Постанова

від 27.07.2021 по справі 927/924/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2021 року

м. Київ

справа № 927/924/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

позивача: Вахненко М.В.,

відповідача: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Злагода"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2021

та рішення Господарського суду міста Києва від 10.11.2020

у справі № 927/924/19

за позовом Приватного сільськогосподарського підприємства "Злагода"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ясін-2007"

про стягнення заборгованості у розмірі 1 204 436, 42 грн,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2019 року Приватне сільськогосподарське підприємство "Злагода" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ясін-2007" про стягнення 1 204 436,42 грн. заборгованості за договором № 15/02-2019 від 15.02.2019, у зв`язку з порушенням відповідачем умов договору поставки в частині своєчасної оплати за поставлений товар.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.11.2020 (суддя Маринченко Я.В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2021 (колегія суддів у складі: Буравльов С.І. - головуючий, Шапран В.В., Андрієнко В.В.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Судами обох інстанцій встановлено, що між Приватним сільськогосподарським підприємством "Злагода" (постачальником) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ясін-2007" (замовником) 15.02.2019 укладено договір № 15/02-2019, відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов`язується постачати продукцію замовнику, а замовник у порядку та на умовах, передбачених даним договором, зобов`язується прийняти й розрахуватись за продукцію: пиловник хвойних порід, техсировина.

Згідно з п. 2.4 договору замовник зобов`язується розрахуватись за товар на умовах відстрочення платежу терміном 1 місяць.

Як передбачено п. 2.7 договору, оплата товару здійснюється шляхом зарахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника в безготівковій формі. Оплата вважається здійсненою з моменту зарахування коштів на рахунок постачальника.

Відповідно до п. п. 3.1, 3.2 договору відпуск товару відбувається на території постачальника, транспортом замовника, згідно з накладними.

За п. 6.1 договору даний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення його тексту печатками сторін, діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань.

Цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками його тексту та діє до 31.12.2019 (п. п. 6.1, 6.3 договору).

На виконання умов укладеного договору у період з 02.04.2019 по 03.05.2019 позивач відвантажив продукцію відповідачу на загальну суму 1 384 436, 42 грн., що підтверджується актом звірки між позивачем та відповідачем, який підписано позивачем та відповідачем та скріплено відповідними печатками сторін. Однак відповідач у встановлений договором строк не здійснив оплату за поставлену продукцію.

Позивач 05.06.2020 направив на адресу відповідача претензію з вимогою сплатити на поточний рахунок позивача заборгованість за укладеним договором у розмірі 1 384 436, 42 грн. Відповіді на вказану претензію відповідач не надав, однак здійснив часткову оплату заборгованості, що підтверджується платіжними дорученнями № 527 від 14.06.2019 та № 597 від 27.06.2019 на загальну суму 180 000,00 грн.

Спір у справі виник у зв`язку з тим, що відповідач, на думку позивача, в порушення умов укладеного договору № 15/02-2019 від 15.02.2019 не в повному обсязі оплатив вартість товару, поставленого позивачем.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які підтверджують факт передання товару відповідачу, а відтак відсутні будь-які підстави для задоволення позовних вимог.

Не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність доказів, які підтверджують факт здійснення господарської операції - поставки товару, та не встановили принципову обставину щодо доведення реальності господарської операції. Крім цього, суди не врахували, що відповідно до умов договору ціна на товар встановлюється на умовах франко-складу позивача, та положення Правил Інкотермс стосовно визначення "франко-завод". В свою чергу, апеляційний суд послався на висновки Верховного Суду у справах, правовідносини у яких є відмінними від розглядуваної.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - апеляційним судом не враховано висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 29.11.2019 у справі № 914/2267/18, від 29.01.2020 у справі № 916/922/19, у справі № 914/2267/18, від 05.12.2018 у справі № 915/878/16, від 30.09.2020 у справі № 910/8612/19, від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц. Крім цього, суд не дослідив зібрані у справі докази, що, на думку скаржника, є підставою для скасування судових рішень відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.07.2021 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 27.07.2021 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 23.07.2021.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не надходило відзиву на касаційну скаргу у встановлений в ухвалі від 07.07.2021 строк.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення сукупності таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

Так у постановах Верховного Суду від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 29.11.2019 у справі № 914/2267/18, від 29.01.2020 у справі № 916/922/19, від 05.12.2018 у справі № 915/878/16, від 30.09.2020 у справі № 910/8612/19, правовідносини у яких є подібними до тих, що склалися у справі № 927/924/19, містяться висновки, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, судам у розгляді справи належить досліджувати, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару (як-то: обставини здійснення перевезення товару поставленого за спірною видатковою накладною, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця). У разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Позивач як особа, яка вважає, що її право порушено самостійно визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги. Проте, обов`язок надання правового аналізу заявлених вимог, доказів на їх підтвердження та спростування доводів учасників справи, покладений на господарський суд. Для з`ясування наведених питань, а відтак і правильного вирішення спору, суду в межах наданих йому повноважень процесуальним законом належало дослідити умови укладеного між сторонами договору, якими врегульовувалися спірні правовідносини, зміст доказів наданих сторонами на підтвердження своїх аргументів щодо позову, і на підставі цього встановити наявність (відсутність) підстав для стягнення з відповідача як покупця заборгованості за договором.

Відповідно до визначення термінів, що містяться в статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію.

Частинами 1 та 2 ст. 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства. Бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

При цьому, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до ч. 3 вказаної статті неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.

Відповідно до п. 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 (далі - Положення), первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов`язань і фінансових результатів.

Згідно з п. 2.5 зазначеного Положення, первинні документи повинні мати такі обов`язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

За абз. 3 п. 2.4 вказаного Положення неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.

