Ухвала

від 22.06.2021 по справі 911/2527/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

22 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 911/2527/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицької Н. О. - головуючого, Могила С. К., Случа О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув касаційну скаргу Тетіївської міської ради

на рішення Господарського суду Київської області від 23.07.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021 у справі

за позовом Підприємства споживчої кооперації "Тетіївський ринок" Київської регіонспоживспілки

до Тетіївської міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Київська регіональна спілка споживчої кооперації,

про визнання недійсним рішення,

(у судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Ситенок О.О., відповідача - Гричанюк О.І.)

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2019 року Підприємство споживчої кооперації "Тетіївський ринок" Київської регіон споживспілки звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Тетіївської міської ради про визнання недійсним рішення Тетіївської міської ради від 29.07.2019 № 647-20-VII.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що прийняттям оскаржуваного рішення відповідач фактично не визнає за позивачем право постійного землекористування, набутого останнім на підставі Державного акта на право користування землею від 13.04.1999 ІІ-КВ № 001582. Крім того, з посиланням на положення частини 10 статті 149 Земельного кодексу України позивач зазначає, що рада за відсутності судового рішення самостійно прийняла рішення про припинення права позивача на постійне користування земельною ділянкою без відповідної згоди користувача на вилучення земельної ділянки.

Рішенням Господарського суду Київської області від 23.07.2020 у справі № 911/2527/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021, позов задоволено частково. Визнано недійсним пункт 2 рішення Тетіївської міської ради від 29.07.2019 № 647-20-VII.

Судові рішення аргументовані не встановленням обставин передачі спірної земельної ділянки позивачу саме з метою будівництва нового ринку як, єдиного об`єкту нерухомості у вигляді майнового комплексу, відтак достатніх підстав для припинення права позивача на користування земельною ділянкою площею 1,767 га по вулиці Академіка Байраківського, 72 в м. Тетієві, оформлене Державним актом на право постійного користування земельної ділянки від 13.04.1999, у відповідача не було, а тому в частині пункту другого оспорюване рішення підлягає визнанню недійсним.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Тетіївська міська рада звернулася із касаційною скаргою, в якій просить зазначені рішення скасувати в частині задоволення позовних вимог та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції в оскаржуваній частині.

Підставою касаційного оскарження, з урахуванням заяви про усунення недоліків, є пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України, з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги, а саме неврахування судами висновків Верховного Суду України , викладених у постановах від 19.06.2013 у справі № 6-57цс13, від 29.10.2014 у справі № 6-152цс14, від 12.10.2016 у справі № 6-2225цс16 щодо набуття та припинення права постійного користування.

Дослідивши доводи, викладені у касаційній скарзі, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 911/2527/19 з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).

При цьому як судові рішення у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, належить розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі № 911/2527/19, яка розглядається, позивач звернувся з позовом до Тетіївської міської ради про визнання недійсним рішення Тетіївської міської ради від 29.07.2019 № 647-20-VII, оскільки, цим рішенням відповідач фактично не визнає за позивачем право постійного землекористування набутого останнім на підставі Державного акта на право користування землею від 13.04.1999 ІІ-КВ № 001582.

У справі № 6-57цс13 предметом позовних вимог було визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки. Верховним Судом України у постанові від 19.06.2013 вказано на те, що суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач набув право власності на земельну ділянку на підставі незаконного розпорядження органу місцевого самоврядування, яке за протестом прокурора рішенням Бердянської міської ради від 30.12.2010 № 81 скасовано у відповідній частині. Посилання в заяві про перегляд рішень у справі на вичерпний характер підстав припинення права власності на земельну ділянку, передбачені у статті 140 ЗК України, не може бути застосовано до спірних правовідносин, оскільки стаття 140 ЗК України регулює випадки, коли право власності набуто в установленому законом порядку.

