Рішення

від 30.07.2021 по справі 520/6205/19

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

cправа № 520/6205/19

gровадження № 2/947/713/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.07.2021 року м. Одеса

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді Літвінової І.А.

за участю секретаря судового засідання Молодова В.С.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 520/6205/19 за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів, ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Департамент комунальної власності Одеської міської ради, Головне управління Держгеокадастру Одеської області, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради про визнання протиправними та скасування рішення комісії з розгляду земельних спорів ОМР, оформлене Протоколом № 18 від 20 вересня 2018 року та зобов`язання не чинити перешкод у користуванні земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

До Київського районного суду м. Одеси Ткаченко П.І. звернувся з позовом (який надалі уточнив) до Одеської міської ради, ОСОБА_5 про скасування рішення Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів, оформлене Протоколом №18 від 20 вересня 2018 року, щодо рекомендацій Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, територіальному органу Держгеокадастру м. Одесі Одеської області, при узгодженні проекту землеустрою щодо розгляду відведення земельної ділянки, а в подальшому затвердження землевпорядну документацію щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 , без погодження меж відведення земельної ділянки з суміжними землекористувачами: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ); зобов`язання ОСОБА_5 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельної ділянки (кадастровий номер 5110136900:25:013:0100), яка належить позивачеві на праві власності, шляхом надання вільного доступу до неї, проходу та проїзду на автомобілі - з території земель загального користування, яка розташована поза зоною Ж-1, та є тупиковим провулком, відповідно з планом зонування території (зонінгом) м. Одеси, затвердженим рішенням Одеської міської ради №1316-VII від 19 жовтня 2016 pоку, Генеральним планом м. Одеси, затвердженим Одеською міською радою від 25 березня 2015 року за №6489-VI.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що рішенням, яке оформлене Протоколом № 18 від 20 вересня 2018 року Одеська міська рада в особі Комісії з розгляду земельних спорів, розглянувши звернення ОСОБА_5 вирішила, рекомендувати Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, територіального органу Держгеокадастру м. Одесі Одеської області, при узгодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки розглянути, а в подальшому затвердити землевпорядну документацію щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 , без погодження меж відведення земельної ділянки з суміжними землекористувачами: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ), а також ОСОБА_5 , незаконно встановила металеві ворота на в`їзді у тупиковий провулок, та постійно чинить перешкоди у користування власністю позивача.

У зв`язку з чим, позивач вважає, що частина земельної ділянки, яку ОСОБА_5 має бажання відвести у приватну власність, є землі загального користування - вулиці, проїзди, тощо, та. згідно зі ст. 83 п. 4 Земельного кодексу України, належить до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху, позивачеві надано 10-денний строк для усунення недоліків.

Після усунення недоліків позовної заяви, ухвалою суду від 17 травня 2019 року провадження у справі відкрито, справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 10 червня 2019 року справу призначено до розгляду у судовому засіданні з викликом учасників справи.

Надалі, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 17 травня 2019 року витребувано від Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів для огляду оригінали, а для приєднання до матеріалів справи - засвідчені у встановленому законом порядку письмові докази: всі матеріали, на підставі яких було ухвалено рішення Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів, оформлене Протоколом № 18 від 20 вересня 2018 року; витребувано у відповідача ОСОБА_5 для огляду оригінали, а для приєднання до матеріалів справи - засвідчені у встановленому законом порядку письмові докази: всі документи, які надавалися ОСОБА_5 до Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів, для розгляду заяви ОСОБА_5 від 18 січня 2018 року.

Також, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 24 травня 2019 року заборонено Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, узгоджувати та затверджувати проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_5 земельної ділянки, площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 ; заборонено Територіальному органу Держгеокадастру у м. Одесі Одеської області, узгоджувати та затверджувати проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_5 земельної ділянки, площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 ; заборонено Одеській міські раді затверджувати проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_5 земельної ділянки, площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 , та передавати ОСОБА_5 безоплатно у приватну власність земельну ділянку (землі житлової та громадської забудови міста), площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 11 липня 2019 року клопотання ОСОБА_5 про скасування заходів забезпечення позову повернуто без розгляду.

