021 року суд розпочав слухання справи по суті. 22 лютого 2021 року відкладено судове засідання по розгляду справи по суті на 09 березня 2021 року. 09 березня 2021 року оголошено перерву по розгляду справи по суті на 22 березня 2021 року. Під час розгляду справи, в межах підготовчого провадження, реалізуючи права визначені статтями 42, 165, 166, 167, 168 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи бажаючи визначити свою позицію з приводу представленої Харківської міської ради позовної заяви, подали наступні заяви по суті справи: - Товариство з обмеженою відповідальністю «Аис Транс Авто» відзив (вх. № 24237 від19 жовтня 2020 року), прийнятий до розгляду ухвалою суду від 26 жовтня 2020 року; відповідь Харківської міської ради на відзив Товариства з обмеженою відповідальністю «Аис Транс Авто» (вх. № 27668 від 27 листопада 2020 року), яка прийнята до розгляду ухвалою суду від 27 листопада 2020 року; заперечення Товариства з обмеженою відповідальністю «Аис Транс Авто» (вх. № 28909 від 10 грудня 2020 року), які долучені до матеріалів справи протокольною ухвалою від 14 грудня 2020 року; а також заява (вх. № 1447 від 21 січня 2021 року), в якій останній висвітлює позицію про підтримання правового обґрунтування, викладеного у заявах по суті справи; - ПрАт "Автотранспортне підприємство 16301" відзив (вх. № 1110 від 19 січня 2021 року), який долучений до матеріалів справи протокольною ухвалою від 25 січня 2021 року; відповідь Харківської міської ради на відзив ПрАт "Автотранспортне підприємство 16301" (вх. № 1700 від 25 січня 2021 року), яка долучена до матеріалів справи протокольною ухвалою від 25 січня 2021 року; заперечення ПрАт "Автотранспортне підприємство 16301" (вх. № 3064 від 08 лютого 2021 року), які долучені до матеріалів справи протокольною ухвалою від 15 лютого 2021 року. 22 березня 2021 року у судовому засіданні, відповідно до статті 240 господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши вступне слово учасників справи, з`ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено наступне.

23 березня 1996 року між виконавчим комітетом Харківської міської ради народних депутатів (теперішнє найменування органу місцевого самоврядування - Харківська міська рада, позивач у справі) та акціонерним товариством "Автотранспортне підприємство 16301" (на даний час - ПрАт "Автотранспортне підприємство 16301", п`ятий відповідач у справі) укладено договір № 431 на право тимчасового користування землею, з урахуванням внесених змін додатковою угодою від 13 жовтня 1996 року, за яким землекористувачу надається в тимчасове користування земельна ділянка за адресою місто Харків, вулиця Ганни 13 (розпорядженням голови Харківської обласної державної адміністрації № 181 від 17 жовтня 2016 року "Про перейменування об`єктів топоніміки м. Харкова" вулиця Ганни перейменована в вулицю Миколи Міхновського) загальною площею 1,3646 га на двадцять п`ять років для експлуатації і обслуговування адміністративних, виробничих та допоміжних будівель і споруд.

Спираючись на данні з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 07 вересня 2020 року № 222938979, Харківська міська рада вказує, що власниками нерухомого майна на земельній ділянці по вулиці Миколи Міхновського, будинок 13 є відповідачі (з першого по четвертий), які не значяться платниками земельного податку за вказаною земельною ділянкою із даних листа ГУ ДПС у Харківській області від 23 липня 2020 року № 15273/9/20-40-04-03-17, чим завдають значної шкоди інтересам міської ради через недоотримання плати за земля, як податку за використання земельної ділянки, що зумовило звернення позивача із вказаним позовом до суду.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

За приписами статті 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Стаття 13 Конституції України, серед іншого, визначає, що земля, яка знаходиться в межах території України, є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно статті 7, 8 Земельного кодексу України (в редакції станом на дату укладення договору), користування землею може бути тимчасовим на умовах оренди зі строком дії до 25 років (довгострокове). Статтею 24 Кодексу (у відповідній редакції) визначено, що право тимчасового користування землею, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором.

В даному випадку, як слідує з матеріалів справи, на підставі рішення № 308 від 17 квітня 1996 року виконавчий комітет Харківської міської ради народних депутатів уклав із ПрАт "Автотранспортне підприємство 16301" договір на право тимчасового користування землею № 431 від 23 березня 1996 року.

