Рішення

від 05.03.2021 по справі 547/1204/18

ХОРОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 547/1204/18

Провадження № 2/548/45/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05.03.2021 року м. Хорол

Хорольський районний суд Полтавської області в складі :

головуючого судді - Коновод О. В.

за участю : секретаря судового засідання - Вовк М.І.,

представника позивача - адвоката Павелка Р.С.

представника відповідача - адвоката Білокінь О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Хорол цивільну справу за за первісним позовом ОСОБА_1 до Семенівської районної державної адміністрації Полтавської області, ОСОБА_2 про визнання дій незаконними та скасування запису про право власності на нерухоме майно та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна,

ВСТАНОВИВ:

Позиція позивача та заперечення відповідача.

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Семенівської районної державної адміністрації Полтавської області, ОСОБА_2 про визнання дій незаконними та скасування запису про право власності на нерухоме майно.

Позов мотивований тим, що у квітні 2010 року визначивши відсутність власника та взагалі будь яких правовстановлюючих документів, на нежитлове приміщення донька позивача, а потім і позивач почали користуватись нежитловим приміщенням АДРЕСА_1 . Вказане приміщення позивачем було пристосоване під магазин. Позивач провела світло, зробили ремонт, встановили вхідні двері та користувались ним до 21.10.2018 року.

21.10.2018 року відповідач ОСОБА_2 самовільно, без дозволу позивача зайняв вказане приміщення, та заварив зварювальним апаратом її вхідні двері до приміщення магазину .

Позивач звернулась з даного приводу до Семенівського відділення поліції.

В подальшому стало відомо, що відповідач ОСОБА_2 виконав незаконні дії на підставі наданого Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію вказаного приміщення магазину на себе, як його власника. Право власності не магазин зареєстрував реєстратор Семенівської районної державної адміністрації ОСОБА_3 , який нині звільнений з даної посади .

Згідно Витягу, його індексний номер 93075952, право власності за відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано на підставі неіснуючого договору купівлі-продажу від 23.07.1993 року.

По даному факту Семенівським відділенням поліції було порушене кримінальне провадження за №12018170320000334 по факту незаконного внесення в реєстр вказаного нерухомого майна. При розслідуванні вказаного факту стало відомо, що у реєстраційній справі відсутні будь які паперові носії, а у електронній системі реєстру- будь які від- скановані копії правовстановлюючих документів , які б підтверджували наявність у відповідача ОСОБА_2 право власності на вказане приміщення АДРЕСА_1 .

Факти незаконних дій з приводу реєстрації права власності на вказане майно опосередковано підтверджується і рішенням Семенівського районного суду у справі №547/44/17 та ухвалою Апреляційного суду Полтавської області у даній справі, із змісту яких видно, що позивач ОСОБА_2 спочатку, не дивлячись на те, що ОСОБА_1 являється користувачем вказаним приміщенням майже 10 років, звертався до суду про встановлення за ним права власності на вказане приміщення і йому було у цьому відмовлено судами двох інстанцій.

Згідно рішення суду ОСОБА_2 поясняв, що реєстратором було відмовлено у реєстрації вказаного об`єкту нерухомого майна, магазину.

Фактично ж ОСОБА_2 у липні 2017 року отримавши відмову у визнанні за ним права власності на вказане приміщення від судів двох інстанцій, повторно звертається до реєстратора Семенівської державної адміністрації Маньківського І.І. який незаконно реєструє вказане приміщення без жодних правовстановлюючих документів, а відповідач ОСОБА_2 викидає позивача, як користувача, на вулицю.

Позивач, ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна,обґрунтовуючи його тим, що ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 23.07.1993 року набуто у власність об`єкт нерухомого майна - магазин загальною площею 59, 5 м2 за адресою АДРЕСА_1 . Договір купівлі- продажу вказаної будівлі було укладено, зареєстровано на товарній біржі згідно з приписами закону України Про товарну біржу . Положеннями ст. 15 вище наведеного закону передбачено, угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню, а також те, що угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

До Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності за № 21601265, дата державної реєстрації - 24 липня 2017 року, згідно з яким, гр. ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі - продажу від 23 липня 1993 року, являється власником магазину площею АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 0, 035 га, номер кадастровий ділянки 5324582403:03:001:0088 (форма власності приватна, розмір частки - 1/1). Державну реєстрацію права власності здійснено державним реєстратором Маньківським Ігорем Івановичем, Семенівська районна державна адміністрація, Полтавська область. Вказані вище обставини підтверджуються витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 27 липня 2017 року за № 93075952.

