Ухвала

від 06.04.2021 по справі 910/12348/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

06 квітня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/12348/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сівер-Буд"</a>

на рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2020 у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сівер-Буд"</a>,

до Комунального підприємства з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ",

про стягнення 30 166 020,48 грн.

У судовому засіданні взяли участь представник відповідача - Ковригіна В. Є. (адвокат).

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Сівер-Буд"</a> (далі -ТОВ "Сівер-Буд") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" (далі - Відповідач та/або Підприємство) про стягнення заборгованості за інвестиційним договором від 26.06.2002 № 1/н (далі - Інвестиційний договір) в загальному розмірі 30 166 020,48 грн, з яких: сума основного боргу - 12 321 670,89 грн, інфляційні втрати за період з 01.02.2011 по 25.07.2017 у сумі 15 447 193,84 грн та 3 % річних за період з 01.02.2011 по 25.07.2017 у сумі 2 397 155,75 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що незважаючи на передбачений умовами Інвестиційного договору розмір інвестицій, позивач сплатив значну суму понад такий розмір, а саме 12 321 670,89 грн, у зв`язку з чим ТОВ "Сівер-Буд" запропонувало Підприємству змінити умови Інвестиційного договору шляхом укладення додаткової угоди до нього. Відповідач відмовився вносити зміни в Інвестиційний договір, з огляду на що у нього виник обов`язок з повернення надмірно сплачених коштів за цим Інвестиційним договором з урахуванням також 3 % річних та інфляційних.

Справа розглядалася судами неодноразово.

За результатами нового розгляду останнім рішенням Господарського суду міста Києва від 21.04.2020 у справі № 910/12348/17 (суддя Марченко О. В.). відмовлено у задоволенні позовних вимог повністю.

Судове рішення аргументоване тим, що ТОВ "Сівер-Буд" пропущено позовну давність для звернення до суду з позовом про стягнення надмірно сплаченої суми інвестицій, у зв`язку з чим позов задоволенню не підлягає. Місцевий господарський суд зазначив, що про розмір переплати позивачеві стало відомо ще у 2011 році, що і стало підставою для звернення ТОВ "Сівер-Буд" до суду із позовом про внесення змін до Інвестиційного договору, у задоволенні якого було відмовлено рішенням Господарського суду міста Києва від 15.12.2011 у справі № 26/15. Отже місцевий господарський суд дійшов висновку, що строк звернення ТОВ "Сівер-Буд" до суду з вимогами щодо стягнення з Підприємства суми переплати закінчився у 2014 році. Проте з позовом у справі № 910/12348/17 ТОВ "Сівер-Буд" звернулося лише 27.07.2017, тобто з пропуском позовної давності.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2020, рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2020 у справі №910/12348/17 залишено без змін, з мотивів викладених у цій постанові.

Апеляційний суд посилаючись, зокрема на положення статті 654 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та положення пунктів 2.1, 2.2.2, 2.3 Інвестиційного договору зазначив, що ТОВ "Сівер-Буд", отримуючи від Підприємства рахунки-фактури на оплату витрат на будівництво (що фактично є офертою) та оплачуючи їх, фактично погодилося з внесенням змін щодо розміру інвестицій (акцепт), що за наслідком є зміною умов Інвестиційного договору в частині розміру суми інвестиції. Крім того, підписавши акти приймання-передачі від 04.06.2009 № 86, від 05.02.2010 № 9, від 24.01.2013 № 1, від 30.12.2013 № 75 та від 24.01.2013 № 2 позивач також погодився з зазначеною у них вартістю у сумі 26 449 763,89 грн. Таким чином, різниця між сплаченою сумою інвестицій і вартістю отриманого ТОВ "Сівер-Буд" нерухомого майна становить 1 478 446,90 грн. Разом з тим, суд установив, що 09.10.2015 між ТОВ "Сівер-Буд" та Підприємством було підписано акти приймання-передачі № 34/1, за яким Підприємство передало, а ТОВ "Сівер-Буд" прийняло 2 (квартири) загальною площею 210,30 кв.м. (за фактичними обмірами БТІ), та № 34/2, за яким Підприємство передало, а ТОВ "Сівер-Буд" прийняло 2 машиномісця загальною площею 30,60 кв.м. (за фактичними обмірами БТІ). Таким чином, підписавши зазначені акти приймання-передачі № 34/1 та № 34/2 сторони засвідчили факт належного виконання зобов`язань в рамках затвердженої Господарським судом міста Києва мирової угоди та за Інвестиційним договором. Відтак, колегія суддів дійшла до висновку, що відповідно до актів приймання-передачі від 04.06.2009 № 86, від 05.02.2010 № 9, від 24.01.2013 № 1, від 30.12.2013 № 75, від 24.01.2013 № 2, від 09.10.2015 № 34/1 та № 34/2, ТОВ "Сівер-Буд" отримало проінвестовану площу у повному обсязі.

При цьому, апеляційний господарський суд зауважив, що вимоги позову про повернення надмірно сплачених коштів за Інвестиційним договором, з посиланням на те, що договір не був виконаний відповідачем та на загальні норми щодо виконання зобов`язання за договором задоволенню не підлягають.

Стосовно клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог ТОВ "Сівер-Буд", апеляційний господарський суд зазначив, що таке клопотання не підлягає задоволенню, оскільки судом встановлено відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача та підстав для задоволення позову.

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 21.04.2020 і постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2020 у справі № 910/12348/17, ТОВ "Сівер-Буд" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення і постанову та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

За змістом касаційної скарги, з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги, її подано на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

У відзиві на касаційну скаргу Підприємство просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення і постанову - без змін.

06.04.2021 на електронну адресу Верховного Суду надійшло клопотання ТОВ "Сівер-Буд" про відкладення розгляду справи. В обґрунтування клопотання зазначено, що представник ТОВ "Сівер-Буд" - адвокат Коваленко Н. В. станом на 05.04.2020 має ознаки гострого-респіраторного захворювання та за направленням лікаря терапевта пройшла процедуру відбору зразків для здійснення ПЛР-тестування, на виявлення РНК Covid- 19. Оскільки проведення ПЛР-тестування займає час від 1 до 2 діб, а також рекомендації лікаря-терапевта про дотримання самоізоляції в період очікування результату тестування, представник скаржника позбавлений об`єктивної можливості бути присутнім у судовому засіданні, призначеному на 06.04.2021.

Зазначене клопотання представника ТОВ "Сівер-Буд" про відкладення судового розгляду, касаційною інстанцією залишено без задоволення з огляду на те, що явка представників учасників у судове засідання обов`язковою не визнавалася, а ТОВ "Сівер-Буд" звернулося із касаційною скаргою, у якій виклало позицію щодо суті спору. Також варто зауважити, що до зазначеного клопотання представником скаржника не додано жодного доказу на підтвердження своїх доводів щодо неможливості бути присутнім у судовому засіданні, призначеному на 06.04.2021.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/12348/17, з огляду на таке.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 26.02.2002 між Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації та ТОВ "Сівер-Буд" (у тексті договору - інвестор) було укладено Інвестиційний договір за мовами якого, предметом цього договору є інвестиційна діяльність на основі фінансування інвестором замовленого Управлінням будівництва об`єкту, зазначеного в пункті 1.2 цього договору. Інвестиційна діяльність за цим договором проводиться сторонами відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність".

Відповідно до пункту 1.2 Інвестиційного договору, об`єктом інвестиційної діяльності за цим договором є проектування, будівництво та введення в експлуатацію Управлінням нових будівель за адресою: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1 (далі - об`єкт).

У подальшому, до зазначеного Інвестиційного договору вносилися зміни шляхом укладення додаткової угоди № 1 та додаткової угоди № 2.

На виконання умов Інвестиційного договору (з урахуванням додаткових угод № 1 та № 2) ТОВ "Сівер-Буд" було проінвестовано будівництво у загальній сумі 27 928 210,79 грн, з яких пайовий внесок у сумі 1 005 200 грн та витрати замовника на будівництво - 26 923 010,79 грн, що підтверджується платіжними дорученнями, долученими до матеріалів справи.

