Постанова

від 01.07.2021 по справі 916/1668/20

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2021 року м. ОдесаСправа № 916/1668/20 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Бєляновського В.В., суддів: Богатиря К.В., Філінюка І.Г.

при секретарі - Лук`ященко В.Ю.

за участю представників:

від позивача: Добров Р.М.

від відповідача: Гнатюк В.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу Малого приватного підприємства «БАВАР»

на рішення господарського суду Одеської області від 12.10.2020, суддя в І інстанції Смелянець Г.Є., повний текст якого складено 22.10.2020 в м. Одесі

у справі № 916/1668/20

за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

до відповідача: Малого приватного підприємства «БАВАР»

про розірвання договору, виселення та стягнення 48 440,26 грн.

ВСТАНОВИВ:

У червні 2020 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - Департамент) звернувся до господарського суду Одеської області з позовом до Малого приватного підприємства «БАВАР» (далі - Підприємство) про стягнення заборгованості з орендної плати в сумі 43 761,57грн. та пені в сумі 4 678,69грн., розірвання договору оренди нежитлового приміщення № 6/081/50 від 14.02.2015р., укладеного між сторонами, та виселення відповідача із займаних нежитлових приміщень цокольного поверху, загальною площею 47,2 кв.м., розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 67, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської.

В обґрунтування пред`явлених вимог позивач посилався на те, що відповідач в порушення вимог чинного законодавства та умов укладеного між сторонами договору оренди № 6/081/50 від 14.02.2015р. свої зобов`язання щодо повної та своєчасної щомісячної сплати орендної плати виконує неналежним чином, за період з квітня 2019 по квітень 2020 заборгованість відповідача з орендної плати складає 43 761,57 грн., яку позивач просив стягнути з відповідача, а також пеню у розмірі 4 678,69 грн за прострочення виконання грошового зобов`язання. Позивач зазначав, що несплата відповідачем орендної плати призводить до того, що до місцевого бюджету не надходять належні кошти, чим порушуються інтереси територіальної громади м. Одеси та значною мірою позбавляє позивача того, на що він розраховував при укладенні договору оренди. Враховуючи, що таке порушення договору з боку відповідача є істотним, позивач вважав наявними підстави для розірвання договору та виселення відповідача із займаних орендованих нежитлових приміщень.

Рішенням господарського суду Одеської області від 12.10.2020 позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено. Розірвано договір оренди нежитлового приміщення № 6/081/50 від 14.02.2015р., який укладено між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Малим приватним підприємством "БАВАР". Виселено Мале приватне підприємство "БАВАР" з нежитлових приміщень цокольного поверху, загальною площею 47,2 кв.м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська, 67, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської. Стягнуто з Малого приватного підприємства "БАВАР" на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради заборгованість з орендної плати у розмірі 43 761 грн. 57 коп., пеню у розмірі 4 678 грн. 69 коп. та судовий збір у розмірі 6 306 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, господарський суд першої інстанції виходив з підстав доведеності факту несвоєчасної та не в повному обсязі сплати відповідачем орендної плати за користування орендованими нежитловими приміщеннями починаючи з 01.04.2019р., внаслідок чого у відповідача з квітня по грудень 2019р. утворився борг в розмірі 22422, 14 грн., а з 01.01.2020р. по 30.04.2020р. оренда плата взагалі не сплачувалася відповідачем і заборгованість відповідача за вказаний період становить 21 608,85 грн., що є підставою для розірвання спірного договору оренди, виселення відповідача із займаних нежитлових приміщень та стягнення зазначеної заборгованості і пені у сумі 4 678,69 грн., згідно з обчисленим позивачем розрахунком, який судом визнано вірним.

Підприємство у поданій до Південно-західного апеляційного господарського суду апеляційній скарзі просить зазначене рішення скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Скаржник вважає, що висновки викладені у рішенні господарського суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим документам та постановлено всупереч нормам матеріального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник посилається на те, що ним не отримувалося копії рішення суду по цій справі, внаслідок його необізнаності про наявність провадження у господарському суді Одеської області за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, що фактично позбавило відповідача можливості брати участь у розгляді своєї справи у суді та надати докази до суду першої інстанції.

Судом першої інстанції у судовому рішенні не визначені усі періоди заборгованості по орендній платі, а позивач не повідомив про сплату орендних платежів під час розгляду справи, що, на думку відповідача, безпосередньо впливає на розмір заборгованості по орендній платі та штучно збільшує борг відповідача.

