Постанова

від 01.06.2021 по справі 369/16538/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 червня 2021 року

м. Київ

справа № 369/16538/19

провадження № 22-ц/824/5626/2021

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кравець В.А. (суддя-доповідач)

суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.

за участю секретаря судового засідання - Парфенюк В.А.

учасники справи:

позивачі - перший заступник керівника Києво -Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного підприємства Київське лісове господарство , Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства

відповідачі - Гореницька сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури - Грабця Ігоря Несторовича

на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2020 року у складі судді Пінкевич Н.С.

у справі за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного підприємства Київське лісове господарство , Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконними рішень та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння , -

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного підприємства Київське лісове господарство , Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення 29 сесії 25 скликання Гореницької сільської ради №3/11 від 01 березня 2010 року про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт серії ЯЛ №5181896 на право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку; витребувати на користь держави в особі ДП Київське лісове господарство з чужого незаконного володіння ділянку, площею 0,2500 га з кадастровим номером 3222482001:01:007:0636.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі рішення 29 сесії 25 скликання Гореницької сільської ради №3/11 від 01 березня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серія ЯЛ №581896 на земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0, 2500 га, що розташована по АДРЕСА_1 .

20 квітня 2010 року такий акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094700933.

Стверджував, що внаслідок опрацювання вказаних документів було визначено, що вони прийняті з порушенням вимог земельного та лісового законодавства.

Звертав увагу суду на те, що спірна земельна ділянка віднесена до земель лісогосподарського призначення, що підтверджується Проектом організації та розвитку лісового господарства ДП Київське лісове господарство 2015 року, проектом організації та розвитку лісового господарства Виробничої частини Державного лісогосподарського об`єднання Київліс 2004 року, планово-картографічними матеріалами.

Зазначав, що відповідно до листа ДП Київське лісове господарство №02-02/879 від 14 листопада 2018 року спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку підприємства.

Наголошував, що ДП Київське лісове господарство , а також Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства згоди на вилучення з постійного користування частини земельної ділянки лісогосподарського призначення не надавало.

Також звертав увагу на перевищення Гореницькою сільською радою передбачених законом повноважень при передачі у приватну власність земель лісового фонду за відсутності згоди землекористувача, що суперечить вимогам ст. ст. 56, 84,116, 122, 141, 142, 149 Земельного кодексу України та ст. 16 Лісового кодексу України.

Окрім вказаного, рішенням сільської ради від 01 березня 2010 року про передачу у власність земельної ділянки порушено порядок зміни її цільового призначення, що є підставою для визнання недійсним такого рішення у розумінні ст. 21 ЗК України.

Стверджував, що ДП Київське лісове господарство , яке є постійним користувачем земельної ділянки, про факт порушення інтересів держави внаслідок видачі Гореницькою сільською радою рішення від 01 березня 2010 року відомо не було, оскільки воно приймалося без участі підприємства; органами державного контролю своєчасно порушення виявлено також не було. Про наявність порушення вимог закону, інтересів держави та необхідність їх захисту в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2018 році під час здійснення представницької діяльності за результатами опрацювання інформації різних органів державної влади, місцевого самоврядування, установ та організацій; ДП Київське лісове господарство про зазначене порушення дізналося у листопаді 2018 року при здійсненні моніторингу кадастрової карти України, що підтверджується відповіддю №02-02/733 від 10 вересня 2019 року.

Вказував, що необхідність опрацювання великого обсягу документів, виникнення труднощів, пов`язаних зі штучними перешкодами, встановлення законності розпорядження землями лісогосподарського призначення свідчать про об`єктивні обставини, пов`язані зі складнощами своєчасного виявлення порушень земельного та лісового законодавства у зв`язку з чим, вважав, що трирічний строк позовної давності, визначений ст. 257 ЦК України не пропущено.

Зауважував, що вилучення ділянки з земель лісового фонду з порушенням земельного законодавства, зміна її цільового призначення та передача такої землі у приватну власність порушує права та інтереси держави, що є підставою для їх захисту у судовому порядку.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з указаним рішенням, 08 лютого 2021 року позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою , в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду першої інстанції є безпідставним та таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

Зазначає, що висновок суду про те, що Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП Київське лісове господарство мали всі можливості довідатися про порушення прав держави та осіб, що їх порушили, не мотивований жодною нормою законодавства, яка зобов`язувала б позивачів або надавала би їм право проводити перевірки законності прийняття рішень органу місцевого самоврядування чи оформлення права власності на землі фізичних осіб.