В подальшому, постановою Одеського апеляційного суду від 10 березня 2020 року ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 24 травня 2019 року про забезпечення позову залишено без змін.

Представник відповідача Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів надав відзив, яким просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що рішення Одеської міської ради в особі комісії з розгляду земельних спорів, оформлене Протоколом № 18 від 20 вересня 2018 року має рекомендаційний характер, а відтак не може порушувати прав позивача. Крім того, зазначає, що предметом спору, що розглядався Комісією була відсутність погодження ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ) меж відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 та, при цьому, з їх боку претензій щодо меж не було.

Відповідач ОСОБА_5 надала відзив від 07 червня 2019 року, яким просила відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що вона є більш ніж 50 років користувачем земельної ділянки, до складу якої належить й прохід до її будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Ніхто крім неї та членів її родини зазначеним проходом не користувався. Позивач має два під`їзди та проходи до свого будинку з боку АДРЕСА_2 , а тому має безперешкодний доступ до свого будинку, яким, також. користувався більш ніж 50 років, посилаючись на Протоколи № 41 від 01 листопада 1966 року, № 8 від 01 листопада 1967 року, № 34 від 23 червня 1968 року, відповідно до яких утворилась земельна ділянка та технічні паспорти. Також, відповідач зазначає, що на межі її земельної ділянки з позивачем не існувало проходу та межі не змінились, у зв`язку з чим вважає, що прав позивача не порушено.

Від третіх осіб ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , представника Київської районної адміністрації Одеської міської ради, представника Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради до суду не надходило жодних пояснень щодо позову.

Представник третьої особи Департаменту комунальної власності Одеської міської ради надав до суду пояснення на позов, за якими просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що право позивача не порушене, оскільки позивач має, згідно з інформацією з Державного Реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, земельну ділянку (кадастровий номер: 5110136900:25:013:0101), площею 0,0447 га, за адресою: АДРЕСА_2 , яка межує з земельною ділянкою (кадастровий номер: 5110136900:25:013:0100) та належить ОСОБА_1 і має проїзд до усіх земельних ділянок, що перебувають у його власності з боку АДРЕСА_2 . Акт погодження меж земельної ділянки, який складається в результаті погодження меж земельної ділянки є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки і не впливає на виникнення або припинення права власності.

Представник третьої особи Управління Держгеокадастру в Одеській області надав до суду пояснення на позов, за якими вказує, що згідно з інформації Відділу у м. Одесі ГУ Держгеокадастру в Одеській області, відповідно до постанови КМУ від 17 жовтня 2012 року № 1051 Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру , 14 травня 2015 року була здійснена державна реєстрації земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , за наступними кадастровими номерами: 5110136900:25:013:0100 (площею 0,273 га) та 5110136900:25:013:0101 (площею 0,0447 га) за ОСОБА_1 на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (том 3, а.с. 148-149).

Після закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті від представника позивача та представника відповідача ОСОБА_5 надійшли клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Представником ОСОБА_5 також надані письмові дебати та пояснення щодо матеріалів справи.

Інші учасники справи сповіщенні належним чином, до суду не з`явились.

Суд, ознайомившись з матеріалами справи, дослідивши надані сторонами докази, допитавши свідків, вважає, що позовну заяву необхідно задовольнити з наступних підстав.

В ході розгляду справи суд встановив наступне.

Відповідно до виписки з Протоколу № 18 від 20 вересня 2018 року, рекомендовано Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, територіальному органу Держгеокадастру м. Одесі Одеської області, при узгодженні проекту землеустрою щодо розгляду відведення земельної ділянки, а в подальшому затвердити землевпорядну документацію щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 , без погодження меж відведення земельної ділянки з суміжними землекористувачами: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ) (том 1, а.с. 13-14).