Суд першої інстанції не врахував норми матеріального права, які безпосередньо регулюють господарські відносини у сфері оренди комунального або державного майна під час загальнонаціонального карантину внаслідок посилення Державою обмежувальних заходів з метою запобігання поширенню коронавірусу (COVID-19).

У відзиві на апеляційну скаргу Департамент заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення місцевого суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Позивач вказує те, що згідно з інформацією, що міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, адресою місцезнаходження Малого приватного підприємства Бавар є вул. Лейтенанта Шмітда, 7, кв. 6, м. Одеса, 65023. Зважаючи на це, позовну заяву, судові повідомлення про виклик у судове засідання та інші процесуальні документи по справі № 916/1668/20 було направлено на адресу апелянта, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Зважаючи на приписи норм Закону України Про поштовий зв`язок , Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 р. № 270, ані суд, ані Департамент не мають жодного відношення до неможливості отримання апелянтом копій процесуальних документів, оскільки останньому необхідно самостійно здійснювати заходи з організації обслуговування його абонентської скриньки. Тому, апелянт не може вважатися неналежним чином повідомленим про час і місце розгляду позовної заяви Департаменту.

Введення карантину не тягне за собою автоматичне припинення орендних правовідносин, тобто, вважається, що орендар має право використовувати орендоване приміщення та обов`язок сплачувати орендну плату. Тобто, якщо орендар не здійснює жодних дій спрямованих на зміну порядку та розміру сплати оренди, то орендодавець може вимагати сплатити плату у повному обсязі визначеному договором (ст.ст. 526, 762 ЦК України), а у випадку прострочення - нарахувати ще й встановлені договором штрафні санкції (ст. 624 ЦК України), втрати від інфляції та 3% річних, якщо інший розмір не встановлений договором (ст. 625 ЦК України). Крім того, у випадку несплати орендної плати протягом 3 місяців, орендодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір оренди та вимагати повернення орендованого приміщення (ст. 782 ЦК України). При цьому, у випадку несвоєчасного повернення приміщення з вини орендаря, орендодавець має право вимагати сплати неустойки у розмірі подвійної орендної плати за час прострочення (ст. 785 ЦК України).

Для врахування прийняття Департаментом рішення щодо зменшення розміру орендної плати, відповідач повинен був звернутися до орендодавця з відповідною заявою та надати докази фактичного невикористання об`єкта оренди та не отримання прибутку від об`єкта оренди під час введення карантинних заходів. Також позивач звертає увагу суду, що факт використання орендованих приміщень відповідачем не заперечується та підтверджується наявним у матеріалах справи актом обстеження об`єкта оренди від 26.05.2020р. Враховуючи зазначене, Департамент критично відноситься до посилання апелянта щодо неврахування судом першої інстанції при винесенні рішення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Департамент діяв у межах діючого законодавства України, а доводи апелянта не грунтуються на жодному доказі, що є підставою для залишення апеляційної скаргу без задоволення, а рішення без змін.

Судом апеляційної інстанції на підставі ч. 4 ст.13, ст. 118, ч. 2 ст. 119 ГПК України залишено без розгляду подане 01.07.2021 представником відповідача клопотання про поновлення апелянту строку для подачі та дослідження доказів, про що відповідно до ст. 233 ГПК України було постановлено відповідну ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання 01.07.2021.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі матеріали, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Статтею 269 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 14.02.2015 року між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (орендодавець) та Малим приватним підприємством "БАВАР" (орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення (нова редакція) №6/081/50, згідно з п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення цокольного поверху, загальною площею 47,2 кв.м., розташоване за адресою: вул. Пушкінська, 67 (Об`єкт оренди). Термін дії договору оренди встановлений у п.1.3. Договору до 12 лютого 2018р.

Відповідно до п. 2.1. договору орендна плата визначається на підставі ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України 04.10.1995 року зі змінами та доповненнями; рішень Одеської міської ради та виконкому Одеської міської ради.

Згідно з п. 2.2. договору за орендоване приміщення орендар, зобов`язується сплачувати орендну плату, що становить за першим, після підписання договору оренди, місяць 1 303,20 грн. без ПДВ та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України. Податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до п. 2.4. договору орендар зобов`язаний вносити орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності.

Згідно п. 4.7. договору після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання орендар зобов`язаний у 15-дений термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди.

Згідно п. 5.2. договору за несвоєчасне внесення орендної плати орендар сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочки. Нарахування пені за прострочку виконання обов`язку припиняється через один рік з дня, коли обов`язок повинен був бути виконаний.