Судами установлено, що зазначені платежі були здійснені позивачем на підставі листів відповідача, зокрема, від 27.01.2006 № 114/709, від 12.05.2006 № 114/3860, від 07.06.2006 № 114/4696, від 04.07.2006 № 114/5464, від 15.08.2006 № 114/6664, від 27.01.2006 № 114/708, від 20.06.2007 № 114/5082, від 11.07.2007 № 114/5681. При цьому, жодних заперечень ТОВ "Сівер-Буд" проти оплати 27 928 210,79 грн за вказаними платіжними дорученнями відповідачу надіслано не було.

Відповідно до наявних в матеріалах справи актів приймання-передачі від 04.06.2009 № 86, від 05.02.2010 № 9, від 24.01.2013 № 1, від 30.12.2013 № 75, від 24.01.2013 № 2 Комунальним підприємством з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" було передано, а ТОВ "Сівер-Буд" прийнято за адресою: АДРЕСА_1 п`ятнадцять квартир (№ 31, № 32, № 34, № 36, № 41, № 11, № 13, № 22, № 23, № 24, № 25, № 26, № 27, № 28, № 30), дванадцять машино-місць, групу нежитлових приміщень загальною площею 749,80 кв.м. та за адресою: АДРЕСА_3, чотири квартири загальною площею 558,70 кв.м., одне нежитлове приміщення загальною площею 89,10 кв.м. Зазначені акти підписані уповноваженими представниками позивача і відповідача та скріплені печатками юридичних осіб, з огляду на що проінвестовані ТОВ "Сівер-Буд" у сумі 26 449 763,89 грн будівельні об`єкти вважають переданими замовником і прийнятими інвестоором-1 без будь-яких зауважень.

Крім цього судами попередніх інстанцій встановлено, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.06.2010, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 18.10.2010, скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2010 у справі № 11/610 та прийнято нове рішення, яким визнано за ТОВ "Сівер-Буд" право власності на квартири, розташовані в будинку АДРЕСА_1 (№ 31, № 32, № 34, № 36, № 41, № 11, № 13, № 22, № 23, № 24, № 25, № 26, № 27, № 28, № 30).

У подальшому, 15.04.2011 ТОВ "Сівер-Буд" звернулося до Господарського суду міста Києва (справа № 26/150) з позовом до Комунального підприємства з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-комерційна фірма "Граніт" про внесення змін до Інвестиційного договору. В межах розгляду справи № 26/150 позивачем було подано заяву про збільшення позовних вимог.

Крім цього, Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельно-комерційна фірма "Граніт" подано зустрічний позов про визнання наявності прав інвестора за Інвестиційним договором відповідно до суми фактично здійсненого фінансування, про внесення змін та доповнень до спірного договору та забезпечення судом рівності інвесторів за Інвестиційним договором при вирішенні позовів щодо внесення змін та доповнень до Інвестиційного договору.

Комунальним підприємством з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" також заявлено зустрічний позов про визнання додаткової угоди від 14.04.2009 № 3 укладеною.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.12.2011 у справі № 26/150, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.06.2012 і постановою Вищого господарського суду України від 27.08.2012, у задоволенні позову ТОВ "Сівер-Буд", зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-комерційна фірма "Граніт" та зустрічного позову Комунального підприємства з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" відмовлено.

У лютому 2012 року ТОВ "Сівер-Буд" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельно-комерційна фірма "Граніт" і ОСОБА_1 , про визнання майнового права на оформлення у власність об`єктів нерухомого майна, будівництво яких повністю профінансовано Товариством, а саме: квартира № 29 загальною площею 172,80 кв.м., житловою площею 105,10 кв.м. у будинку по АДРЕСА_1; квартир, розташованих у будинку по АДРЕСА_3; нежитлового приміщення на першому поверсі в будинку АДРЕСА_3 та 13 машиномісць в паркінгу в будинку АДРЕСА_1; передачу вказаних об`єктів Товариству за актом приймання-передачі; передачу документів, необхідних для оформлення права власності на проінвестовані об`єкти будівництва. Позовні вимоги обґрунтовані здійсненням фінансування ТОВ "Сівер-Буд" зазначених об`єктів нерухомості та порушенням КП з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" умов Інвестиційного договору щодо передачі профінансованих об`єктів будівництва, що, в свою чергу, не дає можливості позивачу оформити право власності на такі об`єкти у встановленому порядку.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.08.2012 у справі №5011-51/2158-2012 позовні вимоги задоволено частково; визнано за Товариством майнові права - права на оформлення у власність об`єктів нерухомого майна: квартир № 7, № 8 № 9, № 10, розташованих у будинку по АДРЕСА_3 ; нежитлового приміщення на першому поверсі в будинку АДРЕСА_3; 12 машиномісць (№17; № 18; № 19; № 20 ; № 21 ; № 22 ; № 23 ; № 24 ; № 25; № 26; № 27; № 28) в паркінгу в будинку АДРЕСА_1 ; зобов`язано Комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" передати вказані квартири ТОВ "Сівер-Буд" за актом приймання-передачі; зобов`язано Підприємство передати Товариству документи, необхідні для оформлення права власності на зазначені об`єкти будівництва, а саме: технічні паспорти, довідку про виконання інвестором умов Інвестиційного договору, що підтверджує фінансування Товариством зазначених об`єктів будівництва в порядку інвестиційної участі.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторонами виконано вимоги зазначеного судового рішення, а саме, відповідачем передано позивачу за актом приймання-передачі від 24.01.2013 № 2 визначені у рішенні квартири.

Крім того судами встановлено, що 24.03.2014 між ТОВ "Сівер-Буд" (первісний кредитор) і ОСОБА_2 (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги, який угодою сторін від 10.07.2017 розірвано.

При цьому, у червні 2014 року ОСОБА_2 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до Комунального підприємства з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ", третя особа - ТОВ "Сівер-Буд" про стягнення 12 825 870,89 грн безпідставно одержаних коштів та 5 305 354,88 грн процентів.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26.08.2014 у справі № 761/19016/14-ц позов задоволено; стягнуто з Комунального підприємства з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" на користь ОСОБА_2 12 825 870,89 грн безпідставно отриманих коштів, 5 305 354,88 грн процентів та 3 654,00 грн судового збору.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 21.10.2014 у справі № 761/19016/14-ц рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26.08.2014 скасовано; прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Підставами скасування рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26.08.2014 стало те, що судом першої інстанції було неправильно застосовано положення статті 1212 ЦК України. Крім того, апеляційною інстанцією було враховано, що рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27.08.2014 у справі № 6-18411св15 було визнано недійсним договір від 24.03.2014 про відступлення права вимоги.

У червні 2015 року ТОВ "Сівер-Буд" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ", третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельно-комерційна фірма "Граніт", про стягнення заборгованості за Інвестиційним договором у сумі 8 860 000,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.09.2015 у справі № 910/15923/15 затверджено мирову угоду, укладену ТОВ "Сівер-Буд" і Комунальним підприємством з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ", за умовами якої Комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" зобов`язалося передати ТОВ "Сівер-Буд" за актами приймання-передачі такі об`єкти нерухомості: квартири у житловому будинку АДРЕСА_2 (№ 37, № 40) та машиномісця № 18 та в„– 19 у цокольному поверсі літера "Б" на АДРЕСА_4 . При цьому, ТОВ "Сівер-Буд" засвідчило відсутність будь-яких майнових/немайнових прав на квартиру в„– 29 (будівельний в„– 24) у будинку АДРЕСА_1 (у тому числі штрафних санкцій, збитків, упущеної вигоди тощо).

Як підтверджено матеріалами справи та установлено судами попередніх інстанцій, 09.10.2015 між ТОВ "Сівер-Буд" та Комунальним підприємством з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" підписано акти приймання-передачі: № 34/1, за яким Комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" передало, а ТОВ "Сівер-Буд" прийняло 2 (квартири) загальною площею 210,30 кв.м. (за фактичними обмірами БТІ); № 34/2, за яким Комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" передало, а ТОВ "Сівер-Буд" прийняло 2 машиномісця загальною площею 30,60 кв.м. (за фактичними обмірами БТІ).

Відповідно до положень частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Ураховуючи викладене суди попередніх інстанцій зауважили, що зазначені вище судові рішення, які набрали законної сили у встановленому порядку, не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть їм суперечити.

Проаналізувавши матеріали справи та умови Інвестиційного договору суди попередніх інстанцій установили, що з моменту підписання додаткової угоди від 18.07.2005 № 2 до Інвестиційного договору обов`язкового укладення додаткової угоди щодо зміни суми інвестицій не передбачалося.

