Постанова

від 17.03.2021 по справі 914/784/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 914/784/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради - Тістик М. В.,

Фермерського господарства Мей - Чопко Г. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства Мей

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2020

(у складі колегії суддів: Якімець Г. Г. (головуючий), Бойко С. М., Матущак О. І.)

у справі № 914/784/20

за позовом Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради

до Фермерського господарства Мей

про зобов`язання повернути об`єкт шляхом виселення та стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2020 року Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі - позивач, Управління Департаменту) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Фермерського господарства Мей (далі - відповідач, ФГ Мей ), в якому просило зобов`язати відповідача повернути об`єкт оренди шляхом виселення з нежитлових приміщень, загальною площею 36,3 м2, які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Городоцька, 144, та стягнути з відповідача заборгованість в сумі 106 118,75 грн.

Позов обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем умов договору оренди нерухомого майна від 26.12.2016 № 3-10384-16 в частині сплати орендної плати за користування приміщенням під час дії договору та щодо повернення майна після припинення договору.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 31.08.2020 в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що позивачем не доведено існування орендних правовідносин між сторонами за договором оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16, настання строку оплати за цим договором, наявність та розмір заборгованості за договором, оскільки не надано акта приймання-передачі об`єкта оренди, передбаченого умовами п. 3.2, 4.2 договору оренди, що унеможливлює встановлення початку перебігу строку дії договору та відповідно моменту виникнення в орендаря обов`язку зі сплати орендних платежів. Також суд зазначив про відсутність доказів фактичного користування відповідачем об`єктом оренди.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 рішення Господарського суду Львівської області від 31.08.2020 скасовано, прийнято нове рішення про задоволення позову.

Зобов`язано ФГ Мей повернути об`єкт оренди шляхом виселення з нежитлових приміщень, загальною площею 36,3 м2, які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Городоцька, 144. Стягнуто з відповідача на користь позивача 106 118,75 грн заборгованості. Здійснено розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що між сторонами виникли орендні правовідносини за договором оренди з 26.12.2016, тобто з моменту підписання цього договору, як це передбачено п. 3.3 договору оренди. Зважаючи на припинення договору оренди 25.12.2019, суд вказав на виникнення у відповідача обов`язку щодо повернення позивачу орендованого майна, а враховуючи відсутність доказів внесення відповідачем орендної плати під час дії договору - на виникнення зобов`язання зі сплати боргу з орендної плати у розмірі 80 699,27 за період з 01.12.2018 по 25.12.2019. Крім того, встановивши обставини неповернення відповідачем орендованого майна після припинення договору, апеляційний суд, посилаючись на положення ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та умови п. 9.9 договору оренди, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача 25 419,48 грн неустойки за період з 26.12.2019 по лютий 2020 року.

Не погоджуючись з вказаною постановою апеляційного господарського суду, у січні 2021 року ФГ Мей подало до Касаційного господарського суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права та наявність випадків, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просило скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2020, а рішення суду першої інстанції від 31.08.2020 залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду від 04.02.2021 у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І. С. - головуючого, Міщенка І. С., Сухового В. Г., відкрито касаційне провадження у справі № 914/784/20 з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Призначено розгляд касаційної скарги у відкритому судовому засіданні на 17.03.2021.

23.02.2021 на розгляд Суду надійшло клопотання Управління Департаменту про проведення судового засідання у режимі відеоконференції, яке задоволено Судом, про що винесено ухвалу від 25.02.2021.

11.03.2021 від Управління Департаменту до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу (надісланий засобами поштового зв`язку 09.03.2021), в якому позивач заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

15.03.2021 від ФГ Мей на офіційну електронну адресу Верховного Суду надійшло клопотання про проведення судового засідання у режимі відеоконференції, яке Суд залишає без розгляду через те, що воно подано з порушенням порядку подання документів до суду, а саме зазначене клопотання не скріплене електронним цифровим підписом, що підтверджується довідкою начальника відділу опрацювання документів управління забезпечення автоматизованого документообігу суду від 15.03.2021 № 22.

Розпорядженням Заступника керівника апарату-керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 16.03.2021 № 29.3-02/416 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 914/784/20 у зв`язку з обранням судді Сухового В. Г. членом Вищої ради правосуддя (відповідно до рішення XVIII чергового з`їзду суддів України від 09.03.2021) та відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.03.2021 судову справу № 914/784/20 передано для розгляду колегії суддів у складі: Берднік І.С. - головуючий, Зуєв В. А., Міщенко І. С.

