Постанова

від 20.05.2021 по справі 440/6188/20

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Головуючий І інстанції: Т.С. Канигіна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2021 р. Справа № 440/6188/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді Чалого І.С.,

Суддів: Катунова В.В. , Ральченка І.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної судової адміністрації України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.01.2021, м. Полтава, повний текст складено 15.01.21 по справі № 440/6188/20

за позовом ОСОБА_1

до Полтавського апеляційного суду, треті особи: Державна судова адміністрація України , Головне управління Державної казначейської служби України у Полтавській області

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

29.10.2020 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Полтавського апеляційного суду (далі - відповідач), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Державна судова адміністрація України (далі - ДСА України, третя особа-1), Головне управління Державної казначейської служби України в Полтавській області (далі - ГУ ДКСУ в Полтавській області, третя особа-2) про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, а саме просить визнати протиправними дії Полтавського апеляційного суду щодо відмови у здійсненні донарахування та виплаті суддівської винагороди судді Полтавського апеляційного суду ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 на підставі частин другої та третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2020, із застосуванням регіонального коефіцієнту 1,1 та надбавку за вислугу років 70% від посадового окладу, з врахуванням отриманих з цей період сум; зобов`язати Полтавський апеляційний суд провести нарахування та виплату судді Полтавського апеляційного суду ОСОБА_1 недоотриманої суддівської винагороди за квітень 2020 року - 56878, 87 грн, травень 2020 року - 149307 грн, червень 2020 року - 149307 грн, липень 2020 року - 149307 грн, серпень 2020 року - 52257, 45 грн, з утриманням із цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті; допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць; зобов`язати відповідача подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 15.01.2021 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправними дії Полтавського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням обмеження розміру суддівської винагороди, передбаченого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".

Зобов`язано Полтавський апеляційний суд провести перерахунок суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 27.08.2020, обчисливши її відповідно до вимог статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", та здійснити її виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових платежів.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звернення рішення до негайного виконання в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць.

Відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, третя особа - Державна судова адміністрація України подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказав, що задовольняючи позов, суд першої інстанції не надав належної оцінки обґрунтуванням відповідача щодо правомірності своїх дій як державного органу та розпорядника бюджетних коштів нормами бюджетного законодавства, які він при здійснення своїх функцій має неухильно дотримуватися. Стверджує, що ДСА України в Харківській області як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня не мало правових підстав для невиконання вимоги ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" про застосування обмеження максимального розміру, у тому числі суддівської винагороди 10 мінімальними заробітними платами, так і надалі нараховувати і виплачувати суддівську винагороду всупереч вказаній нормі. Положення ч. 1, 3 ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 № 294-ІХ зі змінами (про застосування обмеження максимального розміру заробітної плати 10 мінімальними заробітними платами) втратили чинність на підставі Рішенням Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28.08.2020 як такі, що не відповідають Конституції України (неконституційними), з дня ухвалення такого рішення - 28.08.2020. У період з 18.04.2020 по 27.08.2020 норма про застосування обмеження суддівської винагороди 10 мінімальними заробітними платами була чинною та підлягала виконанню. Отже, Управління, здійснюючи нарахування та виплату суддівської винагороди суддям за рахунок бюджетних коштів, не могло здійснювати її нарахування, ігноруючи норми бюджетного законодавства.

Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Відповідно до приписів ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглядається в порядку письмового провадження.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що згідно з Указом Президента України "Про переведення суддів" від 28.09.2018 №297/2018 позивача переведено на роботу на посаду судді апеляційного суду Полтавської області /а.с. 14-17/.

Указом Президента України №452/2017 від 29.12.2017 "Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах" ліквідовано апеляційний суд Полтавської області та утворено Полтавський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Полтавську область, з місцезнаходженням у місті Полтава.

Відповідно до наказу Полтавського апеляційного суду від 02.10.2018 №08-03/01 позивача зараховано до штату Полтавського апеляційного суду з 02.10.2018, з окладом згідно з штатним розписом; вирішено виплачувати з 02.10.2018 ОСОБА_1 щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 70% посадового окладу (стаж роботи - 31 рік, 19 днів, з них на посаді судді - 22 роки, 20 днів) /а.с. 49-53/.

Наказом Полтавського апеляційного суду від 07.07.2020 №4.7-12/73 позивачу надано додаткову оплачувану відпустку за 2020 рік тривалістю 15 календарних днів, з 03.08.2020 до 17.08.2020 включно /а.с. 54/.

Учасниками справи не заперечується та обставина, що за період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року позивачу нараховано суддівську винагороду з урахуванням суми обмеження суддівської винагороди максимальним розміром 47230 грн на місяць, що підтверджується копією довідки від 12.10.2020, виданої Полтавським апеляційним судом (а.с. 11).

Не погодившись з діями відповідача щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, діючи всупереч приписів статей 19 та 130 Конституції України, порушив приписи чинного законодавства України та виплатив суддівську винагороду у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України "Про судоустрій і статус суддів", а саме з обмеженням сумою 47230 грн з урахуванням утримань з цих сум, передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті, замість належної до виплати суми, чим порушив права позивача.

Позивачем рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог не оскаржується.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", які у поєднанні (системному зв`язку) дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.

Частиною 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, що повністю узгоджується з приписами ч. 2 ст. 130 Конституції України.

Зазначені конституційні запобіжники мають на меті унеможливлення свавільного встановлення або зміни законодавцем розміру винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.

Відповідно до частини 2 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Частиною 9 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Отже, розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.

За таких обставин, з огляду на приписи ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" розмір суддівської винагороди, зокрема і граничний розмір останньої можуть визначатись виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

Колегія суддів акцентує увагу, що зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період не вносилися, отже законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було.

Натомість, 12 березня 2020 року набрала чинності Постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX (надалі - Закон № 553-ІХ), яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29 такого змісту:

"Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині 1 цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)".

Колегія суддів з цього приводу зазначає, що Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" не є Законом про судоустрій, виключно яким відповідно до ч. 2 ст. 130 Конституції України може встановлюватись розмір винагороди судді, а тому у відповідача були відсутні правові підстави для застосування його положень при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди, яка, як одна із складових гарантій незалежності суддів, не може бути змінена чи врегульована іншим законом, ніж змінами до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Нормотворчі колізії є непоодиноким явищем всередині системи права, тому якщо усе ж склалася ситуація із суперечливим правовим регулюванням, як-от як у цій справі, її вирішення, на думку колегії суддів, має ґрунтуватися на підході, відповідно до якого перевагу у застосуванні має спеціальна правова норма, якщо її видання передбачено актом вищої юридичної сили.

Отже, для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 553-ІХ.

На такий аспект законодавчого регулювання та правозастосування звернув увагу Верховний Суд у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що набрання 18 квітня 2020 року чинності Законом № 553, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік "доповнено статтею 29 зазначеного вище змісту, не змінило правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, а тому у відповідача були відсутні законні підстави для обмеження розміру суддівської винагороди.

Натомість, відповідач всупереч приписам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" застосував до спірних правовідносин положення статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими ці відносини, як зазначалось вище, не регулюються, внаслідок чого безпідставно обмежив розмір суддівської винагороди позивача та в період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року виплачував зазначену винагороду в обмеженому розмірі.

З наведених вище підстав, колегія суддів відхиляє доводи заявника апеляційної скарги, адже набрання 18 квітня 2020 року чинності Законом № 553 не змінило правового регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, оскільки Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" розмір винагороди судді за приписами ч. 2 ст. 130 Конституції України не регулюється, а тому розмір суддівської винагороди станом як на 18 квітня 2020 року, так і в подальшому у період існування спірних правовідносин повинен був визначатися виключно за положеннями статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Відповідач навіть після набрання чинності Законом № 553 та доповненням Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" статтею 29 повинен був діяти виключно в межах приписів ч. 2 ст. 130 Конституції України, тобто застосовувати для обчислення розміру винагороди судді виключно положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Натомість, останній жодних норм стосовно можливості обмеження розміру винагороди судді не містить.

З огляду на викладене, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування вимог статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України.

Доводи ДСА України в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обґрунтуванням щодо правомірності дій як розпорядника бюджетних коштів нормами бюджетного законодавства, які він при здійснення своїх функцій має неухильно дотримуватися, колегія суддів відхиляє, адже суд першої інстанції в рішенні належним чином мотивував відхилення таких аргументів.

За правилами частин третьої, четвертої статті 148 Закону № 1402-VIII, ДСА України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.

Відповідно до статті 149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону № 1402-VIII можна дійти висновку, що виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких (зокрема щодо Полтавського апеляційного суду) є ДСА України. Відповідач як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі (на 2020 рік).

Так, на запит суду апеляційної інстанції згідно ухвали суду від 06.04.2021 Державною судовою адміністрацією України повідомлено, що зміни до кошторису Полтавського апеляційного суду стосовно зменшення бюджетних асигнувань за КЕКВ 2111 "Заробітна плата" Державною судовою адміністрацією у 2020 році не вносились.

Варто також зазначити, що, обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", всупереч вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII, а також юридичній позиції Конституційного Суду щодо незалежності суддів, законодавець зумовив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у цій справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України та Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії суддів. Однак, необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів.

Аргументи апеляційної скарги про те, що положення Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, а тому у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 норма про застосування обмеження суддівської винагороди 10 мінімальними заробітними платами була чинною та підлягала виконанню, колегія суддів уважає помилковими .

З цього приводу суд зазначає, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість до правовідносин стосовно суддівської винагороди застосовувати інші Закони. Від так ухвалення Конституційним Судом України рішення, яким визнано неконституційним положення Закону України "Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, ще раз підтверджує правомірність висновків суду про протиправність дій відповідача в обмеженні виплати суддівської винагороди, але до спірних правовідносин в цій справі необхідно застосовувати спеціальне законодавство (статтю 135 Закону № 1402-VIII) та норми Конституції України як прямої дії.

Колегія суддів уважає такими, що не заслуговують на увагу доводи заявника апеляційної скарги на правові позиції Конституційного Суду України, викладені в рішенні від 26.12.2011 № 20-рп/2011, 25.01.2012 № 3-рп/2012 та від 27.11.2008 № 26-рп/2008, про те, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.

На противагу доводам в апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції акцентує увагу на те, що Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналіз у відповідних правових норм та фактичних обставин справи колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Зважаючи на результати апеляційного перегляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.01.2021 по справі № 440/6188/20 залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач І.С. Чалий Судді В.В. Катунов І.М. Ральченко