У відповідності до частини першої статті 3 Земельного кодексу України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

При цьому, відповідно до статті 14 Конституції України та частини 3 статті 1 ЗК України, використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Отже, набуття права власності на земельну ділянку не може відбуватись на шкоду правам та законним інтересам інших осіб.

Відповідно до протоколу про вчинення окремої процесуальної дії поза залою судових засідань (виїздне судове засідання) від 28 січня 2021 року, судом встановлено, що земельна ділянка, яку бажає отримати у власність ОСОБА_5 є землею загального користування та фактично є тупиковим проїздом . Слід зазначити, що іншого шляху для того, щоб ОСОБА_1 потрапив до своєї земельної ділянки та будинку за адресою: АДРЕСА_1 , - не має. Зазначене підтверджується диском відео-фіксації виїзного судового засідання від 28 січня 2021 року (том 4, а.с. 216).

Відповідно до висновку судового експерта № 23/20 від 29 травня 2020 року земельно-технічної експертизи на замовлення учасника судової справи встановлено, що не існує іншого проїзду до ділянки ОСОБА_1 площею 0,0273га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 5110136900:25:013:0100 ніж через земельну ділянку, позначену як проїзд тупиковий в додатку до акту встановлення та узгодження меж земельної ділянки в натурі від 01 жовтня 1998 року (том 4, а.с. 118-128).

Отже, судом встановлено, а відповідачами не спростовано, що земельна ділянка, яку бажає отримати у власність ОСОБА_5 є землею загального користування та визначена як проїзд тупиковий .

У разі приватизації ОСОБА_5 та блокування проїзду (встановлення воріт) земельної ділянки загального користування, позначеної як проїзд тупиковий в додатку до акту встановлення та узгодження меж земельної ділянки в натурі від 01 жовтня 1998 року, проїзд автомобільним транспортом до земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий №5110136900:25:013:0100), площею 0,0273га по АДРЕСА_1 , - не забезпечується.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частиною 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ч.ч. 1-3 статті 102 ЦПК України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи. Суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку.

За вимогами частини 1 статті 103 ЦПК України, суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Отже, системний аналіз вищевказаних положень процесуального законодавства дає підстави стверджувати, що за наявності в матеріалах справи висновку судового експерта, виконаного на замовлення учасника справи, судом може бути призначена експертиза лише в тому випадку, коли іншим учасником справи також надано висновок експерта із цих самих питань, що ставить під сумнів правильність попереднього.

Оскільки суд не володіє спеціальними знаннями у сфері іншій, ніж право, та враховуючи, що відповідачі не скористались своїми процесуальними правами: не надали власних висновків судових експертів, не заявляли клопотання про виклик експерта для надання усних пояснень щодо його висновку, судом відхиляються доводи представника ОСОБА_5 , що насправді, проїздом до земельної ділянки, кадастровий номер 5110136900:25:013:0100, яка виникла в результаті самостійного та добровільного поділу позивачем належної йому земельної ділянки, є проїзна частина АДРЕСА_1 , яка відповідає вимогам ДБН за своєю шириною, а також є землею загального користування відповідно до вимог діючого земельного законодавства.

Таким чином, виходячи з матеріалів справи судом встановлено, що спірна земельна ділянка є проїздом.

Як зазначено у п. а ч. 4. ст. 83 Земельного кодексу України до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, зокрема, належать землі загального користування населених пунктів - проїзди.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Однак, рішення Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів, оформлене протоколом №18 від 20 вересня 2018 року, щодо рекомендацій Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, територіальному органу Держгеокадастру Одеської області, при узгодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки розглянути, а в подальшому затвердити землевпорядну документацію щодо відведення земельної ділянки ( тупикового проїзду ) у власність гр. ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 , без погодження меж відведення земельної ділянки з суміжними землекористувачами: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ) вищевказаним вимогам законодавства не відповідає, оскільки дана категорія земель може перебувати виключно в комунальній власності для потреб загального користування мешканцями територіальної громади.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України та частиною першою статті 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Відповідно, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

За приписами процесуального законодавства захисту в суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз`яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття охоронюваний законом інтерес у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права має один і той же зміст.