У наступному сторонами вносилися зміни у договір оренди нежитлового приміщення (нова редакція) № 6/081/50 від 14.02.2015р., про що між сторонами укладені відповідні Додаткові договори №1 від 14.02.2015р., №2 від 22.02.2018р., № 3 від 31.05.2019р.

Додатковим договором № 1 від 14.02.2015р. встановлено базову ставку орендної плати за місяць у розмірі 2 932,19 гри. без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції.

Додатковим договором № 2 від 22.02.2018р. продовжено строк дії договору оренди № 6/081/50 від 14.02.2015р. на 2 роки 11 місяців до 22.01.2021 року, змінено розмір орендної плати з урахуванням профілю використання орендованого приміщення у розмірі 1 774 грн.

Додатковим договором № 3 від 31.05.2019р. встановлено базову ставку орендної плати за місяць у розмірі 4466,49 грн. без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції.

25.10.2019р. позивач направив відповідачеві претензію 25.10.2019р., в якій виклав вимогу у місячний строк сплатити заборгованість з орендної плати у розмірі 21 353,60 грн. та пеню у розмірі 1 436,94 грн. та попередив, що у разі залишення претензії без розгляду або без задоволення Департаментом буде ініційовано питання щодо розірвання договору оренди, виселення та стягнення заборгованості у судовому порядку з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів територіальної громади м. Одеси.

Проте, вказану претензію повернуто позивачу органами зв`язку з повідомленням про причини невручення за закінченням встановленого строку зберігання .

Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги позивача про розірвання договору оренди нежитлового приміщення (нова редакція) №6/081/50 від 14.02.2015, укладеного між сторонами, виселення відповідача із займаних нежитлових приміщень цокольного поверху, загальною площею 47,2 кв.м., розташованих за адресою: вул. Пушкінська, 67 в м. Одесі та стягнення з відповідача на користь Департаменту заборгованості з орендної плати в сумі 43761,57 грн. та пені в сумі 4678,69 грн., обґрунтовані невиконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором в частині своєчасного і у повному обсязі внесення орендної плати за користування приміщеннями за період з квітня 2019 по квітень 2020 включно, наявністю простроченої заборгованості з орендної плати у розмірі 43761,57 грн. станом на момент звернення до суду з цим позовом, що є істотним порушенням умов договору оренди та підставою для розірвання даного договору.

Отже, причиною спору у даній справі стало питання про наявність або відсутність підстав для дострокового розірвання договору оренди, укладеного між сторонами, виселення відповідача із займаних орендованих нежитлових приміщень, що орендувалися ним за цим договором та стягнення заборгованості з орендної плати і пені.

Звертаючись до господарського суду з даним позовом позивач посилався на те, що відповідач порушення вимог чинного законодавства та умов укладеного між сторонами договору оренди № 6/081/50 від 14.02.2015р. свої зобов`язання щодо повної та своєчасної щомісячної сплати орендної плати виконує неналежним чином, за період з квітня 2019 по квітень 2020 заборгованість відповідача з орендної плати складає 43 761,57 грн., яку позивач просив стягнути з відповідача, а також пеню у розмірі 4 678,69 грн за прострочення виконання грошового зобов`язання. Позивач зазначав, що несплата відповідачем орендної плати призводить до того, що до місцевого бюджету не надходять належні кошти, чим порушуються інтереси територіальної громади м. Одеси та значною мірою позбавляє позивача того, на що він розраховував при укладенні договору оренди. Враховуючи, що таке порушення договору з боку відповідача є істотним, позивач вважав наявними підстави для розірвання договору та виселення відповідача із займаних орендованих нежитлових приміщень.

Предметом доказування у даному спорі є наявність чи відсутність передбачених законодавством підстав для розірвання договору оренди нежитлових приміщень. При цьому сторона, яка ставить питання про розірвання договору, має довести, а суд встановити, наявність таких порушень договору, з якими сам договір або чинне законодавство пов`язує можливість його розірвання в судовому порядку.

Задовольняючи позовні вимоги господарський суд першої інстанції виходив з підстав доведеності факту несвоєчасної та не в повному обсязі сплати відповідачем орендної плати за користування орендованими нежитловими приміщеннями починаючи з 01.04.2019р., внаслідок чого у відповідача з квітня по грудень 2019р. утворився борг в розмірі 22422, 14 грн., а з 01.01.2020р. по 30.04.2020р. оренда плата взагалі не сплачувалася відповідачем і заборгованість відповідача за вказаний період становить 21 608,85 грн., що є підставою для розірвання спірного договору оренди, виселення відповідача із займаних нежитлових приміщень та стягнення зазначеної заборгованості і пені у сумі 4 678,69 грн., згідно з обчисленим позивачем розрахунком, який судом визнано вірним.

Колегія суддів погоджується з правомірним та обґрунтованим висновком місцевого суду про задоволення заявлених Департаментом позовних вимог, з огляду на таке.

З огляду на те, що орендоване майно є комунальною власністю, до правовідносин, що склалися між сторонами у справі, застосовуються положення спеціального законодавчого акту у сфері регулювання відносин, пов`язаних з передачею державного та комунального майна в оренду, яким є Закон України Про оренду державного та комунального майна №157-IX від 03.10.2019, що набрав чинності з 01.02.2020, та Закон України Про оренду державного та комунального майна №2269-ХІІ від 10.04.1992, який втратив чинність з 01.02.2020, однак, був чинним станом на час укладення спірного договору, а також положення Цивільного кодексу України і Господарського кодексу України.

В силу положень ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ст. 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з врахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Зобов`язання, в свою чергу, згідно вимог ст.ст. 525, 526 ЦК України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Відповідно до ч.1 ст. 179 ГК України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.

Статтею 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 759 ЦК України, яка кореспондується з ч. 1 ст. 283 ГК України, визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до частини 3 статті 291 ГК договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Зокрема, у статті 783 ЦК України, визначено, що наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту, якщо обов`язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

Поряд із цим повинно бути враховано положення частини 2 статті 651 ЦК, які є загальними для розірвання договору та які передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом.

Статтею 782 ЦК передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Визначена наведеною статтею можливість розірвати договір найму шляхом відмови від договору в позасудовому порядку є правом, а не обов`язком наймодавця.

Право наймодавця на відмову від договору найму, передбачене частиною 1 статті 782 ЦК, не є перешкодою для звернення наймодавця (орендодавця) до суду з вимогою розірвати договір у разі несплати наймачем (орендарем) платежів, якщо вбачається істотне порушення умов договору.

За змістом статей 18, 19 Закону України Про оренду державного та комунального майна №2269-ХІІ, орендар зобов`язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі. Орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються у договорі.

Частинами 1, 4 ст. 17 Закону України Про оренду державного та комунального майна №157-IX також передбачено, що орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором. Орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.

Обов`язок орендаря своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності щомісячно до 15 числа поточного місяця встановлено в пункті 2.4 договору оренди.

Згідно з частиною 2 статті 24 Закону України Про оренду державного та комунального майна №157-IX, договір оренди може бути достроково припинений за рішенням суду та з інших підстав, передбачених цим Законом або договором.

За встановлених у справі обставин, аналогічні за змістом умови наведено і у пункті 3.3 договору оренди нежитлового приміщення від 14.02.2015, укладеного між сторонами.

Зокрема, пунктом 3.3 договору передбачено, що орендодавець має право виступати з ініціативою розірвання договору оренди у разі невиконання або неналежного виконання орендарем обов`язків, передбачених цим договором, у тому числі несплати орендної плати своєчасно та в повному обсязі.

При цьому порушення відповідачем умов договору оренди нежитлового приміщення щодо своєчасного і в повному обсязі внесення платежів за користування орендованим нерухомим майном, є істотним, оскільки значною мірою позбавляє позивача того, на що він розраховував при укладенні договору, зокрема надходження відповідних коштів з орендної плати до місцевого бюджету із подальшим їх розподіленням відповідно до законодавства.

Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за змістом статті 3 ЦК належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Отже, істотне порушення орендарем (наймачем) такої умови договору оренди комунального майна, як невнесення орендної плати, є достатньою правовою підставою для дострокового розірвання зазначеного договору оренди в судовому порядку.

У разі звернення до суду з вимогою про розірвання договору оренди у зв`язку з несплатою орендарем орендної плати своєчасно і у повному обсязі позивачу необхідно довести факт такої несплати та її триваючий характер.

Обов`язок доказування і подання доказів встановлено статтею 74 ГПК України, за змістом частин 1, 3 якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом (частина 3 статті 760 ЦК України).

Сферу орендних відносин, предметом яких є державне майно, врегульовує Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-IX, згідно з частиною 2 статті 24 якого, договір оренди може бути достроково припинений за рішенням суду та з інших підстав, передбачених цим Законом або договором.

