Рішення

від 13.07.2021 по справі 357/10145/19

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 357/10145/19

2/357/296/21

Категорія 22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2021 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого - судді Бондаренко О.В., при секретарі - Вангородській О.С., розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик`до ОСОБА_1 , про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки -

В С Т А Н О В И В :

12.09.2019 року позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик , звернувся до суду з даним позовом обґрунтовуючи тим, що згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 15.11.2016 року, зареєстрованого в реєстрі за №1130, ОСОБА_2 успадкувала частку в статутному капіталі ТОВ СРБФ Житловик в розмірі 93 692, грн., що становило 79,4%. Загальними зборами учасників ТОВ СРБ Житловик , які відбулися 30.09.2017 року, директором Товариства, замість померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , було обрано ОСОБА_2 . Відповідно до наказу №1 від 06.10.2017 року ОСОБА_2 приступила до виконання обов`язків директора товариства 06.10.2017 року. При здійсненні інвентаризації належного Товариству майна було встановлено наявність незаконно побудованої будівлі на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , яка знаходиться у постійному користуванні товариства, відповідно до акту на право постійного користування земельною ділянкою. Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою був виданий відповідно до рішення Білоцерківської міської №211 від 26.06.2001 року, Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за№154. При подальшому встановлені обставин було виявлено, що незаконну будівлю було споруджено ОСОБА_1 . При спілкуванні із відповідачем стало відомо, що частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , відповідач використовує на підставі Договору оренди земельної ділянки від 28.02.2012 року, який нібито було укладено між ним та Товариством. При здійсненні інвентаризації договорів, які були укладені товариством, даного договору оренди земельної ділянки не було виявлено, також, відсутні будь-які докази того, що відповідач сплачував орендну плату за використання земельної ділянки. Крім того, законодавство, яке діяло на момент укладення оспорюваного договору оренди, не надавало право особі, яка користується земельною ділянкою на умовах права постійного користування, передавати таку ділянку чи її частину в оренду іншим особам. Крім того, необхідно зазначити, що в тексті договору наявні протиріччя, а саме: в пункті 1 Договору оренди зазначено наступне Орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування частину земельної ділянки площею, 0,6574 га., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3210300000:03:032:0069, цільове призначення: для розміщення експлуатаціїосновних, підсобних і допоміжних будівель та споруд, підприємств, переробної, машинобудівної та іншої промисловості, а саме земельну ділянку площею 0,006га , а в пункті 2 Договору оренди зазначено: В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,028 га, у тому числі 0,028 га для розміщення та експлуатації, основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та інші промисловості. Тобто, з даних пунктів договору неможливо встановити, яка частина земельної ділянки передається в оренду. Що свідчить про недосягнення сторонами згоди з такої істотної умови договору оренди, як розмір земельної ділянки, яка передається в користування. У зв`язку з вищевикладеним позивач просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, що укладений 28.02.2012 року між ТОВ СРБФ Житловик та ОСОБА_1 .

03.10.2019 року судом прийнято до розгляду позовну заяву, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

30.10.2019 року відповідач ОСОБА_1 подав до суду відзив на позовну заяву та заяву про застосування строку позовної давності, в яких зазначив, що заперечує проти позову, вважає його таким, що не ґрунтується на вимогах закону, виходячи з наступного. Із змісту позовної заяви вбачається, що звернення до суду з даним позовом саме в 2019 році обумовлено зміною керівника в 2017 році, проведення інвентаризації належного Товариству майна, та в зв`язку з чим стало можливим виявлення укладеного договору з відповідачем. Він вважає, що обставини, які викладені в позовній заяві не відповідають дійсності, оскільки позивачем зазначено ОСОБА_2 , яка була обізнана про укладення цього договору ще в 2011 році, оскільки перебувала в трудових відносинах в ТОВ СПРБФ Житловик , займала посаду бухгалтера або заступника директора, займалась фінансовими операціями товариства і тому була присутня при оформленні договору, допомагала колишньому директору в перерахунку та прийнятті грошових коштів в розмірі 45000,00 грн. від нього та які були сплачені відповідачем одним траншем до моменту підписання договору сторонами, як умову його укладення, що і було відображено в п. 5 Договору. Свідками цих подій були: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Грошові кошти отримані товариством як оплата оренди за 25 років були використані при її схваленні такої фінансової господарської операції та за її участі. Таким чином, вдаючись до спотворення дійсних фактів та обставин укладення договору, підписант позовної заяви звернулась від імені Товариства з позовом, строк на звернення з яким до суду сплив 01.03.2014 року. Перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для юридичної особи (суб`єкта підприємницької діяльності), як сторони правочину (договору), днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладення договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Тому, просив застосувати строк позовної давності до позовних вимог ТОВ спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик до ОСОБА_1 , про визнання договору оренди земельної ділянки, укладеного 28.02.2011 року між ними, недійсним та відмовити у задоволенні позову.

25.11.2019 року представник позивача, адвокат Телющенко П.П., подав до суду відповідь на відзив, в якій зазначив, що заперечуючи проти позовних вимог, відповідач посилається на те, що позивачу було відомо про наявність спірного договору, оскільки в 2011 році директор (позивач) ОСОБА_2 перебувала в трудових відносинах зТОВ СРБФ Житловик та була присутня при укладенні спірного договору, приймала грошові кошти в сумі 45 000, 00 грн., які нібито були сплачені відповідачем за спірним договором. Однак, таке твердження не відповідає дійсності, оскільки, відповідач не наводить жодних доказів, які б підтверджували викладені ним твердження. Спірний договір був укладений 28.02.2012 року, а не в 2011 році, як про те стверджує відповідач. ОСОБА_2 на момент укладення спірного договору не була працівником Товариства. Відповідно до трудової книжки ОСОБА_2 прийнята на роботу в ТОВ СРБФ Житловик з 06.10.2017 року. Відповідно до звітів про суми нарахованої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення, допомоги, компенсації) застрахованих осіб та сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування до органів Пенсійного фонду України за січень-лютий 2012 року ТОВ СРБФ Житловик не виплачувала жодних доходів ОСОБА_2 . Таким чином, викладені у відзиві на позовну заяву обставини жодними доказами відповідач не підтверджує. Додані до даного заперечення докази навпаки повністю скасовують твердження відповідача про те, що ОСОБА_2 була працівником позивача в момент укладення спірного договору та відповідно знала про його існування. Також, підлягає відхиленню і заява відповідача про застосування строків позовноїдавності, оскільки, з об`єктивних причин ОСОБА_2 , як керівник товариства, до свого призначення на посаду директора не могла знати про наявність спірного договору, а тому початок відліку строку давності слід розпочинати з дату вступу ОСОБА_2 на посаду директора, тобто з 06.10.2017 року. Оскільки позов подано 12.09.2019 року, а трьохрічний термін з якого ОСОБА_2 могла дізнатися про існування спірного договору закінчується лише 06.10.2020 року, то позивачем не пропущено строки позовної давності для звернення з даним позовом.

15.01.2020 року судом постановлено ухвалу про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі.

15.01.2020 року судом закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

21.02.2020 року ухвалою судді Київського апеляційного суду Шахова О.В. у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03.10.2019 року та на ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15.01.2020 року, відмовлено.

22.05.2020 року на адресу суду надійшла копія ухвали Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.05.2020 року про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в частині оскарження постанови Київського апеляційного суду від 21.02.2020 року та витребування цивільної справи №357/10145/19.

27.05.2020 року судом зупинено провадження у справі до перегляду в касаційному порядку справи №357/10145/19 Верховним судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

23.12.2020 року постановою Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу ОСОБА_1 в частині оскарження постанови Київського апеляційного суду від 21.02.2020 року, залишено без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 21.02.2020 року, залишено без змін.

26.02.2021 року судом поновлено провадження у справі та призначено судове засідання.

Представник позивача, адвокат Телющенко П.П., в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлений належним чином, 13.07.2021 року подав до суду письмову заяву, в якій просив розгляд справи проводити без участі позивача та представника позивача, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просив позов задовольнити.

Відповідач - ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив, в матеріалах справи наявна заява про розгляд справи за його відсутності.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Так, ч.1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Власник порушеного права може скористатися не будь - яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).

Ст. 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Судом встановлено, що на підставі Державного акту на право постійного користування землею, серія І-КВ №000150, зареєстрованого в книзі записів державний актів на право постійного користування землею за №154, виданого 14.03.2002 року Білоцерківською міською радою народних депутатів (а.с. 6-8), Товариство з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик , місцезнаходження якого: АДРЕСА_1, набуло право постійного користування землею площею 0,8665 га в межах згідно з планом користування. Землю надано у постійне користування під розміщення виробничої бази (розміщення складських приміщень) відповідно до рішення Білоцерківської міської ради від 26.06.2001 року №211.

З матеріалів справи (а.с. 3-5), вбачається, що 28.02.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю спеціалізовано ремонтно-будівельною фірмою Житловик , в особі директора Присяжнюка Володимира Івановича, та ОСОБА_1 , було укладено договір оренди земельної ділянки №б/н, за яким ТОВ СРБФ Житловик надає, а ОСОБА_1 приймає строком на 25 років в платне користування частину земельної ділянки площею - 0,6574 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3210300000:03:032:0069, цільове призначення: для розміщення експлуатаціїосновних, підсобних і допоміжних будівель та споруд, підприємств, переробної, машинобудівної та іншої промисловості, а саме земельну ділянку площею 0,006 га. В пункті 2 Договору оренди зазначено, що в оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,028 га, у тому числі 0,028 га для розміщення та експлуатації, основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та інші промисловості.

Згідно даного договору, орендна плата сплачена орендарем в повному обсязі одним платежем у сумі 45000,00 грн., обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки приватної власності здійснюється без врахування індексації, 150 грн. на місяць. Розмір орендної плати переглядається 1 раз на рік, у разі: зміни умов господарювання передбачених договором, зміни розмірів земельного податку, підвищення цін і тарифів, зміни коефіцієнтів індексації, визначених законодавством, погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами. Земельна ділянка передається в оренду для ведення підприємницької діяльності. Передача земельної ділянки в оренду здійснюється без розроблення проекту її відведення та здійснюється у строк 14 календарних днів після підписання цього договору за актом її приймання-передачі. Цільове призначення земельної ділянки для розміщення та експлуатації, основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та інші промисловості.Також, згідно п. 29 цей договір набирає чинності після підписання сторонами.

З копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 15.11.2016 року, зареєстрованого в реєстрі за №1130, посвідченого приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Озадовською О.М. (а.с. 11), вбачається, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , 1947 року народження, спадкоємцями зазначеного у цьому свідоцтві майна є його дочка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (1/2 частка ) та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (1/2 частка). Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик (код ЄДРПОУ 13701164), що становить відповідно до статуту, зареєстрованого виконавчим комітетом Білоцерківської міської ради 27.03.2008 року - 88,5 % статутного капіталу і складає 187 384,00 грн..

Також, встановлено, що 06.10.2017 року директором Товариства з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик було обрано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується витягом з протоколу №2 загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик від 30.09.2017 року, копією наказу №1 про призначення на посаду директора (а.с. 9, 10).

При вирішенні спору суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законами, зокрема Земельним кодексом України та Законом України Про оренду землі .

Аналогічні положення містить ст. 6 Закону України Про оренду землі , згідно якої орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Ст. 1 Закону України Про оренду землі визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (ст. 3 Закону України Про оренду землі ).

Ст. 13, 14 Закону України Про оренду землі визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Істотними умовами договору оренди землі є:об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (ст. 15 Закону України Про оренду землі ).

Так, згідно ст. 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно із частинами першою - третьої, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок, що недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Позивач, як на підставу визнання договору оренди земельної ділянки від 28.02.2012 року недійсним, зазначає, що законодавство, яке діяло на момент укладення оспорюваного договору оренди, не надавало право особі, в даному випадку ТОВ СРБФ Житловик , яка користується земельною ділянкою на умовах права постійного користування, передавати таку ділянку чи її частину в оренду іншим особам, оскільки згідно ст. 4 Закону України Про оренду землі (в редакції чинній на момент укладення договору) орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом. Крім того, зазначає, що в тексті договору наявні протиріччя, в зв`язку із чим неможливо встановити, яка частина земельної ділянки передається в оренду, що свідчить про недосягнення сторонами згоди щодо розміру земельної ділянки, яка передається в користування.

Згідно ст. 92 Земельного Кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно із ч. 1 ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Ст. 122 Земельного кодексу України, передбачено повноваження органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування.

Як зазначено вище у рішенні, Товариство з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик , на підставі Державного акту на право постійного користування землею, серія І-КВ №000150, зареєстрованого в книзі записів державний актів на право постійного користування землею за №154, набуло право постійного користування землею площею 0,8665 га в межах згідно з планом користування та землю надано у постійне користування під розміщення виробничої бази (розміщення складських приміщень) відповідно до рішення Білоцерківської міської ради від 26.06.2001 року №211.

Разом з тим, з копії договору оренди земельної ділянки від 28.02.2012 року вбачається, що в оренду була передана частина земельної ділянки площею 0,6574 га., розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3210300000:03:032:0069, цільове призначення: для розміщення експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд, підприємств, переробної, машинобудівної та іншої промисловості, а саме земельна ділянка площею 0,006 га та земельна ділянка загальною площею 0,028 га, у тому числі 0,028 га для розміщення та експлуатації, основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та інші промисловості.

Відповідно до ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно з частинами першою-другою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок.

Відповідно до частини дев`ятої статті 79-1 ЗК України земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Ч. 10 ст. 79-1 ЗК України передбачено, що державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера відповідно до ч. 4 ст. 79-1 ЗК України.

Ст. 16 Закону України Про Державний земельний кадастр встановлено, що земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором в Державному земельному кадастрі.

Кадастровий номер земельної ділянки - це індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

Кадастровий номер земельної ділянки виконую функцію її ідентифікатора - унікальної ознаки, яка служить для виокремлення ділянки та її атрибутів у реєстрах, базах даних, інформаційних системах тощо.

Тому, суд критично оцінює зазначені твердження позивача, оскільки, достеменно стверджувати, що ОСОБА_1 , згідно договору оренди від 28.02.2012 року, була передана саме земельна ділянка, належна ТОВ СРБФ Житловик на підставі державного акту на праві постійного користування площею 0,8665 га, підстав немає.

Крім того, позивач будь-яких належних, достатніх та допустимих доказів в підтвердження викладених в позові обставин, до суду не надав. Також, позивач не надав оригінал оспорюваного договору оренди від 28.02.2012 року, враховуючи, що ухвалою суду від 20.05.2021 року, яка занесена до протоколу судового засідання, було зобов`язано надати оригінали документів доданих до позову, як і не надав клопотання про його витребування у зв`язку з його відсутністю у останнього.

Суд критично оцінює твердження позивача, що з моменту укладення спірного договору оренди земельної ділянки від 28.02.2012 року і станом на 19.11.2019 року до Товариства не надходили кошти від ОСОБА_1 (орендна плата), оскільки, у договорі оренди зазначено, що орендна плата сплачена орендарем в повному обсязі одним платежем у сумі 45000,00 грн. до моменту підписання даного договору та п. 24 Договору оренди передбачено можливість розірвання договору за рішенням суду внаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором.

Разом з тим, жодних доказів щодо сплати орендної плати орендарем у повному обсязі одним платежем у сумі 45000,00 грн. до моменту підписання даного договору та виконання п.24 даного договору щодо його розірвання до суду не надано.

Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України Про оренду землі право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про оренду землі об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Згідно ст. 19 Закону України Про оренду землі право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права.

Згідно із ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно ст. 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Відповідно до ч. 2 ст. 640 Цивільного кодексу України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відповідно до ч.2 ст. 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно ч. 4 ст. 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону.

Підпунктом 6 пункту 2 частини першої статті 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (зараз і надалі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що державній реєстрації підлягає право постійного користування та право оренди земельної ділянки.

Слід зазначити, що договір оренди земельної ділянки відповідно до положень ч. 1 ст. 210 ЦК України, ст. 125 ЗК України, ч. 5 ст. 6, ст. 17 Закону України Про оренду землі , ч. 2 ст. 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є вчиненим з моменту державної реєстрації цих прав, а саме право оренди виникає з моменту державної реєстрації цих прав. Відповідно земельна ділянка за договором оренди вважається переданою орендодавцем орендареві теж з моменту державної реєстрації права оренди (ст. 17 Закону України Про оренду землі ).

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17, де Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права, реалізувати свої суб`єктивні права та обов`язки сторони договору оренди земельної ділянки можуть лише після державної реєстрації такого договору.

Аналогічний правовий висновок міститься і у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 357/8110/18 та у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18.

Отже, укладений 28.02.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю спеціалізовано ремонтно-будівельною фірмою Житловик , в особі директора Присяжнюка Володимира Івановича, та ОСОБА_1 договір оренди земельної ділянки не було у встановленому законом порядку зареєстровано, оскільки належних та достовірних доказів в підтвердження даних обставин сторонами до суду не надано, тому особа у відповідності до ч. 2 ст. 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , ст. 125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права.

Крім того, до суду не надано акту прийому - передачі вказаної у договорі земельної ділянки, а за умови відсутності здійснення державної реєстрації договору, зазначений договір оренди землі не набув чинності, а відтак ОСОБА_1 не має права оренди за таким договором.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Звертаючись до суду із даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик зобов`язане довести, яким чином укладення оспорюваного договору зачіпає його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів, є обов`язковою передумовою звернення особи до суду за захистом своїх прав; при цьому обов`язком позивача, відповідно до ст. 81 ЦПК України є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Так, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Зазначена правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16.10.2020 року у справі №910/12787/17.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

В Постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18 також зазначено, що відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи , а достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, звертаючись до суду з позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик не довело належними і допустимими доказами порушення його прав, свобод та інтересів, укладенням договору оренди земельної ділянки від 28.02.2012 року.

Щодо відзиву на позов та заяви відповідача про застосування строку позовної давності, слід зазначити наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Аналогічний правовий висновок викладений в Постанові Верховного Суду України по справі 6-75цс15 від 03.02.2016 року: Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа могла довідатися про вчинення цього правочину .

Та в постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 р. у справі 6-2469цс16 зазначено, що порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо . Обізнаність особи про стан своїх суб`єктивних прав та обов`язків презюмується.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України по справі № 6-152цс14, в постанові ВСУ по справі №6-17цс17 та в постанові від 08.02.2018 року по справі 61-2119св18.

Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Як вбачається з матеріалів позову, Товариство з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик , в особі директора Присяжнюк Ніни Василівни, довідалася про оспорюваний договір оренди від 28.02.2012 року саме 06.10.2017 року, оскільки, загальними зборами учасників ТОВ СРБФ Житловик від 30.09.2017 року її було обрано директором Товариства та наказом №1 від 06.10.2017 року призначено на посаду директора, що також підтверджується копією трудової книжки (а.с. 38)

Разом з тим, відповідач ОСОБА_1 належних та допустимих доказів, щодо обізнаності ОСОБА_2 про укладення договору оренди ще у 2011 році, щодо перебування в трудових відносинах з ТОВ СПРБФ Житловик на посаді бухгалтера або заступника директора, до суду не надав.

Крім того, згідно звітів про суми нарахованої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення, допомоги, компенсації) застрахованих осіб та сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування до органів Пенсійного фонду України за січень-лютий 2012 року ТОВ СРБФ Житловик не виплачувало жодних доходів ОСОБА_2 (а.с. 41-62).

Отже, враховуючи вищевикладене, саме з 06.10.2017 року позивач довідався про порушення свого права і саме з цього часу починається перебіг строку позовної давності тривалістю у 3 роки, який закінчився 06.10.2020 року, при цьому, з позовом Товариство звернулося 12.09.2019 року, тобто в межах строку позовної давності.

Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Даючи оцінку встановленим обставинам та доказам в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення у повному обсязі.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню.

Керуючись ст. 15, 16, 202, 203, 210, 215, 216, 253, 256, 257, 261, 267, 626, 638, 640, 792 ЦК України, ст. 79, 79-1, 92, 116, 122, 124, 125,126, 152 ЗК України, Законом України Про оренду землі , Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , ст. 4, 12, 76 - 82, 141, 223, 258, 259, 264 - 265, 268, 354, 355, 363 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

У задоволені позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю спеціалізована ремонтно-будівельна фірма Житловик (код ЄДРПОУ: 13701164, місцезнаходження: 09100, Київська область, м. Біла Церква, вул. Товарна, 25) до ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ), про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 23.07.2021 року.

СуддяО. В. Бондаренко