Постанова

від 04.08.2021 по справі 263/11779/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 263/11779/16-ц

провадження № 61-10819св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Маріупольська міська рада Донецької області, Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Маріупольської міської ради Донецької області на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 21 лютого 2020 року у складі судді Кулика С. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 11 червня 2020 року у складі колегії суддів: Мироненко І. П., Мальцевої Є. Є.,

Пономарьової О. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , Маріупольської міської ради Донецької області, управління Держгеокадастру у місті Маріуполі Донецької області про скасування рішення міської ради, визнання державного акту на право приватної власності на земельну ділянку недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником 12/25 частки житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 25 грудня 2008 року. Земельна ділянка, яка знаходиться у її користуванні, межує із земельною ділянкою по

АДРЕСА_1 , власником якого є ОСОБА_4 .

Зазначала, що рішенням Маріупольської міської ради Донецької області

від 19 жовтня 2010 року № 5/46-7073 ОСОБА_4 передано у власність земельну ділянку площею 0,0585 га по АДРЕСА_1 .

Вважала, що ОСОБА_4 самовільно, без її згоди, зайняла частину земельної ділянки площею 200 кв.м, яка знаходилася у її користуванні, та встановила огорожу, унаслідок чого під час приватизації земельної ділянки ОСОБА_4 отримала у власність земельну ділянку більшої площі, ніж та, що перебувала у її користуванні.

Посилалася на те, що зазначене рішення міської ради є незаконним, оскільки у порушення земельного законодавства в акті встановлення та погодження меж земельної ділянки від 30 серпня 2010 року по АДРЕСА_1 , яка належить відповідачу, серед списку суміжних користувачів її прізвища не вказано, згода нею не надавалась, чим порушено порядок надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки. Вважала, що оскаржувані нею рішення міської ради та державний акт на право приватної власності на земельну ділянку перешкоджають їй отримати у власність земельну ділянку площею 730,85 кв.м, яка знаходилась у її користуванні і яка самовільно захоплена відповідачем.

У зв`язку з наведеним ОСОБА_1 просила скасувати рішення Маріупольської міської ради Донецької області від 19 жовтня 2010 року № 5/46-7073 в частині передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки по

АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю від 25 листопада 2010 року, виданий на ім`я

ОСОБА_4 .

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від

28 травня 2019 року замінено первісного відповідача - Управління Держгеокадастру у м. Маріуполі Донецької області, на належного - Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області.

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від

18 грудня 2019 року замінено відповідача ОСОБА_4 на правонаступника - ОСОБА_2 .

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від

21 лютого 2020 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Маріупольської міської ради Донецької області, Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, третя особа - ОСОБА_3 , в частині визнання неправомірним та скасування рішення Маріупольської міської ради від 19 жовтня 2010 року № 5/46-7073 в частині надання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки (кадастровий номер 1412336300:01:023:0259) за адресою: АДРЕСА_1 , площею 585 кв.м, - закрито з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від

10 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що порушень земельного законодавства при виділенні земельної ділянки ОСОБА_4 не допущено, а у силу статті 198 ЗК України погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Відтак, незважаючи на те, що ОСОБА_1 не підписувала погоджувальний акт, спір про право у випадку не підписання акта погодження меж відсутній і це не перешкоджає позивачці завершити процес приватизації власної земельної ділянки.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від

10 липня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачкою не доведено порушення ОСОБА_4 її прав при оформленні державного акта про право власності на земельну ділянку; доказів того, що мало місце накладання земельної ділянки ОСОБА_4 на земельну ділянку, що перейшла у користування ОСОБА_1 , суду не надано. Також судом зазначено, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, що щоб уникнути необов`язкових технічних помилок, є складовою частиною технічної документації, необхідної для передачі громадянам безоплатно земельних ділянок на праві приватної власності.

Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції

Постановою Верховного Суду від 11 липня 2018 року касаційну скаргу

ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області

від 10 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області

від 18 жовтня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди не перевірили доводів позивачки про те, що згідно з викопіюванням з Генерального плану

м. Маріуполя Донецької області, в її користуванні знаходиться земельна ділянка площею 730,85 кв.м, а унаслідок приватизації ОСОБА_4 земельної ділянки відбулося накладання меж земельної ділянки, яка знаходиться у її користуванні, та земельної ділянки ОСОБА_4 . На час отримання ОСОБА_4 державного акту на право приватної власності на земельну ділянку було встановлено факт самовільного захоплення суміжної земельної ділянки, а погодження меж земельної ділянки, виділеної ОСОБА_4 у власність, з усіма суміжними власниками та землекористувачами, зокрема ОСОБА_1 , не було проведено , а погодження меж земельної ділянки із суміжними власники (користувачами) є обов`язковим при виділенні земельної ділянки у власність.

Повторний розгляд справи

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від

21 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , Маріупольської міської ради Донецької області, Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, третя особа - ОСОБА_3 , про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним - задоволено.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0585 га, розташовану по АДРЕСА_1 , який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 01.10.196.00306, кадастровий номер 1412336300:01:023:0259, виданий

25 листопада 2010 року на підставі рішення Маріупольської міської ради від

19 жовтня 2010 року № 5746-7073 на ім`я ОСОБА_4 .

Стягнуто в дольовому порядку з ОСОБА_2 , Маріупольської міської ради Донецької області, Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області на користь держави витрати по сплаті судового збору в розмірі 840,80 грн, з кожного по 280,26 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що порушення під час надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки в процесі приватизації, а саме неузгодження її меж з усіма сумісними власникам (користувачами), виявлення факту самовільного захоплення частини земельної ділянки, якою користується позивачка ОСОБА_1 , та не усунення цих порушень на час видачі державного акту на право власності на ім`я ОСОБА_4 , призвело до порушення прав позивачки, які підлягають судовому захисту.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 11 червня 2020 року апеляційну скаргу Маріупольської міської ради Донецької області залишено без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від

21 лютого 2020 року залишено без змін.

Поновлено дію рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 лютого 2020 року.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу Маріупольської міської ради Донецької області, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

При цьому апеляційний суд вказав, що відповідачем не було надано доказів на спростування встановлених обставин та висновків суду, що в процесі приватизації земельної ділянки площею 0,0585 га по

АДРЕСА_1 не відбулося накладення меж на земельну ділянку площею

730,85 кв.м, яка знаходиться у користуванні позивачки ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

20 липня 2020 року Маріупольська міська рада Донецької області через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 21 лютого 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 червня 2020 року та ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Касаційна скарга, мотивована тим, що судами проігноровано положення частини четвертої статті 82 ЦПК України, оскільки суд, постановляючи ухвалу від 21 лютого 2020 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про скасування рішення Маріупольської міської ради від 19 жовтня

2010 року 35/46-7073 зазначає, що ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2011 року апеляційну скаргу

ОСОБА_1 на постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 22 червня 2011 року у справі № 2а-517/11/0547, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради про скасування п. 1.1.22 рішення міської ради від 19 жовтня 2010 року № 5/46, було залишено без змін.

Зазначає, що землевпорядна документація була погоджена у відповідності до норм законодавства, зауваження були відсутні. Жодних висновків експерта або інших матеріалів, які спростовують вказані обставини матеріали справи не містять. Рішення суду не може ґрунтуватись на припущеннях та сумнівах.

Вказує, що про яке накладання земельних ділянок йде мова у справі не зрозуміло. Яким чином позивачка зазначає про можливість отримання земельної ділянки площею 730,85 кв.м у власність не відомо, оскільки земельна ділянка, яка запроектована для обслуговування домоволодіння, яке крім того є спільною частковою власністю, дорівнює 825 кв.м.

Висновок суду про погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є обов`язковим при виділенні земельної ділянки у власність є неправильним та суперечить висновкам: Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18), від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) та від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 (провадження № 14-730цс19); Верховного Суду викладеним у постановах від

28 березня 2018 року у справі № 681/1039/15-ц та від 27 листопада 2019 року у справі № 366/811/17-ц.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області.

11 серпня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи

Згідно копії інвентаризаційної справи № 43085 домоволодіння

АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 22 липня 1947 року перейшло у власність ОСОБА_6 , яке знаходилось на садибній ділянці площею 1483 кв.м. Разом із тим останньому перейшли усі права та обов`язки щодо користування садибною ділянкою та на зведені споруди.

На підставі свідоцтва про право власності на будівлю № 204 від 11 квітня

1983 року, виданого на заміну договору купівлі-продажу від 22 липня 1947 року, та висновку про реєстрацію домоволодіння від 12 квітня 1983 року,

ОСОБА_6 належав будинок АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці, площею 825 кв.м.

З копії інвентаризаційної справи № 43086 щодо домоволодіння АДРЕСА_1 вбачається, що відповідно до договору на право будівництва будинку та безстрокового користування земельною ділянкою від

27 липня 1950 року, посвідченого в нотаріальному порядку, Міське житлове управління відділу комунального господарства виконкому Жданівської міської Ради депутатів трудящих передало ОСОБА_7 земельну ділянку у розмірі 600 кв.м для будівництва будинку за адресою АДРЕСА_1 .

