Постанова

від 22.06.2021 по справі 914/1075/17

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" червня 2021 р. Справа №914/1075/17

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддяЖелік М.Б.

суддіСкрипчук О.С.

Мирутенко О.Л.

за участю секретаря судового засідання Гуньки О.П.

розглянувши апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерджі Плюс Україна» б/н від 22.10.2020 (вх.ЗАГС. №01-05/2985/20 від 22.10.2020) та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону б/н та дати (вх.ЗАГС. №01-05/3263/20 від 13.11.2020)

на рішення Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 (суддя Березяк Н.Є., повний текст рішення складено та підписано 01.10.2020)

у справі № 914/1075/17

за позовом: Заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі

позивача: Міністерства оборони України, м. Київ,

до відповідача 1: Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, м. Львів,

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерджі Плюс Україна», м. Київ,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Квартирно-екплуатаційного відділу м. Львова, м. Львів,

за участю третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівська мрія», м. Київ,

про: визнання недійсним договору

за участю представників сторін:

від прокуратури: Рапіта О.В. - прокурор

від позивача: Гудима В.О. - представник

від відповідача 2: Жбадинський В.О. - адвокат

від інших учасників: уповноважені представники не з`явились

Учасникам процесу роз`яснено права та обов`язки, передбачені ст.ст. 35, 42, 46, Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст.222 Господарського процесуального кодексу України фіксування судового засідання здійснюється технічними засобами.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 у справі №914/1075/17 позов Заступника військового прокурора Західного регіону України (Військову прокуратуру Західного регіону України перейменовано у Спеціалізовану прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України залишено без задоволення. Позов третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору у справі №914/1075/17 ТзОВ «Львівська мрія» про визнання договору дійсним залишено без розгляду.

Відповідач-2 - ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, у якій просить змінити (шляхом зміни та доповнення) рішення Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 у справі №914/1075/17 в мотивувальній частині, а в резолютивній частині залишити без змін.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.10.2020 справу розподілено колегії суддів Західного апеляційного господарського суду у складі: Желік М.Б.- головуючий суддя, члени колегії Скрипчук О.С., Мирутенко О.Л.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 27.10.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТзОВ «Енерджі Плюс Україна», розгляд справи призначено на 18.11.2020.

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 у цій справі Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону також звернулася до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення повністю та прийняти нове, яким позовні вимоги про визнання недійсним договору задоволити.

Відповідно до витягу з протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 13.11.2020 справу передано колегії суддів Західного апеляційного господарського суду у складі: Желік М.Б.- головуючий суддя, члени колегії Скрипчук О.С., Мирутенко О.Л.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 13.11.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону, розгляд справи призначено на 18.11.2020.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 18.11.2020 об`єднано апеляційні скарги ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону на рішення Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 у справі №914/1075/17 в одне апеляційне провадження, розгляд справи відкладено на 16.12.2020.

14.12.2020 на адресу суду надійшов відзив ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» на апеляційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону, у якому відповідач-2 просить в задоволенні вимог апеляційної скарги прокуратури відмовити, з урахуванням вимог апеляційної скарги ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» змінити мотивувальну частину оскарженого рішення, а резолютивну частину залишити без змін.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 16.12.2020 за клопотанням прокурора розгляд справи відкладено на 23.12.2020.

23.12.2020 на адресу суду надійшли письмові пояснення Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону щодо спросутвання доводів, викладених в апеляційній скарзі ТзОВ «Енерджі Плюс Україна».

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 23.12.2020 розгляд справи відкладено на 03.02.2021.

21.01.2021 від Міністерства оборони України на адресу суду надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи Листа Головного управління майна та ресурсів №503/34/9128 від 09.11.2020, листа Західного територіального юридичного відділу №986 від 04.12.2020, листа-відповіді Головного управління майна та ресурсів (без номера) на лист Західного територіального юридичного відділу №986 від 04.12.2020. Додані до клопотання докази не засвідчено жодним чином.

03.02.2021 від Міністерства оборони України на адресу суду надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, а саме листа відповіді Головного управління майна та ресурсів №503/25/1009 від 28.01.2021 на лист Західного територіального юридичного відділу №986 від 04.12.2020. Доданий до клопотання лист не засвідчено жодним чином.

03.02.2020 на адресу суду від Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону надійшло клопотання (вх. №01-05/487/21 від 03.02.2020) про зупинення провадження у справі №914/1075/17 до набрання законної сили рішенням у справі №914/221/21.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 03.02.2021 розгляд справи було відкладено за клопотанням відповідача-2 на 24.02.2021.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 24.02.2021 відмовлено у задоволенні клопотання Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону про зупинення провадження у справі, в судовому засіданні ухвалено розгляд справи відкласти на 15.03.2021.

15.03.2021 розгляд справи не відбувся у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю членів колегії - суддів Скрипчук О.С. та Мирутенка О.Л. Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 26.03.2021 розгляд справи призначено на 14.04.2021.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 14.04.2021 розгляд справи відкладено на 12.05.2021 за клопотанням ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» для надання можливості укласти (підписати) мирову угоду та подати її на затвердження до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 12.05.2021 розгляд справи відкладено на 02.06.2021 за клопотанням ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» для надання можливості укласти (підписати) мирову угоду та подання її на затвердження до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 розгляд справи відкладено на 23.06.2021 за клопотанням ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» для надання можливості укласти (підписати) мирову угоду та подання її на затвердження до суду апеляційної інстанції.

23.06.2021 на електронну адресу суду надійшло клопотання ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» про відкладення розгляду справи для надання можливості укласти (підписати) мирову угоду та подання її на затвердження до суду апеляційної інстанції.

У клопотанні відповідач-2 стверджує, що сторони дійшли згоди укласти мирову угоду, 28.05.2021 погоджену сторонами мирову угоду було підписано зі сторони Міністерства оборони України та ТзОВ «Енерджі Плюс Україна», разом з тим, на даний час мирова угода перебуває на погодженні та підписанні Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України.

В судовому засіданні 23.06.2021 представник ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» підтримав подане суду клопотання про відкладення розгляду справи.

Прокурор залишила вирішення вказаного клопотання на розсуд суду.

Представник Міністерства оборони України залишив вирішення вказаного клопотання на розсуд суду.

Інші учасники апеляційного провадження явки повноважних представників в судове засідання не забезпечили.

Колегія суддів, розглянувши клопотання відповідача-2 про відкладення розгляду справи, ухвалила відмовити у його задоволенні з огляду на те, що розгляд справи неодноразово відкладався за клопотанням ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» для надання можливості укласти (підписати) мирову угоду та подання її на затвердження до суду апеляційної інстанції, однак, протягом трьох місяців сторони не подали на затвердження суду погоджену та підписану мирову угоду.

Суд також бере до уваги тривалість апеляційного провадження у цій справі та звертає увагу сторін, що з метою сприяння врегулюванню спору шляхом укладення мирової угоди апеляційний суд неодноразово роз`яснював сторонам можливість укладення мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу та, керуючись принципом розумності строків розгляду справи, надав учасникам провадження достатню кількість часу для досягнення взаємних поступок та підписання погодженої мирової угоди уповноваженими на вчинення таких дій представниками сторін.

В судових дебатах представник відповідача-2 підтримав вимоги апеляційної скарги ТзОВ «Енерджі Плюс Україна», просив змінити мотивувальну частину оскарженого рішення з підстав, наведених у скарзі, резолютивну частину рішення залишити без змін.

Прокурор підтримала вимоги апеляційної скарги Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону, просила оскаржене рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Представник Міністерства оборони України підтримав вимоги апеляційної скарги Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону, просив оскаржене рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задоволити.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів апеляційної інстанції, ухвалила відмовити у задоволенні клопотань Міністерства оборони України (вх.№01-04/354/21 від 21.01.2021, вх.№01-04/762/21 від 03.02.2021) про долучення до матеріалів справи доказів копій службової переписки, оскільки у клопотаннях жодним чином не обґрунтовано необхідність долучення наданих доказів на стадії апеляційного розгляду справи із врахуванням вимог ч.3 ст.269 ГПК України, усі надані позивачем копії не засвідчені жодним чином, тобто подані з порушенням вимог ст.91 ГПК України щодо належного засвідчення письмових доказів та без дотримання вимог ч.9 ст.80 ГПК України щодо необхідності надсилання копії доказів іншим учасникам справи.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, взявши до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що вимоги апеляційної скарги ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» не підлягають задоволенню, натомість, вимоги апеляційної скарги Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону є обґрунтованими, а відтак оскаржуване рішення слід скасувати з прийняттям нового рішення, з огляду на наступне.

Військова прокуратура Західного регіону України (згодом перейменована у Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Західного регіону відповідно до наказу генерального прокурора №66 від 05.02.2020) звернулась до Господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах Міністерства оборони України, із позовною заявою до Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони країни та до ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» про визнання недійсним з моменту укладення договору про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м.Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, укладений 26.11.2016 між Міністерством оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Мінстерства оборони України як замовником та Товариством з обмеженою відповідальністю «Енерджі Плюс Україна» як підрядником.

Позовні вимоги мотивовані тим, що укладаючи оспорюваний договір, який є змішаним договором з елементами договору про спільну діяльність та інвестиційного договору, Міністерство оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України вклало у спільне зведення сторонами об`єкта будівництва право користування земельною ділянкою (будівельним майданчиком), загальною площею 6,22 га, яка розташована на території військового містечка №1 по вул. Княгині Ольги 1-5 у м.Львів, а ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» вклало грошові кошти на фінансування будівництва житлового будинку. Прокурор вважав, що укладенням договору фактично змінено цільове призначення земельної ділянки із земель оборони на землі житлової та громадської забудови, що суперечить вимогам ч.2 ст.20 Земельного кодексу України та відповідно до п.б ст.21 цього кодексу має наслідком визнання недійсною такої угоди. Окрім того, оспорюваний договір укладено від імені Міністерства оборони України тимчасово виконуючим обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарським В.В. на підставі довіреності, яка не передбачала повноважень щодо підписання договорів, додаткових угод на будівництво житлових об`єктів, виконання проектно-вишукувальних робіт, та без проведення конкурсу, передбаченого Порядком організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715. Таким чином, відповідно до ст.215, 217 ЦК України договір підлягає визнанню недійсним.

Відповідач-2, заперечуючи позовні вимоги (у відзиві від 22.06.2017) зазначав, що у договорі обумовлено, що право користування земельною ділянкою внаслідок виконання даного договору не переходить до ТзОВ «Енерджі Плюс Україна», підряднику передано лише будівельний майданчик, представник замовника мав необхідні повноваження на підписання договору, окрім того, на виконання договору Міністерство оборони України прийняло однокімнатну квартиру, а також підрядник перерахував замовнику кошти в сумі 75 000,00 грн. У доповненні до відзиву відповідач-2 зазначав, що земельна ділянка за адресою м.Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, яка підлягає забудові за спірним договором, не належить до земель оборони, оскільки виділена Львівською міською радою в 1995 році для Квартирно-експлуатаційного управління ПрикВО для будівництва житла, а не для цілей, визначених у ст.77 ЗК України, на ділянці відсутні об`єкти військового призначення, підрядника для укладення договору обрано за результатами проведеного конкурсу.

Відповідач-1 позовні вимоги заперечував, однак, 10.08.2017 Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України подало суду заяву про визнання позовних вимог.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 22.06.2017 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Квартирно-експлуатаційний відділ м.Львова.

Квартирно-експлуатаційний відділ м.Львова підтримав позовні вимоги у повній мірі.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 10.08.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2017, у позові відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду від 20.03.2018 касаційну скаргу Міністерства оборони України задоволено частково, рішення Господарського суду Львівської області від 10.08.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2017 скасовано, справу №914/1075/17 передано на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Під час нового розгляду справи прокурор позовні вимоги підтримував в повному обсязі з підстав належності спірної земельної ділянки до земель оборони та укладення оспорюваного правочину від імені Міністерства оборони України неуповноваженою на те особою та без дотримання Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715 (відповідь на відзив вх.№27245/18 від 20.07.2018); щодо укладення додаткової угоди від 18.08.2020 до оспорюваного договору про будівництво житлового комплексу від 26.11.2016 у запереченні на додаткові пояснення відповідача-2 (вх.№27498/20 від 22.09.20) зазначив про відсутність у справі доказів попереднього погодження цієї угоди Головним управлінням майна та ресурсів, вважає, що умови угоди суперечать державним інтересам.

Позивач Міністерство оборони України позовні вимоги підтримував з підстав аналогічних доводам прокурора (відповідь на відзив №28351/18 від 01.08.2018), однак, в судовому засіданні 22.09.2020 заявив про врегулювання спору шляхом укладення додаткової угоди до оспорюваного договору (відповідно до протоколу судового засідання від 22.09.2020).

Відповідач-1 Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України - позовні вимоги визнав, просив позов задоволити в повному обсязі та розглядати справу без участі представника (відзив вх№30758/18 від 17.08.18, клопотання вх№34333/19 від 19.08.2019)

Відповідач-2 ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» - позовні вимоги заперечував з тих підстав, що земельна ділянка не належить до земель оборони, оспорюваний договір було укладено повноважним представником за результатами проведення відповідного конкурсу, передбаченого Порядком організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що не належать до земель оборони і перебувають в користуванні Міністерства оборони України, затвердженого наказом Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України №1-3 від 01.03.2016, у відповідача було законне та обґрунтоване очікування придбання майна чи майнового права за договором, який був укладений з органом публічної влади, тому припущення про допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для визнання їх рішень недійсними (відзив на позов вх.№25895/18 від 11.07.2018).

30.08.2018 до Господарського суду Львівської області звернулось ТзОВ «Львівська мрія» із позовною заявою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у якій просило суд визнати дійсним договір про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м.Львів, вул.Княгині Ольги, 1-5 від 26.11.2016, укладений між Міністерством оборони України (замовник) в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України та ТзОВ «Енерджі Плюс Україна». Ухвалами Господарського суду Львівської області від 03.09.2018 позовну заяву ТзОВ «Львівська мрія» прийнято до розгляду, задоволено клопотання третьої особи про розгляд справи спочатку. У п.2 резолютивної частини оскарженого рішення позов третьої особи залишено без розгляду за клопотанням третьої особи.

Ухвалюючи оскаржене рішення про відмову у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд дійшов висновків про те, що оспорюваний договір від 26.11.2016 про будівництво житлового комплексу за адресою м.Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність, що підпадає під регулювання положень глави 77 ЦК України, оспорюваний договір було укладено тимчасово виконуючим обов`язки Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарським В.В. із перевищенням повноважень, водночас, договір був схвалений його сторонами Міністерством оборони України та ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» шляхом прийняття у власність житлової квартири на його виконання та укладення додаткової угоди до спірного договору, тому відсутні правові підстави для визнання договору недійсним з підстав укладення його представником з перевищенням повноважень. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що при укладенні спірного договору сторони не змінювали цільове призначення земельної ділянки, на якій планується будівництво, вказана земельна ділянка на момент укладення спірного договору у відповідності до ст.38 ЗК України належала до земель житлової та громадської забудови, тому безпідставним є доводи прокурора про укладення договору без проведення конкурсу, передбаченого Порядком організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №715 від 06.07.2011.

Вимоги апеляційної скарги ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції із залишенням без змін резолютивної частини мотивовані тим, що суд першої інстанції без належного мотивування та без посилань на умови спірного договору дійшов висновку, що за своєю правовою природою такий є договором про спільну діяльність, натомість на переконання скаржника, спірний договір є змішаним договором за ч.2 ст.628 ЦК України і містить в собі елементи договору підряду та інвестиційного договору.

Скаржник стверджує, що в мотивувальній частині рішення суд залишив поза увагою та не спростував викладений у позовній заяві аргумент прокурора про те, що при наданні ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» доступу до будівельного майданчику тим самим було фактично здійснено заміну категорії земельної ділянки із земель оборони на землі житлової та громадської забудови. Апелянт просить доповнити мотивувальну частину спростуванням цього аргументу, застосувавши при тому правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 10.03.2020 у справі №910/2123/19, ухваленій за подібних правовідносин.

Також скаржник не погоджується з висновком суду про те, що укладення ОСОБА_1 як начальником Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України оспорюваного договору без погодження з управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України або Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Збройних Сил України слід розцінювати як перевищення наданих йому повноважень. Апелянт вважає, що вказаний висновок не відповідає встановленим обставинам справи, оскільки із п.7 Положення про Західне управління капітального будівництва випливає, що укладені договори узгоджуються вже після їх укладення, постфактум, і форма такого узгодження не визначена. Апелянт звертає увагу, що у структурі Міністерства оборони України не існує Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва, з яким мало узгодити оспорюваний договір Західне управління капітального будівництва. Водночас в матеріалах справи фігурує Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України, Положення про яке було затверджено Наказом Міністерства оборони України від 29.08.2016 №448 і серед повноважень якого не передбачено узгодження відповідних договорів. При цьому до Положення про Західне управління капітального будівництва відповідних змін внесено не було, з чого випливає висновок про відсутність в останнього обов`язку узгоджувати договори, до яких відноситься і оспорюваний договір.

Вимоги апеляційної скарги Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону про скасування оскарженого рішення з прийняттям нового, обґрунтовані тим, що рішення винесене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального законодавства, неповним дослідженням обставин справи та не врахуванням обов`язкових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у цій же справі.

Так, прокурор не погоджується з висновком суду про те, що спірний договір укладено тимчасово виконуючим обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарським В.В. з перевищенням повноважень, та вказує, що довіреністю, на підставі якої діяв Винарський В.В., не надано повноважень на підписання від імені Міністерства оборони України договорів чи додаткових угод на будівництво житлових об`єктів за адресою Львівський гарнізон, військове містечко-1 у м.Львів, вул.Княгині Ольги, 1-5. Також ані пункт 7, ані пункт 11 Положення, передбачаючи право Західного капітального будівництва на укладення відповідних угод, не містять жодних норм, які б надавали право на укладення відповідних договорів саме від імені Міністерства оборони України. Таким чином, скаржник наголошує, що суд першої інстанції не взяв до уваги правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20.03.2018 у цій же справі, про те, що при оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину слід брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатись як схвалення. Щодо прийняття та реєстрації Міністерством оборони однокімнатної квартири, необхідно зазначити, що ці дії відбувались внаслідок підписання т.в.о. начальника Західного управління капітального будівництва Винарським В.В. актів прийому-передачі квартири від 10.02.2016 №1 та №2 на виконання умов спірного договору, як представником Міністерства оборони України, за відсутності належних на те повноважень та без відповідної довіреності.

