Постанова

від 18.05.2021 по справі 918/246/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2021 року

м. Київ

Справа № 918/246/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Васьківського Л. М.,

відповідача - не з`явилися,

третіх осіб - Яковчук О. Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Рівнеазот"

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2021 (судді: Грязнов В. В. - головуючий, Розізнана І. В., Мельник О. В.) та рішення Господарського суду Рівненської області від 23.10.2020 (суддя Пашкевич І. О.) у справі

за позовом Приватного акціонерного товариства "Рівнеазот"

до Рівненської районної державної адміністрації

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Акціонерне товариство "Українська залізниця", Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, Городоцька сільська рада с. Городок Рівненського району та Рівненська обласна державна адміністрація,

про визнання протиправним розпорядження та визнання права на земельні ділянки,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У березні 2020 року Приватне акціонерне товариство "Рівнеазот" (далі - ПрАТ "Рівнеазот") звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Рівненської районної державної адміністрації (далі - Рівненська РДА) про визнання розпорядження голови Рівненської РДА від 14.10.2009 № 674 протиправним, таким, що не відповідає Конституції і законам України та нечинним повністю та про визнання за ПрАТ "Рівнеазот" права на земельні ділянки під залізничним полотном під`їзної колії у таких розмірах: щодо земельної ділянки кадастровий номер 5624683300:07:025:0001 площею 1,20 га, довжиною 1 935,48 м, ширина смуги 6,20 м; щодо земельної ділянки кадастровий номер 5624683300:07:025:0002 площею 0,30 га, довжиною 483,87 м, ширина смуги 6,20 м.

На обґрунтування позову позивач послався на те, що оспорюване розпорядження є незаконним та порушує права позивача, оскільки на земельних ділянках, на які залізниці видано державні акти на право постійного користування земельною ділянкою, знаходиться частина нерухомого майна - під`їзна залізнична колія позивача.

1.2. У відзиві на позов Рівненська РДА просила відмовити у його задоволенні, зазначаючи, зокрема про те, що оспорюване розпорядження прийняте в межах компетенції відповідача та з дотриманням положень законодавства; технічна документація, яка була подана залізницею на затвердження Рівненській РДА відповідала вимогам закону до неї.

1.3. Від Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця") надійшли письмові пояснення, в яких товариство заперечило проти задоволення позовних вимог; послалося, зокрема на те, що земельні ділянки щодо яких винесено оспорюване розпорядження перебувають у користуванні залізниці ще з 1965 року; 28.05.1970 виконавчий комітет Ровенської районної ради депутатів трудящих видав акт на право користування землею Львівській залізниці Міністерства шляхів сполучення СРСР в Рівненському районі Рівненської області УРСР, де в постійне користування відведено 679,2 гектарів землі згідно із накресленим планом і описом меж; таке землекористування записано у державну книгу реєстрації землекористувань 01.11.1965 за № 1; право постійного користування залізницею на дану земельну ділянку виникло ще до створення ПрАТ "Рівнеазот", на території земельної ділянки наявна інфраструктура залізниці - будівля, комора, вокзал, туалет, пост ЕЦ, платформа посадочна, пасажирська платформа, благоустрій, що підтверджується довідками про балансову належність будівель та споруд підрозділам Державного територіально-галузевого об`єднання "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця") на момент винесення оспорюваного рішення. АТ "Українська залізниця" також звернула увагу на те, що визнання нечинним оспорюваного розпорядження призведе до позбавлення залізниці права користування земельною ділянкою із наявною інфраструктурою, розміщеною на ній. Водночас залізниця послалася на пропуск позивачем позовної давності при зверненні з цим позовом.

1.4. Від відповідача надійшла заява про застосування позовної давності.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 23.10.2020, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2021, у позові відмовлено.

2.2. Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, не установив порушень вимог законодавства під час прийняття спірного розпорядження та того, що воно порушує права позивача. Суд визнав недоведеним позивачем те, що належна йому під`їзна колія розташована саме в межах спірних земельних ділянок, право постійного користування на які зареєстровано за залізницею. Водночас суд зазначив, що позивач не конкретизує, яке саме право він просить за собою визнати (право власності, право користування, право постійного користування тощо) та на яких умовах; з матеріалів справи неможливо встановити, яким чином позивач обраховує площі, довжину, ширину земельних ділянок, права на які просить визнати.

Стосовно заяви відповідача про застосування позовної давності господарський суд першої інстанції виходив із того, що оскільки позивач не довів порушення своїх прав, за захистом яких він звернувся до суду, і суд відмовляє позивачеві у позові по суті через безпідставність позовних вимог, питання пропуску позовної давності (за цих обставин) не впливає на суть ухваленого рішення і, відповідно, позовна давність не може бути застосована.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями ПрАТ "Рівнеазот", звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 23.10.2020 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2021 у справі та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Скаржник аргументує подання касаційної скарги на підставі пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України щодо застосування судом апеляційної інстанції положень статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України без урахування висновку щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 05.12.2018 у справі № 713/1817/16-ц, постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 127/10011/18, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 907/68/18, постановах Вищого господарського суду України від 06.04.2010 у справі № 6/147-09, від 14.06.2006 у справі № 38/254-05, від 12.07.2010 у справі № 15-9/221-06-6235, від 07.03.2007 у справі № 45/64пд, від 12.09.2006 у справі № 16/64; також щодо відсутності висновку Верховного Суду стосовно питання застосування норми права у подібних правовідносинах - статті 165 Господарського процесуального кодексу України та статей 66, 68, 122, 154, 155 Земельного кодексу України. Зокрема, скаржник наголошує на неправильному застосуванні судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенні норм процесуального права; звертає увагу на закріпленому у законодавстві та підтвердженому численною судовою практикою принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованій на ній будівлі або споруди; вважає спірне розпорядження незаконним; посилаючись на положення частини 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, зазначає про те, що неоспорювані відповідачем та учасниками справи обставини та правові підстави позову визнаються доведеними.

3.2. Від АТ "Українська залізниця" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому товариство, вважаючи безпідставними доводи, викладені у касаційній скарзі, просить оскаржені судові рішення у справі залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

3.3. Від АТ "Українська залізниця" надійшло клопотання про розгляд справи у режимі відеоконференції. Проте колегія суддів з огляду на присутність представників АТ "Українська залізниця" у судовому засіданні 18.05.2021 таке клопотання залишає без задоволення.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає про таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди, згідно з наказом Регіонального відділення фонду Державного майна по Рівненській області від 04.11.1995 № 1003 затверджено план приватизації Рівненського орендного підприємства "Азот"; перетворено Рівненське орендне підприємство "Азот", майно якого приватизується, у Відкрите акціонерне товариство "Рівнеазот".

Згідно з планом приватизації (додаток 8 "Довідка про площі, які зайняті об`єктами Рівненського орендного підприємства "Азот") у розпорядженні зазначеного підприємства перебувало декілька під`їзних залізничних колій різних площ, при цьому (як установили суди) не зазначено на якому саме праві (майно орендного підприємства перебувало у нього як у власності, так і в оренді тощо).

За рішенням Рівненської РДА від 04.07.2005 № 06/1644 Львівській державній залізниці надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання державного акта на право постійного користування землею для обслуговування об`єктів та забезпечення функціонування залізничного транспорту за межами населених пунктів Рівненського району.

Згідно з розпорядженням голови Рівненської РДА від 14.10.2009 № 674, прийнятим на підставі статей 17, 68, 92, пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України, пункту 7 статті 13 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", зокрема, затверджено технічну документацію із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель для складання державного акта на право постійного користування землею Державному територіально-галузевому об`єднанню "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця") для забезпечення функціонування залізничного,транспорту на дільниці Рівне-Ківерці на території Городоцької сільської ради Рівненського району Рівненської області.

01.12.2009 ДТГО "Львівська залізниця" видано державні акти на право постійного користування земельними ділянками серія ЯЯ № 260395 щодо земельної ділянки кадастровий номер 56:246:833:00:07:025:0001, серія ЯЯ № 260396 щодо земельної ділянки кадастровий номер 56:246:833:00:07:025:0002.

Згідно з інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку у відомостях про суб`єктів права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 56:246:833:00:07:025:0001 і 56:246:833:00:07:025:0002 зазначено Рівненську обласну державну адміністрацію; цільове призначення - 12.01 для розміщення та експлуатації будівель і споруд залізничного транспорту; місце розташування - Городоцька сільська рада Рівненського району Рівненської області.

Суди попередніх інстанцій також установили та свідчать матеріали справи, що 18.07.2012 між позивачем і залізницею укладено договір № Л/ДН-3/12/2916/м/п (який діяв до 30.12.2019) про експлуатацію залізничної під`їзної колії, за умовами якого експлуатується під`їзна колія, яка належить власнику; власник колії згідно з договором сплачує залізниці за утримання ділянки землі у смузі відведення; у межах смуги відведення залізниці під`їзною колією і спорудами ПрАТ "Рівнеазот" - власника колії зайнято ділянку землі площею 15 000 м 2 .