Конституційний Суд України виходить з того, що співвідношення між нормами Кодексу і законів, які регулюють особливості найму (оренди) окремих видів майна, полягає в тому, що норми цих законів тією чи іншою мірою встановлюють правовий механізм реалізації відповідної норми Кодексу або передбачають додаткові умови її реалізації, або виключають застосування норм Кодексу, якщо це прямо передбачено ними чи випливає з їхнього змісту (абзац четвертий мотивувальної частини рішення від 10 грудня 2009 року у справі N 1-46/2009).

Підсумовуючи викладене, колегія суддів зауважує, що таке істотне порушення орендарем (наймачем) такої умови договору оренди комунального нерухомого майна, як систематичне (два і більше разів) своєчасне (у строк встановлений договором) невнесення орендної плати або сплата не в повному обсязі, а також невиконання сторонами інших своїх зобов`язань, в тому числі несплата інших обов`язкових платежів, є достатньою правовою підставою для дострокового розірвання вказаного договору оренди в судовому порядку та повернення орендованого майна орендодавцю (наймодавцю) згідно з частиною 2 статті 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"№157-IX.

При цьому, сплата заборгованості з орендної плати та інших обов`язків платежів як після відкриття провадження у справі, так і напередодні подання позову не може виправдовувати бездіяльність відповідача, як господарюючого суб`єкта, якщо має місце неодноразове прострочення сплати цих платежів по договору, та бути підставою для висновку про відсутність істотного порушення умови договору оренди, оскільки однією із кваліфікуючих ознак договору оренди є його оплатний характер, відповідно до частини 1 статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" № 2269-ХІІ, частини 4 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-IX, орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.

У даному випадку за умовами договору у орендаря був прямий обов`язок перераховувати щомісячно 100% орендної плати до 15 числа поточного місяця орендодавцю.

З матеріалів справи вбачається, що підставою для розірвання договору позивач визначив несвоєчасну та не в повному обсязі сплату орендної плати за користування приміщеннями починаючи з 01.04.2019р., внаслідок чого у відповідача з квітня по грудень 2019р. утворився борг в розмірі 22422, 14 грн., а з 01.01.2020р. по 30.04.2020р. оренда плата взагалі не сплачувалася відповідачем і заборгованість відповідача за вказаний період становить 21608,85 грн., наявність простроченої заборгованості з орендної плати у загальному розмірі 43 761,57 грн. станом на момент звернення до суду з цим позовом, що є істотним порушенням умов договору оренди та підставою для розірвання даного договору.

Судом встановлено, що вищевказана заборгованість відповідачем не погашена.

Така обставина - несплата орендної плати, нарахованої з 01.01.2020р. по 30.04.2020р., є достатньою підставою для дострокового розірвання договору оренди комунального майна, враховуючи ту обставину, що це майно є комунальним, орендна плата сплачується до місцевого бюджету, тому систематичне (два і більше разів) невнесення орендної плати завдає істотної шкоди місцевому бюджету, і в такому разі має місце неефективне використання комунального майна.

Оскільки встановлені судом обставини щодо не виконання відповідачем свого обов`язку щодо сплати орендної плати за користування приміщеннями протягом 4-ох місяців підряд у період з 01.01.2020р. по 30.04.2020р., наявності простроченої заборгованості з орендної плати у розмірі 43 761,57 грн. станом на момент звернення до суду з цим позовом, достатньо для висновку щодо дострокового розірвання договору оренди комунального майна, колегія суддів вважає, що немає необхідності розглядати інші доводи позивача в обґрунтування пред`явлених вимог.

Наведений правовий висновок щодо застосування норм права до спірних правовідносин викладено в постановах Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 917/28/19, від 13.11.2019 у справі № 908/399/17, від 11.03.2020 у справі № 914/4101/15.

За таких обставин, суд попередньої інстанції надавши вірну юридичну оцінку обставинам справи та правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для розірвання договору оренди нежитлового приміщення.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України „Про оренду державного та комунального майна» №157-IX, у разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди.

Відповідно до п. 4.7 договору після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання орендар зобов`язаний у 15-дений термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди.

Отже, встановлені апеляційним судом обставини, з урахуванням положень ст. 25 Закону України „Про оренду державного та комунального майна" №157-IX та п. 4.7 договору оренди свідчать, що задоволення позовної вимоги про виселення відповідача із займаних орендованих нежитлових приміщень, що орендувалися ним за цим договором, спрямоване на остаточне відновлення порушених прав позивача, у зв`язку з чим, позовні вимоги у цій частині є обґрунтованими та правомірно були задоволені місцевим судом.

Не спростовуючи факту несплати своєчасно та у повному обсязі орендної плати у спірний період з квітня 2019 по квітень 2020 включно, відповідач в апеляційній скарзі вказує те, що судом першої інстанції у судовому рішенні не визначені усі періоди заборгованості по орендній платі, а позивач не повідомив про сплату орендних платежів під час розгляду справи, що, на думку відповідача, безпосередньо впливає на розмір заборгованості по орендній платі та штучно збільшує борг відповідача.

Однак, таке твердження відповідача спростовується встановленими судом першої інстанції обставинами даної справи про те, що починаючи з 01.04.2019р. орендна плата сплачувалася відповідачем несвоєчасно та не в повному обсязі, внаслідок чого у відповідача з квітня по грудень 2019р. утворився борг в розмірі 22422, 14 грн., а з 01.01.2020р. по 30.04.2020р. оренда плата взагалі не сплачувалася відповідачем і заборгованість відповідача з вказаний період становить 21608,85 грн., наявність простроченої заборгованості з орендної плати у загальному розмірі 43 761,57 грн. станом на момент звернення до суду з цим позовом, а також обґрунтованим розрахунком заборгованості відповідача по орендній платі обчисленим позивачем, наявним у справі.

Водночас, твердження відповідача про сплату ним орендних платежів під час розгляду справи, об`єктивно жодним належним доказом не підтверджено.

Таким чином, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач не спростувавши за допомогою законодавчо встановлених засобів доказування факту передання йому у фактичне користування орендованих нежитлових приміщень, не надав суду належних доказів своєчасної сплати орендних платежів за період з квітня 2019 по квітень 2020 включно, у зв`язку з чим прострочений борг відповідача перед позивачем в сумі 43 761,57 грн. обґрунтовано визнано судом першої інстанції таким, що підлягає стягненню.

За прострочення виконання грошового зобов`язання позивач нарахував відповідачеві на підставі п. 5.2 договору - 4 678,69грн. пені.

Пунктом 5.2 договору встановлено, що за несвоєчасне внесення орендної плати орендар сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочки. Нарахування пені за прострочку виконання обов`язку припиняється через один рік з дня, коли обов`язок повинен був бути виконаний.

Статтею 175 ГК України встановлено, що майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Статтею 230 ГК України визначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Суб`єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Згідно з ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 2 ст. 551 ЦК України передбачено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до вимог ст. ст. 626, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків і договір є обов`язковим до виконання.

Невиконання зобов`язання або виконання зобов`язання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов`язання.

Таким чином, оскільки факт порушення встановленого умовами договору оренди строку виконання грошового зобов`язання з боку відповідача є встановленим, і останнім не спростовано, то, відповідно, і вимога позивача про стягнення з відповідача пені, є обґрунтованою.

За результатами перевірки наданого позивачем розрахунку пені судом першої інстанції встановлено, що він відповідає умовам укладеного сторонами договору оренди та чинному законодавству і відповідачем не спростований як в цілому, так і за його складовими, доводи відповідача не містять власного контррозрахунку, а тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та правильно були задоволені місцевим судом, а викладене в апеляційній скарзі посилання відповідача на те, що такого розрахунку в мотивувальній частині рішення не наведено, не заслуговує на увагу.

З огляду на наведене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову.

Викладені в апеляційній скарзі доводи скаржника колегія суддів не бере до уваги з огляду на таке.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 27 ГПК України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Єдиний державний реєстр створений з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 9 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, зокрема місцезнаходження юридичної особи.

Частинами 1, 4 ст. 10 вказаного Закону визначено, що якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, використовуються для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, фізичної особи - підприємця, у тому числі під час провадження ними господарської діяльності та відкриття рахунків у банках та інших фінансових установах.

З наявної у справі інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на момент звернення позивача до господарського суду з даним позовом та розгляду даної справи судом першої інстанції вбачається, що адресою місцезнаходження Малого приватного підприємства Бавар є вул. Лейтенанта Шмітда, 7, кв. 6, м. Одеса, 65023. Така ж сама адреса зазначена відповідачем в його апеляційній скарзі.