Ухвалою Верховного Суду від 16.03.2021 прийнято до розгляду справу №914/784/20 за касаційною скаргою ФГ Мей у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.

16.03.2021 від ФГ Мей до Верховного Суду надійшли:

клопотання про проведення судового засідання у справі № 914/784/20 у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів за допомогою програмного забезпечення EasyCon (надіслане засобами поштового зв`язку 12.03.2021), яке Судом задоволено, про що винесено ухвалу від 16.03.2021;

клопотання про зупинення виконання судового рішення, в якому відповідач просив зупинити виконання постанови Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 до завершення перегляду справи № 914/784/20 в касаційному порядку, обґрунтоване тим, що державною виконавчою службою відкрито виконавче провадження з виконання постанови суду апеляційної інстанції у справі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У справі № 914/784/20, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що 05.09.2013 між Управлінням Департаменту (орендодавець) та ФГ Мей (орендар) укладено договір оренди № 3-8771-13 нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень), відповідно до п. 1 якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нерухоме майно, що знаходиться на балансі ЛКП Богданівка (балансоутримувач). Об`єктом оренди є приміщення першого поверху, що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Городоцька, 144, загальною площею 36,3 м2. Термін дії договору оренди від 05.09.2013 № 3-8771-13 визначений на 2 роки 364 дні: з 05.09.2013 по 04.09.2016 включно (п. 4.1).

10.09.2013 між ЛКП Бонданівка та ФГ Мей підписано акт приймання-передачі приміщення, загальною площею 36,3 м2.

31.10.2016 Управлінням Департаменту видано наказ № 830-О про продовження договору оренди від 05.09.2013 № 3-8771-13 терміном на 2 роки 364 дні.

26.12.2016 між Управлінням Департаменту (орендодавець) та ФГ Мей (орендар) укладено договір оренди № 3-10384-16 нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень), відповідно до п. 1 якого орендодавець на підставі наказу Управління Департаменту від 31.10.2016 № 830-О та договору оренди від 05.09.2013 № 3-8771-13 передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нерухоме майно, що знаходиться на балансі ЛКП Богданівка . Об`єктом оренди є приміщення першого поверху, що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Городоцька, 144, загальною площею 36,3 м2.

У договорі оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16 сторони передбачили, зокрема, такі умови:

при передачі об`єкта оренди складається акт приймання-передачі, який підписують орендар та балансоутримувач (п. 3.2);

у зв`язку з фактичним використання орендарем об`єкту оренди за попереднім договором, об`єкт оренди вважається переданим в оренду з моменту підписання даного договору (п. 3.3 р. 3 Порядок передачі об`єкта в оренду );

термін договору оренди визначений на 2 роки 364 дні: з 26.12.2016 до 25.12.2019 включно (п. 4.1);

перебіг терміну дії договору оренди та настання обов`язку орендаря щодо внесення орендної плати починається з дати підписання акта приймання-передачі об`єкта оренди (п. 4.2 р. 4 Термін оренди, умови зміни та припинення договору );

якщо орендар не скористався своїм правом на продовження терміну дії договору оренди, то він зобов`язаний повністю сплатити орендну плату за користування об`єктом оренди і повернути об`єкт на умовах, визначених у договорі оренди. У разі невиконання обов`язку щодо повернення об`єкта оренди, до такого орендаря застосовуються положення п. 9.9 цього договору (п. 4.6);

розмір орендної плати за об`єкт оренди визначається відповідно до чинної на час укладення цього договору Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженої ухвалою міської ради від 07.06.2007 № 897 (із змінами та доповненнями), і складає 4 090,00 грн (без ПДВ) за перший місяць оренди (п. 5.1);

розмір орендної плати підлягає індексації за відповідний період (місяць, квартал, рік) (п. 5.2);

орендна плата за кожний наступний місяць визначається коригуванням орендної плати за попередній місяць щодо індексу інфляції за попередній місяць (п. 5.3);

зупинити на 2016 рік дію п. 5.2, 5.3 цього договору згідно з п. 9 Прикінцевих положень Закону України Про державний бюджет України на 2016 рік (п. 5.3.1);

нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством України (п. 5.4);

орендну плату орендар сплачує не пізніше 20 числа місяця за попередній місяць через перерахування коштів на рахунок орендодавця (п. 5.6);

повернення орендодавцю об`єкта оренди здійснюється після закінчення терміну дії цього договору або дострокового його припинення чи розірвання (п. 9.1);

сторони повинні приступити до передачі об`єкта оренди протягом 5 днів з часу закінчення терміну оренди. Об`єкт оренди повинен бути переданий орендарем та прийнятий орендодавцем (чи за його дорученням - балансоутримувачем) протягом 15 днів з часу настання однієї із подій, вказаних в п. 9.1 цього договору (п. 9.2, 9.3);

при передачі об`єкта оренди складається акт здачі-приймання, який підписують орендар та балансоутримувач, та у 5-ти денний термін надсилається балансоутримувачем орендодавцю (п. 9.4);

об`єкт оренди вважається переданим орендодавцю з часу підписання акту здачі-приймання (п. 9.5 );

з моменту припинення дії договору у зв`язку із закінченням терміну його дії, нарахування орендної плати за користування об`єктом оренди припиняється (п.9.8);

якщо орендар не виконує обов`язку щодо повернення об`єкта оренди у порядку і строки, передбачені розділом 9 цього договору, орендодавець нараховує орендареві неустойку у розмірі подвійної плати за користування об`єктом оренди за весь час прострочення обов`язку щодо повернення об`єкта оренди (п. 9.9);

після закінчення договору його переоформлення можливе в порядку ст. 17 Закону України Про оренду державного та комунального майна (п. 13.1).

02.01.2020 позивач надіслав на адресу відповідача повідомлення від 28.12.2019 №2302-вих-6040 про припинення договірних відносин через закінчення терміну дії договору, в якому повідомив відповідача про необхідність повернути орендоване приміщення протягом 15 днів та провести повний розрахунок по сплаті орендної плати, а в разі наявності заборгованості - погасити її у повному обсязі; у випадку невиконання вказаних умов, Управління Департаменту буде нараховувати неустойку відповідно до ст. 785 ЦК України. Докази направлення вказаного повідомлення позивачем відповідачу наявні в матеріалах справи.

Посилаючись на те, що договір оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16 є припиненим 25.12.2019, після чого відповідач орендоване приміщення не повернув за актом приймання-передачі і заборгованість з орендної плати, яка виникла під час дії договору, не сплатив, що підтверджується довідкою Управління Департаменту від 18.03.2020 № 4-2302-8642, позивач звернувся до господарського суду з позовом про зобов`язання відповідача повернути об`єкт оренди шляхом виселення з нежитлових приміщень, загальною площею 36,3 м2, які знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Городоцька, 144, та стягнення з відповідача заборгованості в сумі 106 118,75 грн, з яких: 80 699,27 грн боргу з орендної плати за період з 01.12.2018 по 25.12.2019 та 25 419,48 грн неустойки відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК України за період з 26.12.2019 по лютий 2020 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції від 31.08.2020, суд апеляційної інстанції вважав наявними підстави для задоволення позову з огляду на те, що між сторонами з 26.12.2016 виникли орендні правовідносини за договором від 26.12.2016 №3-10384-16, який 25.12.2019 припинив свою дію у зв`язку із закінчення строку, на який його було укладено, тому у відповідача виник обов`язок щодо повернення орендованого майна, сплати заборгованості з орендної плати за період з 01.12.2018 по 25.12.2019 (до закінчення дії договору) та неустойки відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК України за період з 26.12.2019 по лютий 2020 року у розмірах, заявлених позивачем.

При цьому висновок про виникнення між сторонами орендних правовідносин за договором оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16 суд апеляційної інстанції зробив, виходячи з встановлених обставин того, що відповідач орендував спірне нежитлове приміщення протягом тривалого часу, у зв`язку з чим між сторонами неодноразово укладалися договори оренди, і востаннє об`єкт оренди передано (і не повернуто) відповідачу за договором оренди від 05.09.2013 № 3-8771-13, який був продовжений на той самий строк шляхом укладення договору оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16, за змістом п. 3.3 якого об`єкт оренди вважається переданим в оренду з моменту підписання договору у зв`язку з фактичним використанням відповідачем об`єкта оренди за попереднім договором.