25 жовтня 2001 року прийнято та введено у дію з 01 січня 2002 року новий Земельний кодекс України, а Земельний кодекс України 1992 року втратив чинність. На відміну від останнього, новий Земельний кодекс України не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю, як право тимчасового довгострокового користування землею. Натомість новий Кодекс передбачає можливість набуття та здійснення права оренди землі. Разом з тим, пунктом 7 розділу Х "Перехідні положення" чинного Земельного кодексу України 2002 року передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове довгострокове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Як встановлено судом, договір на право тимчасового користування землею № 431 був укладений 23 березня 1996 року строком на 25 років, тобто на момент введення у дію нового Земельного кодексу України цей договір не втратив чинність.

На підставі встановлених обставин та враховуючи чинне на час укладення договору законодавство, суд дійшов висновку про те, що п`ятий відповідач, після введення в дію чинного Земельного кодексу України 2002 року, зберіг право тимчасового довгострокового користування землею (в тому числі на умовах оренди), яке виникло на підставі укладеного договору на право тимчасового користування землею № 431 від 23 березня 1996 року.

Враховуючи той факт, що договір на право тимчасового користування землею № 431 від 23 березня 1996 року був укладений 23 березня 1996 року, тобто до прийняття і введення у дію Закону "Про оренду землі", суд дійшов висновку, що цей договір є різновидом договору оренди землі і до нього можуть застосовуватися як положення Закону України "Про оренду землі" від 06 жовтня 1998 року із змінами та доповненнями так і чинного Земельного кодексу України.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, в якому відповідно до частини 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 лютого 2019 у справі № 922/391/18).

Позивач, спираючись на практику Верховного Суду, вважає, що враховуючи, що до відповідачів (з першого до четвертого) перейшло право власності на нерухомість, яка розташована за адресою місто Харків, вулиця Миколи Міхновського, будинок 13, попередній власник (ПрАт "Автотранспортне підприємство 16301") не повинен сплачувати плату за земельну ділянку, користувачем якої він вже не є, а зобов`язання з такої сплати автоматично виникло у нових власників (Товариства з обмеженою відповідальністю «Аис Транс Авто» , Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» , Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрбізнес ЛТД» , Товариство з обмеженою відповідальністю «Легалплейс» ), що, як вказує Харківська міська рада, здійснено ними не було.

В даному випадку суд не може погодитись із позицією Харківської міської ради щодо під ставності позовних вимог. При цьому, враховуючи, що правове обґрунтування щодо кожного із відповідачів є різним, позовні вимоги та спростування доводів Харківської міської ради, викладених у позовній заяві, буде здійснено судом по кожному із відповідачів окремо. Відмовляючи в задоволенні позову суд виходить з наступного.

Щодо Товариств з обмеженою відповідальністю «Аис Транс Авто» (перший відповідач), то зазначається таке. Відповідно до частин 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Частиною 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Відтак за загальним правилом, закріпленим у статті 120 Земельного кодексу України і частині 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі", особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду, набуває такі ж самі права на земельну ділянку, на яких вона належала попередньому власнику (землекористувачу) на час відчуження будівлі або споруди.

Перший відповідач є власником нежитлових будівель, що розташовані за адресою вулиця Миколи Міхновського, будинок 13 на підставі договору купівлі-продажу частини нежитлових будівель від 11 квітня 2018 року за реєстровими номерами № 511 та 514. Продавцем за даним договором виступало Товариство з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс".

Позивач, зазначаючи на обов`язок першого відповідача сплачувати плату за землю, жодним чином не довів факт наявності у попереднього власника нежитлових приміщень (Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс") права користування земельною ділянкою за спірним договором.

У цьому відношенні діє відомий ще з римського приватного права принцип: «Ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має» . Тобто, від попереднього власника нерухомого майна не може перейти право на земельну ділянку, яке у попереднього землекористувача ще не виникло станом на час відчуження ним будівель, розташованих на цій земельній ділянці, незалежно від дати укладення договору оренди земельної ділянки, оскільки виникненням права на землю є момент державної реєстрації цього речового права, а не дата укладення договору.

Відсутність у продавця будівлі на момент її відчуження зареєстрованого права на земельну ділянку, на якій розташована ця будівля, унеможливлює як перехід такого права на землю до покупця будівлі (відповідача) за правилами частини 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі", так і заміну сторони у зобов`язанні (постанова ВС у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС від 28 лютого 2020 року по справі № 913/169/18).

При укладенні договору купівлі-продажу нерухомості право користування земельною ділянкою, якого не існувало у продавця на момент укладення договорів купівлі-продажу, до набувача не перейшло. Таким чином, відповідач користується цією земельною ділянкою без достатньої правової підстави (постанова КГС ВС від 14 лютого 2019 року по справі № 922/1019/18).

Виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права (постанова ВП ВС від 20 листопада 2018 року по справі № 922/3412/17 та від 13 лютого 2019 року по справі № 320/5877/17).

