Рішення

від 27.05.2021 по справі 752/26729/18

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/26729/18

Провадження № 2/752/4165/21

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

27 травня 2021 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Хоменко В.С.

при секретарі Павлюх П.В.,

розглянувши а порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Закладу освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард , третя особа: ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, зміни формулювань підстав звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного,-

В С Т А Н О В И В:

у грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Закладу освіти ПЗНЗ Мідгард , в якому просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення;

- поновити її на посаді вчителя географії в Закладі освіти ПЗНЗ Мідгард ;

- стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 13 999,92 грн.

Свої вимоги мотивувала тим, що з 01.09.2017 року працювала на посаді вчителя географії в Закладі освіти ПЗНЗ Мідгард відповідно до наказу про прийняття на роботу. Наказом від 15.11.2018 року її було звільнено з зазначеної вище посади за угодою сторін, саме така причина звільнення зазначена у її трудовій книжці, однак, своєї згоди на звільнення вона не надавала. Вказала, що фактично працювала до 27.11.2018 року, що підтверджується даними, які містяться у журналі виходу на роботу та залишення робочого місця працівниками.

Зазначила, що вказати точні реквізити наказів про прийняття на роботу та звільнення позбавлена можливості, оскільки станом на час звернення до суду з позовом, Закладом освіти ПЗНЗ Мідгард не повернуто їй її ж трудову книжку. Вважала своє звільнення незаконним, а наказ про звільнення таким, що не відповідає вимогам трудового законодавства, а тому він має бути скасованим.

Також, вказала, що 08.11.2018 року їй в усній формі було повідомлено роботодавцем, що вона працює до 15.11.2018 року, без пояснення причин звільнення відповідно до вимог закону, хоча правил трудової дисципліни вона не порушувала, до дисциплінарної відповідальності не притягувалася. Тому, вважала, що на її користь з Закладу освіти ПЗНЗ Мідгард має бути стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу, оскільки невидача трудової книжки є перешкодою для працевлаштування.

Заявою, що надійшла до суду 12.08.2019 року ОСОБА_1 уточнила та збільшила розмір позовних вимог та просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення;

- поновити її на посаді вчителя географії в Закладі освіти ПЗНЗ Мідгард ;

- стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 77 211, 68 грн.

В обґрунтування останніх вказала про те, що вимоги, викладені у позовній заяві від 21.12.2018 року підтримує в повному обсязі, проте, вважає за необхідне їх уточнити з посиланням на положення ч. ч. 2, 3 ст. 235 КЗпП України, згідно яких при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Крім того, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 подала клопотання про поновлення пропущеного строку на звернення до суду, з підстав відсутності юридичної освіти та ґрунтовних знань у сфері трудового права необізнаності у галузі трудового права.

11.12.2020 року ОСОБА_1 подала заяву про зміну предмету позову, в якій просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення;

- змінити формулювання підстави звільнення за власним бажанням без поновлення на роботі;

- стягнути з Закладу освіти ПЗНЗ Мідгард середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 77 211, 68 грн.;

- стягнути з Закладу освіти ПЗНЗ Мідгард в дохід держави судовий збір в розмірі 2 181,72 грн.

Свою позицію мотивувала положеннями ч. 3 ст. 235 КЗпП України та тим, що вимога про поновлення на роботі наразі втратила свою актуальність (а.с. 197-199).

Ухвалою від 24.12.2018 року відкрито провадження у справі (а.с. 19).

Ухвалою від 08.08.2019 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмета спору, на стороні відповідача залучено ОСОБА_2 (а.с. 52-53).

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04.03.2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, визнано незаконним наказ від 15.11.2018 року про звільнення ОСОБА_1 з посади вчителя географії Закладу освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард ; поновлено ОСОБА_1 на посаді вчителя географії Закладу освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард ; стягнуто з Закладу освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 77 211,68 грн.; стягнуто з Закладу освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард на користь держави витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 181,72 грн. (а.с. 81-85).

Ухвалою від 27.08.2020 року поновлено Закладу освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард строк на подачу заяви про перегляд заочного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04.03.2018 року, прийнято заяву до розгляду та призначено її до розгляду на 20.10.2020 року (а.с. 120-121).

20.10.2020 року заява не розглядалась, розгляд призначено на 11.11.2020 року (а.с. 128).

Ухвалою від 11.11.2020 року задоволено заяву Закладу освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард про перегляд заочного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04.03.2018 року, заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04.03.2020 року скасовано, призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін на 22.01.2021 року (а.с. 146-147, 148-151).

Ухвалою від 22.01.2021 року розгляд справи відкладено на 08.04.2021 року (а.с. 209).

Ухвалою від 08.04.2021 року розгляд справи відкладено на 27.05.2021 року (а.с. 219-220).

07.12.2020 року до суду надійшов відзив на позов, в якому Заклад освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард проти позову заперечив та просив відмовити у його задоволенні в повному обсязі за його безпідставністю та недоведеністю. Також мотивував свою позицію пропуском позивачем строків для звернення до суду (а.с. 165-171).

11.12.2020 року до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач підстави позову підтримала, та долучила заяву про зміну предмету позову (а.с. 182-195).

Відзив на заяву про зміну предмету позову не надходив.

Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.

У відповідності до гл. 10 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи, зокрема, малозначні справи.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: ціну позову; значення справи для сторін; обраний позивачем спосіб захисту; категорію та складність справи; кількість сторін та інших учасників справи (ч. 2 ст. 274 ЦПК України).

При цьому у відповідності до ст. 279 ЦПК України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже, суд розглядає справу на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

З наявних в матеріалах справи заявах сторін по суті справи вбачається та визнається останніми, що позивач працювала в Закладі освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард на посаді вчителя географії і згідно наказу 15.11.2018 року звільнено, тобто трудові відносини між сторонами у справі припинено.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 зазначила, що 15.11.2018 року її було звільнено з займаної посади на підставі ч. 1 ст. 36 КЗпП України, тобто припинено трудовий договір за угодою сторін, про що її було попередньо повідомлено усно. Проте, вказала, що вона згоди на припинення трудових відносин не надавала.

Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 5 1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно КЗпП України розірвання трудових відносин може бути за бажанням працівника (ст. 38-39 КЗпП України), за угодою сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України).

Згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є угода сторін.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди.

Припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України можуть бути укладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на п. 1 ст. 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

Вказані висновки викладені в постанові Верховного Суду від 27.03.2019 року у справі № 524/3490/17-ц (провадження № 61-31015св18).

Як вбачається з матеріалів справи, і позивачем вказано при зверненні до суду, пропозиція про припинення трудового договору за угодою сторін виходила від відповідача, про що її останнім 08.11.2018 року попередньо усно було повідомлено. Разом тим, після цього позивач жодним чином зацікавленості у продовженні трудових відносин із відповідачем не виразила.

Так, ч. 3 ст. 205 ЦК України визначено, що у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Так, мовчання (не виявлення позивачем відсутності згоди на припинення трудових відносин) визнається виявом волі укласти/змінити угоду у випадках, передбачених законодавством.

Аналізуючи зазначене та виходячи з того, що законодавством України допускається прийняття у якості підстав для укладення/зміни правовідносин конклюдентні дії та мовчазна згода, суд надходить до висновку про те, що підприємство отримало з боку позивача мовчазну згоду (конклюдентних дій) на звільнення останньої з займаної посади за угодою сторін через відмову у подальшому продовженні трудових відносин.

У пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів роз`яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

У Постанові Верховний Суд від 21.11.2018 року (КАС) у справі № 820/243/16 суд дійшов висновку, що факт відкликання працівником своєї заяви, хоч і не анульовує угоду про звільнення, проте, свідчить про відсутність у працівника волевиявлення, а тому звільнення на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України відбутися не може.

Анулювання позивачем домовленості на момент видачі наказу про звільнення ОСОБА_1 за угодою сторін була домовленість сторін про цю підставу припинення трудового договору не доведено.

Змінивши предмет позову, позивач заявила вимогу про зміну формулювання підстави звільнення за власним бажанням без поновлення на роботі.

З даного приводу суд зазначає наступне.

Положеннями КЗпП України визначено, що при розірванні трудового договору з ініціативи працівника, роботодавець може звільнити працівника у день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення (переїзд на нове місце проживання, вступ до навчального закладу, переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість тощо).

Разом з тим, звертаючись з вимогою про зміну формулювання підстав звільнення, позивач не надала належних та допустимих доказів подання нею заяви про звільнення та волевиявлення на звільнення за власним бажанням. В матеріалах справи відсутня заява позивача про звільнення за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Отже, суд вважає недоведеним факт волевиявлення позивача на припинення трудового договору за власним бажанням в момент видачі наказу про звільнення.

Відповідно до ч. 3 ст. 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів роз`яснено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення. Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Викладене узгоджується з правовим висновком, наведеним у постанові Верховного Суду України від 21.05.2014 року у справі № 6-33цс14.

В той же час вказаних обставин судом не встановлено, а позивачем останніх не доведено.

Позивачем не доведено, що відповідач при звільненні позивача надав правильну юридичну кваліфікацію обставинам, які стали підставою звільнення і пов`язував їх саме з досягнутою угодою сторін про звільнення, що не надає суду права змінити формулювання причин звільнення.

Доказів на підтвердження зворотного суду не надано.

Позивач, яка в силу ст. ст. 12, 81 ЦПК України повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог, крім випадків, встановлених цим Кодексом, і несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, суду не надала належних та допустимих доказів у розумінні ст. ст. 76-81 ЦПК України на підтвердження своїх вимог. Своїми правами, визначеними ст. ст. 43, 84 ЦПК України позивач також не скористалась, клопотань про витребування доказів в порядку ст. 84 ЦПК України не заявляла.

До того ж, відсутність в матеріалах справи оспорюваного наказу позбавляє суд можливості перевірити зазначені позивачем обставини як підстави для позову.