Належність позивачу за зустрічним - відповідачу за первісним позовом ОСОБА_2 права власності на вказаний вище об`єкт - магазин не визнається (оспорюється) ОСОБА_1 , про що свідчить зміст її первісної позовної заяви по даній справі. Зокрема, вказана особа зазначає, що за станом на квітень 2010 року вона визначила відсутність власника спірної будівлі. Також ОСОБА_1 у позовній заяві посилається на те, що право власності за ОСОБА_2 зареєстровано на підставі неіснуючого договору купівлі-продажу від 23 липня 1993 року. Крім того, у первісній позовній заяві вказано, що державний реєстратор незаконно реєструє за ОСОБА_2 приміщення без жодних правовстановлюючих документів.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 12 закону України Про власність у редакції за станом на 23 липня 1993 року громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Положеннями ст. 49 вказаного закону передбачено презумпцію правомірності володіння майном. У свою чергу, ст. 204, а також ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України передбачено презумпції правомірності правочину та презумпцію правомірності набуття права власності відповідно.

Укладений на товарній біржі договір купівлі-продажу від 23.07.1993 року спірної будівлі магазину ОСОБА_2 втрачено (загублено) 23 квітня 2019 року, про що відповідні оголошення з проханням повернути за винагороду розміщено у Віснику Семенівщини за 26 квітня 2019 року та за 10 травня 2019 року.

Отже, за відсутності (втрати) оригіналу оформленого в документарній формі договору купівлі-продажу від 23.07.1993 року ОСОБА_2 не може реалізовувати повноваження власника будівлі магазину.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник адвокат Павелко Р.С. позовні вимоги підтримали повністю, надали пояснення аналогічні викладеним в позові, просили позов задовольнити. Зустрічні позовні вимоги не визнали, просили відмовити в задоволенні зустрічних позовних вимог.

Представник відповідача - ОСОБА_2 адвокат Білокінь О.О. первісні позовні вимоги не визнав, просив відмовити в їх задоволенні. Зустрічні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити з підстав викладених в позові.

Допитана в якості свідка ОСОБА_4 , пояснила суду, що була директором Семенівського побутсервіс, ліквідація якого розпочинадася з 92 по 98 роки. У с. Бакумівка Семенівського району були 2 -х поверхові будівлі які на той час продавалися та купив одне з приміщень ОСОБА_5 . ОСОБА_2 вона не знала.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_6 , пояснив суду, що з ОСОБА_2 знайомий. Працював з 17.10.20005 року по 2016 рік діючим адвокатом у Кременчуці. Наприкінці 2013 року чи початку 2014 року ОСОБА_2 звернувся до нього з документами на приміщення, яке придбав у якомусь селі, наче ОСОБА_7 , так як там щось розпадалося та він купив у якоїсь організації на товарній біржі під магазин, в нього було питання про те чи він може зареєструвати право власності за договором купівлі - продажу.

Суд, розглянувши справу за правилами загального позовного провадження, визначивши юридичну природу правовідносин і закон який їх регулює, дослідивши подані письмові докази в їх сукупності та взаємозв"язку, врахуваши позицію сторін та їх представників, приходить до таких висновків.

Судом встановлені наступні обставини справи, а також відповідні правовідносини.

Судом встановлено, що у квітні 2010 року визначивши відсутність власника та взагалі будь яких правовстановлюючих документів, на нежитлове приміщення донька позивача, а потім і позивач почали користуватись нежитловим приміщенням АДРЕСА_1 . Вказане приміщення позивачем було пристосоване під магазин. Позивач провела світло, зробили ремонт, встановили вхідні двері та користувались ним до 21.10.2018 року.

21.10.2018 року відповідач ОСОБА_2 самовільно, без дозволу позивача зайняв вказане приміщення, та заварив зварювальним апаратом її вхідні двері до приміщення магазину.

Відповідно до положень ст. 204 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (ст.ст. 203, 215-216 ЦК України).

Враховуючи викладене, недодержання вимог в прямо визначених законом випадках робить правочин нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність за судовим рішенням.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними недійсним може бути визнано лише укладений договір.

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, якими він користується на власний розсуд (частина 1 статті 317 та частина 1 статті 319 ЦК України).

Разом з тим, статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України регламентовано принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини 1 статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Згідно частини 1 статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Так, аналіз приписів статті 321 ЦК України та статті 4 Закону України Про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно та їх обтяження дозволяє дійти висновку, що право власності, зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, припиняється в особи з моменту скасування із вказаного реєстру відповідного запису, здійсненого на підставі рішення державного реєстратора.

Відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі Zаndv. Аustria від 12.10.1978 р. вказав, що словосполучення встановлений законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття суд, встановлений законом у частині першій статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...). Зогляду на це не вважається судом, встановленим законом орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно ч.1 ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом ч.1,2 ст.328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ч.1 ст.27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів; 5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката; 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року; 9) судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об`єкта нерухомого майна релігійній організації; 13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 13-1) договору, яким встановлюється довірча власність на нерухоме майно, та акта приймання-передачі нерухомого майна, яке є об`єктом довірчої власності; 13-2) актів приймання-передачі нерухомого майна неплатоспроможного банку перехідному банку, що створюється відповідно до статті 42 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч.1 ст.З Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Згідно ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 93075952 від 27.07.2017 р., прийняте державним реєстратором Семенівської районної державної адміністрації Полтавської області Маньківським І.І., на підставі якого до Державного реєстру прав внесено запис про реєстрацію права власності на магазин, об"єкт не житлової нерухомості, загальною площею 59,5 кв.м. за ОСОБА_2 , суперечить Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015р. (відповідно до редакцій, що діяли на час реєстрації).

З цього приводу Семенівським відділенням поліції по даному факту було порушене кримінальне провадження за №12018170320000334 по факту незаконного внесення в реєстр вказаного нерухомого майна. При розслідуванні вказаного факту стало відомо, що у реєстраційній справі відсутні будь які паперові носії, а у електронній системі реєстру- будь які від- скановані копії правовстановлюючих документів , які б підтверджували наявність у відповідача ОСОБА_2 право власності на вказане приміщення АДРЕСА_1 .

Факти незаконних дій з приводу реєстрації права власності на вказане майно опосередковано підтверджується і рішенням Семенівського районного суду у справі №547/44/17 та ухвалою Апреляційного суду Полтавської області у даній справі, із змісту яких видно, що позивач ОСОБА_2 звертався до суду про встановлення за ним права власності на вказане приміщення і йому було у цьому відмовлено судами двох інстанцій.

З урахуванням викладених обставин, суд вважає за необхідне визнати незаконними дії державного реєстратора Семенвської районної державної адміністрації Полтавської області Маньківського Ігоря Івановича щодо реєстрації за ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 , права власності на магазин, площею 59,5 кв.м., розташований за адресою : АДРЕСА_1 . та скасувати запис про право власності від 24.07.2017 року за номером 93075952 на магазин, площею 59,5 кв.м., розташований за адресою : АДРЕСА_1 .

Перед проведенням реєстрації державний реєстратор Семенівської державної адміністрації Маньківський І.І. не встановив відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно (ч. 3 ст. 10 Закону № 1952-ІV), а саме правом позивача на підставі зареєстрованого права власності користуватися спірним нерухомим майном.

В частині зустрічного позову суд зазначає наступне.

Вирішуючи спір суд виходить із наступного.

Згідно матеріалів справи, вбачається що на підставі договору купівлі-продажу від 23.07.1993 року набуто у власність об`єкт нерухомого майна - магазин загальною площею 59, 5 м2 за адресою АДРЕСА_1 . Договір купівлі- продажу вказаної будівлі було укладено, зареєстровано на товарній біржі згідно з приписами закону України Про товарну біржу . Положеннями ст. 15 вище наведеного закону передбачено, угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню, а також те, що угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

Згідно із частинами 1, 4 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

відповідно до ч. 1 ст.317ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Правовомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості.

Закріплений у п. 1 ч. 2 ст.319ЦК України принцип, відповідно до якого дії власника щодо його майна не повинні суперечити закону, є загальним універсальним обмеженням прав власника. Відсутність прямої заборони в законі надає власнику широке коло можливостей для здійснення права власності, в той час як заборона на здійснення певних дій є механізмом стримання власника.

Суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком того, яке відповідно до закону не може їм належати.

Об`єктами права власності є будь-які речі (майно).

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (ст. 179 ЦК України).

