Постанова

від 09.06.2021 по справі 759/8017/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 червня 2021 року

м. Київ

справа № 759/8017/18

провадження № 61-11256св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Шахової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Позов мотивовано тим, що 13 липня 2010 року ОСОБА_1 надано ОСОБА_2 у позику грошові кошти у розмірі 50 000,00 доларів США, про що, 26 квітня

2014 року останнім було написано розписку.

Згідно вказаної розписки, відповідач зобов`язався повернути позивачу позику у сумі 50 000,00 доларів США та нараховані відсотки виходячи зі ставки - 16 % річних, нарахованих за весь час користування коштами в строк до 01 червня 2015 року.

Позивач зазначає, що він неодноразово звертався до відповідача з приводу виконання вимог вищевказаної розписки, проте дії щодо погашення поточної заборгованості за вказаною розпискою відповідачем здійснені не були.

Так, крім поточної заборгованості відповідачем не сплачувались й відсотки (проценти) за користування позикою.

Таким чином, у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем, яка станом на 23 січня 2019 рік становить 3 993 179,41 грн, з яких: 1 394 500,00 грн - основний борг; 1 903 549,81 грн - відсотки (проценти); 152 669,10 грн - 3 % річних та 542 460,50 грн - сума інфляційних збитків.

ОСОБА_1 , з урахуванням подальших уточнень, просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованості у розмірі 3 993 179,41 грн з яких:

1 394 500,00 грн - основний борг, 1 903 549,81 грн - відсотки (проценти), 152 669,10 грн - 3 % річних, 542 460,50 грн - інфляційні збитки; судові витрати у розмірі 63 232,00 грн, що складаються з: 8 810,00 грн - судового збору за подання позовної заяви, 1 409,60 грн - судового збору за подання заяви про забезпечення позову; 352,40 грн - судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва про відмову у забезпеченні позову; 795,00 грн - судового збору за подання заяви про збільшення розміру позовних вимог та 51 865,00 грн - витрат на професійну правничу допомогу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 17 січня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що кошти у сумі 50 000,00 доларів США передавались відповідачу одноразово за розпискою від 13 липня 2010 року з терміном повернення до 01 травня

2011 року, а кошти за розпискою від 26 квітня 2014 року відповідачу не передавались. Разом з тим, позивач просив стягнути суму позики за розпискою від 26 квітня 2014 року, тобто, за документом, за яким кошти не передавалися. Крім того, вказані кошти були передані відповідачу для інвестиційної діяльності, а відтак, вказаний правочин за своєю правовою природою не є договором позики.

Так, стягнення грошових коштів передбачалось за розпискою від 13 липня

2010 року, проте в силу положень статті 257 ЦК України, позивачем було пропущено строк позовної давності, про що відповідачем було заявлено відповідне клопотання, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, є підставою для відмови у задоволенні позову.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 17 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 341 000,00 грн - сума основного боргу, 2 138 839,89 грн - відсотки (проценти), 204 621,90 грн - 3 % річних, а всього - 3 684 461,79 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати: судовий збір -

25 774,50 грн; витрати на професійну правничу допомогу - 69 133,00 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що між сторонами дійсно виникли правовідносини з боргового зобов?язання (договір позики). При цьому апеляційний суд відхилив аргументи відповідача про те, що кошти були передані на інвестиційну діяльність, оскільки вказана розписка не підтверджує факт того, що отримані кошти інвестуються в ТОВ Червона Верша від імені або в інтересах позивача .

Апеляційний суд дійшовши висновку про наявність між сторонами договірних зобов?зань (договір позики), дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача:

- 1 341 000,00 грн - суми основного боргу, яка розрахована відповідно до еквіваленту 50 000,00 доларів США що було надано у борг і станом на день платежу (день ухвалення судового рішення) розраховано за курсом 1 долар США = 26,82 грн;

- 2 138 839,89 грн - відсотки (проценти) за договором позики, які стягнуто за період з 14 липня 2010 року по 01 липня 2020 року;

- 204 621,90 грн - 3 % річних, які розраховано від основної суми заборгованості (1 341 000,00 грн) та стягнуто за період з 01 червня 2015 року по 01 липня

2020 року відповідно до статті 625 ЦК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

28 липня 2020 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року в частині задоволених позовних вимог та залишити в силі рішення Святошинського районного суду міста Києва від 17 січня 2020 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при обрахунку в гривні еквівалент грошової суми до стягнення використав обмінний курс, що не відповідає курсу НБУ та походження якого встановити неможливо. Заявник вказує, що договір позики між сторонами в письмовій формі відсутній. Кошти, вказані у розписці отримувалися для внесення в якості інвестицій у ТОВ Червона Верша , що не відповідає вимогам до договору позики, тобто між сторонами правовідносини виникли з інвестиційного характеру. Апеляційним судом залишено без уваги клопотання відповідача про застосування строків позовної давності. Заявник вказує, що позивачем було збільшено позовні вимоги у суді апеляційної інстанції. Судом апеляційної інстанції проценти було стягнуто поза межами строків, встановлених договором.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, постанові Верховного суду України від 19 березня 2014 року у справі

№ 6-20цс14, постанові Верховного суду України від 14 лютого 2015 року у справі № 308/9541/15-ц, постанові Верховного суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2322цс16, постанові Верховного суду України від 07 вересня

2016 року у справі № 6-1412цс16, постанові Великої Палати Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 301/1894/17 та відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 1 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

28 вересня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Святошинського районного суду міста Києва.

Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 01 липня

2020 рокудо закінчення її перегляду в касаційному порядку.

06 жовтня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Постанова Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року оскаржується в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення основного боргу, 16 % за умовами договору та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України.

У іншій частині постанова Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року не оскаржується, а тому відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції не перевіряється.

Фактичні обставини справи

Згідно розписки від 13 липня 2010 року ОСОБА_2 отримав грошові кошти у сумі 50 000,00 доларів США для інвестиції в ТОВ Червона Верша та зобов`язався повернути вищевказану суму та 16 % річних до 01 травня 2011 року (т. 1, а. с. 35).

Згідно розписки від 26 квітня 2014 року ОСОБА_2 зобов`язався повернути отримані від ОСОБА_1 13 липня 2010 року грошові кошти у сумі

50 000 доларів США та 16 % річних з вищезгаданої суми до 01 червня 2015 року (т. 1, а. с. 09).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

щодо характеру виниклих між сторонами правовідносин

Як вбачається з приписів статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно статті 545 ЦК України прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі

№ 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зроблено висновок про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Під час апеляційного перегляду колегією суддів встановлено, що 13 липня

2010 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі

50 000 доларів США та зобов`язався повернути вищевказану суму та 16 % річних до 01 травня 2011 року, а 26 квітня 2014 року ОСОБА_2 написав розписку згідно якої, останній зобов`язався повернути ОСОБА_1 отримані за розпискою від

13 липня 2010 року грошові кошти у сумі 50 000,00 доларів США та 16 % річних до 01 червня 2015 року. З вищевказаних розписок вбачається, що відповідач отримав від позивача грошові кошти у борг та зобов`язався їх повернути, а також сплатити 16 % річних, таким чином, факт укладення між позивачем та відповідачем договору позики підтверджується вищевказаними розписками, крім того, відповідач не заперечує проти того, що ним були отримані грошові кошти у сумі 50 000,00 доларів США, проте вказує, що вказані розписки не можна вважати борговими.

Установивши, що розписка написана ОСОБА_2 від 13 липня 2010 року містить паспортні дані позичальника, суму боргу, мету отримання коштів, процентну ставку від суми позики та термін повернення боргу, апеляційний суд зробив правильний висновок, що грошові кошти у сумі 50 000,00 доларів США були отримані ОСОБА_2 від ОСОБА_1 у борг для власних цілей.