Відповідно до п. 2.5 Положення документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою. Електронний підпис накладається відповідно до законодавства про електронні документи та електронний документообіг.

Первинні документи підлягають обов`язковій перевірці (в межах компетенції) працівниками, які ведуть бухгалтерський облік, за формою і змістом, тобто перевіряється наявність у документі обов`язкових реквізитів та відповідність господарської операції чинному законодавству у сфері бухгалтерського обліку, логічна ув`язка окремих показників. У разі виявлення невідповідності первинного документа вимогам законодавства у сфері бухгалтерського обліку такі документи з письмовим обґрунтуванням передаються керівнику підприємства, установи. До окремого письмового рішення керівника такі документи не приймаються до виконання (п. п. 2.15, 2.16 Положення).

Суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що у разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.

Водночас висновки судів попередніх інстанцій у справі № 927/924/19 не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах, на які скаржник посилався в якості підстави відкриття касаційного провадження.

Відмовляючи у задоволенні позову суди обох інстанцій дійшли висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які підтверджують факт передання товару відповідачу, відтак у суду відсутні будь-які підстави для задоволення позовних вимог.

Згідно зі ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Частиною 1 ст. 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Принцип змагальності не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених ст. 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

У п.п.1-3 ч. 1 ст. 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Так суди обох інстанцій дійшли висновків, що:

- подані позивачем видаткові накладні є неналежними та недопустимими доказами, оскільки у графі "отримав" відсутній підпис уповноваженої особи відповідача, внаслідок чого суди позбавлені можливості ідентифікувати особу, якій передавався зазначений в накладних товар, відтак позивачем не доведено факт здійснення господарської операції;

- копії товарно-транспортних накладних також не є допустимими доказами, оскільки у графі "Прийняв (відповідальна особа вантажоодержувача)" не містять відтиску печатки та підпису вантажоодержувача щодо прийняття зазначеного товару. Крім цього, товарно-транспортна накладна може бути доказом переміщення товару, проте, не є документом, який підтверджує отримання покупцем товару. Матеріали справи не містять доказів, що особи, зазначені в товарно-транспортних накладних як водії, які отримували продукцію для перевезення її відповідачу, були уповноваженими відповідачем особами на отримання та перевезення зазначеної продукції чи є працівниками відповідача;

- податкові накладні, надані позивачем, були видані платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою лише для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту (п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України) та не є документами, які підтверджують факт отримання відповідачем товару та наявності у нього заборгованості перед позивачем. Фактом підтвердження господарської операції є первинні документи, які позивачем не були надані суду, а не податкові накладні, які підтверджують лише порядок оподаткування цієї операції, оскільки сам факт вчинення оподаткування не свідчить про наявність господарської операції та наявність правовідносин між сторонами. При цьому відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 04.11.2019 у справі № 905/49/15 як доказ, податкова накладна може оцінюватися судом лише у сукупності з іншими доказами у справі, проте не може бути єдиним доказом, на підставі якого суд встановлює факт постачання товару та його прийняття;

- сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій. Акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості, проте за умови, що інформація, відображена в акті, підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб.

Верховний Суд зауважує, що доводи скаржника зводяться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою наявних у матеріалах справи доказів, однак відповідно до положень ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що суди обох інстанцій на підставі дослідження наявних у матеріалах справи доказів дійшли висновку про відсутність належних та допустимих доказів, які підтверджують факт передання товару відповідачу, тобто факт здійснення господарської операції - поставки товару, і колегією суддів не встановлено порушень норм матеріального та процесуального права при оцінці судами відповідних доказів.

Водночас колегія суддів відхиляє посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, оскільки у ній досліджувалося питання визнання договору оренди землі припиненим та повернення земельної ділянки, і правовідносини у справах № 696/1693/15-ц та № 927/924/19 не є подібними за предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами, а також матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин.

Що ж до посилань скаржника на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06.11.2018 у справі № 910/6216/17 та від 03.02.2020 у справі № 909/1073/17 (стосовно того, що встановивши наявність відбитку печатки відповідача на спірних документах та, враховуючи, що відповідач несе повну відповідальність за законність використання його печатки, зокрема, при нанесенні відбитків на договорах, актах, суди мають дослідити питання встановлення обставин, що печатка була загублена відповідачем, викрадена в нього або в інший спосіб вибула з його володіння, через що печаткою могла б протиправно скористатися інша особа, і з`ясування відповідних питань і оцінка пов`язаних з ними доказів має істотне значення для вирішення спору, оскільки це дозволило б з максимально можливим за даних обставин ступенем достовірності ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні відповідних господарських операцій), то відповідна оцінка доказів здійснюється судом у кожному конкретному спорі. Крім цього, апеляційний суд дійшов висновку, що товарно-транспортна накладна може бути доказом переміщення товару, проте, не є документом, який підтверджує отримання покупцем товару.

Доводи скаржника, що суди не врахували, що відповідно до умов договору ціна на товар встановлюється на умовах франко-складу позивача, та положення Правил Інкотермс стосовно визначення "франко-завод", - не впливають на правильність висновків судів, оскільки зводяться лише до незгоди з наданою судами оцінкою транспортних накладних. При цьому, відповідних висновків про відмову в позові місцевий та апеляційний господарські суди дійшли за результатами дослідження та оцінки не тільки транспортних, але й видаткових, податкових накладних, та акта звірки взаєморозрахунків.

Щодо решти доводів, викладених у касаційній скарзі, а саме посилань на положення п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України, то Верховний Суд не вбачає обставин не дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів та відповідного порушення норм ГПК України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною 1 ст. 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки Верховним Судом не встановлено неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а доводи скаржника зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою доказів, Суд дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із віднесенням судових витрат, відповідно до ст. 129 ГПК України, на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Злагода" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 10.11.2020 у справі № 927/924/19 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.