Отже, в силу положень статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, а також судової практики Верховного Суду, перехід права на землю до нового набувача нерухомості можливий за умови, якщо право користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача чинне.

На момент укладення між Товариством з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Аис Транс Авто" договорів купівлі-продажу частин нежитлових будівель від 11 квітня 2018 року № 511, 514, право на землю у Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс" ще не виникло (в силу статті 125 Земельного кодексу України), а тому не могло перейти до покупця (першого відповідача), а відтак Товариство з обмеженою відповідальністю "Аис Транс Авто" не є зобов`язаною особою у вказаних позивачем земельних правовідносинах і не може бути відповідачем за позовними вимогами, що в сукупності визначає висновки про відмову в задоволені позовних вимог по відношенню до вказаного господарюючого суб`єкта.

Щодо Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» , то суд вказує наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, другий відповідач на підставі договору управління майном № 1239 від 26 квітня 2019 року володіє нерухомим майном на праві управління майном.

Поняття договору управління майном закріплено статті 1029 Цивільного кодексу України, якою передбачено можливість виникнення на підставі зазначеного договору двох видів прав управителя на отримане в управління майно: права управителя на чуже майно (власником майна, що перебуває в управлінні, залишається установник); або права довірчої власності (право власності на довірене майно переходить від установника до управителя). Відповідно до частини 1 статті 1029 Цивільного кодексу України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов`язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). При цьому, договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління (ч. 5 ст. 1033 Кодексу).

Тобто, чинним законодавством передача майна в управління розглядається як спосіб передачі установником і наділення управителя власницькими повноваженнями щодо чужого майна, з урахуванням обмежень, визначених договором і законом, власник якої визначає мету управління, обсяг повноважень, які він передає, а також особу, в інтересах якої повинен діяти управитель.

Виходячи з такого юридичного аналізу, суд доходить до висновку про безпідставність позовних вимог позивача до Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» , оскільки управитель не набуває права власності на нежитлові будівлі, а лише має право вчиняти будь-які припустимі юридичні та фактичні дії, необхідні для управління майном в інтересах установника або визначеної ним третьої особи, з урахуванням обмежень, визначених договором і законом, що зумовлює відмову в задоволені позову до означеної юридичної особи, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» не є власником предмета управління, а діє виключно у межах повноважень, наданих йому за договором управління, та чинним законодавством України, відповідно - правовий механізм правонаступництва відсутній.

Крім цього, суд зазначає, що в позовній заяві міститься перелік об`єктів нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрбізнес ЛТД» , Товариство з обмеженою відповідальністю «Легалплейс» , що перебувають в оперативному управлінні другого відповідача, однак їх адреси не збігаються з адресою земельної ділянки, що є предметом спірного договору користування землею.

Позивачем в правовому полі не наводиться жодних належних обґрунтувань щодо співвідношення адрес згаданих вище об`єктів нерухомого майна з адресою земельної ділянки по вулиця Миколи Міхновського, будинок 13. Наявність ухвали Дніпропетровського районного суду м. Києва від 07 квітня 2020 року у справі № 757/28806/18-к доводить лише факт прийняття в межах кримінального провадження процесуальних дій судом, однак жодним чином не усуває позивача від обов`язку довести доказами приналежність нерухомого майна із дробовим значенням до земельної ділянки за адресою вулиця Миколи Міхновського, будинок 13, адже саме на позивача лягає тягар обґрунтовувати власну позицію, а суд, вже як арбітр, має оцінити їх та надати належну оцінку.

Крім зазначеного щодо Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрбізнес ЛТД» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Легалплейс» , суд констатує, що позивачем окрім інформації, яка зазначена у інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 07 вересня 2020 року № 222938979 про накладений арешт на нерухоме майно ухвалою Дніпропетровського районного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 757/28806/18-к, не вказано на інші факти та обставини, які б належним чином доводили наявність у вказаних вище господарюючих суб`єктів всього спектру прав на нерухоме майно, що розташоване за адресою Миколи Міхновського, будинок 13, а також не підтверджено факт переходу до останніх права користування на зазначену земельну ділянку (в тому числі знаходження саме на земельній ділянці, що охоплюється договором тимчасового користування, наявність у попереднього власника на момент відчуження майна права на землю).

Представлена на розсуд практика Верховного Суду не актуальна для даного випадку, оскільки фактичні обставини справи визначені касаційним судом, жодним чином не стосується спірних правовідносин, а тому не може бути застосована.

