Ухвала

від 20.05.2021 по справі 916/2276/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

20 травня 2021 року

м. Київ

Справа № 916/2276/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І.М. (головуючий), Колос І.Б., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,

представників учасників справи:

позивача - Мехед М.І. (протокол загальних зборів учасників товариства

від 20.05.2020),

відповідача - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Діавіта"

на рішення господарського суду Одеської області від 30.11.2020 та

постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021,

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Діавіта"

до комунального некомерційного підприємства "Одеська обласна клінічна лікарня" Одеської обласної ради"

про стягнення боргу за договорами про закупівлю у сумі 10 037 682,73 грн.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Діавіта" (далі - ТОВ "Діавіта", позивач) звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Комунального некомерційного підприємства "Одеська обласна клінічна лікарня" Одеської обласної ради" (далі - Лікарня, відповідач) про стягнення заборгованості в загальній сумі 833 253,49 грн, у т.ч. основного боргу - 653 950,00 грн, пені - 112 749,40 грн, штрафу - 45 776,50 грн, 3% річних - 9 219,62 грн, інфляційних втрат - 11 827,97 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем неналежним чином виконано умови договору про закупівлю №17/12 від 17.12.2019 в частині здійснення оплати за поставлений товар.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 07.08.2020 позовну заяву ТОВ "Діавіта" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі №916/2276/20 за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання з викликом учасників справи призначено на 03.09.2020.

01.09.2020 позивачем було подано до господарського суду клопотання про об`єднання справ №916/2276/20 та №916/2275/20 в одне провадження, яке обґрунтовано тим, що у вказаних справах позови заявлено одним позивачем до одного й того самого відповідача про стягнення заборгованості за договорами поставки.

Судом першої інстанцій встановлено, що ухвалою господарського суду Одеської області від 31.08.2020 порушено провадження у справі №916/2275/20 за позовом ТОВ "Діавіта" до Лікарні про стягнення 11 576 337,73 грн, з яких сума боргу у розмірі 9 069 300,00 грн, пеня у розмірі 1 578 058,20 грн, штраф у розмірі 634 851,00 грн, інфляційні втрати у розмірі 164 036,11 грн, 3% річних у розмірі 130 092,42 грн у зв`язку з порушенням Лікарнею умов укладеного між сторонами договору про закупівлю №257/11 від 29.11.2019 щодо повної та своєчасної оплати поставленого товару.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 03.09.2020 у справі №916/2276/20 об`єднано в одне провадження справу №916/2275/20, яка розглядається господарським судом Одеської області, зі справою №916/2276/20.

28.09.2020 від позивача на електронну адресу господарського суду Одеської області надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог в частині пені та додаткового штрафу. Відтак, з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог від 28.09.2020) позивач просив суд стягнути з відповідача: за договором про закупівлю №257/11 від 29.11.2019 суму основного боргу в розмірі 9 069 300,00 грн, інфляційні втрати в розмірі 164 036,11 грн та 3% річних у розмірі 129 349,03 грн; за договором про закупівлю №17/12 від 17.12.2019 суму основного боргу в розмірі 653 950,00 грн, інфляційні втрати у розмірі 11827,97 грн та 3% річних у розмірі 9 219,62 грн.

Рішенням господарського суду Одеської області від 30.11.2020 (суддя - Петров В.С.) у справі №916/2276/20 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставин щодо отримання Лікарнею бюджетних коштів на фінансування закупівлі саме за спірними договорами про закупівлю №257/11 від 29.11.2019 та №17/12 від 17.12.2019, а також нездійснення оплати за отриманий товар за наявністю відповідного бюджетного фінансування. Обставини, що відповідачем визнається факт поставки товару, ніяким чином не підтверджують наявність у відповідача реального фінансування видатків в бюджеті на вказані цілі.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021(колегія суддів: Головей В.М., Діброва Г.І., Разюк Г.П.) рішення господарського суду Одеської області від 30.11.2020 скасовано частково, викладено резолютивну частину рішення в такій редакції: "позов ТОВ "Діавіта" задовольнити частково. Стягнути з Комунального некомерційного підприємства "Одеська обласна клінічна лікарня" Одеської обласної ради" на користь ТОВ "Діавіта" за договором про закупівлю №257/11 від 29.11.2019 суму основного боргу в розмірі 3 945 080,58 грн, інфляційне збільшення - 71011,45 грн, 3% річних - 55 619,17 грн; за договором про закупівлю №17/12 від 17.12.2019 суму основного боргу в розмірі 59,45 грн, інфляційне збільшення - 1,08 грн, 3% річних - 0,84 грн, а також судові витрати в розмірі 61 076,59 грн по сплаті судового збору. ". В іншій частині рішення господарського суду залишено без змін. Стягнуто з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги в розмірі 91 614,88 грн.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у матеріалах справи наявна бухгалтерська виписка по рахунку відповідача, з якої вбачається, що 24.12.2019 відповідачу на його реєстраційний рахунок головним розпорядником було виділено кошти у розмірі 9 999 964,40 грн із призначенням: "МС пер.діал. програма" (т. 1, а.с. 144). В матеріалах справи також наявний лист від 31.08.2020 №К-521/809 у якому Департамент охорони здоров`я Одеської обласної державної адміністрації підтвердив, що 24.12.2019 Лікарню було профінансовано 9 999 964,40 грн, у тому числі 59,45 грн по договору №17/12 від 17.12.2019 ТОВ "Діавіта" за ДК 021:2015 33180000-5 - Апаратура для підтримання фізіологічних функцій (т.3, а.с. 67). Також матеріали справи містять лист від 30.11.2020 №К-699/1040, яким Департамент охорони здоров`я Одеської обласної державної адміністрації також підтвердив, що з 20.12.2019 до сьогодні на рахунки Лікарні для оплати медикаментів та виробів медичного призначення хворих з нирковою недостатністю методом гемодіалізу (перитоніального діалізу) перераховано 9 999 964,40 грн, із них 3 945 080,58 грн для розрахунку за договором про закупівлю від 29.11.2019 №257/11.

Суд апеляційної інстанції частково задовольняючи позовні вимоги виходив із того, що 24.12.2019 з бюджету Лікарні було перераховано - 59,45 грн для здійснення оплати за договором №17/12 від 17.12.2019 та 3 945 080,58 грн - за договором від 29.11.2019 №257/11, оскільки, вказані кошти відповідач позивачу не перерахував, то позовні вимоги в частині стягнення з Лікарні на користь ТОВ "Діавіта" основного боргу на вказану суму підлягають задоволенню (59,45 грн + 3 945 080,45 грн = 3 945 140,03 грн). Залишаючи без змін рішення суду першої інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення основного боргу у розмірі 5 778 109,97 грн (5 124 219,42 грн за договором від 29.11.2019 №257/11 + 653 890,55 грн за договором від 17.12.2019 №17/12) суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено та матеріалами справи не підтверджуються обставини щодо отримання Лікарнею бюджетних коштів на фінансування закупівлі у вказаних сумах, отже позовні вимоги в цій частині є передчасними. Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних суд апеляційної інстанції, не виходячи за межі позовних вимог (заявлених позивачем періодів нарахування - з 08.02.2020 по 28.07.2020) здійснив власний розрахунок та стягнув з відповідача на користь позивача: 3% річних у розмірі 55 619,17 грн та інфляційні втрати у розмірі 71 011,45 грн за договором про закупівлю №257/11 від 29.11.2019; 3% річних у розмірі 0,84 грн та інфляційні втрати у розмірі 1,08 грн за договором про закупівлю №17/12 від 17.12.2019.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції і постановою суду апеляційної інстанції, 14.04.2021 ТОВ "Діавіта" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило суд скасувати оскаржувані судові рішення зі справи №916/2276/20 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційну скаргу, з посиланням на приписи частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), мотивовано тим, що під час ухвалення оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій застосовано норми права (статті 218 Господарського кодексу України (далі - ГК України), частини другої статті 614, статті 617, частини першої статті 692 та статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини третьої статті 2, статті 236 ГПК України) без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 23.03.2018 у справі №904/6252/17, у постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі №11/446 та у постановах Вищого господарського суду України від 29.02.2012 у справі №37/414-14/202, від 25.07.2016 у справі №913/1051/15, від 07.07.2015 у справі №910/19256/14, від 12.08.2014 у справі №910/1606/14. Крім того, зазначає про порушення судами норм процесуального права, а саме статей 14, 42, 73-79, 86 та частини другої статті 237 ГПК України.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Розгляд цієї скарги здійснюється з урахуванням положень ГПК України у редакції від 08.02.2020.

Згідно з приписами статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги , які стали підставою для відкриття касаційного провадження , та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Лікарня у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій без змін, посилаючись, зокрема, на їх законність та обґрунтованість.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Суд зазначає, що можливість касаційного провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником у касаційній скарзі), покладається на скаржника.

Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №916/2276/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними .

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі №910/3040/16.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин . З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі №305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі №922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі №2-3007/11(абзац 20), від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц (абзац 18).

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі №910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Надаючи оцінку доводам ТОВ "Діавіта" стосовно неврахування судами попередніх судових інстанцій висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, Суд зазначає таке.

Верховний Суд відхиляє помилкові доводи ТОВ "Діавіта" про те, що оскаржувані судові рішення у справі №916/2276/20 ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23.03.2018 у справі №904/6252/17 та у постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі №11/446, оскільки: предмет та підстави позовів у зазначених справах і у справі №916/2276/20, правове регулювання спірних відносин та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично - доказової бази, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

Так, у справі, що розглядається, судами, зокрема, встановлено:

- предметом позову є стягнення з відповідача основної заборгованості, пені, штрафу, інфляційних втрат та 3% річних за поставлену продукцію згідно з умовами договорів про закупівлю №257/11 та №17/12, укладених на виконання рішення Одеської обласної ради від 21.12.2017 №580-VII "Про затвердження обласної цільової програми "Доступна медицина на 2018-2020 роки" та на виконання пункту 3.7 (Забезпечення медикаментами та виробами медичного призначення хворих з нирковою недостатністю методом гемодіалізу (перитоніального діалізу) додатку №3 до програми (Напрями діяльності та заходи щодо реалізації обласної цільової програми "Доступна медицина" на 2018-2020 роки ) за результатами проведення електронної процедури закупівель за кодом 33180000-5 - Апаратура для підтримування фізіологічних функцій організму (35000 - Магістраль для перитонеального діалізу) та за кодом 33600000-6 - Фармацевтична продукція (розчин для перитонеального діалізу);

- за змістом пунктів 4.1 договорів від 29.11.2019 №257/11 та від 17.12.2019 №17/12, сторонами погоджено здійснення оплати за двома відкладальними умовами: перша - поетапна оплати замовником поставленої продукції на підставі статті 49 Бюджетного кодексу України згідно рахунків та накладних на умовах відстрочки платежу до 30 банківських днів; друга - уразі затримки бюджетного фінансування розрахунок за поставлений товар здійснюється протягом 30 банківських днів з дати отримання замовником бюджетних коштів на фінансування закупівлі на свій реєстраційний рахунок ;

- на виконання пункту 1 частини першої статті 10, частини першої, пункту 8 частини другої статті 22, частин першої, п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" позивачем, у складі пропозиції конкурсних торгів, було надано лист-згоду з істотними умовами договору, які зазначені в проекті договору за вих. № 694 від 27.11.2019 та за вих. № 581 від 21.10.2019 ;

- відповідно до листа Лікарні від 10.04.2020 №01/01-07/959 позивачу надано інформацію щодо заборгованості за договорами №257/11 і №17/12 та повідомлено, що відповідачем неодноразово подавалися листи з копіями договорів, додаткових угод та накладних до Департаменту охорони здоров`я Одеської обласної державної адміністрації з питань оплати за поставлений товар, однак рішення стосовно оплати кредиторської заборгованості не прийнято, зазначене питання буде розглядатися на найближчій сесії Одеської обласної ради;

- відповідно до інформації Департаменту охорони здоров`я Одеської обласної державної адміністрації наданої суду у листах від 05.05.2020 та від 31.08.2020 в обласному бюджеті передбачено видатки на реалізацію обласної цільової програми "Доступна медицина на 2018-2020 роки", в межах якої запланована оплата фінансових зобов`язань Лікарні перед ТОВ "Діавіта" Департаментом охорони здоров`я Одеської обласної державної адміністрації підготовлено проект розпорядження про виділення коштів у сумі 17 311 190,81 грн для оплати витрат, пов`язаних із закупівлею медикаментів та виробів медичного призначення хворих із нирковою недостатністю методом гемодіалізу (перитоніального діалізу), у тому числі за договором про закупівлю від 17.12.2019 № 17/12;

- суд апеляційної інстанції встановив, що в матеріалах справи відсутні докази, отримання Лікарнею бюджетних коштів на фінансування закупівлі на суму 5 778 109,97 грн (5 124 219,42 грн за договором №257/11 від 29.11.2019 + 653 890,55 грн за договором №17/12 від 17.12.2019);

Суд апеляційної інстанції врахувавши умови договору, надавши оцінку листам Департаменту охорони здоров`я Одеської обласної державної адміністрації від 05.05.2020 та від 31.08.2020 та дослідивши наявну в матеріалах справи бухгалтерську виписку по рахунку відповідача, дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в розмірі 5 778 109,97 грн є передчасними, оскільки станом на день прийняття рішення у справі №916/2276/20 Лікарнею не отримано на реєстраційний рахунок бюджетних коштів на фінансування закупівлі у вказаній сумі, а отже строк виконання зобов`язань відповідача з оплати поставленої продукції на суму 5 778 109,97 грн станом на момент звернення до суду з цим позовом не настав.

Отже, зі змісту оскаржуваних рішень у справі, яка розглядається, вбачається, що в основу судових рішень покладено висновок про те, що на час проведення процедури закупівлі, так і на час укладання договорів про закупівлю №17/12 від 17.12.2019 та №257/11 від 29.11.2019 між сторонами було погоджено та досягнуто домовленості щодо оплати товару, а саме відповідно до другого речення пунктів 4.1 вказаних договорів про закупівлю: "...У разі затримки бюджетного фінансування розрахунок за поставлений товар здійснюється протягом 30 банківських днів з дати отримання замовником бюджетних коштів на фінансування закупівлі на свій реєстраційний рахунок" . Судами встановлено та не спростовано позивачем, що нездійснення відповідачем оплати за поставлену продукцію по спірним договорам обумовлено саме відсутністю бюджетного фінансування, отже вимоги про стягнення заборгованості у розмірі 5 778 109,97 грн є передчасними.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Відповідно до статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин , на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень , підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи .

Судами надано вмотивовану оцінку спірним правовідносинам та застосовано норми матеріального права, зокрема, частини першої статті 530 ЦК України та відповідно за встановлених обставин, в контексті спірних правовідносин, у судів попередніх інстанцій були відсутні правові підстави для застосування частини другої статті 218 ГК України та статті 617 ЦК України.

З огляду на викладене, Верховний Суд вважає за потрібне зазначити про необхідність відрізняти оцінку судом певних обставин від встановлення судом юридичних фактів та, відповідно, про помилковість посилання скаржника - на постанову Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі №11/446, в якій було застосовано положення частини другої статті 218 ГК України та статті 617 ЦК України. Так у справі №11/446 вимога про стягнення заборгованості оцінювалась судами в контексті застосування саме абзацу другого частини першої статті 530 ЦК України та в якій Верховний Суд України погодився з висновками місцевого господарського суду, що відповідачем не виконано вимог статей 22, 35 Бюджетного кодексу України і взагалі не встановлено обставин щодо здійснення будь-яких дій із розробки бюджетних запитів та включення відповідачем спірних витрат до видатків Державного бюджету України на наступний рік. З огляду на вказані обставини застосовано норми частини другої статті 218 ГК України та статті 617 ЦК України.

Так, у справі №904/6252/17 суди розглядали позов про стягнення заборгованості за телекомунікаційні послуги, які позивач надавав абонентам пільгових категорій та вартість яких має бути відшкодовано позивачеві Управлінням соціального захисту населення Шевченківської районної у м. Дніпрі ради за рахунок надходжень (субвенцій) із Державного бюджету України. Верховний Суд скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог дійшов висновку, що відповідно до частини третьої статті 63 Закону України "Про телекомунікації" та пункту 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 295, телекомунікаційні послуги споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно до законодавства України. Норми цих законів, зокрема, спрямовані на реалізацію державних гарантій певним категоріям громадян та є нормами прямої дії: безумовному обов`язку оператора телекомунікацій надавати пільги визначеним категоріям громадян кореспондує безумовний обов`язок держави в особі її органів відшкодувати вартість таких пільг. Висновок Верховного Суду у справі №904/6252/17 ґрунтується на тому що, ні Законом України "Про телекомунікації", ні Правилами надання та отримання телекомунікаційних послуг не передбачено жодного обмеження щодо надання послуг у разі відсутності коштів на зазначені цілі. Законодавством не установлено залежності відшкодування вартості послуг, наданих пільговим категоріям громадян, від фактичного фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів із виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій із державного бюджету. Крім того, Верховний Суд у справі №904/6252/17 наголосив, що зобов`язання сторін у цій справі виникають безпосередньо із законів України і не залежать від волевиявлення сторін .

Натомість у даній справі №916/2276/17 спірні правовідносини виникли із договірних зобов`язань. Умови договорів про здійснення оплати за двома відкладальними умовами відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторонами було погоджено на власний розсуд.

Крім того, оцінюючи подібність правовідносин у справі, яка розглядається, та у справах, на які посилається скаржник, Верховний Суд зазначає таке.

Таким чином, предмет та підстава позову справі №904/6252/17 є різними зі справою, що розглядається, як і не є подібними встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин.

Аналіз змісту наведеної вище постанови, дає підстави для висновку, що визначальна відмінність предмета, підстав позову та правового регулювання у даній справі та у постанові Верховного Суду від 23.03.2018 у справі №904/6252/17, на яку посилається скаржник, так само як і неподібність правовідносин у цій справі за будь-яким іншим із зазначених вище критеріїв, не дають підстав для касаційного оскарження в розумінні пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Отже, Касаційний господарський суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постанові Верховного Суду та у постанові Верховного Суду України на які посилається ТОВ "Діавіта" у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі №916/2276/20.

Згідно з імперативним приписом частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Зі змісту касаційної скарги ТОВ "Діавіта" вбачається, що останнє зазначає про порушення судами норм процесуального права, а саме, що суди порушили норми процесуального права, а саме статей 14, 42, 73-79, 86 ГПК України.

Проте вказані доводи скаржника фактично зводяться до здійснення касаційним судом переоцінки встановлених судами обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Водночас апеляційний господарський суд при здійсненні перегляду рішення суду першої інстанції вже надавав оцінку вказаним доводам скаржника, з посиланням на висновки, викладені у постановах Верховного Суду.

Щодо доводів позивача про непогодження ним саме порядку розрахунків слід зазначити, що такі доводи зводяться до заперечень позивачем чинності другої відкладальної умови, проте, по-перше, при зверненні до суду скаржником не було висунуто позовної вимоги про визнання другої відкладальної вимоги нечинною та її скасування, по-друге, суди при прийнятті рішення у даній справі надавали оцінку вказаним доводам скаржника та встановили, що під час проведення тендерної процедури позивач був повністю ознайомлений із умовами пункту 4.1 договорів наявних у додатку № 4 до Тендерної документації та надав лист-згоду з істотними умовами договорів, які зазначені в проектах договорів.

Водночас, колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на обґрунтування своїх доводів на викладену в постановах Вищого господарського суду України від від 29.02.2012 у справі №37/414-14/202, від 25.07.2016 у справі №913/1051/15, від 07.07.2015 у справі №910/19256/14, від 12.08.2014 у справі №910/1606/14 правову позицію, оскільки постанова Вищого господарського суду України не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін передбачено законом передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, №115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, №212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №910/4647/18).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою "Діавіта" на рішення господарського суду Одеської області від 30.11.2020 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021 у справі №916/2276/20.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною товариства з обмеженою відповідальністю "Діавіта" на рішення господарського суду Одеської області від 30.11.2020 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.03.2021 у справі №916/2276/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос

Суддя Т. Малашенкова