Згідно з витягом із Державного реєстру речових право на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 29.10.2019 (індексний номер витягу 186707384) 14.10.2013 внесено запис про право власності за ПрАТ "Рівнеазот" на виробничий корпус ЗЦ з резервуаром та під`їзною залізничною колією до станції Обарів, літ. Є"-1, нежитлова будівля; додаткові відомості: складові частини об`єкта нерухомого майна - літ. Є"-1 - будівля виробничого корпусу ЗУ; літ. Е-1 - резервуар для зберігання дизпалива; № 1 - огорожа; № 2 - огорожа; № 3 - під`їзна залізнична колія.

Відповідно до висновку про технічний стан об`єкта нерухомого майна від 07.10.2019 № 327/19 за матеріалами технічної інвентаризації будівля виробничого корпусу ЗЦ з резервуаром та під`їзною залізничною колією до станції Обарів (літ. Є -1) за адресою: Рівненська обл., с. Городок, вул. Штейнгеля барона, буд. 139-А, зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25.06.2019 № 181425156246 за ПрАТ "Рівнеазот" на підставі наказу "Про затвердження плану приватизації Рівненського орендного підприємства "Азот" та статуту Відкритого акціонерного товариства "Рівнеазот" серія та номер: 1003, виданий 04.11.1995, Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській області. Згідно з описом об`єкта нерухомого майна, що наведено у цьому висновку зазначені характеристики позиції № 3 - під`їзна залізнична колія: відрізок 1 - 1 183 м. п., відрізок 2 - 3 655 м. п.

4.3. Предметом судового розгляду у цій справі є вимога ПрАТ "Рівнеазот", заявлена до Рівненської РДА, про визнання розпорядження від 14.10.2009 № 674 протиправним, таким, що не відповідає Конституції і законам України та нечинним повністю, а також визнання за ПрАТ "Рівнеазот" позивачем права на земельні ділянки під залізничним полотном під`їзної колії у таких розмірах: щодо земельної ділянки кадастровий номер 5624683300:07:025:0001 площею 1,20 га, довжиною 1 935,48 м, ширина смуги 6,20 м; щодо земельної ділянки кадастровий номер 5624683300:07:025:0002 площею 0,30 га, довжиною 483,87 м, ширина смуги 6,20 м.

4.4. Ухвалюючи судове рішення у справі, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав позовні вимоги необґрунтованими та недоведеними.

4.5. Згідно із частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У частині 1 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначено способи захисту цивільних справ та інтересів судом.

Суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частина 2 статті 15 Цивільного кодексу України).

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

При цьому предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування щодо необхідності його захисту.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

У частині 21 Цивільного кодексу України унормовано, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

За змістом статі 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Урахувавши наведені положення законодавства, а також положення статей 17, 68, 92, 123 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на момент винесення оспорюваного розпорядження), пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України, попередні судові інстанції дійшли висновку, що правових підстав для визнання незаконним оспорюваного розпорядження у наведеному випадку немає. Суди не установили порушень вимог закону під час прийняття спірного розпорядження органом державної виконавчої влади, того, що таке розпорядження ухвалено з перевищенням повноважень та компетенції відповідача, а також, що зазначене розпорядження порушує права позивача. Попередні судові інстанції також з`ясували, що технічна документація, яка надавалася залізницею на затвердження для оформлення акта на право постійного користування землею відповідала вимогам діючого на той момент законодавства, зокрема і положенням статті 56 Закону України "Про землеустрій", у зв`язку з чим суди відхили як необґрунтовані доводи позивача про зворотне.

Разом із цим, попередні судові інстанції, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, визнали недоведеним позивачем обставини розташування його під`їзної колії саме в межах спірних земельних ділянок (кадастрові номери 5624683300:07:025:0001, 5624683300:07:025:0002), право постійного користування, на які зареєстровано за залізницею, та акцентували на тому, що позивач не конкретизує, яке саме право він просить визнати за собою (право власності, право користування, право постійного користування тощо) та на яких умовах. Суди також зазначили, що з матеріалів справи неможливо встановити, яким чином позивач обраховує площі, довжину, ширину земельних ділянок, права на які просить визнати. Крім того, суди установили, що за даними Державного земельного кадастру цільове призначення земельних ділянок з кадастровими номерами 5624683300:07:025:0001, 5624683300:07:025:0002 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд залізничного транспорту та відхилили посилання позивача на те, що землі під залізничним полотном колії, яка належить товариству, належать до земель промисловості, оскільки матеріали справи не містять доказів, які би свідчили про виділення в натурі частини земельних ділянок, на які позивач заявляє права ,та зміни їх цільового призначення.

Отже, під час вирішення спору у цій справі, порушених, невизнаних або оспорених прав чи інтересів позивача суди не встановили.

Стосовно заяви відповідача про застосування позовної давності місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, тобто тільки у разі встановлення наявності порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Як уже зазначалося, суд першої інстанції у наведеному випадку не установив порушення прав і законних інтересів позивача та відмовив у позові у зв`язку з його необґрунтованістю, а не з мотивів спливу позовної давності.

4.6. Як уже зазначалося, ПрАТ "Рівнеазот" оскаржив судові рішення у справі до суду касаційної інстанції, у поданій касаційній скарзі просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 22.04.2021 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПрАТ "Рівнеазот" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2021 і рішення Господарського суду Рівненської області від 23.10.2020 у справі № 918/246/20 з підстав, передбачених у пунктах 1 і 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних позивачем рішення і постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного, суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

Верховний Суд не може взяти до уваги посилання скаржника на те, що господарськими судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не враховано висновки щодо застосування положень статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 05.12.2018 у справі № 713/1817/16-ц, постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 127/10011/18, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 907/68/18, з огляду на таке.

Предметом касаційного перегляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/18560/16 (постанова від 04.12.2018), на яку послався скаржник у касаційній скарзі, були судові рішення, ухвалені за результатами розгляду позову прокуратури, заявлені в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" (далі - ТОВ "Будтехнології") про: визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 01.11.2012 № 394/8678 "Про передачу ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва"; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,5940 га на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), укладеного Київською міською радою і ТОВ "Будтехнології", зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С. Г. в реєстрі за № 201 від 22.07.2013 і Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі від 25.07.2013 за № МЗК-1-00012; визнання відсутнім у ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкою площею 1,5940 га на вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014). Позовні вимоги обґрунтовані доводами про те, що міська рада, приймаючи оскаржуване рішення, вийшла за межі наданих їй повноважень та передала в оренду ТОВ "Будтехнології" земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю без зміни її цільового призначення, а також за відсутності відмови землекористувача - Київського квартирно-експлуатаційного управління від права користування спірною земельною ділянкою. Тобто зазначений спір виник спір щодо умов та порядку реалізації набувачем військового майна права землекористування за наслідками укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна з Міністерством оборони України та способу оформлення цього права.

Предметом касаційного перегляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 713/1817/16-ц (постанова від 05.12.2018), висновки у якій, на думку скаржника, не були враховані судами у цій справі, що розглядається, були судові рішення в цивільній справі, ухвалені за наслідком розгляду позову ОСОБА_1 як власниці Ѕ частини житлового будинку про визнання незаконним і скасування рішення Чорногузівської сільської ради "Про затвердження акта узгоджувальної комісії від 7 лютого 2015 року" № 514-40/15, яким узгоджувальна комісія погодила межі земельної ділянки для надання в оренду ОСОБА_2 для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по межі із земельною ділянкою позивачки, а також визнала претензії позивачки щодо меж земельної ділянки ОСОБА_2 площею 0,0010 га безпідставними. Позивачка стверджувала, що на підставі рішень Чорногузівської сільської ради ОСОБА_2 захопив частину сусідньої земельної ділянки, яка належить до житлового будинку і згідно з обмірами комісії Чорногузівської сільської ради від 20.11.2012 становить 0,1980 га; наголошувала, що вже зверталася до суду з аналогічними вимогами за правилами адміністративного судочинства, однак 04.10.2016 у справі № 713/1268/16-а Вінницький апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу, якою провадження у справі закрив, і роз`яснив позивачу її право на звернення до суду за правилами цивільного судочинства. За висновком суду касаційної інстанції, який залишив без змін судові рішення у справі про задоволення позову, справа за позовом про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження акта узгодження меж земельних ділянок залежно від суб`єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства. Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган.

Предметом касаційного перегляду Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі № 127/10011/18 (постанова від 19.05.2020), на яку також послався скаржник у касаційній скарзі, було залишено без змін судові рішення у справі про відмову у позові ОСОБА_3 і ОСОБА_4 до Вінницької міської ради про визнання права власності на земельну ділянку. Звертаючись із цим позовом, позивачі просили визнати за ними право власності за кожним по Ѕ частці земельної ділянки під належними позивачами на праві власності по Ѕ частці об`єктами нерухомості - комплекс будівель та споруд, придбаних згідно з договором купівлі-продажу нерухомого майна від 21.01.2016. Відмовляючи у позові, суди, з висновками яких погодився і Верховний Суд у постанові від 19.05.2020, зазначили, що із набуттям позивачами права власності на комплекс будівель і споруд, розташованих на спірній земельній ділянці, до цих осіб як до нових власників такого нерухомого майна з огляду на положення статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України не перейшло право власності на спірну земельну ділянку, оскільки продавець на дату укладення договору купівлі-продажу не мав права власності на цю земельну ділянку.

У справі № 907/68/18, на постанову від 16.04.2019 Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в якій скаржник також послався у касаційній скарзі, предметом позову є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Таурус Проперті" до Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" (далі - ПАТ "ВіЕйБі Банк") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" про визнання за позивачем права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2122485201:01:001:0024 площею 1 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, землі комерційного призначення - обслуговування туристичного комплексу, що знаходиться за адресою: Закарпатська область, Міжгірський район, с. Пилипець, ур. Шипіт лазок; зобов`язання Реєстраційної служби Міжгірського районного управління юстиції вчинити дії щодо внесення відповідного запису до державного реєстру щодо реєстрації прав власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2122485201:01:001:0024 площею 1 га, що знаходиться за адресою: Закарпатська область, Міжгірський район, с. Пилипець, ур. Шипіт лазок. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач набув право власності на об`єкт нерухомого майна - нижню станцію з канатно-крісельною дорогою та верхню станцію гірськолижного витягу, що знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 2122485201:01:001:0024, цільове призначення для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, землі комерційного призначення - обслуговування туристичного комплексу площею 1 га, що знаходиться за адресою: Закарпатська область, Міжгірський район, с. Пилипець, ур. Шипіт лазок, отже має право на реєстрацію за собою цієї земельної ділянки відповідно до статей 120, 125 Земельного кодексу України. Суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, зазначив, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. Господарські суди у справі № 907/68/18 не встановили, що належне позивачу нерухоме майно знаходиться на частині спірної земельної ділянки. В іншому випадку здійсненню правочину, який передбачає набуття права власності на нерухоме майно, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, мало передувати виділення цієї частини в окрему земельну ділянку.

З викладеного вбачається, що судові рішення у зазначених справах ухвалені за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та зібраних у таких справах доказів, іншого нормативно-правового регулювання, а також іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них; аналіз висновків, зроблених судами попередніх інстанцій у судових рішеннях у справі, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених постановах, а отже, висновки цих судів у таких справах не підлягають застосуванню у справі, що наразі розглядається судом касаційної інстанції. При цьому як свідчить зміст судового рішення суду першої інстанції, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції у справі № 918/246/20, звертав увагу на принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який знаходить свій вияв, зокрема у правилах статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України, проте, як уже зазначалося, суд першої інстанції, вирішуючи спір у справі, що розглядається, та суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, дійшли висновку, що підстав для задоволення позову, у тому числі, в частині визнання права на спірні земельні ділянки немає, оскільки позивач не довів належними доказами факт розміщення його нерухомого майна саме на земельних ділянках з кадастровими номерами 5624683300:07:025:0001 і 5624683300:07:025:0002.

Водночас колегія суддів зазначає, що постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме у постановах Верховного Суду.

З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Поза тим, як уже зазначалося, скаржник у касаційній скарзі, аргументуючи підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, послався також на положення пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України - відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зміст зазначеної норми свідчить, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статей 66, 68, 122, 154, 155 Земельного кодексу України (які стосуються, зокрема, поняття земель промисловості, земель транспорту, відповідальності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю та за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок) у подібних правовідносинах, про що зазначав скаржник у касаційній скарзі, у наведеному випадку не впливає на висновки, викладені у оскаржених судових рішеннях, яких суди дійшли, зважаючи на предмет і підстави позову, встановлені судами обставини справи, наявні у справі докази, та відповідні положення законодавства, які регулюють спірні правовідносини. При цьому колегія суддів звертає увагу на імперативні приписи статті 300 Господарського процесуального кодексу України, за змістом яких суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Водночас питання щодо розуміння змісту положень статті 165 Господарського процесуального кодексу України не є таким, що потребує вирішення в межах спірних правовідносин та не впливає на вирішення спору по суті заявлених позовних вимог.

У пункті 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

5.2. Ураховуючи, що Верховний Суд з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної у пункті 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу, - про залишення рішення і постанови у справі без змін, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційне провадження у справі № 918/246/20 за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Рівнеазот", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Рівнеазот" в частині підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2021 і рішення Господарського суду Рівненської області від 23.10.2020 у справі № 918/246/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак