Постанова

від 20.07.2021 по справі 344/15840/19

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 344/15840/19

Провадження № 22-ц/4808/870/21

Головуючий у 1 інстанції Шамотайло О. В.

Суддя-доповідач Девляшевський

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2021 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Девляшевського В.А.,

суддів: Бойчука І.В., Фединяка В.Д.,

секретаря: Єлісевич О.М.,

з участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представників Івано-Франківської міської ради Буджака В.М., Миговича І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради про визнання незаконними та скасування рішень Івано-Франківської міської ради за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду, ухвалене головуючим суддею Шамотайлом О.В. 05 березня 2021 року, повний текст якого складено 11 березня 2021 року,

в с т а н о в и в:

В вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Івано-Франківської міської ради про визнання незаконними та скасувати рішення органу місцевого самоврядування щодо: поділу земельної ділянки загальною площею 0.0815 га на АДРЕСА_1 , (кадастровий номер 2610100000:04:002:0311) на дві земельні ділянки площею 0.0322 га та 0.0493 га.; затвердження технічної документації із землеустрою на ці земельні ділянки; зміну їх цільового призначення, надання дозволу на розробку та затвердження технічної документації на земельні ділянки з зміненим цільовим призначенням. Також позивач просив суд визнати незаконними: номер запису 27453938 від 09.08.2018 року, та таким, що підлягає вилученню з записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з закриттям розділу запис номер номер 30159646, що внесено 04.02.2019 року виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради в інтересах Івано-Франківської міської ради про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровий номером 2610100000:04:002:0334, площа (га): 0.0493, таким, що підлягає вилученню з записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з закриттям розділу, запис номер 30159433, що здійснено 04.02.2019 року Виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради в інтересах Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області (ЄДРПОУ 33644700) про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером земельної ділянки 2610100000:04:002:0333, площа (га): 0.0322, таким, що підлягає вилученню з записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з закриттям розділу. В обґрунтування позовних вимог вказав, що 05.05.2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували в Державному реєстрі речових прав право власності на земельну ділянку площею 0,0815 га, кадастровий номер 2610100000:04:002:0311, номер запису про право власності: 20275021, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачем вказано, що саме 05.05.2017 відбулося формування ділянки, як об`єкту цивільних прав, на який посягають оскаржувані рішення органу місцевого самоврядування. Тому поділ належної ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельної ділянки на два окремих об`єкта нерухомого майна позивач вважав не правомірним.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 05 березня 2021 року в задоволені позовних вимог відмовлено. Скасовано з моменту набрання законної сили рішення суду в справі №344/15840/19 заходи забезпечення позову, що були застосовані судом в цій справі і викладені в ухвалі від 04.09.2019 року.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами тривалий час існує спір. Попередньо судовими рішеннями, які вступили в законну силу, встановлено обставини, які мають преюдиційне значення для цього спору. А саме з`ясовано, що позивачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не підтверджено набуття у власність земельної ділянки. Суд першої інстанції констатував, що порушення прав, свобод чи інтересів не повинно бути абстрактними, має містити обґрунтування негативного впливу оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси сторони позивача, а не свідчити лише про незгоду сторони позивача з указаним спірним рішенням, що не є тотожним порушенню права, свободи чи інтересу. Оскільки встановлено, що у позивача було відсутнє право, яке він вважає порушеним відповідачем, судом відмовлено в задоволенні позову з цієї підстави.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу. Апелянт вказує, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи та характер спірних правовідносин. Суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не було оформлено прав на спірну земельну ділянку, а отже у позивача відсутнє порушене право. Вказав, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 була оплачена власними коштами землевпорядна документація, яка була підставою для формування в ДЗК земельної ділянки площею 0,0815 га, кадастровий номер 2610100000:04:002:0311. Судом першої інстанції не надано належну оцінку зазначеній обставині. Зазначив, що судом касаційної інстанції при розгляді справи №344/11278/19 встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 правомірно користувались земельною ділянкою, оскільки міською радою було надано дозвіл на виготовлення технічної документації. Тому, на думку апелянта, судом першої інстанції в якості правової підстави для відмови в позові надано перевагу одним обставинам, що встановлені при розгляді іншої цивільної справи та проігноровано інші обставини, встановлені тим ж судовим рішенням. Апелянтом також зазначено, що судом не надано належну оцінку тій обставині, що відсутні відомості про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відмовились від користування земельною ділянкою. Апелянт вказує, що в матерілах справи відсутні належні та допустимі докази про те, що право користування земельною ділянкою припинене. Посилаючись на вище викладене, вважав, що рішення місцевого суду підлягає скасуванню.

Представником Івано-Франківської міської ради подано відзив на апеляційну скаргу. Він вважає апеляційну скаргу безпідставною, а рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Вказує, що рішенням міської ради було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складення документів на землю за адресою: АДРЕСА_1 (орієнтованою площею 0,0815 га). Однак, у зв`язку із невідповідністю розробленої технічної документації нормам чинного на той час законодавства проектну документацію сесією міської ради не було затверджено. Тому у апелянта та ОСОБА_3 не було законних підстав звертатись до державного реєстратора з заявою про реєстрацію права власності на земельну ділянку. В свою чергу, як встановлено під час розгляду іншої цивільної справи 05.05.2017 державним реєстратором Цалин А.Б. винесено рішення індексний номер:35065134 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та відкриття розділу в реєстрі на об`єкт нерухомого майна. В подальшому 01.06.2017 державним реєстратором Цалин А.Б. винесено рішення про скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на згадану вище земельну ділянку. Представник міської ради вказує, що апелянтом не обґрунтовано наявність в нього прав на земельну ділянку на час прийняття Івано-Франківською міською радою оскаржуваних рішень. Зазначає, що рішення Івано-Франківської міської ради від 06.04.2019 №25-24/1 є законним, прийнятим в межах компетенції та повноважень, тому не підлягає скасуванню. Вказує, що згідно проекту землеустрою земельна ділянка площею 0.0493 гапо АДРЕСА_1 містить обмеження, тому не може бути відведена для потреб житлової та громадської забудови. Судами за результатами касаційного перегляду спору про скасування рішення від 05.05.2017 №35065134 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:04:002:0311за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності винесено рішення про задоволення позову. Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не оформили будь-яких прав на земельну ділянку, яку оскарженим рішенням органу місцевого самоврядування було поділено на дві ділянки. Тому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Апелянтом подано відповідь на відзив, за змістом якої вказано, що обставини, встановлені при розгляді спору про скасування рішення державного реєстратора, на які посилається відповідач, не є преюдиційними для даного спору. Тому рішення суду підлягає скасуванню.

В судовому засіданні представник апелянта адвокат Малетин А.Я.апеляційну скаргу підтримав з підстав, що в ній зазначені. Надав пояснення про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , правомірно користувались земельною ділянкою, дана обставина встановлена судом касаційної інстанції. Той факт, що земельна ділянка не була передана у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , не спростовує правомірності користування майном. Вважає, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи та дійшов помилкового висновку про відсутність порушеного права у позивача.

Представники відповідача заперечили щодо задоволення апеляційної скарги з мотивів, викладених у відзиві. Вважають рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам судове рішення в даній справі відповідає з огляду на таке.

Відмова в задоволенні позову місцевим судом обґрунтована тим, що судовим рішенням, яке вступило в законну силу, встановлено преюдиційну обставину про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не оформили будь-яких речових прав на земельну ділянку, і міською радою не приймалось рішення про затвердження технічної документації щодо відведення земельної ділянки та її передачу ОСОБА_3 і ОСОБА_1 . Тому відсутні правові підстави для висновку щодо наявності у них прав на спірну земельну ділянку площею 0.0815 га на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:04:002:0311, яку оспорюваними рішеннями органу місцевого самоврядування було поділено на дві земельні ділянки площею 0.0322 га і 0.0493 га, та вчинено інші дії, які позивач також оскаржує.

Колегія суддів погоджується з цим висновком суду першої інстанції враховуючи наступне.

З матеріалів даної справи вбачається, що рішенням Івано-Франківського міського суду від 26.06.2020 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 29.09.2020 року та постановою Верховного суду від 07.04.2021 року (справа №344/11278/19) у задоволеня позову Івано-Франківської міської ради до Державного реєстратора Державного підприємства Івано-Франківський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою Цалина А. Б., ОСОБА_1 та ОСОБА_3 скасовано рішення державного реєстратора ДП Івано-Франківський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою Цалина А.Б. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 35065134 від 05.05.2017 на земельну ділянку по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2610100000:04:002:0311 за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності.

При розгляді названої справи №344/11278/19 судами було встановлено, що спірна земельна ділянка площею 0,0815 га з кадастровим номером 2610100000:04:002:0311 належала громаді м. Івано-Франківська, проте безпідставно і незаконно була зареєстрована в державному реєстрі речових прав за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , оскільки міською радою розроблена ними технічна документація не була затверджена на засіданні сесії Івано-Франківської міської ради.

В цьому контексті колегія суддів наголошує на тому, що відповідно до ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. З цього випливає, що протиправність рішення державного реєстратора Державного підприємства Івано-Франківський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою Цалин А.Б. від 05.05.2017 року є встановленим фактом.

Згідно Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Частиною першою статті 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 116 ЗК України у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

При розгляді судом першої інстанції даної справи встановлено, що Івано-Франківською міською радою не приймалось рішення про передачу ОСОБА_1 у власність чи у користування спірної земельної ділянки площею 0,0815 га, яка перебуває і продовжує перебувати у власності територіальної громади. В матеріалах справи відсутні документи, які б спростовували цей висновок.

Колегія суддів критично оцінює посилання ОСОБА_1 на те, що саме формування земельної ділянки, як об`єкта цивільних прав, вже є реалізацією ними вимог про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, оскільки такі посилання є безпідставними, не ґрунтуються на нормах чинного законодавства України.

При розгляді спору суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16 та від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року; та пункт 1 резолютивної частини Рішення № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року).

У рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Отже, гарантоване ст. 55 Конституції України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

В ч. 1 ст. 12 ЦПК України проголошено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Отже, обов`язок обгрунтування наявності порушеного права процесуальним законом покладено безпосередньо на особу, яка звернулась за захистом права до суду.

Колегія суддів констатує, що під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, тільки порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права до особи, яка це право не визнає.

Порушене цивільне право чи цивільний інтерес підлягають судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Згідно правової позиції, викладеної в Постанові ВП ВС від 05.06.2018 року справа №338/180/17 застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

В цьому аспекті колегія суддів звертає увагу на те, що за результатом перегляду спору про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 судом касаційної інстанції вказано, що набуття позивачем права на згадану вище земельну ділянку, яке він вважає порушеним, не відбулось. Колегія суддів приходить до переконання про обґрунтованість висновку суду першої інстанції щодо відсутності в позивача порушеного права, оскільки нереалізоване право не є тотожним порушеному праву. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів також відхиляє доводи апелянта щодо встановлення судом касаційної інстанції обставини правомірності користування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельною ділянкою, як правової підстави для задоволення позову. Адже, судом встановлено, що спірна ділянка не передавалась їм у власність. Тому, на думку колегії суддів, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права у формі визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування невідповідає змісту відповідного права позивача.

Колегія суддів також зауважує, що суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права [пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження №12-158гс18)]. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18). Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Реалізуючи визначене у статті 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19.

Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено, що у позивача було відсутнє право, яке він вважає порушеним відповідачем, то колегія суддів приходить до переконання про законність та обґрунтованість відмови в задоволенні позову, оскільки відсутність порушеного права є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Також колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що ОСОБА_1 не звертався до Івано-Франківської міської ради щодо погодження технічної документації із землеустрою на земельну ділянку площею 0,0322 га (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1 , яка призначена для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Однак, він не позбавлений права в порядку, передбаченому ЗК України, звернутись щодо отримання земельної ділянки у власність чи в користування. Це підтверджено, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу представника Івано-Франківської міської ради (том №4, а.с.10-11).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Керуючись ст. ст. 268, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду від 05 березня 2021 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного її тексту.

Суддя-доповідач: В.А. Девляшевський

Судді: І.В. Бойчук

В.Д. Фединяк

Повний текст постанови складено 30 липня 2021 року.