Крім того, суд наголошує, що 17 жовтня 2019 року набув чинності Закон України від 20 вересня 2019 року № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів". Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Позивачем не виконано покладеного на нього приписами статей 13, 74 ГПК України процесуального обов`язку з доведення належними та допустимими доказами підстав обґрунтування позову щодо Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрбізнес ЛТД» , Товариство з обмеженою відповідальністю «Легалплейс» . Представлена інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 07 вересня 2020 року № 222938979 не може свідчити про формулювання у юридичних осіб спектру прав з володіння, користування та розпоряджання нерухомим майном по вулиці Миколи Міхновського, будинок 13. Посилання лише на практику Верховного Суду, без зазначення конкретних доказів, що реально доводять обставини, визначені у позові, вказують на спрощений підхід до юридичного супроводження даної справи представниками органу місцевого самоврядування.

В позовній заяві на підтвердження несплати земельних платежів мається посилання на листи ГУ ДПС у Харківській області. В той же час листом ГУ ДПС у Харківській області від 06 березня 2020 року № 5278/9/20-40-04-03-17 зазначається про те, що п`ятий був платником земельного податку за земельну ділянку, що розташована у Основ`янському районі міста Харкова, а також про те, що з 2019 року податкова декларація з плати за землю не надавалась, однак дана довідка не містить інформації з приводу несплати податку та про наявність заборгованості з його сплати. Лист від 23 липня 2020 року № 15273/9/20-40-04-03-17 не має у своєму змісті актуальної інформації щодо нарахуванню земельного податку та орендної плати по відповідачам у дані справі.

Додатково, суд зазначає, що положеннями статей 24, 25 Закону України «Про оренду землі» визначено права та обов`язки орендодавця і орендаря, а саме орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати. Орендар, у свою чергу, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження та зобов`язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку. Згідно з частинами 3, 4 статті 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Частиною першою статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Як вбачається із матеріалів справи, пунктом 3.1. сторони погодили, що міськвиконком має право припинити дію договору в разі порушення землекористувачем Земельного кодексу України, інших державних актів відносно землі, а також умов цього договору на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом. Стаття 141 Земельного кодексу України передбачає, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, систематична несплата земельного податку або орендної плати. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов`язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.

Згідно з позицією Верховного Суду, наведеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 912/1385/17, постанові від 03 липня 2018 року у справі № 908/109/17, тощо, частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України. Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.

Як зазначає Верховний Суд в постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 484/301/18 - аналіз статей 13, 15, 21 Закону України «Про оренду землі» , статті 651 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки, що також є істотним порушенням умов договору, оскільки позбавляє позивача можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що її земельну ділянку використовує інша особа. Крім того, у разі систематичної несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, тобто систематичне порушення договору оренди земельної ділянки, дана обставина може бути підставою для розірвання такого договору. При цьому сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість, оскільки згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02 травня 2018 у справі № 925/549/17).

Відповідно до статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статті 162 ГПК України позовна заява має містити, зокрема виклад обставин, яким позивач обґрунтовує свої вимоги, зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини, правові підстави позову.

Як витікає із позовної заяви, позивач не послався на жодну із вищенаведених правових норм, які надають право дострокового розірвання договору, та не довів наявності права користування земельною ділянкою (правонаступництва) першим - четвертим відповідачами, яка охоплюється договором № 431 від 23 березня 1996 року, що зумовлює відмову в позові в означеній частині.

З огляду на встановлені вище висновки суду щодо відсутності підстав для розірвання договору на право тимчасового користування землею № 431 від 23 березня 1996 року, позовна вимога про повернення Акціонерним товариством «Автотранспортне підприємство 16301» земельної ділянки площею 1,3646 га по вулиці Ганни (сучасна назва - вулиця Миколи Міхновського), будинок 13 у місті Харкові до земель запасу міста Харкова, є не обґрунтованою та такою, яка задоволенню не підлягає.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II). У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).

Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено підстав для розірвання договору на право тимчасового користування землею від 23 березня 1996 року № 431, укладеного між Харківською міською радою та Акціонерним товариством «Автотранспортне підприємство 16301» , зареєстрований в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею від 08 травня 1996 року № 431, та зобов`язання Приватне Акціонерне товариство «Автотранспортне підприємство 16301» повернути земельну ділянку площею 1,3646 га по вулиці Ганни (сучасна назва - вулиця Миколи Міхновського), будинок 13 у місті Харкові до земель запасу міста Харкова, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог, з урахуванням наведеного.

Виконуючи імперативні вимоги статті 238 Господарського процесуального кодексу України, суд зазначає, що через відмову в позову, судові витрати не покладаються на відповідачів.

Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 216-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено "01" квітня 2021 р.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/2938/20