У касаційній скарзі ФГ Мей оскаржує постанову суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зі змісту п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України слідує, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування саме судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (п. 4).

При цьому ч. 3 ст. 310 ГПК України встановлює, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення судом норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (п. 4 ч. 3 ст. 310 цього Кодексу).

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги ФГ Мей , які стали підставами для відкриття касаційного провадження.

Обґрунтовуючи наявність передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підстави касаційного оскарження, скаржник зазначив, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов у справі № 914/784/20, яка розглядається, не врахував правових висновків Верховного Суду України у постановах від 20.05.2014 у справі №3-20гс14 та від 18.05.2016 у справі № 3-194гс16, Верховного Суду у постановах від 01.02.2018 у справі № 757/33799/15-ц, від 18.04.2018 у справі №753/11000/14-ц, від 18.04.2018 у справі № 367/3673/15-а, від 05.12.2018 у справі № 910/20370/17, від 26.06.2019 у справі № 643/12560/16-ц, від 26.09.2019 у справі № 826/11164/16, від 16.10.2019 у справі № 362/2875/13-ц, від 28.01.2020 у справі № 914/182/19, від 12.02.2020 у справі № 127/14633/16-ц та від 27.02.2020 у справі № 910/1121/19.

Посилаючись на наявність випадку оскарження постанови суду апеляційної інстанції, передбаченого п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, що є підставою для скасування цього рішення відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України (саме на нього посилається скаржник), ФГ Мей зазначило, що суд апеляційної інстанції встановив обставини щодо існування боргу у відповідача перед позивачем та його розміру на підставі недопустимого доказу - довідки Управління Департаменту від 18.03.2020 № 4-2302-8642. Крім того, суд не звернув уваги на відсутність в матеріалах справи акта приймання-передачі об`єкта оренди, складання якого передбачено п. 3.2 договору оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16, а також не обґрунтовано застосував п. 3.3 договору оренди та зробив висновок про існування між сторонами орендних правовідносин.

Водночас відповідач у касаційній скарзі вказав, що метою укладення договорів оренди нерухомого майна, площею 36,3 м2, в т. ч. договору оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16, було виникнення та збереження у ФГ Мей переважного права на викуп цього майна у майбутньому. ФГ Мей спірним майном фактично не користувалося, а часткові платежі з орендної плати здійснювало, щоб не втратити переважне право викупу орендованого приміщення.

Частиною 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано ст. 287 ГПК України, ч. 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23.10.1996; Brualla Gomes de la Torre v. Spain від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden ).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено у поданій касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

У справі № 914/784/20, яка розглядається, предметом позову є вимоги про зобов`язання відповідача повернути об`єкт оренди шляхом виселення з нежитлових приміщень та стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати, що виникла під час дії договору оренди нерухомого майна, і суми неустойки відповідно до ч 2 ст. 785 ЦК України за користування майном після припинення договору. З огляду на встановлені обставини існування між сторонами орендних правовідносин з 26.12.2016 та припинення їх 25.12.2019, порушення відповідачем умов договору оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16 в частині вчасної, повної оплати за користування майном та не повернення орендованого майна після припинення договору за актом-приймання передачі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Натомість у справі № 3-20гс14 (постанова Верховного Суду України 20.05.2014), на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, предметом розгляду були позовні вимоги про стягнення авансового платежу за укладеним контрактом купівлі-продажу масла соняшникового, поставку якого відповідач не здійснив;

у справі № 3-194гс16 (постанова Верховного Суду України від 18.05.2016) - позовні вимоги про зобов`язання відповідача повернути в натурі територіальній громаді міста безпідставно набуте майно - земельну ділянку та стягнення з відповідача на підставі ст. 1212, 1214 ЦК України коштів, отриманих відповідачем внаслідок несплати ним орендної плати за користування землею;

у справі № 757/33799/15-ц (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.02.2018) - позовні вимоги про визнання інформації недостовірною та такою, що порочить, принижує честь, гідність та ділову репутацію особи, поширену в ході проведення брифінгу для засобів масової інформації;

у справі № 753/11000/14-ц (постанова об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018) - позовні вимоги про стягнення залишку неоплаченої вартості квартири за договором купівлі-продажу;

у справі № 367/3673/15-а (постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018) - позовні вимоги фізичної особи до Київської обласної державної адміністрації про визнання незаконною бездіяльність щодо нерозгляду скарги та стягнення моральної шкоди;

у справі № 643/12560/16-ц (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26.06.2019) - позовні вимоги про стягнення суми заборгованості за кредитним договором, яка складається з сум процентів за користування кредитом та пені за порушення зобов`язань за договором;

у справі № 826/11164/16 (постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26.09.2019) - позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльність Департаменту державної виконавчої служби Мін`юсту щодо ненадання відповіді на заяву фізичної особи про надання інформації;

у справі № 362/2875/13-ц (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.10.2019) - позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення селищної ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та зобов`язання фізичної особи повернути земельну ділянку на користь селищної ради, та зустрічні позовні вимоги фізичної особи про визнання права власності на земельну ділянку;

у справі № 910/1121/19 (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2020) - позовні вимоги про стягнення суми процентів за користування коштами попередньої оплати, здійсненої на виконання умов договору підряду, та суми пені за несвоєчасне виконання робіт;

у справі № 910/1121/19 вирішувались позовні вимоги про стягнення суми неустойки відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК України за користування майном після припинення дії договору оренди обладнання. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановою від 05.12.2018 скасував судові рішення попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди не надали належної правової оцінки усім доказам в матеріалах справи у їх сукупності, при оцінці доказів не врахували приписів ст.213 ЦК України (тлумачення змісту правочину), не встановили обставин фактичного користування орендарем майном після підписання акта приймання-передачі.

У справі № 914/182/19 предметом розгляду були позовні вимоги про розірвання договору оренди нерухомого майна, виселення відповідача з орендованих приміщень та стягнення заборгованості з орендних платежів. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановою від 28.01.2020 залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходячи зі встановлених судами обставин відсутності договірних відносин між сторонами на підставі наданих позивачем доказів.

У справі № 127/14633/16-ц були розглянуті позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором оренди приміщень, а Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 12.02.2020 погодився з висновком апеляційного суду про задоволення заявлених позовних вимог, виходячи з умов договору, встановлених судом обставин фактичного користування орендарем предметом оренди та порушення зобов`язання.

З огляду на викладене, правовідносини у зазначених справах, на які посилається ФГ Мей у касаційній скарзі, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, та у справі № 914/784/20, яка розглядається, не є подібними, оскільки різняться за предметом та підставами позову, за матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин та за фактичними обставинами, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу касаційного провадження у справі № 914/784/20 за касаційною скаргою ФГ Мей в частині підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, щодо скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду відповідно до п. 4 ч. 3 ст.310 ГПК України (саме на нього посилається скаржник), Верховний Суд дійшов таких висновків.

Згідно ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною 1 ст. 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Отже, під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 77 ГПК України зазначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Шабельник проти України від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (див. рішення у справі Шенк проти Швейцарії від 12.07.1998 та у справі Тейшейра ді Кастру проти Португалії від 09.06.1998).

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.

Під час розгляду спору суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача:

заборгованості з орендної плати у розмірі 80 699,27 грн за період з 01.12.2018 по 25.12.2019 (до закінчення дії договору) через відсутність в матеріалах справи доказів сплати відповідачем орендної плати за спірний період (при наявності доказів сплати відповідачем орендної плати за договором від 26.12.2016 № 3-10384-16 до грудня 2018 року) та відсутність спростувань відповідачем такого розміру боргу;

неустойки у розмірі 25 419,48 грн за період з 26.12.2019 по лютий 2020 року, нарахованої відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК України та умов п. 9.9 спірного договору, у зв`язку з встановленням обставин щодо неповернення відповідачем орендованого майна та продовження користування ним після закінчення дії договору, незважаючи на повідомлення позивача про припинення договору оренди та прохання повернути майно.

Такі висновки апеляційний суд зробив, оцінюючи наявні у справі докази відповідно до ст. 86 ГПК України, зокрема, договір оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16, повідомлення Управління Департаменту від 28.12.2019 № 2302-вих-6040 про припинення договірних відносин, надіслане відповідачу 02.01.2020, довідку Управління Департаменту від 18.03.2020 №4-2302-8642, підписану начальником Управління та начальником ФРВ. При цьому суд апеляційної інстанції, зазначивши в оскаржуваній постанові розрахунок, перевірив заявлені позивачем розміри заборгованості та неустойки, враховуючи умови р. 5 ( Орендна плата та порядок розрахунків ) та п. 9.9 договору оренди.

Надавши оцінку змісту договору оренди від 05.09.2013 № 3-8771-13, акту від 10.09.2013 приймання-передачі приміщення, загальною площею 36,3 м2, наказу Управління Департаменту від 31.10.2016 № 830-О про продовження договору оренди від 05.09.2013 № 3-8771-13, встановивши, що спірний договір оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16 укладено сторонами на підставі зазначених наказу та попереднього договору оренди, з`ясувавши обставини неповернення відповідачем об`єкта оренди за попереднім договором, в зв`язку із чим сторони новий акт приймання-передачі не складали, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для застосування п. 3.3 договору оренди від 26.12.2016 № 3-10384-16 та вказав на виникнення між сторонами орендних правовідносин з моменту підписання цього договору, тобто з 26.12.2016.

Таким чином, апеляційний господарський суд, враховуючи положення ст. 73, 74, 77, 86 ГПК України, на підставі допустимих доказів у їх сукупності встановив обставини щодо існування між сторонами орендних правовідносин саме на підставі договору від 26.12.2016 № 3-10384-16, який припинив свою дію 25.12.2019 в порядку чинного законодавства та у зв`язку із повідомленням позивача про припинення цього договору, що свідчить про виникнення у відповідача обов`язку щодо повернення орендованого майна, сплати суми боргу з орендної плати до припинення договору та неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю - після.

Аргументи касаційної скарги ФГ Мей , які зводяться до незгоди з наявністю у відповідача заборгованості за договором від 26.12.2016 № 3-10384-16, не заслуговують на увагу суду касаційної інстанції з огляду на те, що під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій ФГ Мей не заперечувало заявленого позивачем розміру заборгованості, не надало контррозрахунку суми боргу, який відповідач вважав би правильним, виходячи із наявних у нього документів, або контррозрахунку, в якому були б відображені конкретні суми заборгованості, які останній вважає такими, що не відповідають дійсності, тоді як у довідці від 18.03.2020 № 4-2302-8642, наданої позивачем на підтвердження розміру заявленої заборгованості, вказано періоди нарахування (кожен місяць спірного періоду окремо), індекси інфляції, суми боргу по оренді на початок місяця, суми боргу з ПДВ, суми неустойки, суми боргу по оренді на кінець місяця.

З огляду на встановлені апеляційним судом обставини існування між сторонами орендних правовідносин за договором від 26.12.2016 № 3-10384-16 на підстав вказаних вище та оцінених судом за правилами ГПК України доказів, не приймаються до уваги посилання відповідача в касаційній скарзі на необґрунтованість врахування судом апеляційної інстанції умов п. 3.3 вказаного договору.

Таким чином, в ході здійснення касаційного провадження у даній справі не підтвердилися доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а тому не підтверджується у даному випадку підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, щодо скасування оскаржуваної постанови відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справах Пономарьов проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нєлюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Доводи касаційної скарги ФГ Мей про порушення апеляційним судом норм процесуального та матеріального права не знайшли свого підтвердження в ході касаційного перегляду, оскільки усі доводи позивача та заперечення відповідача, а також надані сторонами докази були предметом дослідження суду із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Інших належних доводів, які б свідчили про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, ФГ Мей у касаційній скарзі не наводить.

Суд касаційної інстанції ураховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене вище, Касаційний господарський суд, переглянувши оскаржувану постанову апеляційного суду у межах доводів та вимог касаційної скарги, вважає, що постанова Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 прийнята з додержанням норм процесуального та матеріального права, а відтак підстав для її зміни чи скасування не вбачається.

Відповідно до ч. 1 ст. 332 ГПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Беручи до уваги завершення перегляду справи № 914/784/20 у касаційному порядку та за результатами такого розгляду залишення постанови суду апеляційної інстанції без змін, відсутні підстави для задоволення поданого до Суду 16.03.2021 клопотання відповідача про зупинення виконання постанови Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 до завершення перегляду зазначеної справи в касаційному порядку.

Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (ч. 14 ст.129 ГПК України).

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі № 914/784/20 за касаційною скаргою Фермерського господарства Мей в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Фермерського господарства Мей в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 у справі № 914/784/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: В. А. Зуєв

І. С. Міщенко