З наведеного слідує, що у справі № 6-57цс13, на відміну від справи № 911/2527/19, був інший предмет та підстави позовних вимог, а прокурор звертався до суду щодо скасування акта на право власності на земельну ділянку, оскільки рішення на підставі якого він виданий, вже було скасовано. Тобто зміст позовних вимог та фактичні обставини є відмінними від справи, яка розглядається, у якій суди встановили, що право користування позивача земельною ділянкою встановлене Державним актом від 13.04.1999 серії ІІ-КВ № 001582, зі змісту якого вбачається, що земельна ділянка передана у користування для розміщення ринкової інфраструктури.

У справі № 6-152цс14 Харківська міська рада звернулася з позовом, в якому просила визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, договір купівлі-продажу земельної ділянки, рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів м. Харкова про надання дозволу на будівництво гаража на земельній ділянці, свідоцтво про право власності, зобов`язати повернути земельну ділянку, звільнити земельну ділянку, демонтувати гараж та інше нерухоме майно. Верховний Суд України передаючи справу на новий розгляд посилався на те, що у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав особа не набуває права власності на неї, а тому ненабуте право власності не може бути припинено відповідно до статті 140 ЗК України 2001 року. Доводи викладені в заяві про перегляд рішень щодо незастосування судом до спірних правовідносин положень статті 140 ЗК України 2001 року, не можна визнати обґрунтованим, оскільки статтею 140 ЗК України 2001 року встановлено перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку для випадків, коли право власності набуто в установленому законом порядку. Разом із тим у справі № 6-152цс14 судом установлено, що відповідач отримав у власність земельну ділянку на підставі незаконних розпоряджень державного органу, що стало підставою для визнання судом рішень цих державних органів про надання земельних ділянок у користування і у власність та виданих на їх підставі державних актів на право власності на земельні ділянки й укладеного на їх підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсними.

Із зазначеного убачається, що у справі № 6-152цс14 відмінним від справи № 911/2527/19 є зміст позовних вимог, а висновки Верховного Суду України викладені за інших фактичних обставин і у вказаній справі встановлено незаконність розпоряджень на підставі яких отримано у власність земельну ділянку, чого у справі яка розглядається здійснено не було.

У постанові Верховного Суду України від 12.10.2016 у справі № 6-2225цс16 позовними вимогами було визнання припиненим права постійного користування земельною ділянкою та визнання права користування земельною ділянкою, Позивач посилалася на те, що на підставі рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 30.03.2010 вона є власником торгового павільйону, у зв`язку з чим до неї перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розташований цей об`єкт нерухомості, а тому просила суд визнати припиненим (з 25.10.2010, тобто з моменту набуття нею права власності на торговий павільйон) право користування відповідача земельною ділянкою згідно з державним актом від 28.12.1995 на право постійного користування землею - в частині земельної ділянки, розташованої під зазначеним торговим павільйоном, та визнати за нею з 25.10.2010 право користування земельною ділянкою, розташованою під об`єктом нерухомості, до моменту її викупу чи оренди у третьої особи. Суд направляючи справу на новий розгляд вказав на те, що судами неправильно застосовано положення статей 120, 125, 141 ЗК України, статті 377 ЦК України та зробив висновок про те, що частина 2 статті 120 ЗК України закріплює принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Згідно із цією частиною визначення правового режиму земельної ділянки прямо узалежнено від права власності на відповідні житловий будинок, будівлю чи споруду.

Таким чином, справа № 6-2225цс16 також має відмінний предмет та підстави позову і обсяг фактичних обставин, які досліджувалися та яким надавалася відповідна оцінка, є іншим ніж у справі № 911/2527/19, у якій предметом позовних вимог є саме скасування рішення відповідача щодо припинення права на постійне користування.

З наведеного слідує, що звертаючись із касаційною скаргою, обґрунтованою підставою оскарження передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник хоча і посилався на висновки Верховного Суду України, але не врахував, що відповідні постанови повинні бути прийняті у подібних відносинах. Тобто важливим було довести, що суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд.

Оскільки зазначених вимог заявником здійснено не було, а висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними правовідносинам у справі № 911/2527/19, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Тетіївської міської ради на рішення Господарського суду Київської області від 23.07.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021 у справі 911/2527/19.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: "LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE", № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; "BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN", № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).

Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Тетіївської міської ради на рішення Господарського суду Київської області від 23.07.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021 у справі 911/2527/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