А тому, саме за цією адресою позивачем надсилалася відповідачеві копія позовної заяви з додатками, що підтверджується відповідною накладною № 6500906820352 відділення поштового зв`язку з описом вкладення у цінний лист з відбитком поштового штемпелю, а господарським судом першої інстанції в порядку встановленому ст. ст. 120, 176, 242 ГПК України заздалегідь надсилалися відповідачеві судові ухвали про відкриття провадження у справі, про відкладення розгляду справи та про призначення справи до судового розгляду, в яких вказано про дату, час і місце проведення засідання суду, що підтверджується відповідними відмітками канцелярії суду на зворотному аркуші цих ухвал. Але зазначені судові ухвали підприємством поштового зв`язку були повернуті до суду назад з відміткою причини повернення адресат відсутній за вказаною адресою .

Частиною 7 ст. 120 ГПК України передбачено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

При цьому, варто зазначити, що відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Згідно з статтею 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Тобто надіслання судом процесуальних документів на адресу, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у разі відсутності повідомлення особою іншої адреси для направлення поштової кореспонденції, є належним виконанням приписів процесуального закону щодо надсилання судових актів учасникам справи. Отже саме скаржник за наведених обставин має належним чином обґрунтувати та довести суду належними доказами реєстрацію зміни місцезнаходження за адресою, відмінною від тієї, що міститься в Єдиному державному реєстрі.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові акти є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Судові рішення також можуть публікуватися в друкованих виданнях із додержанням вимог цього Закону. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення. Згідно з частиною 1 статті 4 цього Закону судові акти, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

При цьому апеляційний господарський суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено з`ясування фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками "за закінченням терміну зберігання", "адресат відсутній" і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи є належними доказами виконання господарським судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

З урахуванням викладеного та як вбачається з матеріалів справи, судом першої інстанції було вжито необхідних заходів щодо належного повідомлення відповідача про день, час і місце судового засідання. Водночас, доказів неможливості отримати за зазначеною адресою поштові відправлення з повідомленням про час і дату розгляду справи під час розгляду справи місцевим судом, скаржником не надано.

Крім того, сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження; процесуальна бездіяльність відповідача не може ставити під сумнів здійснення судочинства судом першої інстанції відповідно до вимог процесуального закону.

Вищевказані обставини свідчать про те, що направлення повідомлень та інших процесуальних документів у справі здійснювалося судом першої інстанції у повній відповідності з нормами ГПК України.

Також колегія суддів зазначає, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

Отже, твердження скаржника про порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду даної справи, спростовується матеріалами справи та наведеним вище.

Також колегія суддів відхиляє як безпідставне посилання скаржника на не врахування судом першої інстанції норм матеріального права, які безпосередньо регулюють господарські відносини у сфері оренди комунального або державного майна під час загальнонаціонального карантину внаслідок посилення Державою обмежувальних заходів з метою запобігання поширенню коронавірусу (COVID-19).

Колегія суддів погоджується з доводами позивача про те, що введення карантину не тягне за собою автоматичного припинення орендних правовідносин, тобто, вважається, що орендар має право використовувати орендоване приміщення та несе обов`язок сплачувати орендну плату.

Тобто, якщо орендар не здійснює жодних дій спрямованих на зміну порядку та розміру сплати орендної плати, то орендодавець може вимагати сплатити плату у повному обсязі визначеному договором (ст.ст. 526, 762 ЦК України), а у випадку прострочення - нарахувати встановлені договором штрафні санкції (ст. 624 ЦК України), втрати від інфляції та 3% річних, якщо інший розмір не встановлений договором (ст. 625 ЦК України).

Крім того, у випадку несплати орендної плати протягом 3 місяців, орендодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір оренди та вимагати повернення орендованого приміщення (ст. 782 ЦК України). При цьому, у випадку несвоєчасного повернення приміщення з вини орендаря, орендодавець має право вимагати сплати неустойки у розмірі подвійної орендної плати за час прострочення (ст. 785 ЦК України).

Тобто, самовільна несплата орендарем плати за договором оренди може мати наслідком для орендаря стягнення з нього належних до сплати сум орендної плати у повному обсязі, а також застосування санкцій за прострочення зобов`язання.

Орендар, що зацікавлений у зменшенні витрат з оренди, несе тягар ініціювання процедур зміни строків та/або розмірів сплати орендної плати за договором. Основними інструментами є уникнення відповідальності за порушення зобов`язання у зв`язку з непереборною силою, зменшення або звільнення від сплати орендної плати у зв`язку з обставинами, за які орендар не відповідає, та розірвання договору у зв`язку з істотною зміною обставин.

Крім того, наявність форс-мажорних обставин може лише звільнити від відповідальності за несвоєчасне виконання зобов`язання, але не від виконання зобов`язання в цілому. Тобто, навіть у випадку визнання карантину форс-мажорною обставиною, що унеможливлювала сплату орендної плати, після його завершення орендна плата має бути сплачена за весь період у повному обсязі.

Так, 02.04.2020р. набрав чинності Закон України від 30.03.2020 р. № 540-ІХ, яким Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV доповнені новим п. 14. Але, цей пункт ЦК України наразі викладено в новій редакції Законом України Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік від 13.04.2020 р. № 553-ІХ, згідно з якою:

Встановити, що на час дії відповідних обмежувальних карантинних заходів, запроваджених Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), обставинами, за які наймач (орендар) не відповідає відповідно до частини другої статті 286 Господарського кодексу України, частин четвертої та шостої статті 762 Цивільного кодексу України, також є заходи, запроваджені суб`єктами владних повноважень, якими забороняються певні види господарської діяльності з використанням орендованого майна, або заходи, якими забороняється доступ до такого майна третіх осіб .

Частиною 6 ст. 762 ЦК України передбачено, що наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

З огляду на це, на офіційному вебпорталі (www.spfu.gov.ua) Фонду державного майна України оприлюднено роз`яснення щодо нарахування орендної плати на період карантину та звертається увага, що для розгляду та ухвалення рішення щодо застосування ст. 762 ЦКУ орендодавцям державного майна необхідно мати докази того, що наймач не використовує майно за призначенням і що між цим рішенням наймача і карантином є причинно-наслідковий зв`язок.

Але у тих випадках, коли введено пряму заборону на використання певних об`єктів, такі докази не вимагаються.

Зокрема, до таких випадків належить використання орендованих приміщень:

- з метою розміщення закладів освіти;

- з метою проведення масових заходів (культурних, розважальних, спортивних, соціальних, релігійних і рекламних).

Ці заборонені під час карантину види діяльності прямо зазначені в постанові Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 р. № 211.

В інших випадках орендар повинен надати докази, щодо невикористання орендованих приміщень, зокрема, що об`єкт оренди зачинений та не здійснює роботу у режимі онлайн замовлень або адресної доставки, всередині об`єкта не перебувають люди, не здійснюються ремонтні роботи та не знаходиться майно орендаря, тобто, фактично не використовується об`єкт оренди.

Таким чином, для прийняття Департаментом рішення щодо зменшення розміру орендної плати, відповідач повинен був звернутися до орендодавця з відповідною заявою та надати докази фактичного невикористання об`єкта оренди та не отримання прибутку від об`єкта оренди під час введення карантинних заходів.

Разом з тим, факт використання відповідачем орендованих приміщень підтверджується наявним у матеріалах справи актом обстеження об`єкта оренди від 26.05.2020р. з фотофіксацією до нього, яким установлено, що орендовані відповідачем приміщення використовуються як магазин промислових товарів.

Враховуючи зазначене, суд критично відноситься до посилань скаржника щодо неврахування судом першої інстанції при винесенні рішення норм матеріального права, які регулюють господарські відносини у сфері оренди комунального або державного майна під час загальнонаціонального карантину.

Інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.

Принцип змагальності (ст. 13 ГПК України) та принцип рівності сторін (ст. 7 ГПК України), які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Місцевим господарським судом при прийнятті рішення було дотримано вказаних принципів та забезпечено сторонам справедливий судовий розгляд, взято до уваги інтереси учасників справи та почуто їх, що відповідає вимогам ГПК України та п. 1 ст. 6 Конвенції.

За змістом статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може різнитися залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах Пономарьов проти України , Устименко проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нелюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи істотного порушення норм процесуального права при вирішенні даного спору по суті, судом апеляційної інстанції не встановлено, а тому безпредметне посилання скаржника в цій частині не приймається до уваги.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин даної справи, колегія суддів вважає доводи викладені скаржником в апеляційній скарзі необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами та не відповідають вимогам закону, що регулює спірні правовідносини. За таких обставин колегія суддів не знаходить законних підстав для повного чи часткового задоволення вимог апеляційної скарги.

Враховуючи викладене та беручи до уваги унормовані статтею 269 ГПК України межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було повно та всебічно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, що дає підстави для залишення його без змін.

З огляду на те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає то в порядку ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги в сумі покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Одеської області від 12 жовтня 2020 року у справі № 916/1668/20 залишити без змін, а апеляційну скаргу Малого приватного підприємства «БАВАР» - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 02.07.2021р.

Головуючий суддя: Бєляновський В.В.

Судді: Богатир К.В.

Філінюк І.Г.