Таким чином, внаслідок виокремлення земельної ділянки, утворилося два самостійних домоволодіння: домоволодіння в„– 164 , який належав

ОСОБА_6 із земельною ділянкою площею 825 кв.м та домоволодіння

в„– 164-а із земельною ділянкою площею 600 кв.м, яке належало ОСОБА_7 .

Відповідно до договору купівлі продажу від 29 травня 1956 року ОСОБА_7 продала, а ОСОБА_8 купив домоволодіння

АДРЕСА_1 , яке складається із недобудованого будинку загальною готовністю 72 %. Зазначене домоволодіння знаходиться на земельній ділянці площею

600 кв.м.

Рішенням Виконавчого комітету Ради депутатів трудящих м. Жданова

(м. Маріуполя) від 21 жовтня 1957 року затверджено акт прийому індивідуального домоволодіння по АДРЕСА_1 від 21 жовтня

1957 року, яке збудоване громадянином ОСОБА_8 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 12 серпня 1986 року ОСОБА_6 продав, а ОСОБА_9 купила 13/25 частини житлового будинку

АДРЕСА_1 , який знаходиться на земельній ділянці, площею 825 кв.м.

Згідно копії інвентаризаційної справи № 43085, 13/25 частини будинку АДРЕСА_1 неодноразово перепродавались та, відповідно до договору купівлі-продажу від 16 червня 2007 року ОСОБА_10 продала, а

ОСОБА_3 купив 13/25 частини будинку

АДРЕСА_1 з належними до цієї частини побудовами подвір`я.

Згідно із договором дарування частини житлового будинку від 25 грудня

2008 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_1 12/25 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на земельний ділянці Маріупольської міської ради. Право власності ОСОБА_1 зареєстровано 25 лютого 2009 року за № 21984415.

Отже, жилий будинок АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 (13/25 частини) та

ОСОБА_1 (12/25 частини) та розташований на земельній ділянці загальною площею 825 кв.м.

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 31 січня 2002 року

ОСОБА_4 успадкувала житловий будинок

АДРЕСА_1 з усіма будівлями подвір`я після смерті ОСОБА_8 .

Отримавши в порядку спадкування будинок

АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 отримала й право користування земельною ділянкою площею 600 кв.м, в подальшому реалізувавши право на приватизацію цієї земельної ділянки.

Згідно акту встановлення та узгодження меж земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 на замовлення землекористувача

ОСОБА_4 від 30 серпня 2010 року, плану зовнішніх меж земельної ділянки, кадастрового плану земельної ділянки, з позивачкою ОСОБА_1 , як суміжним користувачем, межі вказаної земельної ділянки не узгоджувалися, згода позивача на розмежування земельних ділянок відсутня.

Рішенням Маріупольської міської ради від 19 жовтня 2010 року № 5/46-7073 Про передачу громадянам України у власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд, які перебувають у їх власності у Жовтневому, Іллічівському, Приморському, Орджонікідзевському районах міста ОСОБА_4 передано земельну ділянку (кадастровий номер 1412336300:01:023:0259) площею

0,0585 га по АДРЕСА_1 .

Згідно з технічною документацією із землеустрою, складеною ТОВ Проектно-експертна фірма Землі Приазов`я щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_4 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд (присадибної ділянки) по АДРЕСА_1 загальна площа земельної ділянки складає 0,0585 га.

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від

25 листопада 2010 року ОСОБА_4 є власницею земельної ділянки площею 0,0585 га по АДРЕСА_1 , виданого на підставі рішення Маріупольської міської ради від 19 жовтня 2010 року № 5746-7073 у межах згідно з планом.

Згідно листа Маріупольської міської ради Донецької області від 24 травня

2017 року № 23.3-11269-23.5.1 по АДРЕСА_1 проводилась перевірка дотримання вимог земельного законодавства. За результатами проведення якої 03 серпня 2010 року було складено відповідний акт, яким встановлено, що ОСОБА_4 самовільно зайнята та використовується земельна ділянка із земель житлової та громадської забудови, що відноситься до домоволодіння АДРЕСА_1 (землекористувач позивачка ОСОБА_1 ) під встановлення огорожі, загальною площею 0,053 га, що є порушенням статей 125, 126 ЗК України. У зв`язку з цим, 03 серпня

2010 року ОСОБА_4 було направлено припис № 99/2010 з вимогою усунути виявлені порушення земельного законодавства, який нею виконано не було.

Згідно копії спадкової справи № 516/2018, заведеної Першою Маріупольською державною нотаріальною конторою щодо майна спадкодавця ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 прийняла спадщину після смерті матері ОСОБА_4 та 11 червня 2019 року отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яка складається з житлового будинку з належними надвірними будівлями і спорудами по АДРЕСА_1 .

Разом з цим, встановлено, що постановою Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 червня 2011 року, яка залишена без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2011 року, у справі № 2а-517/11/0547 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради, треті особи: ОСОБА_4 , управління Держкомзему у м. Маріуполі про скасування пункту 1.1.22 рішення Маріупольської міської ради Донецької області № 5/46 від 19 жовтня 2010 року щодо надання у власність ОСОБА_11 земельної ділянки відмовлено.

У справі № 2а-517/11/0547 судами встановлено, що на час розгляду справи у позивачки відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку. Доводи позивачки щодо порушення її прав спірним рішенням відповідача, внаслідок приховування ОСОБА_4 наявності спору між власниками суміжних домоволодінь є безпідставними. Із матеріалів справи вбачається, що квартальною зйомкою та експлікацією кварталу, затвердженої рішенням виконкому від 08 липня 1954 року, де для домоволодіння

АДРЕСА_1 була визначена земельна ділянка довжиною 22,5 м та шириною 26,7 м, відповідні розмірі зазначеного домоволодіння ОСОБА_4 за Державним актом згідно до кадастрового плану земельної ділянки складають по довжині 22,29 м та ширині 26,63 м. Фактичні обміри земельної ділянки ОСОБА_4 згідно Державного акту не виходять за межі встановленні рішенням виконкому від

08 липня 1954 року, яким земельна ділянка надавалась у користування попереднім власникам домоволодіння. Тобто певний порядок фактичного землекористування склався між попередніми власниками обох земельних ділянок.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначені статтями 116, 118 ЗК України.

Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до частини третьої статті 158 ЗК України органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

За змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці, яка є комплексом робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Згідно зі статтею 55 Закону України Про землеустрій встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних та картографічних матеріалів. Межі земельної ділянки в натурі закріплюються межовими знаками встановленого зразка, крім того, межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам.

Відповідно до пункту 3.12 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686, закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.

Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі

№ 514/1571/14, провадження № 14-552цс18, у постанові від 20 березня

2019 року у справі № 350/67/15, провадження № 14-652цс18, у постанові від

12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17, провадження № 14-730цс19, зазначила про те, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. Стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж, слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Таким чином, непогодження суміжним землекористувачем меж земельної ділянки не є саме по собі підставою для прийняття органом місцевого самоврядування рішення про відмову у затвердженні технічної документації та переданні земельної ділянки у власність. Що, відповідно, також не є підставою для скасування державного акта на право власності на земельну ділянку.

За таких обставин, висновок судів попередніх інстанцій про те, що неузгодження меж земельної ділянки усіма сумісними власникам (користувачами) земельної ділянки є порушенням прав позивачки під час надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки в процесі приватизації є неправильним та не відповідає нормам матеріального права.

Звертаючись до суду з позовними вимогами про визнання недійсним держаного акта на земельну ділянку, ОСОБА_1 , крім іншого, вказувала, що оскаржуваний нею державний акт на право приватної власності на земельну ділянку перешкоджає їй отримати у власність земельну ділянку площею 730,85 кв.м, яка знаходилась у її користуванні.

Відповідно до статті 355 ЦК України, майно, що є що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 386 ЦК).

Відповідно до частин першої-другої статті 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 89 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам, якщо інше не встановлено законом.

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: а) подружжя; б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; в) співвласників жилого будинку; г) співвласників багатоквартирного будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

З матеріалів справи відомо, що жилий будинок АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 (13/25 частини) та ОСОБА_1 (12/25 частини) та розташований на земельній ділянці загальною площею 825 кв.м.

За правилами частини четвертої статі 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі

№ 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, зробила висновок, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статі 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Ураховуючи наведе, слід дійти висновку про те, що ОСОБА_1 , яка набула право власності на 12/25 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , відповідно до правил статті 120 ЗК України перейшло і право на 12/25 часток земельної ділянки загальною площею 825 кв.м, що відповідно становить 396 кв.м.

Доказів того, що ОСОБА_1 надано у користування 730,85 кв.м земельної ділянки, яку позивачка має намір приватизувати, нею не надано, а викопіювання з Генплана міста, згідно яким площа запроектованої до відводу земельної ділянки складає 730,85 кв.м не є тим документом, що підтверджує право користування земельною ділянкою у вказаному розмірі.

Таким чином спростовуються аргументи позивачки про те, що ОСОБА_4 самовільно, без її згоди, зайняла частину земельної ділянки площею 200 кв.м, яка знаходилася у її користуванні, та встановила огорожу, унаслідок чого під час приватизації земельної ділянки ОСОБА_4 отримала у власність земельну ділянку більшої площі, ніж та, що перебувала у її користуванні.

Крім того, вказані аргументи також спростовуються фактичними обставинами у адміністративні й справі № 2а-517/11/0547 де судами встановлено, що квартальною зйомкою та експлікацією кварталу, затвердженої рішенням виконкому від 08 липня 1954 року, де для домоволодіння

АДРЕСА_1 була визначена земельна ділянка довжиною 22,5 м та шириною 26,7 м, відповідні розмірі зазначеного домоволодіння ОСОБА_4 за Державним актом згідно до кадастрового плану земельної ділянки складають по довжині 22,29 м та ширині 26,63 м. Тобто фактичні обміри земельної ділянки ОСОБА_4 згідно Державного акту не виходять за межі встановленні рішенням виконкому від 08 липня 1954 року, яким земельна ділянка надавалась у користування попереднім власникам домоволодіння.

А за правилами частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Крім того, взявши до уваги лист Маріупольської міської ради Донецької області від 24 травня 2017 року № 23.3-11269-23.5.1 згідно якого по АДРЕСА_1 проводилась перевірка дотримання вимог земельного законодавства. За результатами проведення якої 03 серпня 2010 року було складено відповідний акт, яким встановлено, що ОСОБА_4 самовільно зайнята та використовується земельна ділянка із земель житлової та громадської забудови, що відноситься до домоволодіння

АДРЕСА_1 (землекористувач позивачка ОСОБА_1 ) під встановлення огорожі, загальною площею 0,053 га, що є порушенням статей 125, 126 ЗК України. У зв`язку з цим, 03 серпня 2010 року ОСОБА_4 було направлено припис № 99/2010 з вимогою усунути виявлені порушення земельного законодавства, який нею виконано не було, суди не звернули уваги на таке.

У листі Маріупольської міської ради Донецької області від 24 травня 2017 року № 23.3-11269-23.5.1 вказано, що Вказані акти були знищені під час пожежі, яка відбулась 09 травня 2014 року в наслідок гострої військово-політичної ситуації коли адміністративна будівля Маріупольської міської ради тривалий час була заблокована, про що складено акт про пожежу, надати копії матеріалів не є можливим .

За правилами частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, установивши на підставі листа Маріупольської міської ради Донецької області від 24 травня 2017 року № 23.3-11269-23.5.1, у цій справі відбулося накладення суміжних земельних ділянок, суди попередніх інстанцій такий висновок зробили на припущеннях, що заборонено частиною шостою статті 81 ЦПК України.

Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).

Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Оцінюючи спірні правовідносини Верховний Суд констатує, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог є необґрунтованими, оскільки погодження меж земельної ділянки із суміжними власники (користувачами) не є обов`язковим при виділенні земельної ділянки у власність і не тягне за собою визнання недійсним державного акту, а позивачкою не доведено та не надано належних та допустимих доказів про те, що у її користуванні знаходиться 730,85 кв.м земельної ділянки та накладення суміжної земельної ділянки, яка належить відповідачці, на вказану площу, яку ОСОБА_1 має намір приватизувати.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухваленням нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки судами встановлено фактичні обставин справи, однак неправильно застосовано до спірних правовідносин закон, який підлягав застосуванню, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 21 лютого 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 червня 2020 року та ухвалення у справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Встановлено, що ОСОБА_1 є інвалідом 2 групи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 .

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України Про судовий збір від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про ухвалення у справі нового рішення про відмову у задоволенні позову, судові витрати у розмірі 3 784,50 грн які Маріупольська міська рада Донецької області понесла у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Маріупольської міської ради Донецької області задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 21 лютого 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 червня 2020 рокускасувати та ухвалити у справі нове судове рішення .

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Маріупольської міської ради Донецької області, Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, третя особа - ОСОБА_3 , про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним, - відмовити.

Компенсувати Маріупольської міської ради Донецької області за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України 3 784,50 грн судових витрат у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 21 лютого 2020 року та постанова Донецького апеляційного суду від 11 червня 2020 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун