Окрема думка

від 08.06.2021 по справі 906/1336/19

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 906/1336/19 (провадження № 12-2гс21)

за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Мейсон Ентертеймент та Товариства з обмеженою відповідальністю ДЗІДЗІДЗІ про визнання рішення загальних зборів учасників товариства та договору недійсними

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2020 року (головуючий суддя Василишин А. Р., судді Бучинська Г. Б., Філіпова Т. Л.) та рішення Господарського суду Житомирської області від 29 травня 2020 року (суддя Тимошенко О. М.)

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Мейсон Ентертеймент (далі - ТОВ Мейсон Ентертеймент , відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю ДЗІДЗІДЗІ (далі - ТОВ ДЗІДЗІДЗІ , відповідач 2) про визнання недійсним договору № 02-1/11 про передачу (відчуження) виключних майнових прав на знак для товарів і послуг від 02 листопада 2018 року (далі - Договір № 02-1/11), укладеного між відповідачами, та визнання недійсним рішення загальних зборів учасників відповідача 1, оформленого протоколом № 19-06/2017 від 21 серпня 2017 року, яким попередньо погоджено таке відчуження.

Вимогу щодо визнання недійсним рішення загальних зборів обґрунтовував тим, що позивачу стало відомо, що 21 серпня 2017 року відбулися загальні збори учасників відповідача 1, оформлені протоколом № 19-06/2017, за участі ОСОБА_2 (особисто), ОСОБА_3 (особисто) та ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_4, яка діяла на підставі нотаріально посвідченої довіреності.

Позивачем поставлено під сумнів дійсність проведення оскаржуваних зборів та надано суду нотаріально посвідчену заяву свідка ОСОБА_4 , яка повідомила, що 21 серпня 2017 року жодних загальних зборів учасників відповідача 1 проведено не було, участі в цих зборах як представник ОСОБА_1 вона не брала.

Вважав, що протокол загальних зборів учасників відповідача 1 виготовлено значно пізніше у часі, без фактичного проведення зборів та голосування на них учасників товариства.

Зазначені порушення є підставою для визнання недійсним прийнятого зборами від 21 серпня 2017 року рішення, оформленого протоколом № 19-06/2017.

Вимогу про визнання недійсним оспорюваного правочину позивач обґрунтовував тим, що 02 листопада 2018 року на виконання рішення загальних зборів учасників від 21 серпня 2017 року щодо відчуження належних відповідачу 1 прав інтелектуальної власності укладено Договір № 02-1/11, за умовами якого відповідач 1 передав відповідачу 2 за ціною 40 000 грн виключні майнові права на знак для товарів і послуг ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зазначав, що ОСОБА_3 як учасник ТОВ Мейсон Ентертеймент (25 % голосів) не мав права голосувати на зборах 21 серпня 2017 року по питанню продажу майнових прав товариства, зважаючи на його участь у ТОВ ДЗІДЗІДЗІ з часткою 50 %, яке набуло спірні права відповідача 1 за оспорюваним правочином.

Покупець (відповідач 2) є заінтересованою особою щодо продавця (відповідача 1), а ціна продажу майнових прав товариства значно нижча від їх ринкової вартості.

Оспорюваний правочин вчинено директором відповідача 1 ( ОСОБА_3 ) за відсутності згоди повноважних загальних зборів учасників відповідача 1 щодо відчуження належних товариству об`єктів права інтелектуальної власності.

На обґрунтування порушення відповідачами прав позивача посилався на те, що у вересні 2012 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заснували юридичну особу ТОВ Мейсон Ентертеймент .

Згідно з пунктом 6.6 Статуту ТОВ Мейсон Ентертеймент , затвердженого протоколом № 1 загальних зборів засновників від 18 вересня 2012 року (далі - Статут), ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_3 передали до статутного капіталу відповідача 1 майнові права на знак для товарів і послуг ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідоцтво № НОМЕР_1 .

12 червня 2018 року позивач за договором купівлі-продажу відчужив третій особі ( ОСОБА_5 ) належну йому частку (25 %) у статутному капіталі відповідача 1, а 13 грудня 2018 року частку позивача передано покупцю за актом приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства, який посвідчено нотаріально.

14 грудня 2018 року відомості про ОСОБА_5 як нового учасника ТОВ Мейсон Ентертеймент внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДРЮОФОПГФ).

З моменту заснування ТОВ Мейсон Ентертеймент і до дня державної реєстрації змін щодо учасників товариства (14 грудня 2018 року) він володів корпоративними правами в розмірі 25 % частки у статутному капіталі відповідача 1; зазначені обставини підтверджуються даними ЄДРЮОФОПГФ.

За наслідком вчинення 02 листопада 2018 року оспорюваного правочину відповідач 1 відчужив на користь відповідача 2 належні товариству права інтелектуальної власності, що зумовило значне зниження вартості його корпоративної частки у ТОВ Мейсон Ентертеймент і подальше пред`явлення позивачу майнових претензій ОСОБА_5 щодо завищення вартості відчуженої йому корпоративної частки у статутному капіталі відповідача 1, що, на його думку, підтверджує порушення прав позивача на час звернення до суду із цим позовом.

29 травня 2020 року Господарський суд Житомирської області ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 21 серпня 2017 року збори учасників відповідача 1 не проводилися, оскільки показання свідків на стороні позивача та відповідачів є прямо суперечливими; відповідачем 1 не надано належних доказів повідомлення позивача про час і місце проведення оспорюваних зборів, оскільки світлокопії фіскальних документів не читаються, докази реєстрації учасників товариства на зборах 21 серпня 2017 року відсутні; оригіналу протоколу зборів учасників відповідач 1 на вимогу суду не надав.

Установлені судом обставини фактичного непроведення оскаржуваних зборів є підставою для висновку про недійсність рішень загальних зборів учасників відповідача 1, які відображені у протоколі № 19-06/2017 від 21 серпня 2017 року, як таких, що суперечать частині першій статті 60 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-ХІІ Про господарські товариства (далі - Закон № 1576-ХІІ) в редакції, чинній на час проведення цих зборів.

Укладений відповідачами Договір № 02-1/11 є недійсним у силу статей 203 (частина друга), 215 (частина перша) Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки оспорюваний правочин вчинено від імені відповідача 1 його директором за відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про відчуження належних відповідачу 1 об`єктів інтелектуальної власності, всупереч вимогам пункту 8.15 Статуту ТОВ Мейсон Ентертеймент , яким прийняття рішення про відчуження об`єктів інтелектуальної власності, належних товариству, віднесено до виключної компетенції зборів учасників.

Однак судом встановлено, що на час звернення з позовом до суду у грудні 2019 року позивач вже не був носієм корпоративних прав у статутному капіталі відповідача 1, оскільки 12 червня 2018 року продав свою частку в розмірі 25 % ОСОБА_5 , передавши її набувачу за актом приймання-передачі від 13 грудня 2018 року; відомості про передачу цієї частки було внесено в той же день до ЄДРЮОФОПГФ (том 2, а. с. 186-189).

Суд першої інстанції вказав, що з моменту припинення права власності позивача на частку у статутному капіталі внаслідок державної реєстрації права на цю частку за набувачем корпоративних прав ОСОБА_5 з 13 грудня 2018 року, відповідно до частини п`ятої статті 24 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-ІV Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Закон № 755-І V ) позивач втратив статус учасника ТОВ Мейсон Ентертеймент та не довів порушення своїх корпоративних прав. Рішення суду в разі задоволення його позовних вимог не приведе до захисту корпоративних прав позивача, про порушення яких ним стверджувалося у позовній заяві.

11 вересня 2020 року постановою Північно-західного апеляційного господарського суду частково змінено мотивувальну частину рішення Господарського суду Житомирської області від 29 травня 2020 року та викладено її у редакції постанови апеляційного суду, в решті рішення суду залишено без змін.

Дослідивши матеріали справи, апеляційний суд взяв до уваги в сукупності подані відповідачем 1 докази на обґрунтування дотримання ним вимог Статуту товариства про належне скликання зборів засновників 21 серпня 2017 року.

Апеляційний суд дійшов висновку, що учасники були належно повідомлені про проведення зборів 21 серпня 2017 року з визначеним у повідомленні від 17 липня 2017 року порядком денним, протокол зборів від 21 серпня 2017 року відображає волевиявлення всіх учасників щодо відчуження (продажу) прав інтелектуальної власності, що належали відповідачу 1, рішення про продаж прийнято більшістю голосів учасників, що відповідає вимогам Статуту відповідача 1.

З огляду на власну оцінку доказів апеляційний суд зазначив про помилковість висновків місцевого суду про те, що оскаржувані збори фактично не відбулися, а рішення про відчуження прав інтелектуальної власності відповідача 1 учасниками товариства не приймалося. Отже, мотивувальна частина рішення місцевого суду була частково змінена апеляційним судом з урахуванням того, що збори учасників відповідача 1 мали місце 21 серпня 2017 року та ними приймалося рішення про відчуження прав інтелектуальної власності відповідача 1, що є предметом оспорюваного договору.

Суд апеляційної інстанції погодився з тим, що позивач як учасник товариства вибув із товариства з моменту внесення відповідного запису про зміну учасників юридичної особи відповідача 1 до ЄДРЮОФОПГФ - з 13 грудня 2018 року.

Учасник, який вибув із товариства, може бути стороною корпоративного спору про визнання недійсними рішень товариства, якщо ці рішення прийняті в період до виходу учасника з товариства, а відповідні вимоги обґрунтовано порушенням корпоративних прав учасника на момент прийняття оспорюваного рішення зборів учасників.

На момент проведення 21 серпня 2017 року оскаржуваних зборів позивач був учасником відповідача 1 з огляду на відчуження ним частки у статутному капіталі товариства за договором лише у червні 2018 року, яке було завершено оформленням акта приймання - передачі корпоративної частки 13 грудня 2018 року.

Позивачем, який відчужив свої корпоративні права до звернення із цим позовом до суду, не доведено порушення його особистих корпоративних прав на час розгляду спору судами, оскільки такі права перейшли до набувача ОСОБА_5 , тому позивач не є носієм корпоративних прав на час звернення з позовом до суду.

Оскільки позивач на момент звернення до суду і на момент ухвалення судового рішення не є носієм корпоративних прав товариства, то рішення суду в разі задоволення позову не приведе до захисту його корпоративних прав та інтересів, оскільки позовні вимоги про визнання недійсним рішення зборів учасників заявлялися позивачем тільки в контексті визнання недійсним оспорюваного договору про відчуження інтелектуальних прав.

Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про недоведення позивачем порушення своїх корпоративних прав під час звернення з позовом до суду як у спорі про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників відповідача 1 від 21 серпня 2017 року, так і щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу прав інтелектуальної власності від 02 листопада 2018 року, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. З огляду на це апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову в позові в частині вимог про визнання недійсним Договору № 02-1/11 від 02 листопада 2018 року.

У жовтні 2020 року позивач подав касаційну скаргу, в якій просив: скасувати постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в частині встановлення судом відсутності порушення корпоративних прав позивача та в частині відмови в позові; ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог.

08 червня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2020 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 29 травня 2020 року змінила, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2020 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 29 травня 2020 року у незміненій частині залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що за законодавством, яке діяло до набрання чинності Законом України від 06 лютого 2018 року № 2275- VIII Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю (далі - Закон № 2275- VIII), дії учасника та особи, якій передається частка у статутному капіталі товариства, полягали в доведенні ними до відома товариства їх волевиявлення про передання частки. Таке волевиявлення могло міститися, зокрема, в заяві учасника товариства та особи, якій передається частка (набувача), або могло бути доведено до відома товариства іншим чином.

Унаслідок доведення до відома товариства волевиявлення учасника товариства та набувача про передання частки відбувалася зміна у складі учасників. На підставі такого волевиявлення товариство в особі загальних зборів було зобов`язано прийняти рішення про внесення змін до статуту товариства та здійснити державну реєстрацію таких змін і зміни складу учасників. Загальні збори мали прийняти рішення про внесення змін до статуту за участі набувача частки, а не за участі колишнього учасника, який передав частку набувачу. При цьому загальні збори не повинні були приймати рішення про виключення учасника зі складу учасників, про вступ або надання згоди на вступ набувача до складу учасників, про прийняття набувача до складу учасників товариства тощо.

Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 жовтня 2019 року у справі № 909/1294/15 (провадження № 12-33гс19, пункти 45, 54, 55), від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19, пункти 7.63-7.66).

За законодавством, яке діє після набрання чинності Законом № 2275-VIII, більше не вимагається вказувати у статуті товариства склад учасників та розмір належних їм часток. Відповідно зміна учасників не потребує ні внесення змін до статуту, ні проведення загальних зборів учасників для внесення таких змін. Статутом товариства може бути встановлено, що відчуження частки (частини частки) та надання її в заставу допускається лише за згодою інших учасників. Відповідне положення може бути внесене до статуту або виключене з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь усі учасники товариства (частина друга статті 21 Закону № 2275- VІІІ).

З моменту державної реєстрації частки у статутному капіталі товариства за набувачем до нього переходить володіння часткою, набувач набуває статусу учасника товариства, що надає йому можливість реалізовувати права з частки, оскільки відповідно до частини першої статті 10 Закону № 755-ІV якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до ЄДРЮОФОПГФ, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Тобто відомості ЄДРЮОФОПГФ виконують функцію оголошення прав на частку невизначеному колу третіх осіб (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 96), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). З цього ж моменту до набувача частки у статутному капіталі товариства переходить право власності на частку за договором, якщо інше не встановлено договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що момент набуття права на частку у статутному капіталі (права власності) та момент набуття права з частки (права участі в господарському товаристві) різняться та можуть не збігатися у часі. Укладення правочину з відчуження частки у статутному капіталі є правовою підставою набуття права на частку (права власності на частку), а тому момент набуття права на частку може визначатися умовами такого правочину. Разом з тим моментом переходу корпоративних прав з частки у статутному капіталі, яка була передана іншій особі, є юридичний факт реєстрації в ЄДРЮОФОПГФ зміни складу учасників за актом приймання-передачі, наданим однією із сторін.

Вирішуючи позовну вимогу про визнання недійсним рішення загальних зборів, оформленого протоколом від 21 серпня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду вказала, що у цій справі, як установлено судами, позивач відчужив свою частку в розмірі 25 % у статутному капіталі відповідача 1 за договором купівлі-продажу від 12 червня 2018 року, передавши її ОСОБА_5 за актом від 13 грудня 2018 року, цього ж дня здійснена реєстрація змін відомостей про юридичну особу, що містяться у ЄДРЮОФОПГФ.

Вважала, що з дня державної реєстрації змін відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДРЮОФОПГФ, склад учасників ТОВ Мейсон Ентертеймент змінився: позивач втратив статус учасника товариства, оскільки такий статус набув ОСОБА_5 .

Водночас позивач звернувся з позовною заявою у грудні 2019 року, тобто тоді, коли він вже не був учасником ТОВ Мейсон Ентертеймент та вважав, що загальні збори товариства 21 серпня 2017 року насправді не відбулися, а протокол зборів виготовлено значно пізніше.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що за наведених вище умов позовна вимога спрямована не на позбавлення спірного рішення загальних зборів юридичної сили (оскільки, на думку позивача, таке рішення не було прийняте взагалі), а на захист інтересу в досягненні правової визначеності щодо рішень, які приймалися або не приймалися органом юридичної особи. Водночас такий інтерес можуть мати лише актуальні учасники товариства, зокрема ОСОБА_5 , який став учасником товариства замість позивача, але не сам позивач.

Виснувала про правильність висновків судів попередніх інстанцій про те, що в такому випадку позивач не довів порушення своїх корпоративних прав або інтересів на час звернення з позовом до суду, оскільки відчужив свою частку в статутному капіталі та передав її до моменту звернення до суду з позовом у цій справі, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

Відповідно, відпала необхідність дослідження судами фактичних обставин, чи мали місце збори учасників 21 серпня 2017 року, оскільки такі висновки мотивувальної частини судових рішень можуть сприйматися як преюдиційні під час розгляду інших справ за участі сторін цього спору.

Тому дійшла висновку, що з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду слід виключити висновки про встановлення обставин проведення чи непроведення зборів учасників відповідача 1, а також з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції слід виключити висновок щодо недійсності Договору № 02-1/11.

Також надала відповіді на доводи касаційної скарги про порушення норм процесуального права, допущені судами попередніх інстанцій.

Щодо розгляду вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав інтелектуальної власності, укладеного між відповідачами 1 та 2, Велика Палата Верховного Суду вказала, що ОСОБА_1 оспорює укладений між двома юридичними особами (ТОВ Мейсон Ентертеймент та ТОВ ДЗІДЗІДЗІ ) договір від 02 листопада 2018 року про продаж виключних майнових прав на знак для товарів і послуг ІНФОРМАЦІЯ_1 , стороною якого він не був, з підстав його невідповідності вимогам частини другої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України з посиланням на порушення органом управління відповідача 1 його корпоративних прав.

Врахувавши відсутність порушення оспорюваним договором корпоративних прав та інтересів позивача, що є самостійною підставою для відмови в позові, Велика Палата Верховного Суду не вбачала необхідності надавати оцінку оспорюваному договору на предмет його відповідності вимогам статей 203, 215 ЦК України.

Однак із такими висновками Великої Палати Верховного Суду частково не погоджуюся та висловлюю окрему думку відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

У цій справі ОСОБА_1 заявив вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників відповідача 1, оформленого протоколом № 19-06/2017 від 21 серпня 2017 року, та про визнання недійсним Договору № 02-1/11, обґрунтовуючи їх недійсність порушенням своїх корпоративних прав.

Суди встановили, що засновниками ТОВ Мейсон Ентертеймент є фізичні особи: ОСОБА_2 , частка в статутному капіталі якого становить 50 %, ОСОБА_3 з часткою в статутному капіталі 25 %, ОСОБА_1 з часткою в статутному капіталі товариства 25 %, що передбачено Статутом ТОВ Мейсон Ентертеймент , затвердженим загальними зборами засновників товариства, протокол № 1 від 18 вересня 2012 року.

У пункті 16.1 цього Статуту визначено, що учасник товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному фонді (капіталі) одному або кільком учасникам товариства. Відчуження учасником товариства своєї частки (її частини) третім особам допускається. Інші учасники товариства мають переважне право купівлі частки (її частини) учасника перед третіми особами.

12 червня 2018 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) укладено договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ Мейсон Ентертеймент , за умовами якого продавець продав, а покупець купив 25 % частки у статутному капіталі вказаного товариства.

13 грудня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 підписано акт приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ Мейсон Ентертеймент , у пункті 7 якого сторонами погоджено, що підписання вказаного акта свідчить про те, що передача-приймання відчужуваної частки товариства відбулась.

Згідно з витягом з ЄДРЮОФОПГФ станом на 14 грудня 2018 року учасниками ТОВ Мейсон Ентертеймент є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5

ЦК України визначає що є майном та порядок набуття права власності на нього.

Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Частка в статутному капіталі товариства є об`єктом цивільних прав або, інакше кажучи, майном у розумінні статті 190 ЦК України.

Правом власності відповідно до статті 316 ЦК України є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності, згідно зі статтею 328 ЦК України, набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Правочином, відповідно до статті 202 ЦК України, є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Статтею 363 ЦК України передбачено, що частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Отже в залежності від конкретного виду майна цивільне законодавство встановлює різний порядок набуття права власності на нього та момент переходу права власності до набувача.

За загальним правилом право власності на майно переходить до його набувача з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі, якщо договір, який є підставою для переходу права власності, підлягає нотаріальному посвідченню, право власності на майно за таким договором, виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення відповідного договору.

Також у чітко передбачених законом випадках право власності може виникати з моменту державної реєстрації. Це правило стосується виключно набуття права власності на нерухоме майно, яким частка у статутному капіталі товариства не є.

Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача з моменту укладення договору, що є особливістю, прямо передбаченою законом.

Підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі до третьої особи та, відповідно, припинення права власності учасника на таку частку з набуттям його третьою особою, є спрямований на відчуження частки правочин, вчинений учасником товариства та іншою особою.

Правочином, відповідно до статті 202 ЦК України, є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За своєю правовою природою правочин здебільшого є тотожним поняттю договір , який відповідно до статті 11 ЦК України є підставою для виникнення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Моментом укладення договору вважається досягнення сторонами в належній формі всіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 664 ЦК України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

Договір купівлі-продажу є консенсуальним договором, тобто вважається укладеним з моменту досягнення угоди щодо усіх його істотних умов. Право власності за цим договором переходить до покупця з моменту передачі товару.

Частка у статутному капіталі товариства - це специфічний об`єкт права, оскільки власник частки у статутному капіталі товариства не може передати її фізично покупцю, тому право власності на частку в статутному капіталі товариства у третьої особи виникає з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

Господарське товариство створюють за допомогою об`єднання засновниками грошових коштів, і/або майна, і/або майнових прав, які належать їм на праві власності. Після передання внеску у власність організації особа втрачає право власності на це конкретне майно / майнові права / гроші, але натомість набуває право власності на еквівалент (рівноцінний замінник) внеску - частку у статутному капіталі.

Проте разом із унесенням вкладу засновником виникає не лише право на частку у статутному капіталі. Засновник / учасник набуває також правомочності брати участь в управлінні товариством, що становить собою зміст корпоративних прав. Фактично саме корпоративні права, а не частка у статутному капіталі є об`єктом відчуження, дарування, обміну, передання у спадщину, тобто перебувають у ринковому обороті.

Частиною першою статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

На підтвердження умов договору відчуження корпоративних прав сторони можуть скласти акт приймання-передачі, проте цей акт не можна вважати правочином, він також не є підставою для набуття права власності на частку в статутному капіталі. Лише цивільно-правовий договір відчуження (купівлі-продажу, дарування, міни) є законною підставою набуття права власності на частку в статутному капіталі та корпоративні права.

Вважаю, що особа стає учасником товариства з моменту набуття права власності на частку в статутному капіталі цього товариства.

Власність на частку і статус учасника товариства нерозривно пов`язані між собою. Учасником може бути лише той, хто має частку, і, відповідно, якщо особа має частку - вона є учасником. При цьому право на частку є первісним.

За змістом статті 167 ГК України ознаками корпоративних прав є те, що суб`єктом цих прав є особа, яка має частку в статутному фонді (майні) товариства та набула правомочностей, передбачених законом та статутом товариства (організаційних та майнових).

Корпоративні права обумовлені наявністю в особи прав на частку в статутному капіталі. І навпаки, за відсутності в особи прав на таку частку не може йтися про корпоративні права та корпоративні правовідносини.

Такий підхід полягає в поєднанні та нерозривності права на частку та права на участь у товаристві, яке випливає із частки. Тобто корпоративні права і обов`язки переходять до особи одночасно з правом власності на відповідну частку.

Особа, яка придбала частку в статутному капіталі товариства, здійснює права і виконує обов`язки учасника товариства з моменту набуття права власності на частку в статутному капіталі.

Факт реєстрації в ЄДРЮОФОПГФ зміни складу учасників не є підставою набуття права власності на частку в статутному капіталі та корпоративних прав, оскільки Закон не пов`язує момент виникнення цих прав з моментом державної реєстрації відповідних змін у складі учасників товариства, а лише офіційно підтверджує відповідний факт зміни складу учасників товариства.

Правові наслідки наявності або відсутності відповідних відомостей у ЄДРЮОФОПГФ визначено статтею 10 Закону № 755-ІV (презумпція достовірності відомостей).

Отже, державна реєстрація змін не є моментом переходу права власності на частку в статутному капіталі товариства або немайнового права - участі у відповідному товаристві, такі права виникають до їх реєстрації.

Таким чином, підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі до третьої особи та, відповідно, припинення права власності учасника на таку частку з набуттям його третьою особою є спрямований на відчуження частки правочин, вчинений учасником товариства та іншою особою.

У разі придбання частки особа набуває права на частку та права на управління товариством внаслідок укладення правочину з учасником товариства, а не внаслідок державної реєстрації відповідних змін.

Тобто саме з моменту підписання договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства, укладення якого не вимагає здійснення його державної реєстрації, набувач стає власником частки в статутному капіталі відповідного товариства та носієм корпоративних прав, якщо інше не передбачено умовами конкретного договору.

Разом з тим у цій справі у пунктах 3.1, 3.2 договору від 12 червня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 погодили, що право власності на частку виникає у покупця з моменту підписання цього договору. Покупець вважається повноправним учасником товариства з моменту підписання цього договору та державної реєстрації відповідних змін до установчих документів товариства.

Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України) .

Отже, з використанням принципу свободи договору сторонами вказаного договору досягнуто згоди про те, що момент набуття права власності на частку в статутному капіталі товариства та момент набуття корпоративних прав не збігаються у часі, а саме визначено, що право власності на частку виникає у покупця з моменту підписання цього договору (тобто з 12 червня 2018 року), а право участі в управлінні товариством - з моменту підписання цього договору та державної реєстрації відповідних змін до установчих документів товариства.

Тобто конкретно у цій справі сторони договору погодили, що саме державна реєстрація відповідних змін до установчих документів товариства завершує перехід корпоративних прав від продавця до покупця.

Однак це окремий випадок реалізації принципу свободи договору і така особливість договірного урегулювання питання моменту переходу корпоративних прав до набувача не свідчить про можливість поширення такого визначення на всі випадки відчуження частки в статутному капіталі.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 врегулювали питання моменту набуттяпокупцем корпоративних прав із застосуванням принципу свободи договору, то в цьому випадку, з урахуванням умов договору від 12 червня 2018 року, саме з дня державної реєстрації змін відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДРЮОФОПГФ, тобто з 13 грудня 2018 року, позивач втратив статус учасника товариства, оскільки такий статус набув ОСОБА_5 .

Крім того Велика Палата Верховного Суду зробила висновки стосовно доводів касаційної скарги щодо порушень норм процесуального права, допущених судами.

Вважаю, що у випадку відсутності порушеного права достатньою була б відмова в позові з цієї підстави по суті позовних вимог.

Також у пунктах 32, 34, 36, 38, 41 Висновку Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) № 11 (2008) від 18 грудня 2008 року про якість судових рішень вказано, що всі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою й простою мовою - це необхідна передумова розуміння рішення сторонами та громадськістю.

Судові рішення повинні бути вмотивованими. Якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивованості.

Мотиви прийняття рішення повинні бути узгодженими, зрозумілими, недвозначними й несуперечливими. Вони повинні давати можливість читачеві простежити логіку мотивації, яка привела суддю до ухвалення рішення.

При викладенні мотивів прийняття рішення слід відповісти на аргументи сторін, тобто на кожен окремий пункт вимог, та аргументи захисту. Це є важливою гарантією, яка дає можливість сторонам переконатися в тому, що їхні доводи були вивчені, а отже, суддя взяв їх до уваги. Обґрунтування не повинно містити жодних образливих або критичних зауважень щодо сторін.

Обов`язок суддів викладати мотиви рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної позиції захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг мотивації рішення залежить від різних доводів, наведених кожною зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від неоднакових практик підготовки та ухвалення рішень у різних країнах.

На моє переконання, у випадку встановлення відсутності порушеного права, за захистом якого звернувся позивач до суду, та належного обґрунтування відмови в задоволенні позову із цих підстав, відпали підстави для надання оцінки доводам касаційної скарги, які не стосуються саме доведеності порушеного права та не вплинуть жодним чином на висновки суду щодо відсутності такого права.

Не можу погодитися також з висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що у розумінні частини четвертої статті 102 ГПК України суд має право вибору процесуальних наслідків неподання документів, які є об`єктом експертного дослідження стороною у справі (щодо визнання встановленою обставини, для з`ясування якої експертиза була призначена, або відмови у її визнанні).

Статтею 102 ГПК України визначено порядок збирання матеріалів для проведення експертизи.

Відповідно до частин першої та третьої вказаної статті матеріали, необхідні для проведення експертизи, експерту надає суд, якщо експертиза призначена судом, або учасник справи, якщо експертиза проводиться за його замовленням. При призначенні експертизи суд з урахуванням думки учасників справи визначає, які саме матеріали необхідні для проведення експертизи. Суд може також заслухати призначених судом експертів із цього питання. Копії матеріалів, що надаються експерту, можуть залишатися у матеріалах справи.

При визначенні матеріалів, що надаються експерту чи експертній установі, суд у необхідних випадках вирішує питання про витребування відповідних матеріалів за правилами, передбаченими цим Кодексом для витребування доказів.

У частині четвертій статті 102 ГПК України передбачено, що у разі ухилення учасника справи від подання суду на його вимогу необхідних для проведення експертизи матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, що перешкоджає її проведенню, суд залежно від того, яка особа ухиляється, а також яке ця експертиза має значення, може визнати встановленою обставину, для з`ясування якої експертиза була призначена, або відмовити у її визнанні.

При цьому ухиленням від участі в експертизі є умисні дії учасника справи, метою яких є неможливість проведення експертизи, яку призначив суд.

Частина четверта статті 102 ГПК України має на меті унеможливлення зловживання учасниками справи своїми правами, які у випадку ухилення від участі в експертизі мають нести відповідні ризики та відповідальність.

Тлумачення вказаної статті дозволяє зробити висновок, що у випадку ухилення учасника справи від участі в експертизі залежно від того, яка особа ухиляється, суд може: 1) визнати встановленою обставину, для з`ясування якої експертиза була призначена; 2) відмовити у визнанні обставини, для з`ясування якої експертиза була призначена.

Слово може у частині четвертій статті 102 ГПК України не вказує на дискреційність повноважень суду у встановленні чи відмові у встановленні певних обставин, тобто не свідчить про можливість на власний розсуд суду вирішувати це питання. Вказане слово може надає лише вибір суду між тим, чи визнавати встановленою обставину, для з`ясування якої експертиза була призначена, чи відмовити у її визнанні. Цей вибір суд зобов`язаний зробити, і він лише залежить від того, яка саме особа ухиляється від участі в експертизі.

Інше тлумачення спонукає учасників справи до недобросовісної поведінки та зловживання ними своїми процесуальними правами, уможливлює випадки, коли добросовісна сторона у господарському процесі може понести негативні наслідки, та підриває принцип змагальності, передбачений статтею 13 ГПК України.

Крім того, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини та Висновку КРЄС № 11 (2008) від 18 грудня 2008 року про якість судових рішень, а також того, що встановлено відсутність у позивача порушеного права, за захистом якого він звернувся до суду, та відмови в задоволенні основної позовної вимоги про визнання рішення загальних зборів учасників товариства з цієї підстави, вважаю, що відмова в задоволенні похідної вимоги про визнання недійсним Договору № 02-1/11 не вимагала детального обґрунтування з наведенням положень законодавства, судової практики та відповідей на доводи скарги, оскільки судове рішення має бути чітким, зрозумілим та логічним, воно не повинно містити повторів та зайвого обґрунтування.

Суддя О. М. Ситнік