Згідно із ст.190ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

З аналізу чинного законодавства (статті 190, 656, 717 ЦК, Закон від2жовтня 1992р.№ 2654-ХІІ Про заставу (далі - Закон № 2654-ХІІ), Закон від 19 червня 2003 р. № 979-ІV Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати , Закон від5червня 2003р.№ 898-ІV Про іпотеку (далі - Закон № 898-ІV)), а також з урахуванням висновків Верховного Суду України за результатами розгляду спорів з приводу майнових прав (справи № 6-29429св09, 6-52295св10, 6-32594св10), вбачається, що майнові права, поряд з будь-якими рухомими, нерухомими речами, грошима, цінними паперами, є об`єктами цивільного обороту.

До майнових прав належить, зокрема, право вимоги, що виникає з приводу володіння, користування та розпорядження майном (наприклад: спадкові права; права вимоги особи за зобов`язаннями, за якими вона є кредитором; виключні права автора і под.), право вчиняти дії щодо оформлення права власності на майно.

У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 р. у справі № 6-168цс12 зроблено висновок, що майнове право, яке можна визначити як право очікування , є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

За нормами ЦК України підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти, або правовідносини.

Право власності може набуватися різними способами, які в науці традиційно поділяються на дві групи: первинні, тобто такі, що не залежать від прав попереднього власника на майно, та похідні, за яких право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.

Згідно з нормами ЦК України до первинного способу набуття права власності, зокрема, належить набуття права власності на новостворену (виготовлену) річ (у т. ч. на об`єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст. 331 ЦК України).

Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правовстановлюючі юридичні факти, а для похідного - правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.

Відповідно до положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону.

Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Для набуття набувачем права власності на майно наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація.

При цьому сторони договору вправі встановити додаткові (відкладальні або скасувальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі - самостійно визначати момент переходу права власності.

Відповідно до статей 526, 527, 530 - 532 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Тобто, укладаючи договір купівлі - продажу від 23.07.1993 року ОСОБА_2 отримав обмежене речове право, за яким він, як власник цього права, наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному позивачем.

Так, згідно зі статтею 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі N 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принципреєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.

Судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності. Відповідно до ч. 5 ст.11ЦК України цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Беручи до уваги, що моментом виникнення майнових прав, а саме: суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності, яке ОСОБА_2 на спірний магазин не набуте, вимоги ОСОБА_2 як правонаступника про визнання його власником будівлі магазину не ґрунтуються на законі.

Зазначена правова позиція також підтверджується судовою практикою Верховного суду України, а саме Постановою від 18.02.2015 р. по справі №6-244цс14, а також Постановою Верховного суду від 18.07.2018 р. по справі №761/23860/15-ц.

За правилами статті 392ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Для отримання права власності саме на нежитловим приміщенням АДРЕСА_1 Позивачем ОСОБА_2 необхідна наявність ряду правопороджуючих фактів.

Такі факти вказані діючим законодавством щодо порядку реєстрації речових прав на нерухоме майно, та такими фактами, зокрема, є: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; договір купівлі-продажу майнових прав .

Оскільки позивач ОСОБА_2 не є і не був власником спірної будівлі, і навіть не є власником майнових прав на цю будівлю, суд приходить до висновку, що позивач не може вважатися власником зазначеної будівлі та відповідно звертатися із позовом з такими вимогами (про визнання права власності).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначає частина друга вказаної статті. В абзаці дванадцятому цієї частини передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Велика ПалатаВерховного Судуу постановівід 22.09.2020року посправі №127/18934/18 зазначила, що обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту.

За викладеного суд приходить до висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_2 та відмовляє в їх задоволенні.

Згідно ч.ч. 1-4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій

Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.ст.124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

За таких обставин заявлений первісний позов підлягає задоволенню у повному обсязі, а у задоволенні зустрічного позову слід відмовити.

СУДОВІ ВИТРАТИ.

За правилами ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з того, що позивачем сплачено судовий збір в сумі 840 гривень 80 копійок при подачі позовної заяви, то з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати по оплаті судового збору в сумі840 гривень 80 копійок.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 6-13, 81, 133, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 354 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Первісний позов ОСОБА_1 до Семенівської районної державної адміністрації Полтавської області, ОСОБА_2 про визнання дій незаконними та скасування запису про право власності на нерухоме майно , -задовольнити.

Визнати незаконними дії державного реєстратора Семенвської районної державної адміністрації Полтавської області Маньківського Ігоря Івановича щодо реєстрації за ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 , права власності на магазин, площею 59,5 кв.м., розташований за адресою : АДРЕСА_1 .

Скасувати запис про право власності від 24.07.2017 року за номером 93075952 на магазин, площею 59,5 кв.м., розташований за адресою : АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна,відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення складено 15.03.2021 року.

Суддя : О.В. Коновод