Також скаржник зауважує, що лист заступника Міністра оборони України від 13.02.2017 не може свідчити про обізнаність із укладенням договору, оскільки у ньому не конкретизовано в рахунок виконання якої саме інвестиційної угоди Міністерству оборони України надійшла квартира. Аналогічною є позиція Верховного Суду України, викладена у постанові від 20.08.2013 у справі №3-18гс13.

Щодо укладення додаткової угоди до спірного правочину прокурор зауважує про відсутність в матеріалах справи доказів погодження Головного управління майна та ресурсів її укладення, умовами додаткової угоди не визначено технічних характеристик об`єкта будівництва, його розташування на земельній ділянці та строк дії договору, на момент якого повинна розраховуватись ринкова вартість земельної ділянки у відповідності до часу передачі частки та ринкової вартості житлових та нежитлових приміщень. Експертна грошова оцінка вартості до цього часу не проведена, що не дозволяє визначити її реальну ринкову вартість та об`єктивну частку оборонного відомства. Прокурор звертає увагу на те, що в додатковій угоді обумовлено передачу також нежитлових приміщень об`єкту, хоча законодавством не передбачено передачі нежитлових площ військовослужбовцям. Відтак, прокурор вважає, що умови додаткової угоди суперечать державним інтересам, а також інтересам військовослужбовців та членів їх сімей, яких держава забезпечує житлом.

У апеляційній скарзі прокурор вказує, що у відповідності до ст.1 Закону України «Про використання земель оборони» та ч.1 ст.77 Земельного кодексу України земельна ділянка, на якій відповідно до умов договору планується будівництво належить до земель оборони, відтак, при проведення конкурсу на визначення забудовника мав застосовуватись Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715. Затвердження Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що не належать до земель оборони і перебувають у користуванні Міністерства оборони України, не входило до компетенції ОСОБА_1 як тимчасово виконуючого обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва. Крім того, наявні порушення і цього, затвердженого з перевищенням повноважень Порядку, оскільки конкурсну комісію створено наказом Винарського В.В. від 14.11.2016 №11-3, а засідання комісії з визначення переможця відбулось 15.11.2016, при цьому суд не з`ясував, ким здійснювалось повноваження комісії при здійсненні публікації оголошення у засобах масової інформації місцевого рівня газеті «Галицька правда» №10 від 15.10.2016.

У відзиві на апеляційну скаргу прокурора відповідач-2 ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» зазначав, що Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України в силу Положення, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 17.06.2003 №23, має усі необхідні повноваження без необхідності додаткового підтвердження повноважень, на представництво інтересів Міністерства оборони України, яке і заснувало Західне управління капітального будівництва для реалізації цих цілей. Щодо належності земельної ділянки, на якій планується забудова, до земель оборони, відповідач-2 зазначає, що 26.11.2016, на момент укладення оспорюваного договору, земельна ділянка належала до земель комунальної власності, а вже з 28.08.2017 до державної форми власності (в межах 6,3127 га), проте з однаковим цільовим призначенням, що дозволяє здійснювати житлове будівництво, що і передбачено оспорюваним договором. При цьому, норми, на які покликається прокурор ст.77 ЗК України та ст.1 Закону України «Про використання земель оборони» прийнято пізніше у порівнянні із визначенням правового статусу земельної ділянки у 1995 році. З покликанням на практику Європейського суду з прав людини, відповідач-2 зазначає, що в силу чинності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, визнання недійсним оспорюваного договору з підстав нібито допущених структурними підрозділами Міністерства оборони України помилок у визначенні категорії вказаної земельної ділянки покладе на ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» надмірний індивідуальний тягар, тим самим становлячи порушення гарантій за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Протоколу 1 до неї.

У додаткових поясненнях Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону зазначила, що за правовою природою оспорюваний договір є змішаним договором, який містить в собі елементи договору про спільну діяльність та інвестиційного договору, що регулюється главою 77 Цивільного кодексу України та Законом України «Про інвестиційну діяльність». Також прокурор вказує, що умова про погодження оскаржуваного договору Головним управлінням КЕУ Збройних Сил України, визначена у самій довіреності, виданій Винарському В.В.; звертаючи увагу на положення про Головне КЕУ Збройних Сил України, затверджене наказом Міністра оброни України від 29.08.2016 №448, апелянт (відповідач-2) проігнорував п.3 вказаного положення, у відповідності до якого управлінню делеговано господарсько-управлінські функції щодо будівництва; при погодженні договорів після їх укладення, постфактум, на що вказує відповідач-2 в апеляційній скарзі, втрачається зміст погодження як такого, що ж до зауважень щодо відсутності встановленої форми погодження, прокурор звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів погодження договору у будь-якій формі.

Інші учасники справи правом подання відзиву на апеляційні скарги не скористались.

Відповідно до ст.2 ГПК України (в редакції, чинній станом на дату звернення з позовом до суду) прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, передбачених частиною третьою статті 25 Закону України «Про прокуратуру». Невиконання прокурором вимог щодо надання господарському суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в господарському суді має наслідком повернення поданої ним позовної заяви в порядку, встановленому статтею 63 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Відповідно до ч.4 ст.23 вказаного закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Заступник військового прокурора Західного регіону України у відповідності до вимог ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави при зверненні до суду з даним позовом.

Так, у позовній заяві зазначено, що укладення та виконання оспорюваного договору призвело до незаконного використання земельної ділянки як будівельного майданчику та наносить пряму матеріальну шкоду інтересам держави.

Згідно з Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим указом Президента України № 406/2011 від 06.04.2011 (чинним на час подання позовної заяви), Міністерство є центральним органом виконавчої влади і головним органом у сфері оборони та військового будівництва. Відповідно до п.п.75 п. 4 Положення встановлено, що Міністерство здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.

Відтак, Міністерство оборони України є органом, наділеним державою відповідними повноваженнями щодо розпорядженням військовим майном.

Прокурор вказував, що земельна ділянка за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, вул. Княгині Ольги, 1-5, яка належить до земель оборони, внаслідок укладення спірного договору між відповідачами була передана особі приватного права у спільне користування для будівництва житлового кварталу. При цьому замовником будівництва у договорі зазначено Міністерство оборони України.

Водночас, Міністерство оборони України протягом семи місяців (з дня укладення спірного договору та передачі земельної ділянки відповідачу-2 в якості будівельного майданчика) не здійснювало жодних дій щодо захисту інтересів держави.

Таким чином, прокурором було обґрунтовано правові підстави для представництва інтересів держави в особі Міністерства оборони України в господарському спорі.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. При цьому випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) № 3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Таким чином «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави» особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У цьому випадку прокурор одночасно подав позовну заяву до господарського суду та її копію Міністерству оборони України, однак, слід врахувати, що на той момент існувала невідкладна необхідність захисту інтересів держави, обумовлена об`єктивними чинниками бездіяльністю компетентного органу протягом тривалого часу (понад 7 місяців) та можливістю вчинення забудовником дій щодо зведення житлового комплексу, адже одночасно з укладенням спірного договору від імені Міністерства оборони України було підписано акт приймання-передачі будівельного майданчику земельної ділянки, що належить до земель оборони.

Колегія суддів також враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20.01.2021 у справі №927/468/20, від 11.03.2021 у справі №910/3158/19 від 19.05.2021 у справі 902/864/20, згідно з якими часовий проміжок, який минув між повідомленням позивача та поданням позову у справі, не завжди є вирішальним у питанні дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України Про прокуратуру. Критерій розумності, який наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, має визначатися з урахуванням великого кола чинників і не може бути оцінений виключно темпорально. До таких чинників відноситься, зокрема, але не виключно, обізнаність позивача про наявність правопорушення та вжиті ним заходи з моменту такої обізнаності спрямовані на захист інтересів держави.

Відтак, на переконання колегії суддів, у зв`язку з необхідністю невідкладного вжиття заходів, спрямованих на відвернення можливих негативних наслідків виконання спірного правочину та очевидною тривалою бездіяльністю компетентного органу, якому повинно було бути відомо про порушення інтересів держави, одночасне подання позовної заяви до господарського суду та повідомлення Міністерства оборони України про це, не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У рішенні у справі «Менчинська проти Росії» Європейський суд з прав людини вказав, що присутність прокурора в цивільному контексті також може бути дозволеною, коли прокурор діє на захист великої групи осіб, інтереси яких постраждали від цивільного правопорушення, або коли потрібно захистити значні державні активи та інтереси (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, п.п. 30-40).