Водночас, у рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття охоронюваний законом інтерес , як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Вирішуючи спір по суті, суд має встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, для захисту якого звернувся позивач, тобто, встановити чи є особа, за позовом якої порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність такого права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії) від зобов`язаних осіб. Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оскарження прав і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Таким чином, враховуючи що спірна земельна ділянка на теперішній час є землями загального користування, законний інтерес позивача полягає у прагненні збереження цього статусу земельної ділянки та в подальшому користуванні неї за призначенням (як проїздом на автомобілі до власної нерухомості).

Отже, у разі набуття ОСОБА_5 права власності на спірну ділянку, враховуючи висновок Управління архітектури і містобудування Одеської міської ради від 27 грудня 2018 року № 01-11/5302-745пз-К, що передбачає проїзд по ній виключно на велосипеді, ОСОБА_1 втрачає можливість на використання спірних земель для проїзду на автотранспорті до власної земельної ділянки (кадастровий №5110136900:25:013:0100), площею 0,0273га, по АДРЕСА_1 .

Свідками з боку позивача ( ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ) у судовому засіданні було зазначено, що їм відомі обставини щодо користування спірним проходом окрім відповідача ОСОБА_5 , позивача ОСОБА_1 , іншими власниками земельних ділянок та будівель, а також відомі обставини, що позивач має лише один прохід та проїзд через спірний прохід, та саме відповідач ОСОБА_5 незаконно чинить перешкоди в користуванні спірного проїзду.

Свідки з боку Відповідача ( ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 ) у судовому засіданні повідомили, що позивач може користуватися земельною ділянкою зі сторони АДРЕСА_4 , оскільки під час будівництва нового будинку всі будівельні матеріали заносив саме з Китобійного провулку. Також свідки зазначили, що лише відповідач ОСОБА_5 користується спірною земельною ділянкою - тупиковим провулком.

Щодо зобов`язання ОСОБА_5 не чинити перешкоди ОСОБА_1 , у користуванні земельної ділянки (кадастровий номер 5110136900:25:013:0100), суд зазначає наступне.

Відповідно статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Також, відповідно до ст. 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Позов про превентивний захист права власності може бути пред`явлений власником, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою та є належним способом захисту (постанова Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/5630/17).

Судом встановлено, що на спірній земельній ділянці ОСОБА_5 встановлено металеві ворота, які розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради (т. 2 а.с. 155) підлягають знесенню.

Сторонами по справі підтверджено, що вказане розпорядження на час розгляду справи - не виконано, що унеможливлює проїзд позивача на автомобілі до власної земельної ділянки.

Слід зазначити, що відповідач ОСОБА_5 зазначає, що вихід у вигляді воріт з земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на земельну ділянку відповідачки ОСОБА_5 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 утворився після 2015 року тобто після будівництва і введення будинку до експлуатації, проте вона не надала до суду жодних належних та допустимих доказів того. Що вона заперечувала щодо цього будівництва саме з таким плануванням та до цього часу не скористалася своїм правом на захист, а тому суд доходить висновку, що зазначене будівництво з виходом на спірну земельну ділянку відповідач ОСОБА_5 не вважає таким, що порушує її права.

Стаття 41 Конституції України регламентує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання належним їм майном.

Статтею 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь - які дії. які не суперечать закону.

У разі порушення цього права власник має право на підставі ст. 391 ЦК України вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Отже, позивачем обрано спосіб захисту порушених прав, передбачений законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі Серявін та інші проти України вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Також, суд критично ставиться до посилань відповідача ОСОБА_5 щодо того, що позовна вимога про скасування рішення Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів, що оформлене Протоколом № 18 від 20 вересня 2018 року, щодо рекомендації Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, територіальному органу Держгеокадастру м. Одесі Одеської області, при узгодженні проекту землеустрою щодо розгляду відведення земельної ділянки, а в подальшому затвердження землевпорядну документацію щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 , без погодження меж відведення земельної ділянки з суміжними землекористувачами: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ), що слід закрити провадження у цій частині, оскільки ця вимога підлягає розгляду у порядку КАС України, виходячи з наступного.

Відповідно висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 583/2715/16-ц, розглядаючи земельні спори, Комісія діє від імені Сільради, у зв`язку із чим прийняті нею рішення у формі висновку по суті такого спору породжують певні права та обов`язки визначеного кола осіб, отже, можуть бути оскаржені в порядку та спосіб, установлені для рішень, прийнятих безпосередньо самим органом місцевого самоврядування.

Звертаючись до суду з позовом, позивачі зазначили, що оскаржуваним висновком Комісії порушуються їх права як суміжних землевласників, унаслідок погодженої нею межі земельної ділянки ОСОБА_5 по АДРЕСА_1, яка проходить по земельних ділянках, які перебувають у власності позивачів.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін суб`єкт владних повноважень позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України ).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України , до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі й обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, установивши, що звернення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пов`язане із захистом права кожної з них на земельну ділянку, стосується перевірки законності розпорядчих дій Комісії як органу Сільради, що пов`язані з подальшим володінням, користуванням ОСОБА_5 земельною ділянкою, визначеною згідно із розробленою ПП Бюро землевпорядного проектування технічною документацією із землеустрою щодо встановлення її меж, тобто суміжного землекористування, дійшли правильного висновку про розгляд даної справи в порядку цивільного процесуального судочинства як такої, у якій відсутні ознаки публічно-правового спору. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для віднесення цієї справи до справ адміністративної юрисдикції.

Слід звернути увагу на те, що представник відповідача ОСОБА_5 посилається на практику, викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року, 28 серпня 2018 року, 06 лютого 2019 року, у яких вказано, що до розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває або позбавляється речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.

Суд вважає, що зазначені правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства з огляду на наступне.

Судова практика, викладених у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 583/2715/16-ц, стосується саме рішення Комісії з розгляду земельних спорів.

Предметом позову є скасування рішення комісії з вирішенням земельних спорів щодо земельної ділянки та додержання добросусідства, яке ухвалене з приводу фактичного позбавлення позивача проїзду до своєї земельної ділянки.

А відтак, предметом розгляду в цій справі є не стільки рішення відповідача, як суб`єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки приватний інтерес позивача щодо вирішення земельного спору із суміжним землекористувачем, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Отже, спірні правовідносини, що виникли між учасниками у цій справі, не підлягають вирішенню за правилами адміністративного судочинства.

Згідно статті 2 частини 2 Цивільного кодексу України, учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Разом з тим участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак, як вже зазначалося, не кожен спір за участю суб`єкта владних повноважень є публічно-правовим.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За правилами статті 19 частини 1 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до статті 21 частини 1 ЦК України, суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий, зокрема, органом державної влади, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Аналізуючи зазначені вище норми, суд доходить висновку, що за загальним правилом у порядку цивільного судочинства суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема, спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб`єктом владних повноважень) як суб`єктом публічного права та суб`єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб`єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб`єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

Слід звернути увагу на те, що хоча спірне рішення Комісії з розгляду земельних спорів ОМР не є підставою для подальшого рішення про визнання права власності на спірну земельну ділянку

Кодекс адміністративного судочинства України містить визначення терміну публічно-правовий спір . Для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з`ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає, зокрема у можливих наслідках чи вже у самих наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели (можуть призвести) до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Оскільки порушення прав вбачається у наслідках (у можливих наслідках), які спричинені рішенням суб`єкта владних повноважень, яке позивач вважає протиправним, і ці наслідки призвели (можуть призвести) до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень (бездіяльності) є способом захисту цивільних прав та інтересів.

А відтак, оскаржені позивачем рішення суб`єкта владних повноважень, не відноситься до юрисдикції адміністративного суду, оскільки існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.

Так, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ такий суд має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції. Показовим у цьому сенсі є рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року, що ухвалене у справі Сокуренко і Стригун проти України . Зокрема у пункті 24 рішення йдеться про те, що поняття встановлений законом стосується не лише правової основи самого існування суду , але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

У Рішенні у справі Сокуренко і Стригун проти України (Sokurenko and Strygun v. Ukraine) від 20 липня 2006 року, заяви № 29458/04 та № 29465/04, Суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза встановленого законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду , але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі Занд проти Австрії , що згадувалося раніше, Комісія висловила думку, що термін судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 передбачає усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...] .

Таким чином резюмується, що у випадку розгляду справи (вирішення спору) в порядку визначеному КАС України, якщо така справа (спір) повинні були вирішуватись за правилами ЦПК України, то такий суд не може вважатися судом, встановленим законом у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції. А відтак буде порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

У зв`язку з чим, суд вважає, що зазначені правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України , доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України . Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду. Відсутність порушеного права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України , цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі , під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України , суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України , завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ч. 1 ст. 3 ЦПК України , кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Приймаючи рішення Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України , судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Стягненню з відповідачів на користь позивача підлягає судовий збір у розмірі по 768 грн. 40 коп. з кожного.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 76-81 , 263-265 , 268 ЦПК України , ст.ст. 83, 116, 152, 158, 186-1 ЗК України, ст.ст. 15, 317, 319, 386 ЦК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_2 ) до Одеської міської ради в __ (ЄДРПОУ: 26597691, місцезнаходження: м. Одеса, пл. Думська, буд. 1), ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ; адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ), треті особи: ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_4 (адреса: АДРЕСА_3 ), Департамент комунальної власності Одеської міської ради (ЄДРПОУ 26302595; місцезнаходження: п/і 65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, будинок 1), Головне управління Держгеокадастру Одеської області (місцезнаходження: м. Одеса, вул. Канатна, 83); Київська районна адміністрація Одеської міської ради (місцезнаходження: п/і 65114, м. Одеса, вул. Академіка Корольова, 9), Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради (ЄДРПОУ 02498820: місцезнаходження: п/і 65082, м. Одеса, вул. Гоголя, буд. 10) про визнання протиправними та скасування рішення комісії з розгляду земельних спорів ОМР, оформлене Протоколом № 18 від 20 вересня 2018 року та зобов`язання не чинити перешкод у користуванні земельною ділянкою - задовольнити .

Скасувати рішення Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів (ЄДРПОУ 26597691; місцезнаходження: 65004, м. Одеса, пл. Думська, буд. 1), оформлене Протоколом № 18 від 20 вересня 2018 року, щодо рекомендації Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, територіальному органу Держгеокадастру Одеської області, при узгодженні проекту землеустрою щодо розгляду відведення земельної ділянки, а в подальшому затвердження землевпорядної документації щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0942 га, за адресою: АДРЕСА_1 , без погодження меж відведення земельної ділянки з суміжними землекористувачами: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ).

Зобов`язати ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 РНОКПП НОМЕР_2 ; місце проживання: АДРЕСА_5 ) не чинити перешкоди ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_6 ), у користуванні земельної ділянки (кадастровий номер 5110136900:25:013:0100), яка належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом надання вільного доступу до неї, проходу та проїзду на автомобілі - з території земель загального користування, яка розташована поза зоною Ж-1, та є тупиковим провулком, відповідно з планом зонування території (зонінгом) м. Одеси, затвердженим рішенням Одеської міської ради № 1316-VII від 19 жовтня 2016 pоку, Генеральним планом м. Одеси затвердженого ОМР від 25 березня 2015 року за № 6489-VI.

Стягнути з Одеської міської ради в особі Комісії з розгляду земельних спорів (ЄДРПОУ 26597691; місцезнаходження: 65004, м. Одеса, пл. Думська, буд. 1) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_6 ), судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок.

Стягнути з ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_2 ; місце проживання: АДРЕСА_5 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_6 ) судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його складання.

Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Днем складення повного рішення є 09 серпня 2021 року.

Суддя Літвінова І. А.