При цьому, посилаючись на положення статті 654 ЦК України та ураховуючи положення Інвестиційного договору суди зауважили, що отримуючи від Комунального підприємства з питань будівництва житлових будинків "Житлоінвестбуд-УКБ" рахунки-фактури на оплату витрат на будівництво (що фактично є офертою) та оплачуючи їх, ТОВ "Сівер-Буд" фактично погодилося з внесенням змін щодо розміру інвестицій (акцепт), що за наслідком є зміною умов Інвестиційного договору в частині розміру суми інвестиції. Крім того, підписавши акти приймання-передачі від 04.06.2009 № 86, від 05.02.2010 № 9, від 24.01.2013 № 1, від 30.12.2013 № 75 та від 24.01.2013 № 2 ТОВ "Сівер-Буд погодилося із зазначеною у них вартістю у сумі 26 449 763,89 грн. Виходячи з цього, суди установили, що різниця між сплаченою сумою інвестицій і вартістю отриманого ТОВ "Сівер-Буд" нерухомого майна становить 1 478 446,90 грн.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що підписавши акти приймання-передачі № 34/1 та № 34/2 сторони засвідчили факт належного виконання зобов`язань в рамках затвердженої Господарським судом міста Києва мирової угоди та за Інвестиційним договором.

Відтак, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що відповідно до актів приймання-передачі від 04.06.2009 № 86, від 05.02.2010 № 9, від 24.01.2013 № 1, від 30.12.2013 № 75, від 24.01.2013 № 2, від 09.10.2015 № 34/1 та № 34/2, ТОВ "Сівер-Буд", отримало проінвестовану площу у повному обсязі.

У поданій касаційній скарзі ТОВ "Сівер-Буд" послалося на те, що суд апеляційної інстанцій неправильно застосував положення статті 654 ЦК України, без урахування висновків щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у справах № 910/5909/17 (постанова від 20.03.2018), № 914/1438/17 (постанова від 25.05.2018), № 904/9334/17 (постанова від 12.10.2018), № 910/8072/15-г (постанова від 16.04.2019), № 922/2577/18 (постанова від 21.05.2019) та дійшов помилкового висновку про те, що виставлення Підприємством та оплата позивачем рахунків є офертою та акцептом, на підставі яких сторони змінили істотну умову Інвестиційного договору - суму інвестування.

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання щодо права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Так, правовідносини у справі № 910/5909/17 (за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аудиторська фірма "Бізнесінформаудит" до Державної акціонерної холдингової компанії "Артем" про стягнення 159 229,35 грн, з яких: 86 307,00 грн - заборгованість за надані послуги; 6 724,85 грн - 3 % річних та 66 197,50 грн - інфляційні втрати) стосуються невиконання відповідачем взятого на себе за договором № 194/50 на проведення аудиторських робіт обов`язку щодо оплати послуг у погоджений сторонами термін.

При цьому, спірним у цій справі № 910/5909/17 було питання щодо обчислення строків виконання зобов`язань за договором № 194/50 на проведення аудиторських робіт, визначення якого є необхідним для правильного обчислення відповідальності за порушення грошового зобов`язання, передбаченої положеннями статті 625 ЦК України.

Суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позовних вимог, підтримав висновки суду апеляційної інстанції про те, що у цьому разі, згідно з пунктом 4.4 договору № 194/50 на проведення аудиторських робіт повний розрахунок за договором здійснюється в шестимісячний строк після завершення робіт на підставі акта приймання виконаних робіт. При цьому, строк, який визначений в акті приймання виконаних послуги від 27.06.2014 № 194/50/332, не є зміною умов договору в частині зміни строку виконання грошового зобов`язання, передбаченого пунктом 4.4 договору, оскільки така зміна суперечить статті 654 ЦК України. Прийнявши до уваги наведені обставини, суд касаційної інстанції погодився із висновками суду апеляційної інстанції про те, що грошове зобов`язання щодо сплати заборгованості за надані позивачем послуги повинно було бути виконане відповідачем протягом 6 місяців після завершення робіт на підставі акта приймання виконаних робіт від 27.06.2014 № 194/50/332, тобто до 27.12.2014.

Таким чином, урахувавши положення частини 2 статті 625 ЦК України та здійснивши арифметично вірний перерахунок заявлених позивачем до стягнення 3% річних та інфляційних втрат, Верховний Суд переглядаючи судові рішення ухвалені у справі № 910/5909/17 зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача 3 % річних у сумі 5 880,70 грн та інфляційних втрат у сумі 58 160,19 грн.

Причиною спору у справі № 914/1438/17 (на постанову Верховного Суду в якій також скаржник послався у касаційній скарзі) стало питання наявності або відсутності підстав для стягнення заявлених позивачем сум боргу за надані транспортні послуги по перевезенню вантажів.

Скасовуючи судові рішення ухвалені у справі № 914/1438/17 за позовом фізичної особи-підприємця Імшеницької Тетяни Степанівни до Приватного підприємства "Мокоша" про стягнення 14 553,00 грн боргу за надані транспортні послуги та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що судами залишено поза увагою та не досліджено: чи були фактично надані позивачем послуги з перевезення вантажу за маршрутом Серпц (РL)- Томашув-Любельські (РL) - м. Львів (Україна) вартістю понад 13 447 грн; чим зумовлена різниця в сумі, визначеній у замовленні від 24.04.2017 № 1, та в актах виконаних робіт № 150 С та №150-1 С; які послуги з перевезення та в які періоди були фактично надані позивачем; які транспортні послуги фактично прийнято відповідачем, їх обсяг та вартість (зокрема, чи прийнято ним послуги, виконані понад визначений у актах виконаних робіт від 03.05.2017 обсяг, якщо такі послуги надавалися, хоча б й без відображення їх в акті виконаних робіт, підписаному сторонами).

Причиною спору у справі № 910/8075/15-г (за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕНЕРГОБЕЗПЕКА" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІПП-ЦЕНТР") стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення 2 025 366,00 грн основного боргу, 671 184,00 грн пені, 1 465 565,72 грн інфляційних втрат, 189 268,65 грн 3 % річних за договором.

Спірним питанням у цій справі № 914/1438/17 була відмінність пунктів 3.2 договору. Так, за редакцією ТОВ "ІПП-ЦЕНТР" (пункт 3.2 Договору), такий строк настає протягом 30 календарних днів після отримання замовником звіту про виконання етапу робіт, затвердженого висновком державної технічної експертизи, а за редакцією ТОВ "ЕНЕРГОБЕЗПЕКА" (пункт 3.2 Договору), такий звіт не потребує затвердження висновком державної технічної експертизи. Зазначені обставини стали підставою для призначення господарським судом міста Києва судової технічної експертизи документів; за результатами проведеного дослідження у висновку експертів зазначено, що другий аркуш договору як у редакції позивача, так і в редакції відповідача відрізняються від першого та третього аркушів за використаним друкуючим пристроєм (засобом друку) або за часом друку. Тобто ідентичність другого аркушу (де викладено пункт 3.2 Договору) встановити не вдалося.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду про часткове задоволення позовних вимог та відмовляючи у їх задоволенні, апеляційний господарський суд дійшов висновку про помилковість посилань суду першої інстанції на те, що наявність різних редакцій пункту 3.2 Договору та наявність підписаних актів здавання-приймання є достатньою підставою для виникнення у ТОВ "ІПП-ЦЕНТР" обов`язку з оплати виставлених ТОВ "ЕНЕРГОБЕЗПЕКА" рахунків, оскільки вони суперечать положенням пункту 3.2 Договору (у редакціях обох сторін Договору) та положенням статей 6, 627, 894 ЦК України. Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції про те, що, підписавши спірні акти здавання-приймання робіт, ТОВ "ІПП-ЦЕНТР" фактично погодило виконання таких робіт за вказаною в кожному окремому акті ціною, оскільки акт не може вважатися додатковою угодою про зміну ціни Договору в розумінні статті 654 ЦК України. Апеляційним судом зазначено, що правовий аналіз наведених норм права та умов договору у даному випадку свідчить про те, що поведінка ТОВ "ІПП-ЦЕНТР" як до судового розгляду, так і під час судового провадження не можне кваліфікуватися як конклюдентні дії в частині прийняття робіт за актами та погодження зміни ціни Договору.

