Постанова

від 06.04.2021 по справі 344/3593/19

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 344/3593/19

Провадження № 22-ц/4808/245/21

Головуючий у 1 інстанції Пастернак І. А.

Суддя-доповідач Девляшевський

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2021 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Девляшевського В.А.,

суддів: Бойчука І.В., Фединяка В.Д.,

секретаря: Єлісевич О.М.,

з участю: позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , третьої особи - ОСОБА_3 , представника ТзОВ «Дімекс» - Солопа В.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ Дімекс , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування наказів, відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду, ухвалене головуючою суддею Пастернак І.А. 18 листопада 2020 року, повний текст якого складено 30 листопада 2020 року,

в с т а н о в и в:

У лютому 2019 року ОСОБА_1 пред`явив до ТОВ Дімекс , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 , позов про визнання незаконними та скасування наказів, відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги були мотивовані тим, що з відповідачем ТОВ Дімекс він перебуває у трудових відносинах з 01 жовтня 2000 року на посаді заступника директора. Затвердженої посадової інструкції його обов`язків протягом 19 років існування фірми на даному підприємстві не було. Вказував, що впродовж усього періоду з часу заснування фірми у нього з директором ОСОБА_4 виникали суперечки щодо організації діяльності товариства і він, як сторона сім`ї, яка володіє 50% корпоративних прав товариства, відстоював позицію колективного обговорення та прийняття найбільш важливих питань зборами фактичних співвласників фірми. Позивач зазначив, що 01 лютого 2019 року ОСОБА_4 на підставі ч. 1, 2 ст. 42 ЗУ Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю і Статуту ТОВ Дімекс з метою визначення обов`язків заступника директора та при необхідності укладення з ним договору видав наказ №9, яким зобов`язав його щоденно по закінченню робочого дня, надавати звіт в письмовій формі на ім`я директора про фактично виконану роботу за відповідний робочий день та час, який був витрачений на її виконання. З метою одержання відповідних пояснень по суті вказаного наказу він 04 лютого 2019 року звернувся до директора ОСОБА_4 , однак будь-яких пояснень на час подачі позову не отримав. 07 лютого 2019 року директор ОСОБА_4 видав наказ №14, яким зобов`язав його забезпечити своєчасне і точне виконання наказу №9 від 01 лютого 2019 року, згідно ч.1 ст. 39 Кодексу Законів про працю України надати письмові пояснення, по якій причині 01.02., 04.02., 05.02., 06.02.2019 року проігноровано і не надано в письмовій формі звіти про фактично виконану роботу за відповідний робочий день. Посилаючись на те, що він не є посадовою особою товариства, а також на те, що видані відповідачем ОСОБА_4 накази винесені з порушенням ст. 31 КЗпП України, позивач ОСОБА_1 просив визнати незаконними і скасувати накази директора ТОВ Дімекс №9 від 01 лютого 2019 року та №14 від 07 лютого 2019 року, а також відшкодувати йому завдану моральну шкоду, яку він оцінив у розмірі 5 000 грн. Також просив стягнути з ТОВ Дімекс судові витрати.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 18 листопада 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, судом першої інстанції не було враховано того, що він не є посадовою особою ТОВ Дімекс , що в свою чергу виключає можливість та необхідність укладення із ним певних договорів в порядку та з підстав, визначених ч.2 ст. 42 ЗУ Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю . А тому, на його думку, у відповідача були відсутні правові підстави для ухвалення спірного наказу №9. На думку позивача ОСОБА_1 , оскаржувані накази суперечать ст. 31 КЗпП України, оскільки покладені на нього зобов`язання в наказі №9 не обумовлені трудовим договором. Також апелянт зауважує, що він працює на посаді заступника директора ТОВ Дімекс з 01 жовтня 2000 року на підставі безстрокового трудового договору, що був укладений в усній формі, і впродовж усього часу ТОВ Дімекс не надавало жодних посадових інструкцій відносно посади заступника директора. Вважає, що справжньою метою видання спірних наказів є намагання створити для нього умови та обставини для його звільнення з підприємства. Вважає, що спірні питання могли б бути вирішенні шляхом впровадження посадової інструкції, а не шляхом видання спірних наказів. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що він після ознайомлення із наказом №9 двічі звертався до директора ОСОБА_4 із заявами про надання належним чином розробленої відповідно до структури та затвердженої згідно до процедури ТОВ посадової інструкції для посади заступника директора, оскільки саме посадова інструкція є тим документом, в якому обумовлюється та конкретизується увесь обсяг обов`язків та прав працівника. Крім того, позивач звертає увагу суду на те, що оскаржені накази прийняті директором ОСОБА_4 одноособово, всупереч інтересів та волевиявлення іншого співвласника ОСОБА_3 , яка володіє 50 % корпоративних прав ТОВ Дімекс і яка погодилась із його твердженнями про неправомірність дій ОСОБА_4 , про що свідчить її лист-відповідь від 26 лютого 2019 року. Посилаючись на вищенаведене, апелянт ОСОБА_1 просить оскаржене рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному об`ємі.

Відповідачі правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направляли, що не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Разом з тим, відповідач ОСОБА_4 надіслав на адресу суду заяву, у якій доводи апелянта заперечує. Додатково вказує, що позивачем не надано ніяких доказів порушення його трудових прав, моральних страждань та втрату нормальних життєвих зв`язків. Також ОСОБА_4 зазначив, що одноосібним виконавчим органом ТОВ Дімекс є директор, тобто він, а тому винесення оскаржених наказів є позицією посадової особи ТОВ Дімекс та відповідає інтересам товариства в цілому. Рішення суду вважає законним та обґрунтованим, а тому просить залишити його без змін.

В засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з наведених в ній мотивів. Додатково вказав, що відповідач неправомірно виніс спірні накази, оскільки підстав для їх винесення у нього не виникало впродовж двадцяти років з дня існування товариства.

Представник ОСОБА_1 крім того зазначив, що оскаржені накази порушують трудові права позивача, оскільки покладають на нього додаткові обов`язки. На його думку, згадані вище накази директора господарського товариства, які видані з порушенням правових норм КзпП України, ЗУ Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю і Статуту ТОВ Дімекс , є дискримінаційними по суті.

Рішення суду ОСОБА_1 та його представник вважають незаконним та необґрунтованим, а тому просять його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Представник ТзОВ Дімекс , який одночасно є і представником співвідповідача у даній справі ОСОБА_4 , доводи апеляційної скарги заперечив. На його думку, твердження позивача про те, що оскаржені накази директора товариства порушують його трудові права, є безпідставними. Рішення суду першої інстанції вважає законним, а тому просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_3 апеляційну скаргу ОСОБА_1 підтримала, вказуючи на те, що вона як співвласник ТОВ Дімекс не погоджувалась із винесенням директором ОСОБА_4 спірних наказів. Вважає, що ці накази порушують не тільки правові норми КзПП України, а й положення Статуту господарського товариства «Дімекс» .

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_1 та його представника, представника відповідачів та третьої особи - ОСОБА_3 , перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що видаючи оскаржувані накази №9 від 01 лютого 2019 року та №14 від 07 лютого 2019 року, директор ТОВ Дімекс діяв на підставі та в межах наданих йому чинним законодавством та Статутом ТОВ Дімекс повноважень, і у спосіб, встановлений законом. Тому відсутні підстави для визнання незаконними та скасування вищезгаданих наказів, а також визнання незаконними дій директора ТОВ Дімекс Зінюка Є.Я. щодо їх ухвалення. Також суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову у відшкодуванні моральної шкоди у розмірі 5000,00 грн, оскільки дана позовна вимога є похідною від первісних позовних вимог, у задоволенні яких судом відмовлено. З цими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується з огляду на таке .

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам судове рішення в даній справі не відповідає.

В статті 3 КзпП України зазначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Отже, накази, які видає адміністрація господарського товариства, повинні в першу чергу відповідати вимогам норм КЗпП України.

Основою для трудових правовідносин є трудовий договір, який одержав загальне поширення. Відповідно до ст.2 КзпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення договору про роботу на підприємстві, в установі, організації. Права працівників, викладені у частині другій ст.2 КзпП України також реалізується через конкретні правові норми.

Згідно ч.1 статті 21 КзпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати працівникові належні умови праці. На практиці трудовий договір не завжди укладається у письмовій формі.

В статті 29 КзпП України зазначено, що до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце, роз`яснити працівникові його права й обов`язки та проінформувати під розписку про умови праці.

У випадку невиконання вимог названої правової норми роботодавець не може ставити в вину працівникові та притягати його до дисциплінарної відповідальності у випадку невиконання обов`язків, які не обумовлені трудовим договором. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі №452/970/17.

Обов`язки, права та відповідальність працівників закріплюють у посадових (робочих) інструкціях. Посадова інструкція - це організаційно-правовий документ, в якому визначено основні завдання, обов`зки. Права і відповідальність працівника при виконанні роботи на певній посаді (за відповідною професією). Посадова інструкція має бути розроблена для всіх посад, передбачених штатним розписом. Наявність посадових інструкцій є обов`язковою на кожному підприємстві, а їх відсутність є порушенням законодавства про працю України. Завдяки наявності посадових інструкцій працівник чітко розуміє яких результатів від нього чекають, як оцінюватиметься його робота, яку відповідальність передбачено за невиконання встановлених вимог. Відсутність посадової інструкції - це порушення ст.29 КЗпП України.

Встановлено, що при прийнятті 01 жовтня 2000 року на роботу на посаду заступника директора господарського товариства «Дімекс» наказом № 8 від 30.09.2000 ОСОБА_1 не ознайомили з посадовою інструкцією (т.1 а.с.11). Такої посадової інструкції у ТзОВ Дімекс тоді не було розроблено і затверджено. Відсутня така інструкція й на даний час. Це підтверджено перевіркою інспекції праці (лист - т.1 ,а.с. 63). Отже, посадові обов`язки ОСОБА_1 документально не було конкретизовано і визначено. Однак, за усною угодою з керівником товариства ОСОБА_1 на посаді його заступника з часу прийняття на роботу виконував такі обов`язки: постачання товарів з відрядженнями до Львова, Києва, Тернополя, технічний супровід експлуатації автомобільної та навантажувальної техніки, робота з Укрзалізницею з питань перевезення вантажів, забезпечення співпраці та щомісячної звітності з енергопостачальниками підприємства, робота з рекламними агенціями.

Статтею 31 КЗпП України заборонено вимагати виконання роботи, не обумовленої трудовим договором.

Згаданими вище наказами директора ТОВ Дімекс №9 від 01 лютого 2019 року та №14 від 07 лютого 2019 року ( в редакції наказу № 15 від 25 лютого 2019 року) ОСОБА_1 зобов`язано щоденно у письмовій формі звітуватись за виконану роботу та час, витрачений на неї. Видання таких наказів може свідчити про намір директора вивчити роботу заступника, що безумовно є правом адміністрації підприємства. В наказі № 9 від 01.02.2019 конкретизовано, що метою такого заходу є визначення обов`язків заступника директора ТОВ «Дімекс» ОСОБА_1 та при необхідності укладення з ним договору на підставі ч.2 ст. 42 ЗУ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» .

Колегія суддів констатує, що згадані вище накази фактично видані для обліку робочого часу та виконаної роботи заступника директора, для фотографії та хронометражу його робочого часу. Слід зауважити, що облік робочого часу фактично відпрацьованого кожним працівником- це обов`язок адміністрації підприємства. Це стосується суб»єктів господарювання усіх форм власності. Для обліку використання робочого часу працівників застосовується табель робочого часу визначеної форми, затвердженої Державним Комітетом статистики. Однак, в залежності від специфіки та виду діяльності підприємства, установи, організації він може бути доповнений іншими необхідними відомостями, які мають значення для нарахування зарплати.

Адміністрація також вправі у встановленому порядку організовувати і проводити фотографію і хронометраж робочого часу працівників для покращення організації їх роботи. Однак, на переконання колегії суддів, покладення в односторонньому порядку на працівника, робота якого досліджується, обов`язку щодо хронометражу його робочого часу та облікування виконаної роботи виходить за межі трудової угоди.

Приймаючи до уваги вищенаведене, колегія суддів вважає, щодиректор господарського товариства без згоди ОСОБА_1 не мав правової підстави для видачі згаданих вище наказів, якими на працівниканеправомірно покладено додаткові обов`язки. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 щодо визнання названих вище наказів незаконними, суд першої інстанції зазначених обставин не врахував, допустивши порушення норм матеріального права.

Що стосується вимоги щодо стягнення моральної шкоди, то колегія суддів зауважує таке.

Частиною 3 ст. 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сімї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно із ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Таким чином, частина перша статті 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв`язку та вини заподіювача.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

В постанові від 15.04.2020 року у справі №438/978/17 (провадження №61-2665св19) Верховний Суд вказує, що зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

Відшкодування моральної шкоди, як вид відповідальності роботодавця за заподіяну працівникові моральну шкоду, передбачає наявність умов і підстав її настання: вина роботодавця, факт порушення роботодавцем законних трудових прав особи, протиправність діяння заподіювача моральної шкоди, причинний зв`язок між протиправною поведінкою роботодавця і моральною шкодою.

Лише наявність усіх чотирьох умов є підставою для задоволення позову про відшкодування моральної шкоди. Відсутність хоча б однієї з зазначених умов свідчить про необґрунтованість та недоведеність відповідних позовних вимог.

Верховний Суд зазначає, що лише констатація факту про завдання моральної шкоди позивачу не може бути беззаперечною підставою для її відшкодування без доведеності її заподіяння та наявного причинного зв`язку між діями роботодавця та наслідками.

Виходячи з аналізу наведених норм права та матеріалів справи, апеляційний суд проходить до висновку про відсутність сукупності умов і підстав, які б давали право на відшкодування позивачу моральної шкоди роботодавцем. А тому в задоволенні вказаної вимоги необхідно відмовити.

Оскільки рішення суду першої інстанції в даній справі ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, воно не може бути залишено в законній силі.

Керуючись ст. ст. 268, 374, 376, 381- 383, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Івано-Франківського міського суду від 18 листопада 2020 року скасувати. Ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати незаконними накази директора ТОВ Дімекс №9 від 01 лютого 2019 року та №14 від 07 лютого 2019 року.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з дня її проголошення, і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного її тексту.

Суддя-доповідач В.А. Девляшевський

Судді: І.В. Бойчук

В.Д. Фединяк

Повний текст постанови складено 16 квітня 2021 року.