Враховуючи наведене, зважаючи на те, що позов прокурора в інтересах держави спрямований на захист права власності на землі оборони, дотримуючись принципу верховенства права та керуючись завданням господарського судочинства, яке відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України має превалювати над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що в цьому спорі представництво прокурором інтересів держави є обґрунтованим.

Повно та всебічно дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції встановила наступні фактичні обставини спору.

26 листопада 2016 року Міністерство оборони України на підставі Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України, затвердженого наказом державного секретаря Міністерства оборони України від 17.06.2003 за №23 в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, від імені якого на підставі довіреності №220/386/д від 10.11.2016 та наказу Міністра оборони України від 21.08.2015 за №28-ДП, діяв тимчасово виконуючий обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарський Володимир Віталійович, як замовник (сторона-1) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Енерджі Плюс Україна», від імені якого діяв ОСОБА_2 , як підрядник (сторона-2) на виконання положень Постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 №1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями», Постанови Верховної Ради від 06.05.2014 №1238-VII «Про додаткові заходи щодо зміцнення обороноздатності та безпеки Держави», з метою забезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України, уклали договір про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м.Львів, вул.Княгині Ольги, 1-5 (а/с 17-24, том І).

Договір було посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х.М. 26.11.2016 та зареєстровано в реєстрі за №3558.

Відповідно до п.1.1.2. договору сторона-1 Міністерство оборони України, є користувачем земельної ділянки і у встановленому законодавством порядку має намір реалізовувати право на її забудову, в рамках цього договору сторона-1 є замовником будівництва об`єкту.

Сторона-2 ТзОВ «Енерджі Плюс Україна», яка забезпечує будівництво об`єкту грошовими коштами, матеріальними цінностями та виконанням всього комплексу будівельних робіт, передбачених цим договором (п.1.1.3 договору).

Об`єктом будівництва є житловий комплекс, будівництво якого планується на земельній ділянці, що розташована за адресою Львівський гарнізон, військове містечко №1, місто Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, а також будь-які інженерно-технічні споруди та комунікації безпосередньо з ним пов`язані (п.1.1.4 договору).

Предметом договору відповідно до розділу 2 є зобов`язання сторін збудувати об`єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м.Львів, вул.Княгині Ольги, 1-5 (надалі об`єкт).

Для реалізації цього договору сторона-1 передає, а сторона-2 приймає частину функцій замовника (п.2.2.); фінансування будівництва здійснюється стороною-2, джерелом фінансування будівництва об`єкту є кошти сторони-2 та залучені кошти фізичних та юридичних осіб (п.2.4.).

Об`єктом забудови є земельна ділянка за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м.Львів, вул.Княгині Ольги, 1-5, орієнтовною площею 6,22 га (згідно з наказом начальника Львівського гарнізону від 02.03.2015 №7 закріплено за КЕВ м.Львова, НСБЛВС, А0583), яка відведена рішенням Львівського міськвиконкому №4/370 від 26.01.53 р., №394 від 07.08.64 р. та №3-«С» від 08.02.85 р. (п.1.1.5 договору) (п.3.1. договору).

Відповідно до п.3.2. договору сторона-1 зобов`язується на умовах, визначених цим договором, забезпечити державну реєстрацію користування земельною ділянкою (оренда) з цільовим призначенням земельної ділянки, яке дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього договору, в тому числі здійснити її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об`єкт.

Право користування земельною ділянкою (оренда) внаслідок виконання цього договору не переходить до сторони-2, сторона-2 має право використовувати будівельний майданчик відповідно до умов законодавства у сфері містобудування на підставі Договорів капітального будівництва, укладених в рамках договору (п.3.3 договору).

У пункті 4.1. договору сторони визначили права та обов`язки сторони-2, зокрема, сторона-2 приймає на себе виконання частини функцій замовника будівництва об`єкта та у повному обсязі, за рахунок власних та/або залучених від третіх осіб коштів, фінансує всі витрати, пов`язані з будівництвом об`єкта.

Також сторона-2 зобов`язалась погасити заборгованість сторони-1 з виплати заробітної плати у розмірі 75 000,00 грн. (п.4.1.20), компенсувати під час закриття актів виконаних робіт 1% по кожному акту від вартості будівельно-монтажних робіт на утримання та матеріальне забезпечення Західного капітального управління капітального будівництва Міністерства оборони України (п.4.1.21), компенсувати квадратними метрами житла стороні-1 витрати, пов`язані із використанням земельної ділянки та розробкою проектно-кошторисної документації на загальну суму 434 000,00 грн. (п.4.1.22).

Права та обов`язки сторони-1 визначено у пункті 4.2. договору. Так, сторона-1, залишивши за собою виконання частини функцій замовника, зобов`язалась забезпечити державну реєстрацію права користування земельною ділянкою (оренди), для чого вчинити усі необхідні дії, зокрема, але не виключно, отримати рішення Львівської міської ради про надання земельної ділянки в користування (оренду) із цільовим призначенням земельної ділянки, яке дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього договору, у тому числі здійснювати її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об`єкт; забезпечити оформлення правовстановлюючого документа на земельну ділянку; здійснює функції землекористувача земельної ділянки.

У цьому з пункті сторони також погодили, що з моменту введення об`єкту в експлуатацію та отримання сторонами права власності на належні їм частки у об`єкті, сторона-1 має право припинити землекористування в порядку, встановленому законодавством України.

У п.4.4. сторони домовились, що з моменту підписання договору сторона-1 передає стороні-2 майнові права на 100% об`єкту будівництва, в тому числі на майнові права на 100% об`єкту інвестування в об`єкті будівництва для подальшого відчуження та подальшої передачі фізичним та юридичним особам, у тому числі і стороні-1 Міністерству оборони України.

Відповідно до п. 4.7. договору Міністерство оборони України має пріоритетне право на придбання житла для військовослужбовців, виходячи із ринкової ціни за 1 кв.м. загальної площі житла, розміщеного в районі будівництва об`єкту на момент кожного перерахування коштів та у відповідності до порядку використання коштів Міністерства оборони України.

Частки сторін у об`єкті визначено у розділі 7 договору.

Так, сторони домовились, що за виконання частини функцій замовника, сторона-1, після введення в експлуатацію, отримує у власність частину об`єкту у вигляді окремих квартир, яка складається з 10 (десяти) % загальної площі квартир цього об`єкту, з них Міністерство оборони України отримує у власність - 9 %, а Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України 1% загальної площі квартир (п.7.1.).

За виконання частини функцій замовника, сторона-2 отримує майнові права, а після закінчення об`єкта будівництва об`єкта, право власності на частину об`єкту будівництва, за виключенням належної стороні-1 відповідно до п.7.1. частки (п.7.2.).

У пункті 7.4. визначено, що за взаємною згодою сторін, сторона-2 має право частково або повністю виконати взяті на себе зобов`язання з передачі квадратних метрів, належних Міністерству оборони України та Західному управлінню капітального будівництва Міністерства оборони України, яке діє від імені Міністерства оборони України за цим договором, шляхом передачі квартир (квадратних метрів в інших новобудовах Львова). Передача погоджених сторонами квадратних метрів в інших новобудовах міста Львова відбувається шляхом підписання акту прийому-передачі квартир та акту зарахування, в якому сторони визначають кількість переданих квадратних метрів.

Відповідно до п.12.7. цей договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін, нотаріального посвідчення та діє до повного виконання покладених на сторони зобов`язань.

На виконання договору про будівництво житлового комплексу його сторонами 26.11.2016 підписано акт приймання-передачі будівельного майданчику, розташованого на земельній ділянці орієнтовною площею 6,22 га за адресою Львівський гарнізон, військове містечко №1, вул. Княгині Ольги, 1-5 у місті Львові. Від імені Міністерства оборони України в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України акт підписав тимчасово виконуючий обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарський В.В. (а/с 25, то І).

Проаналізувавши умови оспорюваного договору колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що за своєю правовою природою вказаний договір є змішаним і містить в собі елементи договору про спільну діяльність та інвестиційного договору.

У відповідності до ч.1 ст.875 ЦК України за договором будівельного підряду підрядник зобов`язується збудувати і здати у встановлений строк об`єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов`язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов`язок не покладається на підрядника, прийняти об`єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.

У ч.1 ст.318 Господарського кодексу України визначено, що за договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов`язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об`єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов`язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об`єкти і оплатити їх.

Відповідно до ч.1 ст.323 ГК України договори підряду (субпідряду) на капітальне будівництво укладаються і виконуються на загальних умовах укладання та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених Кабінетом Міністрів України, відповідно до закону.

У пункті 5 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету міністрів України від 01.08.2005 №668, істотними умовами договору підряду є: найменування та реквізити сторін; місце і дата укладення договору підряду; предмет договору підряду; договірна ціна; строки початку та закінчення робіт (будівництва об`єкта); права та обов`язки сторін; порядок забезпечення виконання зобов`язань за договором підряду; умови страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об`єкта будівництва; порядок забезпечення робіт проектною документацією, ресурсами та послугами; порядок залучення субпідрядників; вимоги до організації робіт; порядок здійснення замовником контролю за якістю ресурсів; умови здійснення авторського та технічного нагляду за виконанням робіт; джерела та порядок фінансування робіт (будівництва об`єкта); порядок розрахунків за виконані роботи; порядок здачі-приймання закінчених робіт (об`єкта будівництва); гарантійні строки якості закінчених робіт (експлуатації об`єкта будівництва), порядок усунення недоліків; відповідальність сторін за порушення умов договору підряду; порядок врегулювання спорів; порядок внесення змін до договору підряду та його розірвання.

Відповідно до п.15 цих умов у договорі підряду сторони зобов`язані визначити найменування об`єкта будівництва та його місцезнаходження, основні параметри (потужність, площа, об`єм тощо), склад та обсяги робіт, які передбачені проектною документацією та підлягають виконанню підрядником, інші показники, що характеризують предмет договору.

У спірному договорі сторонами не визначено договірної ціни, строків початку та закінчення будівництва об`єкту, та інших вищенаведених істотних умов договору будівельного підряду, об`єктом будівництва визначено житловий комплекс, однак, договір не містить конкретних характеристик щодо кількості будинків, які планується збудувати, їх площі, поверховості, тощо, тобто спірний договір не містить ознак, притаманних договору підряду.

Натомість, предметом спірного договору є зобов`язання сторін збудувати об`єкт житловий комплекс, і для реалізації договору замовник фактично зобов`язався забезпечити державну реєстрацію права користування земельною ділянкою, на якій планується забудова, а підрядник прийняв на себе усі інші функції замовника фінансування будівництва (за власні та залучені кошти), укладення договорів з підрядниками на свій розсуд без погодження із замовником, виготовлення проектно-кошторисної документації.

Таким чином, договір поєднує елементи договору про спільну діяльність та інвестиційного договору.

Так, відповідно до ч.1 ст.1031 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Відповідно до ч.2 ст.1032 ЦК України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Укладення інвестиційних договорів регулюється Законом України «Про інвестиційну діяльність», відповідно до ст.10 якого інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок: власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо); позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити); залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб); бюджетних інвестиційних асигнувань; безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян.

Відтак, доводи апелянта (відповідача-2) про відсутність у спірному договорі ознак спільної діяльності є безпідставними.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В силу статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно із ст.239 ЦК України, правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до ст.244 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (ст. 246 ЦК України).

Відповідно до ч.1 та ч.3 ст.92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

При укладенні оспорюваного договору, від імені Міністерства оборони України виступало Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України на підставі Положення про Західне управління капітального будівництва від імені якого на підставі довіреності №220/386/д від 10.11.2016р. діяв тимчасово виконуючий обов`язки начальника Винарський Володимир Віталійович.

Як вбачається з матеріалів справи, довіреність №220/386/д від 10.11.2016, на підставі якої Винарським В.В. було підписано оспорюваний договір, видана Міністерством оборони України без права передоручення строком до 31.12.2016. Цією довіреністю уповноважено тимчасово виконуючого обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарського В.В. на підписання від імені Міністерства оборони України за погодженням із Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Збройних Сил України договорів (додаткових угод) на проведення землевпорядних робіт, здійснення дій щодо державної реєстрації земельних ділянок, державної реєстрації речових прав на них (права державної власності та права постійного користування земельними ділянками за Міністерством оборони України) за небюджетні кошти, серед іншого, за адресою: вул. Княгині Ольги, 1-5, м.Львів, а також для інших дій та правочинів, пов`язаних з їх виконанням (а/с 26, том І).

Таким чином, довіреність, на підставі якої тимчасово виконуючий обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Винарський В.В. підписав від імені Міністерства оборони України оспорюваний договір, не передбачала повноважень на його підписання чи підписання будь-яких інших договорів про будівництво на вказаних у довіреності земельних ділянках.

У преамбулі оспореного договору також зазначено, що замовник діє на підставі Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України, затвердженого наказом державного секретаря Міністерства оборони України №23 від 17.06.2003.

Тимчасове виконання обов`язків начальника Західного управління капітального будівництва покладено на Винарського В.В. відповідно до наказу Міністра оборони України №28-ДП від 21.08.2015 (а/с 94, том І), наказом Міністра оборони України №22-ДП від 07.07.2017 ОСОБА_1 увільнено від тимчасового виконання обов`язків начальника Західного капітального будівництва (а/с 209, том І).

Наказом державного секретаря Міністерства оборони України №23 від 17.06.2003 було затверджено Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України та уповноважено вказане управління здійснювати функції замовника капітального будівництва у Збройних Силах України в Львівській, Закарпатській, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській та Чернівецькій областях (а/с 27, том І).

Відповідно до пункту 1 затвердженого цим наказом Положення, Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України (далі по тексту Західне УКБ, управління) є державною госпрозрахунковою організацією Міністерства оборони України, що призначене для забезпечення виконання завдань капітального будівництва житла для військовослужбовців і членів їх сімей, об`єктів призначення для потреб Збройних Сил України з метою підтримання їх у стані бойової та мобілізаційної готовності.

Відповідно до п.7 цього Положення управління, відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого, укладає договори на пайову участь у будівництві об`єктів іншими замовниками за погодженням з управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України, вишукує та залучає кошти інвесторів у будівництво об`єктів у визначеному законодавством України та цим Положенням порядку та укладає договори (контракти), які узгоджуються в управлінні капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України.

Відповідно до п.11 вказаного Положення начальник управління за погодженням з управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України укладає угоди на капітальне будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей, придбання та обмін квартир, надання послуг та інші угоди в межах своєї компетенції.

Тобто, п.11 Положення передбачає погодження укладення такої угоди з Головним управлінням розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України, і в будь-якому випадку, не наділяє Управління укладати договір на будівництво саме від імені Міністерства оборони України.

На переконання колегії суддів, вірними є доводи прокурора про те, що Винарський В.В., укладаючи договір діяв без повноважень на його укладення від імені Міністерства оборони України.

Апелянт (відповідач-2) звернув увагу на те, що у структурі Міністерства оборони України не існує Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва, натомість Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України не наділене функціями щодо узгодження договорів на будівництво.

Слід зазначити, що Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України не приведене у відповідність до Положення про Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 29.08.2016 №448, у якому проте передбачено, що основними завданнями Головного КЕУ ЗСУ є: квартирно-експлуатаційне забезпечення Збройних Сил у мирний час та в особливий період; забезпечення капітального будівництва (реконструкції) та ремонту об`єктів житлового, загальновійськового та іншого призначення, придбання житла; керівництво діяльністю в тому числі управлінь капітального будівництва, яким передано (делеговано) господарсько-управлінські функції щодо будівництва (п.3). Тому безпідставними є доводи апелянта (відповідача-2) про відсутність у Західного УКБ обов`язку щодо погодження укладення договору на будівництво житлового комплексу.

Колегія суддів відхиляє також доводи щодо процедури погодження договорів, які вже укладено, тобто постфактум, оскільки, як вірно зауважив прокурор, це суперечить самій концепції погодження як схвалення дій підлеглого керівним органом.

Щодо встановлених судом першої інстанції фактів схвалення спірного договору Міністерством оборони України слід зазначити наступне.

У матеріалах справи міститься акт №1 від 10.02.2017 приймання передачі квартири та відповідної документації згідно з договором про будівництво житлового комплексу від 26.11.2016, відповідно до якого ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» передало Міністерству оборони України квартиру №19 загальною площею 47,6 кв.м., загальною вартістю 492 065,00 грн. у будинку №21б по вулиці І.Рубчака у м.Львові (а/с 144, том І).

Також актом від 10.02.2017 сторони договору здійснили зарахування прийнятої квартири до частки в об`єкті, яка повинна бути передана Міністерству оборони України відповідно до умов розділу 7 договору, шляхом передачі відповідних квадратних метрів в інших новобудовах міста Львова (а/с 145, том І).

Вказані акти від 10.02.2017 підписано від імені Міністерства оборони України тимчасово виконуючим обов`язки начальника Західного управління капітального будівництва Винарським В.В., який діяв на підставі Положення.

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №90577289 від 26.06.2017 власником квартири №19 у будинку 21 б по вул.Рубчака І. у м.Львові є Міністерство оборони України (а/с 146,147, том І).

Прийняття однокімнатної квартири, оформлене ОСОБА_1 , який уклав без відповідних повноважень спірний договір від імені Міністерства оборони України, не можна розцінювати як наступне схвалення правочину саме Міністерством.

Також у матеріалах справи міститься лист №2641/з від 13.02.2017 заступника Міністра оборони України генерала-майора О.М. Шевчука, у якому він доповідає Міністрові оборони України Полтораку С.Т. про прийняття на баланс до квартирно-експлуатаційного відділу м.Біла Церква квартири загальною площею 47,6 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 для подальшої передачі сім`ї загиблого Героя України капітана Кизила А.О. та погодження цього листа Міністром оборони України (а/с 148-149).

Однак, і у листі, і у його погодженні відсутні покликання саме на оспорюваний договір, тому вказані лист та резолюція не можуть слугувати належними доказами схвалення Міністром оброни України факту укладення оспорюваного договору.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції у цій справі Верховний Суд зазначив, що схвалення дій представника може бути виражено у будь-якій формі, яка проте, однозначно має свідчити про волю принципала на визнання правочину, вчиненого представником з перевищенням повноважень.

Відповідно до копії виписки по рахунку Західного УКБ на виконання п.4.1.20 договору про будівництво житлового комплексу №3558 від 26.11.2016 від ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» 29.12.2016 перерахувало управлінню 75 000,00 грн. (а/с 124, том І).

Проте, 75 000,00 грн., які ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» перерахувало на виконання спірного договору на рахунки Західного УКБ, не можуть свідчити про схвалення Міністерством оборони України умов цього договору, оскільки управління є окремою юридичною особою та розпорядилось ними на свій розсуд.

Також слід звернути увагу на лист Головного квартирного експлуатаційного управління Збройних Сил України №303/8/32/939 від 07.08.2017, яким заступник начальника Головного КЕВ ЗСУ повідомив військову прокуратуру Західного регіону України про те, що рішення про укладення договорів від 26 та 30 листопада 2016 року (серед них і договору, укладеного 26.11.2016 з ТзОВ «Енерджі Плюс») було прийнято начальником Західного УКБ МОУ самостійно та з Головним управлінням не погоджувалось (а/с 3, том ІІ).

Окрім того, відповідач-2 надав суду копії листа Західного УКБ №85 від 30.07.2018 з проханням надати безвідсоткову позику в розмірі 200 000, 00 грн. для погашення заборгованості по заробітній платі або надати цю суму авансом в рахунок погашення коштів на здійснення технічного нагляду по об`єкту м.Львів, вулиця Княгині Ольги, 1-5, та платіжного доручення №73 від 01.08.2018 на суму 200 000,00 грн. з призначенням платежу «сплата авансу за здійснення технагляду згідно з договором №3558 від 26.11.2016 по об`єкту м.Львів, вул.Княгині Ольги, 1-5» (а/с 37,38, том 4).

Оцінюючи вказаний доказ, колегія суддів ще раз зазначає, що такий не є доказом схвалення оспореного правочину саме Міністерством оборони України, від імені якого його укладено.

Щодо укладеної додаткової угоди до оспореного договору, слід зазначити, що при її укладенні не було проведено експертної оцінки вартості земельної ділянки, тому не можливо визначити справедливу частку Міністерства оброни України у загальній площі квартир, також умовами додаткової угоди передбачено надання військовослужбовцям 11% площі нежитлових приміщень, хоча, відповідно до п.8 розділу ІІІ Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 31.07.2018 №380 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 06.09.2018 за №1020/32472, надання нежитлових приміщень військовослужбовцям та членам їх сімей для заселення до їх переобладнання в жилі приміщення у встановленому законодавством порядку забороняється.

Колегія суддів зазначає, що у відповідності до ч.5 ст.310 ГПК України висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

У постанові Верховного Суду від 20.03.2018 у цій справі зазначено, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки встановленій ними обставині, що згідно з пунктом 2 ухвали Львівської міської ради №157 від 01.06.1995 спірна земельна ділянка за рахунок земель міста була надана в постійне користування КЕУ ПРикВО, а отже, з порушенням статті 1 Закону України «Про використання земель оборони» та частини 77 Земельного кодексу України дійшли помилкового висновку, що земельна ділянка не належить до земель оборони.

Місцевий господарський суд, ухвалюючи оскаржене рішення, наведеної вказівки Верховного Суду не врахував.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів №3-с від 08.02.1975за КЕЧ Львівського району КЗУ ПрикВО закріплено земельну ділянку по вул.Боженко 1, 3, 5, площею 13,36 га (а/с 158-159, том І); рішенням виконкому Львівської міської ради депутатів №4/370 від 26.01.1958 земельну ділянку по вул.Боженко 3, 5, 7, площею 22,13 га передано у постійне користування з правом забудови при будівлях та спорудах, що перебувають на балансі КЕЧ Львівського району ПрикВО (а/с 161-165, том І).

Відповідно до витягу з форми 405А (відомості наявності та використання земельних ділянок по КЕВ м.Львова станом на 01.01.2017) земельна ділянка у м.Львові на Княгині Ольги, 1-5, відведена була на підставі рішення Львівміськвиконкому №4/370 від 26.01.1953, №394 від 07.08.64 р., IV сесії від 01.06.95 р. (а/с 189, том І).

Також КЕВ м.Львова надано матеріали інвентаризації земель Міністерства оборони України військового містечка №1 по вул. Боженка, 1,3,5 станом на 1993 рік.

Відповідно до довідки інженера ТГ КЕВ м.Львова від 04.07.2017 земельна ділянка для обслуговування військового містечка №1, яка знаходиться за адресою м.Львів, вул.Княгині Ольги, 1-5, перебуває на картковому обліку КЕВ м.Львова. До довідки додано матеріали інвентаризації (а/с 188, том І), відповідно до довідки від 05.07.2017, підписаної головним бухгалтером та ТВО начальника КЕВ м.Львова, вказана земельна ділянка не перебуває на бухгалтерському обліку КЕВ м.Львова (а/с 202, том І).

Ухвалою від 01.06.1995 №157 Львівська міська рада народних депутатів, розглянувши клопотання квартирно-експлуатаційного управління Прикарпатського військового округу, згоду військової частини 63349 на вилучення земельних ділянок на будівництво житлових кварталів на вул. Княгині Ольги-Куликівській та на вул. Княгині Ольги-Л.Кобилиці, враховуючи рішення Львівського міськвиконкому від 03.09.92 №474 «Про надання дозволу КЕУ ПрикВО на проектування житлових кварталів по вул. Кн.Ольги та по вул. Стрийській», акт вибору земельної ділянки та висновки постійної комісії землекористування, будівництва і архітектури, ухвалила: - вилучити з користування військової частини НОМЕР_1 земельні ділянки площею 4,95 га. на вул. Княгині Ольги-Л.Кобилиці та 8,19 га. на вул. Княгині Ольги-Куликівській та зарахувати їх до земель міста (п.1); - за рахунок земель міста надати КЕУ ПрикВО в постійне користування земельні ділянки площею 4,95 га. на вул. Княгині Ольги-Л.Кобилиці та 6,83 га. на вул. Княгині Ольги-Куликівській у м. Львові для будівництва житлових кварталів (п.2) (а/с 217-218, том І).

Відповідно до ухвали Львівської міської ради народних депутатів від 01.06.1995 №157 Квартирно-експлуатаційному управлінню Прикарпатського Військового Округу видано Державний акт №001518 серії І-ЛВ від 26.05.1997 на право постійного користування 20,68 гектарів землі, в тому числі земельною ділянкою загальною площею 6,83 га (20305004) по вул. Княгині Ольги-Куликівській (а/с 213-216, том І).

Відповідно до Положення про квартирно-експлуатаційну службу і квартирне забезпечення Радянської Армії і Військово-Морського флоту» Квартирно-експлуатаційна служба Радянської Армії і Військово-Морського флоту відає оформленням вибору та надання в користування земельних ділянок для потреб Міністерства оборони СССР, забезпеченням проектно-розрахункової документації, прийманням виконаних робіт, розрахунками за виконані роботи та виконанням інших функцій щодо капітального будівництва та капітального ремонту; на квартирно-експлуатаційне відділення військового округу покладається серед іншого виконання функцій замовника підрядного капітального будівництва та капітального ремонту об`єктів, включених в план КЕЧ військового округу, оформлення вибору та надання в користування земельних ділянок для потреб Міністерства оборони СССР (а/с 10, 14, том ІІ).

Вказане положення визнано таким, що не застосовується у Збройних Силах України наказом міністра оборони України №215 від 21.04.2011, яким одночасно затверджено Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України (а/с 30, том ІІ).

Відповідно до п.1 Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого наказом міністра оборони України №215 від 21.04.2011, серед головних завдань квартирно-експлуатаційного забезпечення є здійснення функцій замовника з будівництва, реконструкції, капітального ремонту фондів військового містечка; відповідно до пункту 2 положення квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин проводиться квартирно-експлуатаційними органами за схемою: Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України територіальні квартирно-експлуатаційні управління квартирно-експлуатаційній відділи (частини) квартирно-експлуатаційні служби військових частин; пункт 2.2 - Головне управління Збройних Сил України є органом військового управління і призначене для реалізації у Збройних Силах України державної, військово-технічної та політики з питань квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, розвитку системи технічної експлуатації фондів військових містечок з метою підтримання військ у стані високої бойової та мобілізаційної готовності.

Відповідно до п.4.18 та ч.19 вказаного положення облік земельних ділянок зберігається у відповідному КЕВ (КЕЧ).

У архівній довідці №179-2/1253 від 07.08.2017 Львівського територіального архівного відділу Галузевого державного архіву Міністерства оборони України зазначено, що згідно з Директивою Міністра оборони України від 01.07.1997 №Д-115/1/0220, розпорядження начальника Генерального штабу Першого заступника Міністра оборони України від 30.12.1997 №115/720-14, з 3 січня 1998 року управління Прикарпатського військового округу переформовано в управління Західного оперативного командування (а/с 4, том ІІ).

Згідно з Директивою командувача військ Західного оперативного командування від 07.02.2005 №15/01/18 на фондах управління Західного оперативного командування сформовано Західне територіальне квартирно-експлуатаційне управління, яке підпорядковане начальнику Головного квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (а/с 5, том ІІ).

Відповідно до наведених положень Квартирно-експлутатційне управління Прикарпатського Військового Округу (КЕУ ПрикВО) було військовою організацією, а земельна ділянка за адресою м.Львів, вул. Кгнягині Ольги, 1-5, була надана в постійне користування для виконання функцій, які визначають постійний зміст його діяльності.

Згідно із частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної статті ЗК України визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.

Особливості правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за частинами першою та другою якої (станом на час прийняття спірного рішення Міськради) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати лише у державній власності.

Відповідне регулювання міститься також у статті 1 Закону України «Про використання земель оборони» (у відповідній редакції), за змістом якої землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, визнаються землями оборони. Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України (стаття 2 цього Закону).

Спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим земель оборони передбачають належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб`єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15.

Враховуючи те, що ухвалою міської ради у 1995 році спірну земельну ділянку було надано у постійне користування для військової частини, безпідставними є доводи апелянта (відповідача-2) про те, що вказана земельна ділянка не належить до земель оборони.

Також на момент укладення спірного договору 26.11.2016 спірна земельна ділянка не могла належати до комунальної власності з правом постійного користування у КЕВ м.Львова, як стверджує відповідач-2, оскільки відповідно до ч.2 ст.77 ЗК України, викладеній у редакції Закону №5245-VI від 06.09.2012, землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Згідно зі статтею 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, землі оборони. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. За приписами статті 77 ЗК України, яка кореспондується із статтею 1 Закону України «Про використання земель оборони», землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про Збройні Сили України» земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління.

Відповідно до абзацу 3 частини п`ятої статті 20 ЗК України, земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України «Про використання земель оборони».

Частиною першою статті 2 Закону України «Про використання земель оборони» передбачено, що військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України. Військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України (стаття 4 вказаного Закону).

Відповідно до Додаткового переліку земельних ділянок військових містечок, що належать до земель оборони, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням небюджетних коштів, погодженого начальником Генерального штабу Головнокомандувача Збройних Сил України 20.02.2015 та затвердженого Міністром оборони України від 04.03.2015, до переліку включено військове містечко №1 у м.Львові по вул.Княгині Ольги, 1-5, загальна площа земельної ділянки 6,220, орієнтована площа виділена під забудову 0,71 га (а/с 299, том І).

На необхідність дослідження вказаного Додаткового переліку звернув увагу Верховний Суд у постанові від 20.03.2018 у цій справі, однак, суд першої інстанції належної оцінки цьому доказу не надав, дійшовши хибного висновку про те, що спірна земельна ділянка не належить до земель оборони.

Відповідно до інформаційної довідки №86832011 від 12.05.2017 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно зареєстровано відомості щодо розміщеного на спірній земельній ділянці (м.Львів, вулиця Княгині Ольги, 1-5) нерухомого майна: нежитлові приміщення під інд. №1-2 загальною площею 299,2 кв.м., будівля №119 літер «М-1» (гаражі) загальною площею 102,6 кв.м., будівля літер «№104» загальною площею 1595,4 кв.м., приміщення котельні-лазні літ «А»-1, загальною площею 640,7 кв.м., - перебувають у державній власності, власник - Міністерство оборони України; приміщення котельні-лазні літ «А-1» загальною площею 640,7 кв.м. зареєстровано за Квартирно-експлуатаційний відділом міста Львова в особі Міністерства оборони України з правом оперативного управління (державна власність); будівлі трансформаторних підстанцій ТП-1535 площею 49,1 кв.м. та ТП-729 площею 23,1 кв.м. комунальна власність територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради (а/с 223-227, том І).

Таким чином, на момент укладення спірного договору на земельній ділянці було розміщене нерухоме майно Міністерства оборони України, що ще раз підтверджує приналежність земельної ділянки до земель оборони.

У постанові Великої палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 зазначено, що нормами ЗК України не регламентовані відносини щодо набуття права власності на майно, збудоване на земельній ділянці, яка належить особі на праві постійного користування. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що до відносин щодо права постійного користування землею, наданою для забудови, за аналогією закону слід застосовувати норми глави 34 «Право користування чужою земельною ділянкою для забудови» ЦК України. Так, відповідно до частини другої статті 415 ЦК України землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (пункт 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18)). Тому не допускається набуття права власності на об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, яке передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці. Отже, виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності набуває той, хто має речове право на землю.

Однак, у спірному договорі сторони обумовили, що внаслідок його виконання право користування земельною ділянкою не переходить до ТзОВ «Енерджі Плюс Україна», та одночасно, після виконання право власності на об`єкт набуває ТзОВ «Енерджі Плюс Україна», за винятком обумовленої частки замовника 10% загальної площі квартир. Додатково сторони визначили право замовника відмовитись добровільно від права постійного користування земельною ділянкою.

Відтак, колегія суддів критично оцінює доводи апелянта (відповідача-2) про відсутність порушень земельного законодавства оскільки внаслідок виконання договору земельна ділянка вибуде із державної власності.

Згідно з частиною 2 статті 4 Закону України «Про використання земель оборони» землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

З метою забезпечення виконання, зокрема частини другої статті 4 Закону України «Про використання земель оборони» постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715 затверджено Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони.

Цей Порядок визначає процедуру організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони. Дія цього Порядку не поширюється на будівництво житла, яке здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Особливістю згаданого Порядку є те, що будівництво житла здійснюється на конкурсних засадах і критерієм визначення переможця конкурсу є максимальна кількість житла (кількість квартир та загальна площа житла), що може отримати організатор конкурсу. При цьому частка житла (кількість квартир та загальна площа житла) розраховується шляхом співвідношення вартості земельної ділянки, що належить до земель оборони (далі - земельна ділянка), та опосередкованої вартості 1 кв. метра житла в регіоні, де розташована земельна ділянка, та передається замовникові будівництва житла.

Згідно з пунктом 5, 8, 25 Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянка, що належать до земель оборони, передбачено, що на підставі погодженого з Кабінетом Міністрів України переліку земельних ділянок, на яких планується будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей, Міністр оборони або інший керівник центрального органу виконавчої влади, що здійснює керівництво військовим формуванням, Голова СБУ, Голова Служби зовнішньої розвідки, Голова Адміністрації Держспецтрансслужби, утворює конкурсну комісію, затверджує її склад та голову. Конкурсна комісія розміщує протягом семи днів з дати прийняття рішення про проведення конкурсу в засобах масової інформації та на офіційному веб-сайті організатора конкурсу інформацію про проведення конкурсу. За результатами засідання конкурсної комісії складається протокол про проведення конкурсу, в якому зазначаються:1) відомості про учасників конкурсу;2) результати голосування;3) обґрунтування щодо визначення переможця конкурсу.

Пунктом 2 Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 %, договорів спільну діяльність, комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012р. №296, визначено, що суб`єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, звернення щодо погодження укладання договору разом з відповідними документами.

Як свідчать матеріали справи, вказаного порядку при виборі забудовника дотримано не було.

Про необхідність дослідження обставин дотримання замовником будівництва Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, вказав Верховний Суд у постанові від 20.03.2018 у цій справі, однак, суд першої інстанції в оскарженому рішенні не виконав цієї обов`язкової вказівки суду касаційної інстанції.

Натомість, місцевий господарський суд врахував, що конкурс з визначення забудовника, переможцем якого визначено відповідача-2 ТзОВ «Енерджі Плюс Україна», було проведено на підставі Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що не належать до земель оборони і перебувають в користуванні Міністерства оборони України, затвердженого наказом №1-3 від 01.03.2016 т.в.о. начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарського В.В. (а/с 140-143, том І).

Колегія суддів погоджується з доводами прокурора про те, що Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони не передбачає повноважень начальника на затвердження такого порядку.

В матеріалах справи наявний протокол №7 засідання комісії з питання відбору виконавця будівельних робіт від 15.11.2016 у складі голови комісії Винарського В.В., секретаря комісії Островського Б.І., члена комісії Музичука О.Й., відповідно до якого рішенням комісії одноголосно вирішено будівельні роботи з будівництва житлового комплексу на земельній ділянці площею 6,22 га, що розташована за адресою м.Львів, вул.Княгині Ольги, 1-5, доручити ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» (а/с 135-136, том І). При цьому конкурсну комісію призначено наказом Винарського В.В. від 14.11.2016.

Вказаний Порядок передбачає публікацію оголошення про конкурс за 60-30 днів до дня його проведення.

Однак, подана відповідачем-2 в якості доказу публікації оголошення копія частини випуску №10 від 15.10.2016 газети (громадсько-політичного часопису) «Галицька правда» (а/с 133-134, том І) є недопустимим доказом в розумінні ст.77 ГПК України.

Так, у відповідності до вимог ст.32 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» в редакції, чинній станом на 15.10.2016, у кожному випуску друкованого засобу масової інформації повинні міститися такі вихідні дані: 1) назва видання; 2) засновник (співзасновники); 3) прізвище та ініціали редактора (головного редактора); 4) порядковий номер випуску і дата його виходу в світ; 4-1) прізвище та ініціали особи, відповідальної за випуск відповідного номера видання; 5) індекс видання, розповсюджуваного за передплатою; 6) тираж; 7) ціна або помітка «Безкоштовно»; 8) адреси редакції, видавця, друкарні; 9) серія, номер і дата видачі свідоцтва про державну реєстрацію; 10) видавець (співвидавці).

Відповідно до частини другої вказаної статті розповсюдження продукції друкованого засобу масової інформації без вихідних даних забороняється.

Проте, у наявній в матеріалах справи копії випуску газети (а/с 133-134, том І) зазначено не усі обов`язкові вихідні дані, зокрема, не зазначено прізвища та ініціалів редактора (головного редактора), прізвища та ініціалів особи, відповідальної за випуск відповідного номера видання. Окрім того, засновником та видавцем газети зазначено ЛОО СПУ, серія, номер і дата видачі свідоцтва про державну реєстрацію КВ 7944 від 01.10.2003.

Як встановлено апеляційним судом із Державного реєстру друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб`єктів інформаційної діяльності, свідоцтва із зазначеними реквізитами не існує, за критерієм пошуку «назва видання» встановлено існування газети Галицька правда Вісник з іншими реквізитами свідоцтва про державну реєстрацію та відомостями про засновника. Зазначена інформація розміщена на офіційному сайті Міністерства юстиції України, є відкритою та загальнодоступною у відповідності до ст.20 Закону України «Про інформацію».

Державний реєстр друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб`єктів інформаційної діяльності є електронною базою даних, яка містить інформацію про всі друковані засоби масової інформації, додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу їх виготовлення та інформаційні агентства як суб`єкти інформаційної діяльності, що засновуються та/або діють в Україні; держателем реєстру є Міністерство юстиції України (пп.1.1. та 1.2. Положення Про державний реєстр друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб`єктів інформаційної діяльності, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 21.06.2007 №412/5 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 21.06.2007 за №689/13956).

До Реєстру також підлягають внесенню відомості про дату прийняття рішення про вилучення з реєстру відомостей про Друковане ЗМІ та визнання свідоцтва про державну реєстрацію цього Друкованого ЗМІ таким, що не підлягає видачі, дату втрати чинності свідоцтва про державну реєстрацію Друкованого ЗМІ, визнання свідоцтва про державну реєстрацію Друкованого ЗМІ недійсним (п.2.7.20-2.7.22 вказаного Положення).

Окрім того, оголошення про проведення конкурсу розміщене на сторінці без зазначення номера випуску та дати виходу в світ, з чого неможливо встановити, чи таке оголошення було опубліковане саме у випуску газети №10 від 15.10.2016.

Таким чином, при проведенні конкурсу також не було дотримано Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що не належать до земель оборони і перебувають в користуванні Міністерства оборони України, затвердженого наказом №1-3 від 01.03.2016 т.в.о. начальника Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України Винарського В.В.

Доказів дотримання вимог щодо проведення конкурсу суд першої інстанції належним чином не дослідив.

Враховуючи фактичні обставини справи та матеріальні норми права, що підлягають до застосування до даних правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Відповідно до чинного законодавства рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Відповідно до п.3, п.4, ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на те, що доводи апеляційної скарги Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги, скасування рішення Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняття в цій частині нового рішення, яким позовні вимоги про визнання недійсним договору про будівництво житлового кварталу - задоволити повністю.

Відповідно, вимоги апеляційної скарги ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» задоволенню не підлягають.

Згідно із положеннями ст. 129 ГПК України судовий збір, сплачений ТзОВ «Енерджі Плюс Україна» за подання апеляційної скарги слід покласти на скаржника, судовий збір, загальну суму судового збору, сплаченого прокуратурою та позивачем, за подання позову, апеляційних та касаційних скарг, слід покласти на відповідачів порівну, при цьому у відповідності із ч.3 ст.8 Закону України «Про судовий збір», 50% судового збору, сплаченого за подання позовної заяви слід повернути прокуратурі із державного бюджету у зв`язку із визнанням відповідачем-1 позову до прийняття рішення по суті.

За подання позовної заяви військовою прокуратурою сплачено судовий збір в розмірі 1600,00 грн. відповідно до платіжного доручення №484 від 14.06.2017.

За подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Львівської області від 10.08.2017 у цій справі військова прокуратура сплатила 1760,00грн. відповідно до платіжного доручення №729 від 14.08.2017. За подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону сплатила 2400,00 грн. судового збору відповідно до платіжного доручення №1140 від 29.10.2020.

Міністерство оборони України сплатило судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Львівської області від 10.08.2017 у цій справі відповідно до платіжного доручення №303/5/151 від 28.08.2017 в розмірі 1760,00грн. та за подання касаційної скарги на рішення Господарського суду Львівської області від 10.08.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2017 у цій справі відповідно до платіжного доручення №248/1610 від 04.12.2017 в розмірі 1920, 00 грн.

Таким чином, з відповідача-1 на користь прокуратури підлягає стягненню судовий збір в розмірі 2675,00 грн., на користь позивача судовий збір в розмірі 1840,00 грн.

400,00 грн., які становлять 50% судового збору, сплаченого за подання позовної заяви (1600,00 грн.) та покладеного на відповідача-1 (800,00 грн.), підлягає поверненню прокуратурі з державного бюджету у відповідності із ч.3 ст.7 Закону України «Про судовий збір».

З відповідача-2 на користь прокуратури підлягає стягненню судовий збір в розмірі 3075,00 грн. та на користь позивача судовий збір в розмірі 1840,00 грн.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 269, 270, 275, 277, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. У задоволенні вимог апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерджі Плюс Україна» б/н від 22.10.2020 (вх.ЗАГС. №01-05/2985/20 від 22.10.2020) відмовити.

2. Вимоги апеляційної скарги Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону б/н та дати (вх.ЗАГС. №01-05/3263/20 від 13.11.2020) задоволити.

3. Рішення Господарського суду Львівської області від 22.09.2020 у справі №914/1075/19 скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог.

4. Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити повністю.

5. Визнати недійсним з моменту укладення договір про будівництво житлового комплексу за адресою: Львівський гарнізон, військове містечко №1, м. Львів, вул. Княгині Ольги, 1-5, укладений 26 листопада 2016 року між Міністерством оборони України (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6, ідентифікаційний код 00034022) в особі Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України (79005, м. Львів, вул. Івана Франка, 61, ідентифікаційний код 24980173) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Енерджі Плюс Україна» (03150, м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 56/2, кв.51, ідентифікаційний код 38544771, місцезнаходження станом на день розгляду справи 04119, м.Київ, вул.Зоологічна, буд.4А, офіс 139).

6. Стягнути з Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України (79005, м. Львів, вул. Івана Франка, 61, ідентифікаційний код 24980173) на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (79007, м.Львів, вул.Клепарівська, 20, ідентифікаційний код 38326057) 2675,00 (дві тисячі шістсот сімдесят п`ять гривень нуль копійок) у відшкодування сплаченого судового збору.

7. Повернути Спеціалізованій прокуратурі у військовій та оборонній сфері Західного регіону (79007, м.Львів, вул.Клепарівська, 20, ідентифікаційний код 38326057) з Державного бюджету України (УДКСУ у Личаківському районі м. Львова код за ЄДРПОУ 38007620) судовий збір в розмірі 400,00 грн. 00 коп. (чотириста гривень нуль копійок), сплачений згідно з платіжного доручення №484 від 14.06.2017 на суму 1600,00 грн.

8. Стягнути з Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України (79005, м. Львів, вул. Івана Франка, 61, ідентифікаційний код 24980173) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6, ідентифікаційний код 00034022) 1840,00 грн. (тисячу вісімсот сорок гривень нуль копійок) у відшкодування сплаченого судового збору.

9. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерджі Плюс Україна» (04119, м.Київ, вул.Зоологічна, буд.4А, офіс 139, ідентифікаційний код 38544771) на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (79007, м.Львів, вул.Клепарівська, 20, ідентифікаційний код 38326057) 3075,00 (три тисячі сімдесят п`ять гривень нуль копійок) у відшкодування сплаченого судового збору.

10. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерджі Плюс Україна» (04119, м.Київ, вул.Зоологічна, буд.4А, офіс 139, ідентифікаційний код 38544771) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6, ідентифікаційний код 00034022) 1840,00 грн. (тисячу вісімсот сорок гривень нуль копійок) у відшкодування сплаченого судового збору.

11. Місцевому господарському суду видати відповідні накази.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки встановлені ст. 287, 288 ГПК України протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.

Повний текст постанови складено 25.06.2021.

Головуючий суддяЖелік М.Б.

суддя Скрипчук О.С.

суддя Мирутенко О.Л.