Таким чином, суд апеляційної інстанції визнав передчасним висновок суду першої інстанції про те, що ТОВ "ЕНЕРГОБЕЗПЕКА" належними та допустимими доказами доведено, а ТОВ "ІПП-ЦЕНТР" не спростовано обов`язок останнього здійснити оплату вартості робіт у розмірі 2 025 366,00 грн, оскільки вказані висновки суперечать пунктам 3.1, 3.2 Договору, яка співпадає у редакціях обох сторін, та положенням статей 6, 627, 654, 843, 844, 892, 893, 894 ЦК України, а тому дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення вартості робіт у розмірі 2 025 366,00 грн не підлягають задоволенню. У зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог у частині стягнення основної суми заборгованості суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що похідні вимоги про стягнення 671 184,00 грн пені, 1 465 565,72 грн інфляційних втрат, 189 268,65 грн 3 % річних також не підлягають задоволенню.

Верховний Суд, переглядаючи постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.04.2019 у справі № 910/8072/15-г, погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

Причиною спору у справі № 922/2577/18 (за позовом Фізичної особи-підприємця Журби Юрія Олександровича до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тома") стала наявність заборгованості у сумі 264 351,72 грн, з урахуванням індексу інфляції на суму 87 236,07 грн, 3 % річних на суму 20 598,29 грн, усього у сумі 372 186,08 грн за договором поставки обладнання від 19.08.2015 № 04/08.

Верховний Суд, переглядаючи постанови Східного апеляційного господарського суду від 21.05.2019 у справі № 922/2577/18 виходячи з умов укладеного сторонами договору, зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що обов`язок покупця щодо сплати 30 % залишкової суми вартості одиниці товару виникає після введення товару в експлуатацію і підписання акта прийому-передачі. При цьому, виходячи з встановлених судами обставин справи, а саме дати запуску обладнання - 27.12.2015, саме з цієї дати, як правильно визначили суди попередніх інстанцій, у покупця виник обов`язок зі сплати 30 % залишкової суми вартості одиниці товару. Верховний Суд зауважив про обґрунтованість висновку судів попередніх інстанцій про те, що непідписання акта прийому-передачі з боку покупця не може розцінюватися як підстава для звільнення від обов`язку оплатити товар. Враховуючи, що сторонами не заперечується факт несплати Відповідачем зазначеної суми та відповідні докази протилежного судам не надані, Верховний Суд зазначив про обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про підставність позовних вимог в частині стягнення 205 590,00 грн 30 % залишкової вартості товару.

Водночас суд касаційної інстанції наголосив, що суди під час розгляду справи № 922/2577/18 не дослідили, залишили поза увагою та не з`ясували, чи встановлений договором окремо строк виконання зобов`язання зі сплати передплати, а також коли саме зазначене зобов`язання мало бути виконано Відповідачем та чи пов`язували сторони Договору виконання зазначеного обов`язку покупцем саме з моментом введення товару в експлуатацію. З огляду на що висновки судів попередніх інстанцій щодо застосування позовної давності є передчасними та такими, що здійснені за неповно досліджених зібраних у справі доказів та надання їм належної правової оцінки. За наведених обставин передчасними також є і висновки суду апеляційної інстанції про наявність підстав для стягнення з Відповідача 87 326,07 грн інфляційних втрат та 20 598,29 грн 3 % річних у заявленому розмірі. Враховуючи викладене, Верховний Суд зазначив, що постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення 29 710,00 грн, а також 87 326,07 грн інфляційних втрат та 20 598,29 грн 3 % річних підлягає скасуванню, а справа в цій частині підлягає передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Причиною спору у справі № 904/9334/17 (на постанову Верховного Суду в якій також скаржник послався у касаційній скарзі) слугувало те, що за умовами договору купівлі-продажу від 20.10.2016 № 9088АТ щодо попередньої оплати вартості товару позивач здійснив перерахування відповідачу грошових коштів двома платежами: 24.10.2016 на суму 50 000,00 грн і 16.11.2016 на суму 1 000 000,00 грн. У зв`язку з існуванням обставин, які зумовили неможливість виконання зазначеного договору, відповідач повідомив позивача про розірвання договору купівлі-продажу і залишення у своєму розпорядженні суми першого платежу. Відповідач повернув позивачу грошові кошти у розмірі 682 008,46 грн. Позивач вважає, що залишок грошових коштів, які є надмірно сплаченими ним за договором купівлі-продажу становить 317 991,54 грн та підлягають стягненню з відповідача.

Верховний Суд, залишаючи без змін рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.03.2018 у та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 03.07.2018 у справі № 904/9334/17 про відмову у задоволенні позовних вимог погодився із висновками судів про відсутність правових підстав для стягнення спірної грошової суми, оскільки відповідач правомірно повернув позивачу зі сплачених 1 050 000,00 грн грошові кошти в розмірі 682 008,46 грн, а решта грошових коштів не підлягає поверненню, оскільки становить суму першого платежу за умовами графіку оплати товару, яка не підлягає поверненню у разі розірвання продавцем договору в односторонньому порядку згідно з умовами пункту 6.3 договору купівлі-продажу від 20.10.2016 № 9088АТ.

Верховний Суд відхилив аргументи позивача про те, що між сторонами, у спрощений спосіб, було внесено зміни до Договору в частині розмірів сум здійсненних платежів, оскільки, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, у матеріалах справи відсутні докази надіслання будь-якою із сторін пропозиції про внесення змін до Договору. При цьому, Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом (стаття 654 ЦК України) зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється.

Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що перерахування позивачем коштів на підставі виставлених відповідачем рахунків на суму 50 000,00 грн та 1 000 000,00 грн не є підставою вважати внесення сторонами змін до умов Договору у спрощений спосіб в частині розмірів сум здійснених платежів.

Таким чином, встановивши, що відповідач правомірно повернув позивачу зі сплачених 1 050 000,00 грн. грошові кошти в розмірі 682 008,46 грн., оскільки сторони на власний розсуд у Договорі визначили розмір першого платежу, а саме, суму 14 250,00 доларів США, що еквівалентно 366367,50 грн., тому решта грошових коштів не підлягає поверненню, так як становить суму першого платежу за умовами графіку оплати Товару, яка не підлягає поверненню у разі розірвання Продавцем Договору в односторонньому порядку згідно з умовами пункту 6.3 Договору, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення позову.

Натомість, як уже зазначалося, причиною спору у справі № 910/12348/17, яка переглядається, стала сплата позивачем інвестицій понад розмір, визначений Інвестиційним договором.

Апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову у справі, встановив, що із обставин та матеріалів справи убачається, що ТОВ "Сівер-Буд" отримало проінвестовану площу у повному обсязі. Позивач, звертаючись з даним повозом до суду, зазначив, що зобов`язання за інвестиційним договором в частині сплати коштів було встановлено умовами договору та виконано позивачем у більшому ніж того передбачає укладений договір розмірі, у зв`язку з чим у відповідача виник обов`язок повернути надмірно сплачені кошти за інвестиційним договором, який в свою чергу не був виконаний відповідачем, посилаючись при цьому на загальні норми щодо виконання зобов`язання за договором, а саме положення статей 11, 509, 526, 527, 610, 626, 627, 628, 629 ЦК України. Разом з тим, дослідивши положення Інвестиційного договору, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що з цих підстав позов задоволенню не підлягає.

Крім того, посилаючись на положення статті 654 ЦК України, згідно з якою зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту, апеляційний господарський суд проаналізував положення спірного Інвестиційного договору та дійшов висновку, що з моменту підписання додаткової угоди від 18.07.2005 № 2 обов`язкового укладення додаткової угоди щодо зміни суми інвестицій не передбачалося, а відтак оплата рахунків-фактур є фактичним погодженням зміни розміру інвестицій.

З огляду на викладене Верховний Суд відхиляє як помилкові посилання скаржника на висновки щодо застосування норм права (статті 654 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладені у зазначених постановах Верховного Суду, оскільки, хоча судами у зазначених справах та справі, що переглядається було застосовано положення статті 654 ЦК України, проте зміст правовідносин, їх предмет, підстави та правове регулювання, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у зазначених справах, і у справі, яка переглядається, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність правовідносин у таких справах.

З огляду на викладене, підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Щодо решти доводів, викладених ТОВ "Сівер-Буд" у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що умовою для застосування положень пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлена скаржником підстава для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України не підтвердилася.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сівер-Буд"</a> на рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2020 у справі № 910/12348/17 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