Вважає, що судом першої інстанції не враховано, що позивачі в силу вимог ст. ст. 14, 19 Конституції України мали законне очікування того, що спірна земельна ділянка лісогосподарського призначення не може вибути зі складу земель лісового фонду та з постійного користування їх титульного володільця без відповідного рішення уповноваженого органу державної влади та згоди землекористувача.

Стверджує, що будь-яких видимих, явних і очевидних робіт на земельній ділянці не проводилося, у зв`язку з чим позивачі не могли знати про те, що така ділянка перебуває у власності відповідача ОСОБА_1 .

Докази, які вказують на проінформованість сторони позивача про порушення їх прав свідчать листи, надані ДП Київське лісове господарство на запит прокуратури від 14 листопада 2018 року №02-02/879 та від 14 лютого 2019 року №02-02/136; лист, наданий Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства від 18 лютого 2019 року №04-48/334.

Безпідставними вважає висновки суду про те, що прокуратура, починаючи з 2005 року, могла шляхом здійснення нагляду та перевірок отримати інформацію про наявність підстав для вилучення такої ділянки та зарахування її до земель запасу Гореницької сільської ради, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження факту вилучення ділянки із земель лісогосподарського призначення та зарахування її до земель запасу.

Зазначає, що висновки суду про початок перебігу строку позовної давності, починаючи з 2005 року ґрунтуються виключно на припущеннях, оскільки факт відведення землі у приватну власність без витребування відповідної інформації у компетентних органів встановити неможливо.

10 березня 2021 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив представника відповідача Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області - Вакуленка О.М., в якому останній просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, оскільки доводи, викладені у скарзі є безпідставними та необґрунтованими.

Інші учасники не скористалися своїм процесуальним правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду не направили.

Прокурор у судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримав та просив задовольнити з підстав, наведених у скарзі.

Інші учасники справи в судове засідання повторно не з`явилися, своїх представників не направили, про дату час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися.

Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ДП Київське лісове господарство та Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства за умови належного виконання покладених на них державою функцій повинно було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу видачі державного акту на право власності на земельну ділянку.

А прокуратура, починаючи з 2007 року, як єдина централізована система контролю, могла шляхом здійснення нагляду та перевірок отримати інформацію про наявність підстав для вилучення такої ділянки з та зарахування її до земель запасу Гореницькоої сільської ради та для прийняття оскаржуваного рішення. При цьому, позивачем не наведено жодної поважної причини, яка б перешкоджала або унеможливлювала, починаючи з 2007 року здійснити таку перевірку та звернутись до суду без пропуску строку позовної давності.

Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Проте, рішення суду не відповідає вказаним нормам процесуального права, що, відповідно до статті 376 ЦПК України, є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення по суті заявлених позовних вимог.

Статтею 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом установлено, що рішенням Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 29 сесії 25 скликання № 3/11 від 01 березня 2010 року ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,25 га за кадастровим номером 3222482001:01:007:0636, що розташована в АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення 20 квітня 2010 року ОСОБА_1 було видано державний акт на право власності серія ЯЛ №581896.

Даний акт 20 квітня 2010 року зареєстровано у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094700933.

Відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання Укрдержліспроект від 29 грудня 2018 року №612 спірна земельна ділянка, відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2003 року, відноситься до 44 кварталу виділу 35, а відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2014 року, відноситься до 68 кварталу виділу 20 Приміського лісництва ДП Київське лісове господарство .

Згідно листа ДП Київське лісове господарство №02-02/879 від 14 листопада 2018 року спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку ДП Київське лісове господарство (квартал 68, виділ 20 Приміського лісництва ДП Київське лісове господарство ), яка перебуває у постійному користуванні вказаного підприємства на підставі планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а саме планом лісонасаджень, картою-схемою розподілу території лісгоспу).

Судом також установлено, що листом №02-1448 від 03 жовтня 2007 року ДП Лісове господарство погодило вилучення земельної ділянки Приміського лісництва (квартал 44), площею 0,84 га, розташованої в межах населеного пункту с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області. При цьому, ДП Лісове господарство у своєму погодженні зазначає, що вилучення вказаної земельної ділянки, площею 0,84 га та зарахування її до земель запасу Гореницької сільської ради з послідуючим використанням для потреб, не пов`язаних з веденням лісового господарства, можливе за умови відшкодування збитків землекористувачу, що передбачено ст. 156, 157 Земельного кодексу України, постанови Кабінету міністрів України №284 від 19 квітня 1993 року та №21 від 14 січня 2004 року та оформлення правовстановлюючих документів згідно чинного законодавства.

На противагу вказаному листу №02-1448 від 03 жовтня 2007 року ДП Лісове господарство у матеріалах справи також містяться:

лист №02-02/136 від 14 лютого 2019 року ДП Лісове господарство , в якому зазначено, що державним підприємством погодження на вилучення не надавалось;

лист №04-48/334 від 18 лютого 2019 року Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, згідно якого управління повідомляє, що не надавало погодження на вилучення чи зміну цільового призначення, зокрема земельної ділянки з кадастровим номером 3222482001:01:007:0636.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно до частини другої, третьої статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.

Згідно зі статтями 83, 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено в частині другій статті 3 ЗК України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

За нормами статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 84 ЗК України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт ґ частини четвертої статті 84 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни та юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (стаття 56 ЗК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України, частина перша статті 17 ЛК України).

Згідно зі статтею 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації від 09 квітня 1999 року № 586-XIV, статтею 31 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належать, у тому числі, передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) й обласного значення та припинення права користування ними.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належать до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин)).

Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.

Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами.

Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України.

Згідно зі статтею 12, частиною першою статті 20, частиною першою статті 122 та частиною третьою статті 149 ЗК України, статтею 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , статтею 33 ЛК України сільські ради взагалі не наділені повноваженнями щодо вилучення, зміни цільового призначення і надання у власність земель лісогосподарського призначення державної власності для нелісогосподарських потреб.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, висловлених у постановах від 24 грудня 2014 року № 6-212цс14, від 25 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від 23 грудня 2015 року № 6-377цс15, Верховного Суду у постановах від 11 вересня 2019 року у справі №369/12149/16-ц, від 24 червня 2020 року у справі №369/6522/17.

З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка є землею лісового фонду та перебувала в державній власності до прийняття оскаржуваного рішення та її передачі ОСОБА_1 .

Зважаючи на викладене, спірна земельна ділянка могла бути вилученою та змінено її цільове призначення виключно з дозволу органів державної влади (місцевою державною адміністрацією).

Таким чином, зважаючи на відомості з планово-картографічних матеріалів, спірна земельна ділянка є лісовою ділянкою державної власності, правом розпорядження якою мають органи державної влади, тому орган місцевого самоврядування не наділений такими повноваженнями і не має права вирішувати долю вказаної земельної ділянки, Управління такого погодження не надавало й відповідний проект землеустрою не виготовлявся; проект землеустрою про відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 не містить висновку органу лісового господарства.

Отже, доводи сільської ради з посиланням на лист ДП Лісове господарство №02-1448 від 03 жовтня 2007 року спростовуються наявними у справі двома листами ДП Лісове господарство та Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, згідно яких прокуратурі повідомлено, що ані погодження, ані дозволу на вилучення та зміну цільового призначення спірної земельної ділянки даними органами Гореницькій сільській раді не надавалось; а також нормами чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства.

Таким чином, оскільки передана у приватну власність ОСОБА_1 земельна ділянка відноситься до категорії земель лісогосподарського призначення, у встановленому законом порядку не вилучалася у законного користувача - ДП Київлісгосп , цільове призначення землі з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства змінено не у встановленому законом порядку та за відсутності дозволу відповідного органу державної влади, колегія суддів доходить висновку про незаконність рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 29 сесії 25 скликання № 3/11 від 01 березня 2010 року про передачу ОСОБА_1 земельної ділянки, яка належить до земель лісогосподарського призначення, оскільки цільове призначення землі з лісогосподарського на для ведення будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд змінено з порушенням встановленого законом порядку, а орган місцевого самоврядування прийняв рішення з перевищенням наданих йому законом повноважень.

Зважаючи на викладені обставини справи та норми статей 19, 84 ЗК України, статті 5 ЛК України, колегія суддів уважає, що спірна земельна ділянка станом на момент відведення першому власнику відносилась до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалась для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України, при цьому Гореницька сільська рада не була наділена повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, яка перебувала в державній власності, враховуючи, що передача у власність, надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, відповідно до статті 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації та статті 31 ЛК України належить до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин, тоді як жодних дій щодо вилучення чи зміни цільового призначення спірної земельної ділянки державною адміністрацією не вчинялось, а спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави поза її волею. У Гореницької сільської ради були відсутні повноваження щодо надання у власність громадянам земель лісогосподарського призначення.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №369/12149/16-ц.

Отже, колегія суддів доходить висновку, що рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 29 сесії 25 скликання № 3/11 від 01 березня 2010 рокує незаконним та таким, що прийняте за відсутності волевиявлення власника - держави.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла, отже вона вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.

З огляду на те, що необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12), відсутність у справі такого рішення державної адміністрації свідчить про відсутність рішення власника про відчуження спірної земельної ділянки.

Отже, оскаржене рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 29 сесії 25 скликання № 3/11 від 01 березня 2010 року про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки загальною площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд , яка розташована у АДРЕСА_1 , не є підставою вибуття земельних ділянок із власності держави.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Застосування вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, виключає застосування інших вимог власника про визнання права власності чи інших вимог, спрямованих на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України.

Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не вимагається.

З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання недійсним рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 29 сесії 25 скликання № 3/11 від 01 березня 2010 року та визнання недійсним державного акту серії ЯЛ №581896, оскільки скасування цього рішення чи визнання його та акту недійсними не відновить порушеного права власності держави на спірну земельну ділянку лісового фонду, тому такий спосіб захисту порушених прав не підлягає застосуванню у цій справі.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 14-208цс18.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах Рисовський проти України (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), Кривенький проти України (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Конституція України визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР Про місцеве самоврядування в Україні земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель з державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України у зв`язку з порушенням низки вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Відповідач не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ділянка має ознаки земель лісового фонду, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідача під час набуття ним земельної ділянки у власність.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц.

Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка не використовується власником за призначенням, на даній земельній ділянці не збудовано жодних споруд та не ведеться господарство.

Зважаючи на викладене, колегія суддів уважає, що витребування земельної ділянки у відповідача не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.

Таким чином, оскільки спірна земельна ділянка загальною площею 0,25 га вибула з володіння держави не з її волі, колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги щодо витребування вказаної земельної ділянки підлягають задоволенню.

Отже, суд першої інстанції не встановивши обґрунтованості вимог позивача про визнання незаконним та скасуваня рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 01 березня 2010 року, визнання недійсним державного акту та витребування земельної ділянки на користь держави, дійшов висновку про застосування позовної давності, який є помилковим з огляду на наступне.

З матеріалів справи убачається, що 22 квітня 2020 Гореницька сільська рада звернулася до суду із заявою про застосування позовної давності (а.с 112-115).

У заяві відповідач, посилаючись на лист ДП Київський лісгосп від 03 жовтня 2007 року №02-1448, зазначає, що позивачі з 2007 року в повній мірі володіли інформацією про вилучення спірної земельної ділянки та про відсутність права користування даною земельною ділянкою, а отже, починаючи з 2007 року могли звернутися за захистом своїх прав і оспорюваного інтересу, про що свідчить підпис-згода позивача на вилучення спірної земельної ділянки.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Таким чином, строк позовної давності застосовується судом виключно у разі наявності відповідної заяви сторони про застосування строку позовної давності.

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За частиною другою статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

На прокуратуру відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 56 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. І лише в разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і набуває статусу позивача.

Верховний Суд України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Тобто в основу конструкції частини першої статті 261 ЦК України покладено принцип єдності (одинності) суб`єкта, чиї права порушено.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що у випадку, коли законодавець вживає вислови свої цивільні права , цивільні права особи , здійснення права , він має на увазі право, яке належить одній особі, право однієї особи, а не декількох осіб, якщо інше прямо не зазначено у тексті відповідної норми.

Тому при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження по захисту цього права, тобто прокурор.

Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор зазначив, що пред`являє даний позов в інтересах держави як позивач в особі Київського та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП Київське лісове господарство .

Отже, строк позовної давності має вираховуватись із моменту, коли особа дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав.

Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження № 14-183цс18) зроблено висновок, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів .

Як зазначав прокурор, про наявні порушення вимог закону, інтересів держави та необхідність їх захисту в судовому порядку стало відомо лише у 2018 році під час здійснення представницької діяльності за результатами опрацювання інформації різних органів державної влади, місцевого самоврядування, установ та організацій.

Так, ДП Лісове господарство листом №02-02/879 від 14 листопада 2018 року звернулося до Києво-Святошинської місцевої прокуратури з проханням надати правову оцінку щодо розташування земельних ділянок на землях лісогосподарського призначення лісового фонду Приміського лісництва кварталу 68 виділа 20, 21, 22, 23, 24 , 26 на території Гореницької сільської ради, зокрема 3222482001:01:007:0636.

Згідно листа ДП Лісове господарство повідомляє, що земельна ділянка з кадастровим номером 3222482001:01:007:0636, яка розташована на землях лісогосподарського призначення Приміського лісництва кварталу 68, була виявлена при моніторингу кадастрової карти України 14 листопада 2018 року.

Отже, як установлено з матеріалів справи про порушення інтересів держави стало відомо позивачам лише у 2018 році під час здійснення відповідних моніторингу та перевірки.

Доводи Гореницької сільської ради щодо обізнаності позивачів про порушене право та інтерес мало би бути відомо ще з 2007 року не заслуговують на увагу суду, оскільки як установлено судом як ДП Лісове господарство , так і Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства не погоджували вилучення та зміну цільового призначення спірної земельної ділянки, а таке вилучення відбулось з порушенням вимог закону.

Посилання суду першої інстанції на те, що позовну давність слід відраховувати від дати видачи державного акту на землю ОСОБА_1 , а саме 20 квітня 2010 року, є безпідставними, оскільки строк позовної давності має відраховуватись не з моменту винесення органом державної влади розпоряджень або видачі правовстановлюючих документів, що порушують права позивача, а з моменту, коли дані про порушення були або об`єктивно могли бути виявлені. При цьому у органів виконавчої влади відсутня законодавча можливість самостійного встановлення факту порушення інтересів держави, у зв`язку з чим вказане у позові порушення вимог законодавства і на даний час залишається не усунутим.

Проте, суд першої інстанції, вирішуючи вказаний спір, дійшов передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня видачі державного акту на земельну ділянку 20 квітня 2010 року, залишивши поза увагою те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі ДП Лісове господарство та Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, не встановивши, коли саме і в особі якого органу держави довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності.

Виходячи з вищевикладеного, колегія уважає, що суд першої інстанції не встановивши жодних обставин щодо обґрунтованості або необґрунтованості доводів позовної заяви та відсутності або наявності порушених прав та інтересів держави, дійшов передчасного та помилкового висновку про застосування строку позовної давності, що призвело до неправильного вирішення справи.

З огляду на викладене та за обставин, коли прокурор правомірно звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі ДП Лісове господарство та Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства як користувачів спірної земельної ділянки, у Гореницької сільської ради були відсутні повноваження щодо надання у власність відповідачу ОСОБА_1 земель лісогосподарського призначення, оскільки такі повноваження відповідно до статті 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації та статті 31 ЛК України станом на час виникнення спірних правовідносин належали державній адміністрації у сфері лісових відносин, яка жодних дій щодо вилучення чи зміни цільового призначення спірної земельної ділянки не вчиняла, спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави поза її волею, що є підставою для витребування цієї земельної ділянки на користь держави в особі ДП Лісове господарство .

Таким чином, виходячи з викладеного, колегія уважає, що суд першої інстанції на вказані обставини уваги не звернув, належним чином не дослідив подані сторонами докази, а також дав невірну оцінку фактам, які є обов`язковими для суду, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування строку позовної давності без встановлення обґрунтованості позовних вимог та наявності порушеного права та інтересу.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Наведені порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, є підставою для скасування оскаржуваного рішення згідно з ч. 1 ст. 376 ЦПК України та ухвалення нового рішення про задоволення позову частково.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову частково.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з відповідачів на користь Київської обласної прокуратури підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 5 763 грн та за подання апеляційної скарги - 8 644,50 грн, а всього 14 407,50 грн. Тобто з кожного з відповідачів необхідно стягнути по 7 203,75 грн судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги на користь Київської обласної прокуратури.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури - Грабця Ігоря Несторовича - задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2020 року - скасувати.

Позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного підприємства Київське лісове господарство , Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконними рішень та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння - задовольнити частково.

Витребувати на користь держави в особі Державного підприємства Київське лісове господарство , Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 3222482001:01:007:0636, що розташована по АДРЕСА_1 .

В іншій частині позову - відмовити.

Стягнути з Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури (код: 02909996; банк платника: Держказначейська служба України; код банку: 820172, р/р: UA028201720343190001000015641) судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі по 7 203,75 грн з кожного.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 01 червня 2021 року.

Головуючий В.А. Кравець

Судді О.В. Желепа

О.Ф. Мазурик