Ухвала

від 27.07.2021 по справі 922/1171/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

27 липня 2021 року

м. Київ

Справа № 922/1171/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Харківської області від 11.08.2020 (суддя Чистякова І.О.) та постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.12.2020 (Стойка О.В. - головуючий, судді Попков Д.О., Пушай В.І.) у справі

за позовом заступника керівника Лозівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Близнюківської селищної ради Харківської області

до Приватного підприємства "Іржавський Ю. О.",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Близнюківська районна державна адміністрація Харківської області,

про розірвання договору та повернення ділянки,

(у судовому засіданні взяла участь прокурор Шекшеєва В.С.)

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2020 року заступник керівника Лозівської місцевої прокуратури Харківської області звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Близнюківської селищної ради Близнюківського району Харківської області (далі-Позивач) до Приватного підприємства "Іржавський Ю.О." (далі-Відповідач), про розірвання договору оренди землі від 30.08.2016 року щодо оренди земельної ділянки к.н. 6320655100:03:000:0447 площею 17,5 га, укладеного між Близнюківською районною державною адміністрацією та ПП "Іржавський Ю.О." та зобов`язання ПП "Іржавський Ю.О." повернути державі в особі Близнюківської селищної ради зазначену земельну ділянку.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач отримав за договором оренди землі від 30.08.2016 вищевказану земельну ділянку сільськогосподарського призначення з видом використання пасовище, проте використовує її не за цільовим призначенням, замість використання землі для випасу худоби переробив земельну ділянку під ріллю та засіяв сільськогосподарськими культурами, а саме пшеницею.

Рішенням Господарського суду Харківської області 11.08.2020 у справі №922/1171/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судові рішення аргументовані тим, що в тексті Розпорядження голови Близнюківської районної державної адміністрації від 29.04.2016 №239 "Про надання в оренду нерозподілених (невитребуваних) земельних часток (паїв)" та Договору міститься визначення земельної ділянки - угіддя-пасовище, проте, таке визначення цільового призначення оренди земельної ділянки відсутнє. Також відсутнє відповідне зауваження в акті-прийому передачі земельної ділянки, який є частиною договору оренди та яким засвідчено стан цієї ділянки на момент передання її Відповідачу. В матеріалах справи відсутня документація із землеустрою, яка в розумінні ст. 1 Закону України "Про землеустрій" є єдиним належним доказом визначення цільового призначення спірної земельної ділянки. Наявність відповідних зауважень в дужках в тексті Розпорядження або Договору, а також не спростування таких обставин іншими учасниками справи не є допустимими доказами в порядку ч. 1 ст. 77 ГПК України в розумінні ст. 1 Закону України "Про землеустрій" обставин визначення спірної земельної ділянки у якості пасовища. Така обставина не може базуватися на припущеннях та повинна встановлюватися виключно відповідною документацією з землеустрою.

Отже Відповідач використовує земельну ділянку відповідно до умов п. 15 Договору- для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, підстав до розірвання Договору в межах заявлених позовних вимог - не встановлено.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся із касаційною скаргою, в якій просить зазначені рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме застосування статей 13, 16, 24, 25, 32 Закону України "Про оренду землі", статей 19, 20, 22 Земельного кодексу України , статей 35, 36, 37 Закону України "Про охорону земель" без врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12.12.2019 у справі № 904/1054/19, від 20.06.2018 у справі № 915/47/17, від 31.07.2019 у справі № 806/5308/15, від 17.04.2018 у справі № 924/1032/17, від 21.08.2020 у справі № 904/2357/20, від 14.07.2020 у справі № 916/1998/19, від 02.06.2020 у справі № 922/2417/19. Судами не взято до уваги, що в оренду передана земельна ділянка сільськогосподарського призначення - угіддя-пасовища, про що зазначено у спірному договорі та розпорядженні голови Близнюківської районної державної адміністрації від 29.04.2016 №239 "Про надання в оренду нерозподілених (невитребуваних) земельних часток (паїв)", тобто за видом використання така ділянка відноситься до пасовищ. Однак відповідач використовував ділянку для вирощування сільськогосподарських культур.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує на безпідставність доводів скаржника, стверджує, що використовував земельну ділянку відповідно до умов договору, а тому просить залишити без змін оскаржені судові рішення.

Дослідивши доводи, викладені у касаційній скарзі, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 922/1171/20 з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17, пункт 40 постанов Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

При цьому як судові рішення у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, належить розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі № 904/1054/19 Новопавлівська сільська рада Межівського району Дніпропетровської області звернулася з позовом до Селянського (фермерського) господарства "Кондратюк" з позовом щодо розірвання договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення. Задовольняючи позовні вимоги судами встановлено, що передана в оренду земельна ділянка не може бути використана відповідачем для посіву пшениці або будь-якої іншої культури, оскільки вказана земельна ділянка повинна використовуватися виключно в межах визначених договором, законом та кадастрової документації, а саме як пасовища. Водночас Верховний Суд акцентував увагу, що невід`ємною частиною договору оренди землі є кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів (пункт 15.4 договору), з якого вбачається, що земельну ділянку загальною площею 61,3999 га кадастровий номер 1222685500:01:003:0689 віднесено до земель пасовища.

З наведеного слідує, що у справі № 904/1054/19 судами встановлено конкретне визначення виду земельної ділянки, позивачем надана земельна документація, відповідно до якої і встановлено, що спірна ділянка віднесена до земель пасовища. Однак у справі № 922/1171/20, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідної документації надано не було, а умови договору не містять визначення саме виду земельної ділянки. Тобто за змістовним критерієм справа № 904/1054/19 не є подібною зі справою № 922/1171/20.

У свою чергу, у справі № 915/47/17 Товариство звернулося з позовом до Миколаївської міської ради про визнання недійсним рішення Миколаївської міськради від 29.09.2016 № 9/1 "Про розірвання договору оренди землі від 25.05.2015 № 10859 і скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 07.07.2015 № 56/17-4031". Позов обґрунтовано тим, що прийнявши оспорюване рішення, відповідач незаконно в односторонньому порядку припинив правомірно набуте право позивача на користування спірною земельною ділянкою, безпідставно посилаючись на порушення позивачем екологічних умов та нецільове використання спірної земельної ділянки. На час прийняття Миколаївською міськрадою рішення від 29.09.2016 № 9/1 об`єкт будівництва вже було побудовано позивачем і введено в експлуатацію, чому передувало отримання містобудівних умов та обмежень забудови, всіх необхідних погоджень і дозволів на будівництво, у тому числі проведення екологічної експертизи, при цьому земельна ділянка використовується за цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови, а зміна технічних характеристик об`єкта будівництва та додаткова побудова (порівняно із переліченими у договорі оренди від 25.05.2015 об`єктами автозаправної станції та газозаправного пункту не свідчить про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки, оскільки побудовані об`єкти в цілому належать до інших будівель громадської забудови.

У справі №924/1032/17 Хмельницька міська рада подала позовну заяву про розірвання укладеного з Приватним малим підприємством "Фінмаркет" договору оренди земельної ділянки під будівництво готельно-торгівельно-розважального комплексу, категорія земель - землі житлової та громадської забудови та про зобов`язання відповідача повернути вказану земельну ділянку. Верховний Суд у зазначеній справі вказав на те, що зміна об`єкта будівництва на орендованій земельній ділянці, що була надана саме під будівництво в межах відповідної категорії земель, не є зміною цільового призначення земельної ділянки, на якій планується будування або будується відповідний об`єкт, та не є істотним порушенням умов договору оренди.

У справі № 916/1998/19 Одеська міська рада звернулася з позовними вимогами до Приватного підприємства "Мода" в якому просила розірвати договір оренди землі та зобов`язати повернути на користь міськради земельну ділянку. Судами під час розгляду справи встановлено, що мала місце зміна виду використання земельної ділянки її користувачем в межах однієї категорії земель, а саме земель житлової та громадської забудови, а не використання її відповідачем спірної земельної ділянки не за цільовим призначенням. Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що у наведеному випадку немає передбачених законом підстав розірвання спірного договору та повернення земельної ділянки з підстав, заявлених міськрадою у позовній заяві. Тобто з підстав саме нецільового використання землі.

З наведеного слідує, що хоча справи № 915/47/17, №924/1032/17 , № 916/1998/19 стосуються розірвання договорів оренди земельних ділянок, але зміст позовних вимог, їх підстави є суттєво відмінними від справи № 922/1171/20, як і особливості матеріально-правового регулювання спірних відносин. Більше того, земельні ділянки у зазначених справах не належали до земель сільськогосподарського призначення. Тобто зазначені справи і справа, що переглядається є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.

У справі № 806/5308/15 фізична особа звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області та просила визнати: протиправними та скасувати припис Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області №63/4/15 від 24.07.2015 про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та Рішення про скасування декларації ЖТ №143151820435 від 02.07.2015 про прийняття завершеного будівництвом об`єкту до експлуатації; протиправним та скасувати наказ Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області № 57 від 28.07.2015 Про скасування реєстрації декларації .

Предметом спору у справі № 904/2357/20 є стягнення коштів, які компенсують частину вартості предметів лізингу. Позов обґрунтований тим, що договори фінансового лізингу між сторонами є розірваними, а така складова частина лізингового платежу, як відшкодування вартості предмету лізингу, у певному розмірі лізингодавцем не повернута на користь лізингоодержувача, вказана сума, на думку позивача, є безпідставно набутою лізингодавцем та підлягає стягненню з останнього.

Справа № 922/2417/19 стосувалася стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки і позовні вимоги були обґрунтовані тим, що Товариство без достатніх правових підстав фактично використовувало спірну земельну ділянку, яка належить до комунальної власності територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міськради, та на якій розташована належна відповідачу нежитлова будівля.

Тобто у справах № 806/5308/15, № 904/2357/20, № 922/2417/19 предмет і підстави позовів, зміст позовних вимог очевидно є відмінним від справи № 922/1171/20 та, відповідно, нормативно-правове регулювання застосовувалося в залежності від інших фактичних обставин справ.

З наведеного слідує, що звертаючись із касаційною скаргою, обґрунтованою підставою оскарження передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник хоча і посилався на висновки Верховного Суду, але не врахував, що відповідні постанови повинні бути прийняті у подібних відносинах. Тобто важливим було довести, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд.

Оскільки зазначених вимог заявником здійснено не було, а висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними правовідносинам у справі № 922/1171/20, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 11.08.2020 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.12.2020 у справі № 922/1171/20.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: "LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE", № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; "BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN", № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).

Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 11.08.2020 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.12.2020 у справі № 922/1171/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