За наведених підстав, колегія суддів визнає неприйнятними аргументи заявника про те, що кошти в розмірі 50 000,00 доларів США не є позикою, оскільки такі спростовуються матеріалами справи.

щодо наявності підстав для відповідальності за борговим зобов?язаням

Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Вказаний Висновок Викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16- (провадження № 14-360цс19).

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що відповідач не виконав умов укладеного з позивачем договору позики, оформленого розпискою, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу та проценти за час користування сумою позики.

Таким чином аргументи заявник про те, що ним не отримувалися кошти за розпискою, а розписка у письмовій формі не укладалася є безпідставними та спростовуються матеріалами справи, зокрема долученими до матеріалів справи розписками, написами відповідачем власноручно. Доказів того, що вказані розписки є недійсними, відповідачем не надано.

щодо суми основного боргу, яка підлягає поверненню

Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Така позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові

від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19).

Згідно з статтями 526, 530, 610, частини другої статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). А відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (частина друга статті 549 ЦК України).

Установивши, що ОСОБА_2 не виконав своїх зобов?язань за договором позики, борг у строки не повернув, апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність підстав для покладення на відповідача обов?язку щодо повернення отриманої суми за договором позики в розмірі 50 000,00 доларів США, що станом на дату ухвалення рішення (день платежу) еквівалентно 1 341 000,00 грн.

Аргументи заявника про те, що апеляційним судом застосовано неправильний курс гривні щодо долара США є безпідставними, оскільки належними та допустимими доказами не спростовано.

щодо застосування статті 625 ЦК України

Правовий висновок щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування викладено у постанові від 28 березня

2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

Зокрема, зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.

За змістом положень статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).

Відповідно до статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу .

Згідно з частиною третьою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І Загальні положення про зобов`язання книги 5 ЦК України, тому вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19).

Установивши, що ОСОБА_2 своєчасно, у строки встановлені договором позики не повернув отримані кошти, апеляційний суд зробив правильний висновок про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України.

щодо стягнення 16 % за договором позики

Як вже зазначалося, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (правовий висновок викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18)).

Таким чином, здійснивши стягнення 16 % річних за умовами договору позики в сумі 2 138 839,89 грн за період з 14 липня 2010 року по 01 липня 2020 року апеляційний суд наведеного не врахував, не звернув уваги на те, що згідно умов договорів позики, кошти у борг надавалися строком до 01 червня 2015 року, а нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування законом не передбачено.

Таким чином, стягуючи з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 16 % річних за умовами договору позики, апеляційний суд дійшов неправильного висновку про наявність підстав для стягнення 16 % річних за період з 14 липня 2010 року по

01 липня 2020 року.

Аргументи заявника про те, що позивачем пропущено строк позовної давності є безпідставними з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі

№ 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати право в примусовому порядку.

Як відомо з матеріалів справи, що згідно розписки від 13 липня 2010 року

ОСОБА_2 отримав грошові кошти у сумі 50 000,00 доларів США та зобов`язався повернути вищевказану суму та 16 % річних до 01 травня 2011 року.

26 квітня 2014 року ОСОБА_2 зобов`язався повернути отримані від ОСОБА_1 13 липня 2010 року грошові кошти у сумі 50 000 доларів США та 16 % річних з вищезгаданої суми до 01 червня 2015 року.

Таким чином, зобов?язання між сторонами, яке виникло на підставі договору позики від 13 липня 2010 року тривало до 01 червня 2015 року.

З цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 25 травня 2018 року, тобто в межах трьохрічного строку позовної давності, встановленого статтею 257 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини справи в частині позовних вимог про стягнення 16 % річних за договором позики, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановити ці обставини, то оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 16 % річних заборгованості за договором позики підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині до суду апеляційної інстанції.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування постанови Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 16 % річних заборгованості за договором позики з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то оскаржуване судове рішення в частині вирішення питання щодо розподілу судових витрат також підлягає скасуванню.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 16 % річних заборгованості за договором позики та в частині розподілу судових витрат скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики та 3 % річних залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун