Ухвала

від 26.05.2021 по справі 260/3146/20

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

26 травня 2021 року

м. Київ

справа № 260/3146/20

адміністративне провадження № К/9901/17752/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Желєзного І.В.,

суддів: Берназюка Я.О., Коваленко Н.В.,

перевіривши касаційну скаргу Управління Держпраці у Закарпатській області

на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року

та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року

у справі №260/3146/20

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Гроклін-Карпати

до Управління Держпраці у Закарпатській області

про визнання протиправним та скасування припису,

УСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Гроклін-Карпати звернулося до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Держпраці у Закарпатській області, в якому просило визнати протиправним та скасувати припис Управління Держпраці у Закарпатській області про усунення виявлених порушень за №ЗК240/1986/АВ/П від 09 липня 2020 року.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року позов задоволено.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року апеляційну скаргу Управління Держпраці у Закарпатській області задоволено частково. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року змінено в частині викладення мотивів задоволення позову. В решті рішення суду залишено без змін.

11 травня 2021 року відповідачем направлено до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року у справі №260/3146/20.

Вирішуючи питання щодо відкриття касаційного провадження, суд виходить із такого.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією із основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

За приписами ч. 1 ст. 13 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Згідно з ч. 4 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ч. ч. 2 і 3 ст. 353 цього Кодексу.

У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 4 ст. 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі подання касаційної скарги на підставі п. 2 ч. 4 ст. 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у ч. ч. 2 і 3 ст. 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їхнього перегляду в апеляційному порядку, можуть реалізувати право на їхнє оскарження у касаційному порядку тільки у визначених законом випадках.

За приписами ч. 1 ст. 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо:

1) касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню;

2) є ухвала про закриття касаційного провадження у зв`язку з відмовою від раніше поданої касаційної скарги цієї самої особи на це саме судове рішення;

3) є постанова про залишення касаційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення;

4) скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на касаційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження, визнані судом неповажними;

5) суд у порядку, передбаченому частинами другою, третьою цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою;

6) Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у ч. 1 ст. 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року у справі №826/8917/17 постанову Кабінету Міністрів України Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України Про місцеве самоврядування Україні від 26 квітня 2017 року №295 (далі - постанова Кабінету Міністрів України №295) визнано нечинною.

Водночас, за змістом ч. 2 ст. 265 КАС України, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Оскільки постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року у справі №826/8917/17 не містить жодних застережень з цього приводу, то постанова Кабінету Міністрів України Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України Про місцеве самоврядування Україні від 26 квітня 2017 року №295 вважається такою, що втратила чинність з дня набрання законної сили цим судовим рішенням, тобто 14 травня 2019 року.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі №420/5895/18, від 11 грудня 2019 року у справі №1340/5964/18 та від 16 січня 2020 року у справі № 2040/7558/18.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, Головне управління Держпраці у Закарпатській області при винесенні оскаржуваного припису №ЗК 240/1986/АВ/П від 09 липня 2020 року згідно з п. 27 постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року №295, здійснило захід контролю Товариства з обмеженою відповідальністю Гроклін-Карпати , у вигляді інспекційного відвідування, в той час, коли порядок такого заходу втратив чинність.

Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що при прийнятті оскаржуваного припису відповідач керувався постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року №295, що зазначено в преамбулі такого припису, яка, в свою чергу, станом на прийняття останнього визнана в судовому порядку нечинною.

Враховуючи вказане, колегія суддів зазначає, що виконання судового рішення, є безумовним обов`язком суб`єкта владних повноважень. Відтак, рішення чи дії, ухвалені (вчинені) всупереч судовому рішенні, є протиправними.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі №826/3525/17 та від 10 грудня 2020 року у справі №826/12267/18.

Отже, висновки суду першої та апеляційної інстанцій відповідають усталеним висновкам Верховного Суду, хоч і не містять посилань на правові позиції Верховного Суду, що не вимагається процесуальним законом та є формальним, що спростовує аргументи касатора про відсутність висноку Верховного Суду у спірних правовідносинах, на які останній посилається як на підставу касаційного оскарження.

Підстав для відступу від вказаного правового висновку колегія суддів не вбачає.

В якості підстави касаційного оскарження скаржник посилається те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права у подібних правовідносинах без врахування висновків Верховного Суду, які викладені у постанові від 21 жовтня 2019 року у справі №200/11885/18-а. Також відповідачем зазначено про відсутність висновку Верховного Суду щодо порядку оплати праці під час простою підприємства не з вини працівника.

Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21 жовтня 2019 року у справі №200/11885/18-а, оскільки такі не спростовують обов`язку відповідача дотримання порядку призначення, проведення, оформлення результатів інспектування.

Також, якщо підставою для відкриття касаційного провадження скаржник вважає наявність випадку, передбаченого п. 3 ч. 4 ст. 328 КАС України, він повинен зазначити конкретну норму права, практику застосування якої необхідно сформувати, правовідносини, до яких ця норма повинна застосовуватись, який висновок зробили суди попередніх інстанцій з цього питання та обґрунтувати, в чому полягає його неправильність.

Дослідивши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що обставини зазначені відповідачем не впливають на застосування правових норм, якими врегульовані правовідносини, що були предметом судового дослідження, і не є, у даному випадку, підставою для відкриття касаційного провадження.

Так, у касаційній скарзі відповідачем не зазначено, який саме висновок щодо питання застосування норми права необхідно сформулювати та на підставі аналізу яких конкретних норм законодавства, а колегія суддів Верховного Суду не встановила, що у судовій практиці, яка пов`язана із застосуванням норм права у подібних правовідносинах, існують підстави, які б вказували на наявність проблеми, що потребує вирішенню шляхом формулювання нової правової позиції.

Колегія суддів зазначає, що саме лише посилання позивача на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах без його обґрунтування не може розцінюватись, як підстава для касаційного оскарження судових рішень передбачена п. 3 ч. 4 ст. 328 КАС України.

Крім того, судом апеляційної інстанції зазначено, що відсутність факту простою на підприємстві виключає наявність такого порушення, як наявність невиплати під час розрахунку при звільненні заробітної плати під час простою підприємства.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів", а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами попередніх інстанцій, та/або переоцінювати їх.

Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень ч. 5 ст. 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до ч. "с" ст. 7 цієї Рекомендації скарги в суд третьої інстанції повинні подаватися в першу чергу у рамках таких справ, які заслуговують третього судового розгляду, наприклад справи, які будуть розвивати право або які будуть сприяти однаковості тлумаченню закону. Їх коло може бути також обмежене скаргами по тих справах, які стосуються питань права, які мають значення для всього суспільства в цілому. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування того, чому її справа буде сприяти досягненню таких цілей. Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, відповідно до ст. 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 36 рішення у справі "Golder v. the United Kingdom" № 4451/70, п. 57 рішення у справі "Ashingdane v. the United Kingdom" № 8225/78, п. 37 рішення у справі "Guerin v. France" № 25201/94, п. 96 рішення у справі "Krombach v. France" № 29731/96, п. п. 53, 55 рішення у справі "Воловік проти України" № 15123/03, п. 27 рішення у справі "Пелевін проти України" № 24402/02, п. 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" № 45783/05, ухвала щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі "Скорик проти України"); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справах "Osman v. The United Kingdom" №23452/94 та "Kreuz v. Poland" № 28249/95); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляд судом апеляційної інстанції (п. 48 рішення у справі "Levages Prestations Services v. France" №21920/93 та рішення у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" №26737/95).

Отже, з огляду на те, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу відповідно до правової позиції Верховного Суду, а скаржник не обґрунтував необхідність відступлення від такої, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відмови у відкритті касаційного провадження.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в ухвалах від 11 березня 2020 року у справі №1.380.2019.001530, від 25 березня 2020 року у справі №140/897/19 та від 15 квітня 2020 року у справі №560/994/19.

Керуючись положеннями частини четвертої статті 328, пункту 6 частини першої статті 333 КАС України,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Управління Держпраці у Закарпатській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2021 року у справі №260/3146/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Гроклін-Карпати до Управління Держпраці у Закарпатській області про визнання протиправним та скасування припису.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

СуддіІ.В. Желєзний Я.О. Берназюк Н.В. Коваленко