Постанова

від 29.06.2021 по справі 923/255/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 923/255/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання: Гогусь В. О.,

за участю представників сторін:

позивача - не з`явилися,

відповідача - не з`явилися,

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з`явилися,

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Верфь "Лагуна Роял"

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.01.2021 (колегія суддів: Мишкіна М. А., Лавриненко Л. В., Таран С. В.) і рішення Господарського суду Херсонської області від 11.11.2019 (суддя Нікітенко С. В.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Верфь "Лагуна Роял"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еліт-Фактор"</a>,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області, 2) ОСОБА_1 ,

про визнання права власності на рухоме майно та зняття з нього арешту,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Верфь "Лагуна Роял" (далі - ТОВ "Верфь "Лагуна Роял") звернулося до Господарського суду Херсонської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еліт-Фактор"</a> (далі - ТОВ "ФК "Еліт-Фактор"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - Відділ ДВС), в якому просило суд:

- визнати за ТОВ "Верфь "Лагуна Роял" право власності на майно, яке розміщено в приміщенні, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на яке накладено арешт постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішення управління виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Херсонській області (далі - державний виконавець) про опис та арешт майна (коштів) боржника від 27.09.2018, реєстраційний номер виконавчого провадження: 41747627 (далі - спірне рухоме майно);

- зняти арешт зі спірного рухомого майна.

1.2. ТОВ "Верфь "Лагуна Роял", посилаючись на положення статей 15, 16, 317, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України, статей 133, 134, 139 Господарського кодексу України, статті 59 Закону України "Про виконавче провадження", зазначало, що 04.07.20018 між ним (орендар) та ОСОБА_1 (орендодавець) був укладений договір оренди нежитлових приміщень № 01/07-18, за яким позивач прийняв у платне користування нежитлові приміщення загальною площею 1988,1 м 2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 26.09.2018 повідомив позивача, що новим власним нежитлових приміщень є ТОВ "ФК "Еліт-Фактор". Цього ж дня працівники ТОВ "ФК "Еліт-Фактор" не допустили уповноваженого представника позивача до орендованих приміщень. Як стало відомо представнику ТОВ "Верфь "Лагуна Роял", 26.09.2018 державним виконавцем здійснювався опис майна, що знаходиться у приміщеннях. В орендованому приміщенні знаходиться майно позивача загальною вартістю 2 400,00 грн (офісні меблі, техніка офісна та техніка, за допомогою якої позивач здійснював свою господарську діяльність). Підтвердженням цього є Інвентаризаційний опис необоротних активів від 30.09.2015. З незалежних причин від позивача вибуло майно з його володіння 26.09.2018 та знаходиться у відповідача. Будь-які звернення чи прохання про усунення перешкод в доступі до майна з подальшим його поверненням у власність позивача відповідач ігнорує. Позивач стверджує, що описане виконавцем рухоме майно було завезене ним в орендовані приміщення, які були вільні від будь-якого майна, що підтверджується пунктом 6.5 Договору оренди, а тому є власністю позивача.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 11.11.2019, яка залишене без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.01.2021, відмовлено ТОВ "Верфь "Лагуна Роял" у задоволенні позову.

2.2. Рішення обґрунтоване посиланням на норми частини 1 статті 386, статті 392 Цивільного кодексу України, частину 1 статті 59, частину 1 статті 51 Закону України "Про виконавче провадження" та мотивоване тим, що позивач не надав суду належних і допустимих доказів, які би підтверджували, що дійсно, майно, яке перелічене в Інвентаризаційному описі необоротних активів від 30.09.2015 у період з 04.07.2018 по 27.09.2018 знаходилося в орендованому приміщенні. Суд зазначив, що баланс на 31.12.015 взагалі не містить інформації щодо спірного майна. Тобто, з наданого позивачем Інвентаризаційного опису необоротних активів від 30.09.2015 та Балансу на 31.12.015 не вбачається, що спірне рухоме майно у період з 04.07.2018 по 27.09.2018 знаходилось в орендованому приміщенні. Позивачем також не надано суду належних доказів, які би підтверджували, що дійсно спірне рухоме майно, яке описано в постанові державного виконавця від 27.09.2018 (ВП № 41747627), є саме тим майном, яке вказане у Інвентаризаційному описі необоротних активів від 30.09.2015, оскільки його неможливо ідентифікувати. Суд дійшов висновку, що позивач не довів також, що є власником спірного рухомого майна, яке описано в постанові державного виконавця від 27.09.2018 (ВП № 41747627).

3. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.01.2021 та рішенням Господарського суду Херсонської області від 11.11.2019, ТОВ "Верфь "Лагуна Роял" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

3.2. Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник зазначає, що суди не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20.06.2018 у справі № 910/12951/17, від 26.09.2018 у справі № 346/2946/16, від 15.01.2020 у справі № 750/3838/17 (щодо належного дослідження поданих стороною доказів). Крім того, скаржник вважає, що місцевий та апеляційний господарські суди обґрунтували своє рішення недопустимими доказами.

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами, 04.07.2018 року між ТОВ "Верфь "Лагуна Роя" (орендар) і ОСОБА_1 (орендодавець) був укладений договір оренди нежитлових приміщень № 01/07-18 (далі - договір), відповідно до умов якого позивачем прийнято у платне користування нежитлові приміщення загальною площею 1988,1 м 2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - нежитлові приміщення).

4.2. Відповідно до пункту 1.2 договору об`єкт оренди належить орендодавцеві на праві власності. Передача в користування об`єкта оренди не припиняє права власності орендодавця на нього.

4.3. Згідно з пунктами 3.1, 3.2 договору орендар вступає в строкове платне користування об`єктом оренди з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі об`єкту оренди, який є невід`ємною частиною договору. Об`єкт передається вільним від будь-яких речей та майна.

4.4. Пунктами 5.4.4, 6.1, 6.5, 6.6 договору встановлено, що орендар має право повернути майно, що знаходиться в орендованому приміщенні. Після закінчення строку дії договору чи при його розірванні, припиненні або відмові від договору, орендар зобов`язаний протягом п`яти днів звільнити та повернути об`єкт оренди орендодавцю за актом приймання-передачі об`єкта оренди. Усе майно, що буде знаходитися в приміщенні об`єкта оренди, належить орендарю та є його особистою власністю. Орендар не повертає майно, що знаходиться в орендованому приміщенні.

4.5. Строк оренди становить два роки та одинадцять місяців з дня підписання сторонами Акта приймання-передачі об`єкта оренди (пункт 8.2 договору).

4.6. Сторонами договору погоджено, що передача орендованого майна здійснюється на підставі акта приймання-передачі об`єкта оренди, який є невід`ємною частиною даного договору.

4.7. 04.07.2018 сторонами договору підписано Акт приймання-передачі об`єкта оренди. Під час підписання даного Акта орендарем сплачено вартість оренди в повному обсязі у розмірі 525 000 грн.

4.8. Суди зазначили, що згідно з відомостями, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з 14.09.2018 новим власником вказаних нежитлових приміщень є ТОВ "Фінансова компанія "Еліт-Фактор".

4.9. Постановою Відділу ДВС про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 12.09.2018 ухвалено передати майно, а саме цілісний майновий комплекс офісу, дільниці зі збирання та дільниці з виготовлення столярних виробів, розташовані за адресою АДРЕСА_1 ТОВ "Фінансова компанія "Еліт-Фактор" в рахунок часткового погашення боргу за виконавчим провадженням.

4.10. Суди зазначили, що, за твердженням позивача, 26.09.2018 ОСОБА_1 повідомив позивача про те, що новим власником нежитлових приміщень є ТОВ "ФК "Еліт-Фактор". У цей же день представники ТОВ "ФК "Еліт-Фактор" не допустили уповноваженого представника позивача - ОСОБА_2 до орендованих приміщень, що підтверджується повідомленням Корабельного ВП ХВП ГУНП в Херсонській області від 04.10.2019 та рішенням Корабельного ВП ХВП ГУНП в Херсонській області від 04.10.2019 про результати розгляду заяви ОСОБА_2 .

4.11. 27.09.2018 державним виконавцем в рамках виконання виконавчого документа про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ФК "Еліт Фактор" за кредитним договором, проведено опис майна, перелік якого наведено у постанові про опис та арешт майна боржника від 27.09.2018.

4.12. У зв`язку з тим, що, за твердженням позивача, було здійснено опис належного йому майна, яке перебувало в орендованому приміщені, загальною вартістю 2 400,00 грн, та яке знаходиться на балансі ТОВ "Верфь "Лагуна Роял", зазначене майно вибуло з його володіння, та на даний час перебуває у володінні ТОВ "Фінансова компанія "Еліт-Фактор", який у добровільному порядку не усунув перешкоди в доступі позивача до спірного майна та не здійснив заходів щодо його повернення власнику. У зв`язку із цим ТОВ "Верфь "Лагуна Роял" звернулося до суду за захистом своїх прав.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

5.2. Касаційну скаргу, з посиланням на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20.06.2018 у справі № 910/12951/17, від 26.09.2018 у справі № 346/2946/16, від 15.01.2020 у справі № 750/3838/17 (щодо належного дослідження поданих стороною доказів). Крім того, скаржник вважає, що місцевий та апеляційний господарські суди обґрунтували своє рішення недопустимими доказами.

5.3. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскарження судових рішень з підстави, передбаченої цим пунктом, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

5.4. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

5.5. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не підтвердилися, з огляду на наступне.

5.6. Предметом позову у справі є вимоги про визнання права власності на рухоме майно та зняття з нього арешту. Підставою позову є вибуття із власності позивача рухомого майна, що, за його твердженням, визначено індивідуальними ознаками, у зв`язку з накладенням арешту державним виконавцем на цілісний майновий комплекс - нежитлове приміщення, яке орендував позивач.

5.7. Стаття 16 Цивільного кодексу України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні зазначених приписів суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Відповідно до статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі статтями 319, 321 Цивільного кодексу України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 Цивільного кодексу України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

5.8. Відповідно до частин 1, 2 статті 56 Закону України "Про виконавче провадження" (тут і надалі у редакції закону станом на момент виникнення спірних правовідносин - 27.09.2018) арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису.

Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (частина 1 статті 59 Закону України "Про виконавче провадження").

5.9. Суди установили, що державний виконавець Відділу ДВС виніс 12.09.2018 постанову про передачу стягувачу в рахунок погашення боргу майна - цілісного майнового комплексу, а 27.09.2018 провів опис майна, перелік якого наведений у постанові про опис та арешт майна боржника.

5.10. Суди зазначили, що на підтвердження права власності на рухоме майно, позивач надав інвентаризаційний опис необоротних активів станом на 15.09.2015. Суд апеляційної інстанції, погодився з висновком суду першої інстанції про те, що достеменно стверджувати про те, що описане та арештоване державним виконавцем майно є тим самим майном, яке зазначене в інвентаризаційному описі необоротних активів позивача, та належить йому на праві власності, підстави відсутні, оскільки описане державним виконавцем майно та майно, зазначене в інвентаризаційному описі необоротних активів, не співпадає, а крім того позивач не надав належних та допустимих доказів набуття ним рухомого майна.

Таким чином, суди, відмовляючи у задоволенні позову, виходили із того, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що саме його майно описано та арештовано державним виконавцем, як і не довів права власності на рухоме майно, зазначене в описі державного виконавця та арештоване ним.

5.11. У справі № 910/12951/17, на яку посилається скаржник, предметом позову є вимога про звільнення майна з-під арешту нежитлового приміщення. Позивач зазначав, що арешт було накладено Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України неправомірно, оскільки майно, на яке накладено арешт, є його власністю. У справі № 910/12951/17 суди, на відміну від справи, яка розглядається № 923/255/19, встановили, що позивач правомірно набув право власності на спірне нерухоме майно на підставі договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом та зареєстрованого в реєстрі, тому арешт нерухомого майна обмежує позивача у праві володіння, користування та розпорядження своєю власністю.

5.12. У справі № 346/2946/16-ц, на яку посилається скаржник, за позовом фізичної особи про визнання права власності на рухоме майно та звільнення цього майна з-під арешту, вимоги були обґрунтовані тим, що державним виконавцем неправомірно описано та накладено арешт на належне позивачу рухоме майно. Задовольняючи частково позовні вимоги, суди установили належність позивачу лише спірної холодильної установки марки "Frascold (Оіl Star)", право власності на яку підтверджувалася видатковою накладною від 18.12.2014 № 15, на підставі якої фізична особа придбала вказану установку у Приватного підприємства "ПРАКТИК-М" за ціною з ПДВ 114 тис. грн. Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції звернув увагу судів на те, що обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, були встановлені на підставі недопустимого доказу, а саме копії видаткової накладної від 18.12.2014 № 15, оригінал якої не досліджувався судом.

Отже, на відміну від справи № 923/255/19, яка розглядається, у справі № 346/2946/16-ц суди з порушенням норм процесуального закону встановили обставини права власності позивача на рухоме майно на підставі недопустимого доказу, у той час як у справі, яка розглядається, суди зазначили про відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження права власності на арештоване рухоме майно.

5.13. На підставі наведеного колегія суддів вважає необґрунтованим посилання скаржника про те, що оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування висновків Верховного Суду у справах № 910/12951/17 і № 346/2946/16-ц оскільки зміст оскаржуваної постанови не суперечить висновкам, на які посилається скаржник.

5.14. У справі № 750/3838/17-ц, на яку посилається скаржник, позивач звернувся до суду з позовом до відділу державної виконавчої служби, Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, Публічного акціонерного товариства "Укрсиббанк" про усунення перешкод у користуванні власністю. Позивач зазначав, що під час виконання вказаного виконавчого листа, виданого на виконання рішення місцевого суду, державний виконавець виніс постанову про накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно, що належить позивачеві, в тому числі на належний позивачу автомобіль, який був тимчасово затриманий та поміщений на штрафний майданчик. Суд касаційної інстанції задовольнив позовні вимоги у цій справі № 750/3838/17-ц, оскільки зазначив про відсутність відкритого виконавчого провадження на підставі постанови державного виконавця про накладення арешту на затриманий автомобіль.

За таких обставин справа № 750/3838/17-ц є неподібною до справи № 923/255/19, яка розглядається, оскільки є неподібними предмет і підстави позову та встановлені фактичні обставини, а також має місце неоднакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

5.15. За таких обставин, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.

5.16. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, який, зокрема, відсилає до пунктів 1, 4 частини 3 статті 310 цього Кодексу, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з пунктами 1, 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або суд встановив обставини справи, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

За таких обставин, недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови непідтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом пункту 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права у вигляді обґрунтування рішення на підставі недопустимих доказів.

5.16. Зі змісту статті 77 Господарського процесуального кодексу України убачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Отже, допустимість доказів визначається законністю джерел, умов і способів їх одержання.

Скаржник зазначає, що висновки судів про непідтвердження позивачем права власності на рухоме майно обґрунтовані недопустимими доказами, при цьому таким доказом зазначає копію видаткової накладної від 18.12.2014 № 15. Однак, ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не обґрунтовували своє рішення зазначеною накладною.

5.17. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

5.18. Колегія суддів зауважує, що статтею 296 Господарського процесуального кодексу України визначено вичерпний перелік підстав закриття касаційного провадження, серед яких відсутня така підстава як непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 цього Кодексу, якою (підставою) у розумінні пунктів 1, 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України є відсутність дослідження судом зібраних у справі доказів за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу та вирішення справи на підставі недопустимих доказів.

Відтак у разі, коли після відкриття касаційного провадження виявилося, що передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підстава не знайшла свого підтвердження, Верховний Суд має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а не закривати касаційне провадження.

Наведене випливає з положень другого речення пункту 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якого якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

5.19. Отже, викладені скаржниками підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1 і 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень із зазначених підстав.

Таким чином, у цій справі № 923/255/19, яка розглядається, суди установили фактичні обставини, встановлення яких є необхідним для вирішення спору. Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суди правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, тому висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1- 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

6.3. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

6.4. За змістом статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.5. Оскільки наведені скаржником підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження під час касаційного провадження, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

6.6. Ураховуючи межі перегляду справи у касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, підстав для задоволення касаційної скарги і скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень немає.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Верфь "Лагуна Роял" залишити без задоволення.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.01.2021 і рішення Господарського суду Херсонської області від 11.11.2019 у справі № 923/255/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак