Постанова

від 29.06.2021 по справі 638/7150/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2021 року

м. Харків

справа № 638/7150/18

провадження № 22ц/818/1867/21

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),

суддів - Котелевець А. В., Яцини В.Б.

за участю секретаря - Дмитренко А.Ю.

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 , представниця позивачки - ОСОБА_2 ,

відповідачі - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , представник відповідачів - ОСОБА_5 ,

третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Лавроненко Ю.П.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 листопада 2020 року в складі судді Штих Т.В.

в с т а н о в и в:

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Лавроненко Юрій Петрович, про визнання недійсними договорів дарування, який в подальшому уточнила.

Позовна заява мотивована тим, що з 20 грудня 1985 року вони з ОСОБА_3 перебували у шлюбі. Під час перебування у шлюбі вони за спільною згодою поділили спільне майно. Так, 10 липня 2007 року уклали договір про поділ житлового будинку, що є спільною сумісною власністю подружжя, за яким у власність кожного з них перейшло по Ѕ частині будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 ; 24 грудня 2007 року за договором дарування ОСОБА_3 відчужив їй Ѕ частину земельної ділянки площею 0,1000 га за вказаною вище адресою, кадастровий номер 6310136300:11:001:0419; 06 лютого 2008 року ОСОБА_3 подарував їй Ѕ частину земельної ділянки, площею 0,1435 га, кадастровий номер 6310136300:11:001:0067 за вказаною вище адресою.

У грудні 2010 року ОСОБА_3 почав отримувати послуги з лікування від ОСОБА_4 , з якою у травні 2011 року поїхав з дому.

Вказала, що у листопаді 2017 року вона дізналась, що її колишній чоловік ОСОБА_3 на підставі договорів дарування від 02 вересня 2015 року подарував ОСОБА_4 Ѕ частину їх спільного будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та Ѕ частину земельної ділянки, кадастровий номер 6310136300:11:001:0419 за вказаною адресою, та 24 червня 2015 року подарував ОСОБА_4 Ѕ частку земельної ділянки, кадастровий номер 6310136300:11:001:0067.

Зазначила, що договори дарування між відповідачами є незаконними, укладені у зв`язку з бажанням ОСОБА_3 уникнути солідарної відповідальності за договорами про надання споживчого кредиту та поруки від 08 лютого 2007 року, за якими вона є позичальницею. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2014 року стягнуто солідарно з неї, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь Публічного акціонерного товариства Укрсиббанк суму боргу за кредитом у розмірі 23 544,22 доларів США. 03 серпня 2015 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення суду.

Вказала, що дії ОСОБА_3 з відчуження майна на користь його співмешканки ОСОБА_4 після ухвалення рішення суду свідчать про те, що він намагався уникнути стягнення з нього коштів на користь банку.

Зазначила, що ОСОБА_3 залишився зареєстрованим у відчужуваному будинку. Натомість, ОСОБА_4 фактично так і не вступила у право володіння чи користування житловим будинком та земельними ділянками, в спірному будинку ніколи не проживала та має інше зареєстроване місце проживання.

Таким чином, зазначені вище договори дарування є фіктивними, укладені без наміру настання юридичних наслідків, а тому є недійсними.

Вказала, що укладенням договорів порушуються її права як співвласниці іншої Ѕ частини земельних ділянок та житлового будинку. Згоди на укладення оспорюваних договорів вона не надавала. ОСОБА_3 позбавив її можливості в повній мірі виконати рішення суду щодо солідарного стягнення з них боргу та позбавив банк можливості погашення заборгованості за рахунок цього майна.

Просила визнати недійсними договір дарування Ѕ частки житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 02 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Лавроненком Ю.П. та зареєстрований у реєстрі за номером 2259; договір дарування Ѕ частки земельної ділянки номер АДРЕСА_2 , укладений 02 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Лавроненком Ю.П. та зареєстрований у реєстрі за номером 2262; договір дарування Ѕ частки земельної ділянки номер АДРЕСА_3 , укладений 24 червня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Лавроненком Ю.П. та зареєстрований у реєстрі за номером 1623; стягнути з відповідачів на її користь судові витрати.

