Постанова

від 06.04.2021 по справі 915/1890/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 915/1890/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,

та представників

відповідача 1: Бондаренко О.Ю.,

позивача, відповідача 2, третіх осіб: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційні скарги Дочірнього підприємства "Торжок"

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.10.2020 та ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.10.2020 (судді Бєляновський В.В., Богатир К.В., Філінюк І.Г.)

у справі № 915/1890/19

за позовом Дочірнього підприємства "Торжок"

до:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Первомайськ-Кондитер";

2) Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "КИТ Єкатеринбург",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікінвест 2017"

про визнання незаконними та скасування рішень про реєстрацію прав власності на нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

Дочірнє підприємство "Торжок" звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Первомайськ-Кондитер" та Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, в якому згідно з подальшим уточненням, просило суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ТОВ Первомайськ-Кондитер, індексний номер: 34034747 від 25.02.2017, на нерухоме майно, а саме: нежитлову будівлю, загальною площею 5023,7 кв.м, що розташована за адресою: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, буд.108, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 163597448101, прийняте державним реєстратором Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради Глушак Ольгою Олегівною (далі - Реєстратор);

- визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ТОВ Первомайськ-Кондитер, індексний номер: 34032402 від 24.02.2017, на нерухоме майно, а саме: нежитлову будівлю, загальною площею 21347,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, буд.108/5, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 163721048101, прийняте Реєстратором;

- визнати незаконним та скасувати рішення Реєстратора про відновлення державної реєстрації прав№34032392, №34032212 від 24.02.2017;

- визнати незаконним та скасувати рішення Реєстратора про залишення заяви без розгляду у зв`язку з її відкликанням №34031493, №34031352 від 24.02.2017;

- визнати незаконним та скасувати записи про право власності №19197445, №19200094 від 26.01.2017 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені Реєстратором на підставі рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 34032402 від 24.02.2017, 34034747 від 25.02.2017.

Під час розгляду позовних вимог суди попередніх інстанцій встановили, що 19.05.2006 між Відкритим акціонерним товариством "Всеукраїнський Акціонерний банк" (кредитодавцем), який в подальшому перетворено у Публічне акціонерне товариство "Всеукраїнський акціонерний банк", та ДП "Торжок" ТОВ "КИТ-Кэпитал" (позичальником), було укладено кредитний договір №19/К-К, у відповідності до умов якого погоджено надання кредитодавцем позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченого повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти (кредит) у сумі 4000000 дол. США (п.п. 1.1 кредитного договору).

На забезпечення виконання зобов`язань позичальника за вказаним кредитним договором, між ДП "Торжок" ТОВ "КИТ-Кэпитал" (іпотекодавцем) та Відкритим акціонерним товариством Всеукраїнський Акціонерний банк (іпотекодержателем) укладено договори іпотеки:

1) договір іпотеки від 19.05.2006, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Яковлєвою Н.П. та зареєстрований у реєстрі за № 2563, відповідно до якого іпотекодавцем передано в іпотеку нежитловий об`єкт, розташований по вул.Малій Морській, 108, у м.Миколаєві;

2) договір іпотеки від 08.09.2008, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Яковлєвою Н.П. та зареєстрований у реєстрі за № 4516, відповідно до якого іпотекодавцем передано в іпотеку нежитлову будівлю торгівельного центру, яка розташована по вул. Малій Морській, 108/5, у м.Миколаєві.

28.11.2016 між Публічним акціонерним товариством "Всеукраїнський акціонерний банк" (ПАТ "ВіЕйБі Банк") та ТОВ "Фінансова компанія "Фінмарк" (новим кредитором), відповідно до результатів відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом №14/11-01 (зі змінами та доповненнями) про проведення відкритих торгів у вигляді електронних торгів з реалізації активів ПАТ "ВіЕйБі Банк" шляхом відступлення прав вимоги за кредитами іншим фінансовим установам, укладено договір №7262 про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого банк відступив новому кредитору належні банку, а новий кредитор набув права вимоги банку до позичальника за кредитним договором №19/К-К від 19.05.2006, укладеним між ВАТ "ВіЕйБі Банк" (найменування змінено на ПАТ "ВіЕйБі Банк") та ДП "Торжок" ТОВ "КИТ-Кэпитал". У п.1.3. сторони домовились, що відступлення банком новому кредитору прав вимоги за договорами іпотеки, що були укладені в забезпечення виконання зобов`язань боржника за основним договором та були посвідчені нотаріально, відбувається за окремими договорами, які укладаються між сторонами в строк до 20.12.2016 та підлягають нотаріальному посвідченню.

На виконання п.1.3. договору №7262 від 28.11.2016, укладені договори від 13.12.2016 про відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 19.05.2006 за № 2563 та від 13.12.2016 про відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 08.09.2008 за №4516.

ТОВ "Фінансова компанія "ФІНМАРК" вищевказані права вимоги відступило на користь ТОВ "Первомайськ-Кондитер" на підставі укладених договорів: від 13.12.2016 № 071/11-16К про відступлення прав вимоги; від 13.12.2016 про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 19.05.2006 за № 2563; від 13.12.2016 про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 08.09.2008 за № 4516.

На підставі встановлених обставин, суди дійшли висновків, що в результаті укладення вказаних вище угод ТОВ "Первомайськ-Кондитер" набуло прав нового кредитора по відношенню до основного боржника та одночасно іпотекодавця ДП "Торжок".

Згідно з п. 7.6.1 вказаних договорів іпотеки, підписанням цього договору іпотекодавець засвідчує, що він дає іпотекодержателю згоду на прийняття останнім одностороннього рішення про перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя у випаду виникнення у останнього права звернення стягнення на предмет іпотеки. Іпотекодавець також засвідчує, що наявності будь-яких інших документів, крім цього договору та письмового рішення іпотекодержателя про придбання предмета іпотеки у власність, для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки не вимагається. Цей договір та письмове рішення іпотекодержателя про придбання предмета іпотеки у власність мають силу правовстановлюючих документів та засвідчують перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя. Право власності на предмет іпотеки переходить до іпотекодержателя з дати прийняття ним письмового рішення про придбання предмета іпотеки у власність.

16.12.2016 ТОВ "Первомайськ-Кондитер" керуючись вказаним застереженням та положеннями ст. ст. 35, 36, 37, 38 Закону України "Про іпотеку" направило ДП "Торжок" повідомлення про відступлення права вимоги, в якому повідомило основного боржника, що протягом тридцятиденного строку з дня отримання цього листа він зобов`язаний виконати основне зобов`язання шляхом перерахування 52 669 355,42 грн боргу на відповідний рахунок, а також про його право письмово повідомити ТОВ "Первомайськ-Кондитер" щодо свого наміру купити предмет іпотеки і набути переважне право на його придбання; а також про те, що відсутність повідомлення про намір придбати предмет іпотеки або ухилення з будь-яких причин від укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки з іпотекодержателем протягом 5-ти днів після надання згоди та закінчення вказаного вище 30-ти денного строку призведе до втрати ним права на придбання предмета іпотеки; у разі невиконання даної вимоги, іпотекодержателем буде застосовано звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем в порядку ст. 37 Закону України "Про іпотеку").

Вказане повідомлення отримано позивачем 16.12.2016, проте станом на 21.01.2017 відповіді ним не надано, у зв`язку з чим 21.01.2017 загальними зборами учасників ТОВ "Первомайськ-Кондитер" прийнято рішення, оформлене відповідним протоколом, звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 19.05.2006, зареєстрованим в реєстрі за № 2563, та за договором іпотеки від 08.09.2008, зареєстрованим в реєстрі за № 4516, тобто задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття (реєстрації) права власності на предмет іпотеки, а саме, на нежитлову будівлю загальною площею 21347,40 кв.м за адресою: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108/5 та нежитлову будівлю загальною площею 5023,7 кв.м за адресою: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108.

ТОВ "Первомайськ-Кондитер" звернулося до державного реєстратора прав на нерухоме майно Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради з заявами про реєстрацію прав власності на вищевказані об`єкти нерухомого майна.

26.01.2017 Реєстратором прийнято рішення № 33571693 та № 33571030 про зупинення державної реєстрації прав у зв`язку з наявністю в базі даних обтяження у вигляді заборони вчинення дій з нерухомим майном, зареєстрованим на підставі ухвали господарського суду Миколаївської області від 26.12.2016 у справі №915/473/15.

Судами з`ясовано, що ухвалою господарського суду Миколаївської області від 26.12.2016 у справі №915/473/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "КИТ Єкатеринбург" до ДП "Торжок" про стягнення грошових коштів, за заявою позивача вжито додаткові заходи забезпечення позову шляхом заборони всім реєстраторам здійснювати будь-яку державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно ДП "Торжок" та їх обтяжень, а саме: на нежитлову будівлю загальною площею 5023,7 кв.м за адресою: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108 та нежитлову будівлю загальною площею 21347,40 кв.м за адресою: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108/5.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 вказану ухвалу скасовано, а у задоволенні заяви ТОВ "КИТ Єкатеринбург" про вжиття заходів забезпечення позову відмовлено.

Того ж дня, тобто 23.02.2017 ДП "Торжок" звернулося до Реєстратора з заявами про заборону вчинення реєстраційних дій щодо майна, яке знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108 та 108/5, які були зареєстровані за реєстраційними номерами 21118147 та 21118437 відповідно.

24.02.2017 Реєстратор прийняв рішення №34031352 та №34031493 про залишення без розгляду заяв ДП "Торжок" від 23.02.2017 № 21118147 та №21118437 у зв`язку з їх відкликанням.

24.02.2017 ТОВ "Первомайськ-Кондитер" подало Реєстратору заяви №21148931 та №21149012 про відновлення реєстраційних дій, до яких долучено копію постанови Одеського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 у справі №915/473/15.

24.02.2017 Реєстратор прийняв рішення № 34032212 та № 34032392 про відновлення державної реєстрації прав власності на об`єкти за адресами: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108 та 108/5 відповідно, а також рішення № 34034747 та №34032402 про державну реєстрацію за ТОВ "Первомайськ-Кондитер" прав власності на зазначені об`єкти нерухомого майна.

Також, судом апеляційної інстанції встановлено, що в подальшому, а саме, 28.02.2017 Реєстратор прийняв рішення № 34078338 та № 34078732 про державну реєстрацію прав власності на зазначені об`єкти нерухомого майна за адресами: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108 та 108/5за ТОВ "Нікінвест 2017".

Не погоджуючись з рішеннями та записами щодо державної реєстрацію за ТОВ "Первомайськ-Кондитер" прав власності на зазначені об`єкти нерухомого майна, позивач звернувся з цим позовом.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 03.02.2020 (суддя Мавродієва М.В.) позовні вимоги задоволено. Рішення суду першої інстанції ґрунтується на висновках про те, що оскаржені у даній справі рішення та записи суперечать приписам Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності", ст. ст. 16, 391 ЦК України, згідно з якими, право на зупинення реєстраційних дій є додатковою гарантією прав власника майна; за висновком суду реєстратор протиправно не прийняв рішення про зупинення реєстраційних дій щодо об`єктів нерухомості ДП "Торжок", оскільки заяви про відкликання своїх заяв від 23.02.2017 позивач не подавав; відповідач не надав суду копії заяв ДП "Торжок" про відкликання власних заяв про заборону вчинення реєстраційних дій та не навів жодного реквізиту цих заяв; так само немає посилань на заяви і в оскаржуваних рішеннях відповідача від 24.02.2017; з урахуванням того, що постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.02.2017 у справі №915/473/15 було опубліковано в Єдиному державному реєстрі судових рішень лише 01.03.2017, суд дійшов висновку, що Реєстратор протиправно прийняв рішення про відновлення державної реєстрації прав; оскільки відновлення державної реєстрації прав здійснено Реєстратором з порушенням порядку проведення реєстраційних дій, то як наслідок прийняті Реєстратором рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ТОВ "Первомайськ-Кондитер" та внесені на підставі таких рішень записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ТОВ "Первомайськ-Кондитер" також є незаконними та підлягають скасуванню як похідні.

Суд апеляційної інстанції дійшов іншого висновку, а саме, про те, що позивач, звертаючись з даним позовом за захистом свого права власності, заявив такі вимоги, які не здатні призвести до реального поновлення порушених прав, оскільки відповідно до рішень про державну реєстрацію прав власності на об`єкти №34078338 та №34078732 від 28.02.2017, прийнятих після спірних у даній справі рішень, право власності на об`єкти нерухомого майна за адресами: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108 та 108/5 зареєстровано за ТОВ "Нікінвест 2017", проте позивачем вказані рішення не оскаржені.

Зважаючи на те, що обраний позивачем спосіб захисту не є належним, оскільки задоволення позову у даній справі не призведе до поновлення прав позивача, Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 22.10.2020 рішення місцевого суду скасував, ухвалив нове - про відмову в позові.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.10.2020 скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.04.2020 у даній справі, про заборону державним реєстраторам будь-яких органів, а також нотаріусам та особам, уповноваженим на виконання функцій державних реєстраторів, які мають відповідні повноваження, вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо об`єктів нерухомого майна, що належать ТОВ "Нікінвест 2017.

Не погоджуючись з постановою апеляційного суду, позивач на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування абз. 1 ч. 2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції від 04.02.2019, що діяла на момент подачі позовної заяви), згідно з яким у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому пп. "а" п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав, який, на думку скаржника, призводить до автоматичного поновлення попереднього запису. Так, скаржник вважає, що його позиція підтверджується п. 51 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1141 від 26.10.2011, за яким у Державному реєстрі прав під час внесення записів про скасування державної реєстрації прав за допомогою програмних засобів його ведення автоматично поновлюються записи про речові права, їх обтяження, що існували до проведення державної реєстрації прав, що скасована, у разі їх наявності в Державному реєстрі прав.

Також позивач оскаржив в касаційному порядку ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.10.2020, зважаючи на те, що вона постановлена з порушенням ч. 9 ст. 145 ГПК України окремо від постанови, якою відмовлено в позові.

Відповідно до витягів з протоколів автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями та передачі судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) раніше визначеному складу суду від 14.12.2020 вказані касаційні скарги передано для розгляду колегії суддів у складі: Могил С.К.- головуючий (доповідач), Мачульський Г.М., Уркевич В.Ю.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.02.2021 відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами позивача на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

У зв`язку з відпусткою судді Мачульського Г.М. та перебуванням на лікарняному судді Уркевича В.Ю. 09.03.2021 здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, за наслідком якого вказані касаційні скарги передано для розгляду колегії суддів у складі: Могил С.К.- головуючий (доповідач), Случ О.В., Волковицька Н.О.

Від представників позивача 05.04.2021 та 06.04.2021 надійшли клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, мотивовані хворобою адвоката, які залишені колегією суддів без задоволення з огляду на те, що представники позивача були присутні у судовому засіданні 09.03.2021, водночас явка представників сторін не визнавалась обов`язковою, оскільки згідно зі встановленими ст. 300 ГПК України межами Верховний Суд не встановлює нові обставини справи, не збирає та не приймає до розгляду нові докази, не приймає нові доводи та вимоги, а лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Переглянувши у касаційному порядку постанову та ухвалу апеляційного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи в межах доводів та вимог скаржника, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг з огляду на таке.

Як свідчить зміст оскаржуваної постанови, переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційним судом правильно враховано положення:

- ст. 55 Конституції України, за якими права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

- ст. 15 ЦК України, якою передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Апеляційним судом правильно зазначено, що ця норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес; порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково; при оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи; отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

- ч. 1 ст. 16 ЦК України, відповідно до якої кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Апеляційним судом також правильно враховано висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, згідно з якими застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання чи оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам; а також висновки, викладені у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, відповідно до яких право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.