Посилання позивача на підтвердження своїх вимог на фото журналу та скріншот переписки, що містяться на а.с. 14-17, не заслуговують на увагу суду з огляду на недоведеність з боку позивача факту наявності такого журналу й його призначення, а також через невідомість походження переписки.

З врахуванням встановлених обставин справи, суд надходить до висновку про відсутність підстав для визнання незаконності розірвання трудових відносин з позивачем без зміни його формулювання причин звільнення, через що вважає, що у позові в цій частині слід відмовити за необґрунтованістю.

Згідно ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Разом з тим, оскільки судом не встановлено підстав для задоволення вимог позивача про її звільнення без законної підстави та зміни причин звільнення, а вимоги про поновлення на роботі позивачем не заявлялись, як наслідок, не підлягає й задоволенню й похідна вимога позивача про стягнення середнього заробітку. До того ж, здійснений позивачем розрахунок, як зазначено останньою, здійснено приблизно, в той час як доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Своїми правами, визначеними ст. ст. 43, 84 ЦПК України позивач також не скористалась, клопотань про витребування доказів в порядку ст. 84 ЦПК України не заявляла.

До того ж, як вбачається з матеріалів справи, позивач працевлаштована.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Згідно з ч. 4 ст. 83 ЦПК України, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Частиною 8 ст. 83 ЦПК України передбачено, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

З огляду на викладене, судом не приймаються до уваги подані позивачем скріншот переписки та електронний доказ (а.с. 205, 206) через їх подання не в установлений законом строк без належного обґрунтування неможливість їх подання у строки, визначені законом.

Щодо строку на звернення до суду, суд зазначає наступне.

Реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачка заявила клопотання про поновлення строку звернення до суду, в якому зазначила обставини, з якими пов`язує поважність причин пропуску строку звернення до суду, а саме - необізнаність у галузі трудового права.

Встановлені ст. 233 КЗпП України, строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.

Відповідно до ст. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 КЗпП України, суд може ці строки поновити.

При зверненні до суду позивачем було одночасно подано заяву про поновлення строків, в якій остання вказала, що причиною такого пропуску є її необізнаність у галузі трудового законодавства, крім того, термін пропуску є незначним.

Разом з тим, на думку суду, початок перебігу строку не може бути пов`язаний з обізнаністю чи необізнаністю позивача у галузі трудового законодавства. Невжиття нею активних дій з часу винесення оспорюваного наказу свідчить про пасивність поведінки у здійсненні захисту прав.

Позивач мала всі надані законом можливості для своєчасної реалізації своїх прав. Така причина значного пропуску строку звернення до суду, як необізнаність не може вважатися поважною.

Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови від 06.11.1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів (зі змінами та доповненнями) роз`яснив, що встановлені ст. 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Поважними причинами пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 08.08.2018 року у справі № 757/19004/15-ц (провадження № 61-17529св18), від 30.10.2019 року у справі № 503/361/16-ц (провадження № 61-34416св18), від 25.03.2020 року у справі № 288/1466/18 (провадження № 61-15450св19).

Крім того, у клопотанні про поновлення строку звернення до суду позивач не назвала точної дати отримання наказу про звільнення чи трудової книжки, можна зробити висновок, що сторона позивача усвідомлює факт пропуску строку звернення до суду, однак причин поважності пропуску строку не наводить. Сторона позивача не навела і не довела обставин, які є об`єктивно непереборними, пов`язаними з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду.

Натомість, в позові зазначила, що була звільнена 15.11.2018 року, а трудову книжку отримала 27.11.2018 року, проте, за відсутності як оскаржуваного наказу, так і доказів сторони позивача про час отримання трудової книжки, суд, враховуючи усі наведені обставини, встановлені у цій справі, не вважає, що права позивача були порушені тим, адже формальне розуміння закону не може бути вищим за ідею справедливості. Позивач, будучи обізнаною про наявність оспорюваного наказу в день його видачі, при цьому вказуючи, що перебувала на роботі, мала можливість отримати й копію цього наказу, і трудової книжки, протилежного нею не доведено.

При необґрунтованості позовних вимог працівника або власника суд відмовляє позивачу в задоволенні вимог саме з цієї підстави, але якщо позовні вимоги є обґрунтованими, а строк, встановлений ст. 233 КЗпП України, пропущений без поважних причин, суд відмовляє в позові у зв`язку з пропуском установленого строку для звернення до суду, оскільки пропуск такого строку є самостійною підставою для відмови в позові. При обґрунтованості позовних вимог і пропуску строку з поважних причин строк звернення до суду поновлюється, а позовні вимоги задовольняються.

Однак, зважаючи на те, що суд відмовляє у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, то строки, визначанні ст. 233 КЗпП України не застосовуються.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За таких підстав, позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Питання судових витрат слід вирішити відповідно до ст. 141 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 141, 211, 228, 235, 258-259, 270-274, 352, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

в задоволенні позову ОСОБА_1 до Закладу освіти Приватний загальноосвітній навчальний заклад Мідгард , третя особа: ОСОБА_2 , про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, зміни формулювань підстав звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.С. Хоменко