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 листопада 2020 року вимоги ОСОБА_1 - залишено без задоволення.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким повністю задовольнити її позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції порушив принципи цивільного судочинства. Відповідачі не довели, що вчинені ними правочини були реальними та не фіктивними. З 2011 року відповідачі проживають однією сім`єю. ОСОБА_3 так і не змінив адресу реєстрації і продовжує бути зареєстрований у спірному будинку. У 2015 році ОСОБА_3 отримав свідоцтва про право власності на земельні ділянки, однак ніяких дій щодо отримання витягів з Державного земельного кадастру, реєстрації земельних ділянок та будинку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не здійснював, тобто ще на початку 2015 року він не мав наміру подарувати належне йому майно. Лише після ухвалення рішення суду 24 вересня 2014 року, яке набрало законної сили 21 квітня 2015 року про стягнення заборгованості за кредитним договором, відповідач почав швидко вживати заходів для приховування майна. Станом на час укладення оспорюваних договорів спірні частини земельних ділянок та будинку були паралельно зареєстровані в різних реєстрах за різними адресами, чим ОСОБА_3 ввів в оману її та кредитора. Також, ОСОБА_3 намагався оскаржити у суді договори поруки та рішення суду про стягнення заборгованості, однак після відчуження майна відмовився від апеляційних та касаційних скарг. На момент укладення спірних договорів рішення суду про стягнення заборгованості з неї та ОСОБА_3 було чинним. ОСОБА_4 не вчиняла заходів з фактичного прийняття майна та не виконує обов`язків власника, не сплатила податків за отримання дару, земельного податку. Звернення ОСОБА_4 до суду з позовом до неї про виділ майна в натурі є лише відведенням уваги від мети відповідачів щодо приховування майна від звернення стягнення. Для посвідчення договорів відповідачі надали нотаріусу недійсні документи, ОСОБА_3 приховав факт реєстрації місця проживання її та сина у відчужуваному будинку, надані ним довідки не відповідали вимогам закону. Інформація щодо зміни назви вулиці внесена до реєстру з помилками. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно земельні ділянки зареєстровані за новою адресою, в той же час у Державному земельному кадастрі залишилась реєстрація за старою адресою. Нотаріус при посвідченні договорів не звернув уваги на розбіжності у документах. Рішення суду не мотивовано належним чином, не наведено мотиви відхилення її доказів, застосовано застарілу практику суду касаційної інстанції. Оскаржуваними договорами дарування порушено її права, оскільки ОСОБА_3 фактично відмовився від солідарного виконання грошових зобов`язань перед банком і змусив її нести відповідальність одноособово, а також розпорядився спільним майном, не виділеним у натурі, без її відома. Крім того, відповідачі подали відзиви на позов з пропуском строку, та не зазначили у відзивах попередній розрахунок судових витрат. Судом першої інстанції допущено до участі у справі представників відповідачів, які не мали на це повноважень. Не було надано можливості їй та її представнику проголосити вступну промову.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 20 січня 2021 року у складі колегії суддів: Кругової С.С., Маміної О.В., Пилипчук Н.П. відкрито апеляційне провадження у справі.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Кругової С.С., Маміної О.В., Пилипчук Н.П. призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

08 лютого 2021 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому вона просила залишити її без задоволення, а рішення суду - без змін. Вказала, що позивачкою не доведено порушення її прав оспорюваними договорами. Позичальницею за кредитними договорами була саме позивачка та їх виконання забезпечено іпотекою її особистого майна. Можливість задоволення вимог банку за рахунок майна ОСОБА_3 - поручителя, не впливає на обсяг прав та обов`язків позивачки. Вона доглядає ОСОБА_3 як інваліда першої групи і у вдячність за це він подарував їй належне йому майно. Однією сім`єю вони не проживають. Дії сторін договорів були спрямовані на настання реальних наслідків. Її право власності на майно зареєстровано належним чином. Також вона звернулась до суду з позовом про поділ майна в натурі. Необхідність отримувати згоду ОСОБА_1 на укладення договорів законом не передбачена. Підстави для втручання у її право власності відсутні.

Також 08 лютого 2021 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , у якому він просив залишити її без задоволення, а рішення суду - без змін. Вказав, що спірні правочини були спрямовані на реальне настання правових наслідків. Він подарував належне йому майно ОСОБА_4 , оскільки вона його доглядає. Позичальницею за кредитом була саме позивачка, а він лише поручитель, та задоволення вимог банку за рахунок його майна не вплине на обсяг обов`язків позивачки, оскільки права кредитора перейдуть до нього. Судове рішення у справі № 638/5899/14-ц скасовано. Помилки при складанні документів не впливають на його право розпорядитися майном.

13 травня 2021 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшли письмові пояснення щодо відзиву відповідачів на апеляційну скаргу, в яких вона вказала, що оспорюваними договорами порушуються її права. Судом першої інстанції відхилено її клопотання про виклик відповідачів у судове засідання. Технічний запис підготовчого судового засідання є неповним. Питання щодо витребування доказів не вирішено. Відповідач несе солідарну відповідальність, оскільки кредитний договір укладено під час шлюбу. Кредит надано саме на споживчі цілі. На момент вчинення оспорюваних правочинів відповідачам було достовірно відомо про наявність невиконаного зобов`язання щодо повернення позики.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 09 червня 2021 року у складі колегії суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю. заяву ОСОБА_1 про відвід суддів Кругової С.С., Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю. - визнано необґрунтованою, заяву про самовідвід суддів Кругової С.С., Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю. - задоволено, справу передано на повторний автоматизований розподіл для визначення складу суду у порядку, встановленому статтею 33 ЦПК України.

10 червня 2021 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями на суддю судової палати з розгляду цивільних справ Бурлака І.В. розподілено цивільну справу № 638/7150/18-ц (провадження № 22ц/818/1867/21) та ухвалою Харківського апеляційного суду від 14 червня 2021 року справу призначено до розгляду.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.

Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними у зв`язку з їх фіктивністю.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 20 грудня 1985 року (а. с. 36 том 2).

08 лютого 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком УкрСиббанк та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту №11115971000. З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов`язань за кредитним договором, між банком та ОСОБА_3 укладено договір поруки № П\11115971000 від 08 лютого 2007 року.

Також ОСОБА_3 є поручителем за зобов`язаннями ОСОБА_1 за кредитним договором від 30 січня 2008 року № 11291135000 на підставі договору поруки від 30 січня 2008 року, за кредитним договором від 25 березня 2008 року № 014/8337/5/12136 на підставі договору поруки від 25 березня 2008 року (а. с. 186-187, 188-189 том 1).

10 липня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір про поділ житлового будинку АДРЕСА_1 в`їзд, що є спільною сумісною власністю подружжя, посвідчений державним нотаріусом Шостої Харківської державної нотаріальної контори за реєстровим номером 1-2120. У власність кожного із них перейшло по Ѕ частині житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель (а. с. 9 том 1).

24 грудня 2007 року ОСОБА_3 за договором дарування подарував ОСОБА_1 Ѕ частину належної йому на праві приватної власності на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії Р1 № 692548 земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_4 (а. с. 161 том 2).

06 лютого 2008 року ОСОБА_3 за договором дарування подарував ОСОБА_1 Ѕ частину належної йому на праві приватної власності на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії ХР №107782 земельної ділянки площею 0,1435 га за адресою: АДРЕСА_4 (а. с. 162 том 2).

14 травня 2008 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано (а. с. 36 том 2).

ОСОБА_3 є інвалідом першої групи, йому встановлено діагноз: нейродегенеративне захворювання центральної нервової системи з переважним ураженням мозочку з вираженим мозочково-атактичним синдромом, елементами бульбарного синдрому (а. с. 11-12 том 1)

13 грудня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір про надання послуг, за яким ОСОБА_4 зобов`язалась надавати йому послуги з догляду, допомогу у побуті (а. с. 13-14 том 1).

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2014 року, яке ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 21 квітня 2015 року залишено без змін, по справі № 638/5899/14-ц позов Публічного акціонерного товариства УкрСиббанк до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 про стягнення суми - задоволено; стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 солідарно на користь банку суму боргу з повернення кредитних коштів, процентів за користування кредитом за договором про надання споживчого кредиту № 11115971000 від 08 лютого 2007 року в сумі 23 544,22 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 01 квітня 2014 року становить 258 941,67 грн, з яких: 16 721,31 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 01 квітня 2014 року становить 183 902,64 гривні - кредитна заборгованість; 5020,34 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 01 квітня 2014 року становить 55 214,20 гривень - заборгованість за процентами; 1455,54 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 01 квітня 2014 року становить 16 008,16 грн - пеня за прострочення сплати кредиту; 347,03 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 01 квітня 2014 року становить 3816,67 грн - пеня за прострочення сплати процентів та 2589,42 грн судового збору (а. с. 22-23, 24-25 том 1).

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 червня 2015 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 щодо відстрочки виконання рішення (а. с. 131 том 1).

Постановою державного виконавця від 03 серпня 2015 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання зазначеного рішення суду, яке зупинено за заявою ОСОБА_1 у зв`язку з касаційним оскарженням (а. с. 26, 136, том 1).

24 червня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір дарування Ѕ частки земельної ділянки номер НОМЕР_1 , площею 0,1435 га, кадастровий номер 6310136300:11:001:0067, для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавроненком Ю.П. за реєстровим номером 1623.

З тексту договору вбачається, що частка земельної ділянки належала ОСОБА_3 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області 12 червня 2015 року, номер НОМЕР_2 (а. с. 20 том 1).

Того ж дня, 24 червня 2015 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на Ѕ частку земельної ділянки площею 0,1435 га, кадастровий номер 6310136300:11:001:0067, за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 39628046 (а. с. 21 том 1).

02 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір дарування Ѕ частки житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавроненком Ю.П. за реєстровим номером 2259 (а. с. 16 том 1).

02 вересня 2015 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на Ѕ частку житлового будинку літ «А-1» , загальною площею 365 кв м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 43147308 (а. с. 17 том 1).

Також 02 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір дарування Ѕ частки земельної ділянки номер НОМЕР_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 6310136300:11:001:0419, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавроненком Ю.П. за реєстровим номером 2262.

Як вбачається з договору, частка земельної ділянки належала ОСОБА_3 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області 10 серпня 2015 року, номер НОМЕР_3 (а. с. 18 том 1).

Того ж дня зареєстровано право власності ОСОБА_4 на Ѕ частку земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 6310136300:11:001:0419, за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 43152589 (а. с. 19 том 1).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року у справі № 638/5899/14-ц за позовом Публічного акціонерного товариства УкрСиббанк до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 про стягнення суми рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 вересня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 21 квітня 2015 року - скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а. с. 64-68 том 1).

ОСОБА_3 у листопаді 2015 року від своєї касаційної скарги на рішення суду апеляційної інстанції відмовився (а. с. 120 том 1).

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року провадження у справі № 638/5899/14-ц зупинено.

У вересні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Харківській області, про поділ майна в натурі (а. с. 15).

Місце проживання ОСОБА_3 зареєстровано за адресою відчужуваного майна, а саме: АДРЕСА_4 .

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а тому така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним .

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору після виникнення у нього зобов`язання із повернення боргу діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом, зазначала про фіктивність договорів дарування нерухомого майна між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки вважала, що ці договори укладені з метою уникнення ОСОБА_3 відповідальності перед Публічним акціонерним товариством УкрСиббанк як поручителем за договором кредиту.

Проте, доказів порушення оспорюваними договорами її прав як позичальниці за кредитним договором ОСОБА_1 не надано. Навіть у разі перебування майна, відчужуваного за спірними договорами, у власності ОСОБА_7 та погашення ним боргу перед банком за рахунок цього майна до нього як поручителя перейдуть права кредитора, тобто обсяг зобов`язань ОСОБА_1 не зменшиться.

Посилання позивачки на порушення оспорюваними договорами прав банку як кредитора є необґрунтованими, оскільки вона не може звертатися з позовом в інтересах Публічного акціонерного товариства УкрСиббанк . Банк, якщо вважатиме свої права порушеними, не позбавлений права на звернення суду з власним позовом за захистом своїх прав.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи та відомостей з Єдиного реєстру судових рішень, судове рішення про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства УкрСиббанк скасовано судом касаційної інстанції та наразі провадження у справі зупинено, остаточного рішення суду у спорі не ухвалено.

Доводи позивачки щодо того, що ОСОБА_3 намагався оскаржити у суді договори поруки та рішення суду про стягнення заборгованості, однак після відчуження майна відмовився від апеляційних та касаційних скарг, безпосередньо не свідчать про фіктивність оспорюваних договорів дарування.

До того ж, для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину, тобто, у справі, що переглядається необхідно встановити наявність умислу як дарувальника ОСОБА_3 , так і у обдарованої ОСОБА_4 . Проте, позивачка не довела, а суд не встановив наявність умислу з певним спрямуванням волі у ОСОБА_4 та її обізнаність про існування у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 солідарного боргу перед банком та про укладення оспорюваних договорів саме з метою приховування цього майна від звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу.

Крім того, ОСОБА_4 не є родичкою ОСОБА_3 . З матеріалів справи вбачається наявність між ними договірних відносин щодо надання ОСОБА_4 ОСОБА_3 догляду та допомоги у побутових питаннях, однак твердження позивачки про їх проживання однією сім`єю належними доказами не підтверджені.

Посилання ОСОБА_1 щодо того, що місце проживання ОСОБА_3 залишилось зареєстрованим за адресою відчужуваного будинку, а ОСОБА_4 у ньому не зареєструвалась та ніколи не проживала, не виконувала обов`язки власника, судова колегія відхиляє як такі, що не свідчать безумовно про фіктивність договорів дарування, зважаючи на те, що ОСОБА_4 має інше місце проживання, та частки у спірному будинку у натурі не виділені, порядок користування ним не визначений. Твердження ОСОБА_1 , що звернення ОСОБА_4 до суду з позовом до неї про виділ майна в натурі є лише відведенням уваги від мети відповідачів щодо приховування майна від звернення стягнення, є лише припущеннями позивачки.

Доводи позивачки щодо того, що ОСОБА_4 не сплатила податків за отримання дару, земельного податку, також не можуть бути взяті до уваги, оскільки несплата податків може бути підставою для адміністративної відповідальності, однак не для визнання укладених договорів недійсними.

Як вбачається з матеріалів справи, під час укладення спірних договорів було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо форми та змісту, відповідного типу правочину. Дарунки за спірними договорами було передано дарувальником і прийнято обдарованою, зареєстровано за нею право власності належним чином.

Предмети дарування на час укладення спірних договорів не знаходились у банку в заставі, не перебували під обтяженням. Щодо предметів дарування відсутні будь-які судові рішення щодо звернення стягнення на них на користь банку, передачі їх банку у власність тощо.

На момент вчинення оспорюваних договорів ОСОБА_3 був власником майна, яке є предметом договорів дарування, мав право розпоряджатися ним на власний розсуд, спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою, відтак, дії ОСОБА_8 з відчуження (дарування) належного йому на праві власності нерухомого майна не можуть бути визнані недобросовісною поведінкою.

Позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорені договори дарування є фіктивними згідно статті 234 ЦК України, або що укладення договорів дарування порушує її права та законні інтереси, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Зазначене відповідає висновкам, яких дійшов Верховний Суд у постанові від 25 листопада 2020 року у справі №760/21747/19, провадження №61-10768св20.

Доводи ОСОБА_1 щодо того, що станом на час укладення оспорюваних договорів спірні частини земельних ділянок та будинку були паралельно зареєстровані в різних реєстрах за різними адресами, а саме у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно земельні ділянки зареєстровані за новою адресою, в той же за час у Державному земельному кадастрі залишилась реєстрація за старою адресою; що при посвідченні договору ОСОБА_3 приховав факт реєстрації місця проживання її та сина у відчужуваному будинку, надані ним довідки не відповідали вимогам закону; що інформація щодо зміни назви вулиці внесена до реєстру з помилками, а нотаріус при посвідченні договорів не звернув уваги на розбіжності у документах, не можуть бути взяті до уваги як підстави для задоволення позову про визнання оспорюваних договорів недійсними через їх фіктивність.

Посилання ОСОБА_1 на те, що ОСОБА_3 розпорядився спільним майном без її відома, судова колегія відхиляє, оскільки відчужуване майно є об`єктом спільної часткової власності, у зв`язку із чим безоплатне відчуження частки одним із співвласників іншій особі згоди інших співвласників не потребує. Відповідно до частини першої статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник-продавець зобов`язаний повідомити інших співвласників про намір продати свою частку (частина друга статті 362 ЦК України). Однак, такий обов`язок співвласника у разі безоплатного відчуження його частки у спільному майні чинним законодавством не передбачений.

Твердження ОСОБА_1 щодо того, що рішення суду не мотивовано належним чином, а саме не наведено мотиви відхилення всіх її доказів, є неспроможними, оскільки оскаржуване рішення суду є достатньо обґрунтованим, виходячи з обставин справи, підстав заявленого позову, вимог та заперечень сторін.

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Між тим, згідно з пунктом 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 09 грудня 1994 року статтю 6 пункту 1 Конвенції з прав людини не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

У іншому рішенні, зокрема, у справі Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі Hirvisaari v. Finland , заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Отже, рішення судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього.

Посилання ОСОБА_1 на те, що відповідачі подали відзиви на позов з пропуском строку та не зазначили у відзивах попередній розрахунок судових витрат, на правильність висновків суду по суті спору не впливають та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду.

Твердження ОСОБА_1 щодо того, що судом першої інстанції допущено до участі у справі представників відповідачів, які не мали на це повноважень, зокрема, представника відповідачки ОСОБА_9 , є необґрунтованими, оскільки судом першої інстанції не вирішувалось питання щодо допуску до участі у справі цього представника. Судові засідання, призначені на 16 січня 2019 року та 07 березня 2019 року, про які зазначає ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, не відбулись. Представництво інтересів відповідачів у судових засіданнях здійснював адвокат Шамраєв М.Є. на підставі ордерів.

Посилання ОСОБА_1 на те, що їй та її представнику не було надано права проголосити вступну промову, судова колегія відхиляє, зважаючи на те, що будь-яких заперечень на дії головуючого в порядку частини 3 статті 214 ЦПК України вона не висловлювала, від неї неодноразово надходили письмові та усні пояснення та заперечення проти позиції відповідачів; перед судовими дебатами їй було надано право поставити запитання представнику відповідачів.

Обставин, які б вказували на порушення норм процесуального права, що є обов`язковими підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, в апеляційній скарзі не наведено.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судового збору судом апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381 - 384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 листопада 2020 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий І.В. Бурлака

Судді А. В. Котелевець

В.Б. Яцина

Повний текст постанови складено 29 червня 2021 року.