- ст. 4 ГПК України, за якою підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення, відтак, з урахуванням ст.ст. 15, 16 ЦК України задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем у даному випадку обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

- ч. 2 ст. 45 ГПК України, згідно з якою позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Апеляційним судом правильно враховано, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову; предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Також апеляційним судом слушно враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, зі змісту яких слідує, що позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Водночас судом апеляційної інстанції доцільно наведено правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі №902/377/19, згідно з якою відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Також апеляційним судом правильно враховано висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 372/270/16-ц про те, що Європейський суд з прав людини неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції, вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26 жовтня 2000 року у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland, заява № 30210/96, § 158) (§ 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16 серпня 2013 року у справі "Гарнага проти України" (Garnaga v. Ukraine, заява № 20390/07).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Таким чином, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Дорани проти Ірландії" зазначено, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

Як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

У своєму рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) Європейський суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.

Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № І 5-рп/2004 у справі № 1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Конституційний Суд України в п. 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 16 ЦК України, обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи, є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог (аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі №910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 24.12.2019 у справі N 902/377/19).

На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Враховуючи вищенаведене, а також те, що вимоги позивача не здатні забезпечити реального поновлення прав, на захист яких подано цей позов, з урахуванням тієї обставини, що чинними залишаться записи і рішення, згідно з якими власником об`єктів є не відповідач, а третя особа на його стороні, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову у даній справі.

В касаційній скарзі позивач стверджує, що такий висновок апеляційним судом зроблено без урахування абз.1 ч. 2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції від 04.02.2019, що діяла на момент подачі позовної заяви) та п. 51 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1141 від 26.10.2011, згідно з якими, на думку скаржника, наслідком скасування спірних у справі рішень і записів буде автоматичне поновлення записів про право власності позивача, що існували до проведення спірної державної реєстрації прав.

При цьому, касаційна скарга містить суперечливі доводи, а саме, посилання позивача на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, оскільки "апеляційний суд не послався на висновки Верховного Суду та такі висновки Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах відсутні", водночас, за доводами скаржника, в оскаржуваному рішенні судом не врахована правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.07.2020 у справі №127/27504/17, якою, на думку скаржника, підтверджується, що позовні вимоги про визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора від 28.02.2017 про реєстрацію прав власності на спірні об`єкти нерухомого майна на ТОВ "Нікінвест2017" є зайвими, оскільки права власності ДП "Торжок" на нерухоме майно відновиться автоматично.

Однак, колегія суддів касаційної інстанції в будь-якому випадку не може погодитись з доводами скаржника, оскільки вони ґрунтуються на помилковому аналізі скаржником змісту вказаних ним статей та не спростовують правильних висновків суду апеляційної інстанції про неналежність обраного позивачем способу захисту.

Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі також - Закон України № 1952) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

У ч. 2 ст. 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній до 16.01.2020, яка діяла на час прийняття оскаржених рішень, звернення з позовом у цій справі) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Щодо доводів скаржника про те, що ч. 2 ст. 26 вказаного Закону в редакції, яка діяла станом на час проведення спірних реєстраційних дій, передбачала автоматичне поновлення попередніх записів у разі внесення запису про скасування державної реєстрації прав, то колегія суддів зазначає, що вказана норма не містила жодних положень щодо поновлення попередніх записів про речові права або про втрату чинності подальшими записами.

Колегія суддів враховує, що норма, на яку скаржник посилається у касаційній скарзі на спростування висновку апеляційного суду про неефективність обраного ним способу захисту, була закріплена після вчинення спірних записів, 06.06.2018 в п. 51 постанови Кабінету Міністрів України від № 484 "Деякі питання функціонування Державного реєстру речових прав на нерухоме майно", яким визначено процедуру ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Вказана норма мала суто технічний характер, врегульовувала алгоритм функціонування Реєстру у випадку скасування запису та передбачала, що у разі наявності в Державному реєстрі прав записів про речові права, їх обтяження, які існували до проведення державної реєстрації прав, що скасована, такі записи за допомогою програмних засобів його ведення автоматично поновлюються.

Доводи скаржника про те, що за наслідком скасування запису та рішення про реєстрацію права власності втрачають чинність наступні записи та рішення щодо цього об`єкту, не узгоджуються ані зі ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", ані з будь-якою іншою нормою законодавства.

Таким чином існування у Реєстрі чинних записів та рішень реєстратора щодо реєстрації права власності, вчинених та прийнятих після тих, які скасовані, виключає можливість поновлення попередніх записів, як з технічної точки зору, так і з огляду на відсутність на це будь-яких правових підстав.

Наведеним підтверджується правильність висновку апеляційного суду про те, що задоволення позовних вимог у даній справі не матиме жодних наслідків для позивача і це виключає можливість задоволення такого позову.

Щодо посилання скаржника на безпідставність застосування судом апеляційної інстанції ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, яка набрала чинності вже після прийняття судом першої інстанції рішення у даній справі, та як наслідок, на помилковість висновку про те, що позовні вимоги не узгоджуються з цією нормою, оскільки не містять вимог про визнання речових прав на майно за позивачем, то колегія суддів їх відхиляє, з огляду на таке.

Згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, тобто на момент перегляду апеляційним судом рішення місцевого суду у даній справі, яке не набрало законної сили, ст. 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції.

Так, відповідно до п.п. 1, 2, 3 ч. 3 ст. 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній з 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення постанови апеляційного суду), на відміну від положень ч. 2 ст. 26 Закону України № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Водночас колегія суддів зазначає, що у п. 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом.

Отже, за змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16.01.2020 цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19, від 23.06.2020 у справах № 906/516/19, № 905/633/19, №922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 у справі №910/8387/19, від 20.08.2020 у справі № 916/2464/19.

Колегія суддів також враховує, що починаючи з 16.01.2020 скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952, вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо відновлення порушеного права у разі відсутності вимог про визнання речових прав на майно за позивачем.

З огляду на таке, висновок апеляційного суду про те, що окрім наведеної вище самостійної підстави для відмови в позові, ще однією є те, що з 16.01.2020 задоволення позову, який не місить вимог про визначення власника майна, в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати йому відновлення порушеного права, хоча і зроблено без урахування процесуальної неможливості приведення заявленої вимоги у відповідність до законодавства, що змінилось під час розгляду справи, однак колегія суддів наголошує, що такий висновок апеляційного суду не став підставою для відмови у позові, а зазначений судом лише в якості додаткового обгрунтування правової позиції щодо неможливості ефективного захисту зазначених в позові прав у обраний позивачем спосіб . Таким чином доводи скаржника про помилковість такої позиції жодним чином не спростовують правильність висновку про те, що задоволення позову у даній справі не призведе до поновлення права власності позивача, який є самостійною і достатньою підставою для відмови в позові.

Стосовно доводів позивача про те, що судом не зазначено, яку саме позовну вимогу мав би заявляти позивач відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону в чинній редакції: про визнання права власності за ДП "Торжок"; чи про зміну права власності з ТОВ "Первомайськ-Кондитер" / ТОВ "Нікінвест2017" на право власності ДП "Торжок"; чи про припинення права власності ТОВ "Первомайськ-Кондитер" / ТОВ "Нікінвест2017", то вони не відповідають дійсності, адже суд апеляційної інстанції чітко зазначив про те, що причиною відмови в позові є та обставина, що на момент вирішення даного спору судом належним власником об`єктів нерухомого майна за адресами: м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108 та 108/5 є ТОВ "Нікінвест 2017" на підставі вищевказаних рішень Реєстратора про державну реєстрацію прав власності на об`єкти від 28.02.2017, які не є предметом розгляду в цій справі.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 814/1147/17, де позивач в порядку адміністративного провадження намагався скасувати спірні у даній справі рішення та записи. У вказаній постанові зазначено, що "визнання протиправними й скасування оскаржуваних рішень Реєстратора не призведе до поновлення прав ДП "Торжок", адже в подальшому право власності на спірне нерухоме майно зареєстровано за ТОВ "Нікінвест2017", а тому поновити своє порушене право щодо володіння нерухомим майном позивач може шляхом звернення до суду в порядку господарського судочинства."

Проте, звертаючись з позовом до господарського суду, визначаючи відповідачем лише Товариство з обмеженою відповідальністю "Первомайськ-Кондитер" та заявляючи вимоги про скасування рішень та записів щодо права власності, які на момент подачі позову вже втратили актуальність, позивач викладені вказівки Великої Палати Верховного Суду проігнорував. При цьому не заслуговують на увагу доводи скаржника про те, що згідно з абз. 1 ч. 2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, що діяла на момент подачі позовної заяви), рішення про реєстрацію права власності, прийняті після скасованого в судовому порядку запису та рішення, автоматично втрачають чинність, оскільки вони не узгоджуються з жодною нормою чинного законодавства.

Таким чином, враховуючи, що доводи скаржника про неправильне застосування судом апеляційної інстанції абз. 1 ч. 2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, що діяла на момент подачі позовної заяви) ґрунтуються на власному довільному тлумаченні вказаної норми, не спростовують висновку апеляційного суду про те, що задоволення заявлених позивачем вимог не призведе до поновлення його права власності у зв`язку з існуванням чинних і ніким неоспорених наступних записів та рішень про реєстрацію права власності за третьою особою, а тому підстави для формування висновку щодо застосування цієї норми, яка насправді не містить посилання на автоматичне поновлення/скасування попередніх/наступних записів, відсутні.

Колегією суддів також відхиляються доводи скаржника про те, що апеляційним судом порушено норми процесуального права та не надано жодної оцінки діям реєстратора, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 та від 19.01.2021 у справі №916/1415/19.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження і не спростували висновків суду апеляційної інстанції, оскаржена постанова апеляційного суду має бути залишена без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

Щодо оскарженої позивачем ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.10.2020, якою скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.04.2020, у вигляді заборони державним реєстраторам будь-яких органів, а також нотаріусам та особам, уповноваженим на виконання функцій державних реєстраторів, які мають відповідні повноваження, вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо нижчезазначених об`єктів нерухомого майна, що належать Товариству з обмеженою відповідальністю "Нікінвест2017", то колегія суддів не вбачає таких порушень норм процесуального права, які б мали наслідком її скасування.

Відповідно до ч.ч. 9, 10 ст. 145 ГПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. В такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Згідно з ч. 1 ст. 284 Господарського процесуального кодексу України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

З огляду на зазначені норми процесуального права, колегія суддів враховує, що суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення місцевого суду та ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, мав одночасно вирішити питання про скасування заходів забезпечення позову, вжиті ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.04.2020, оскільки відповідно до ч.ч. 9, 10 ст. 145 ГПК України після відмови у задоволенні позову та набрання постановою суду апеляційної інстанції законної сили, тобто з 22.10.2020, вжиті судом заходи забезпечення позову не можуть продовжувати діяти, про що правильно зазначено скаржником в касаційній скарзі.

Ухвала про скасування заходів забезпечення позову була винесена апеляційним господарським судом наступного дня після прийняття постанови про відмову в позові, що формально не узгоджується з положеннями, закріпленими в ст. 145 ГПК України.

Однак, колегія суддів вважає, що вказана скаржником обставина не є достатньою підставою для скасування оскарженої ухвали, адже таке порушення не призвело до тих наслідків, з якими приписи ст.ст. 310, 311 ГПК України пов`язують необхідність скасування судових рішень через порушення норм процесуального права.

Так, в силу приписів ч. 6 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 311 ГПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Водночас, ч. 2 ст. 309 ГПК України встановлює, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що в силу ч. 2 ст. 309 ГПК України ухвала Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.10.2020 не може бути скасована, оскільки допущене апеляційним судом порушення норм процесуального права не спричинило настання наслідків, передбачених ст.ст. 310, 311 ГПК України.

За таких обставин, колегія суддів залишає без задоволення обидві касаційні скарги у даній справі, тому судовий збір за їх подачу покладається на їх заявника.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Дочірнього підприємства "Торжок" залишити без задоволення.

Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.10.2020 та ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.10.2020 у справі №915/1890/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяМогил С.К. Судді:Волковицька Н.О. Случ О.В.