Постанова

від 12.08.2021 по справі 713/1720/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

12 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 713/1720/19

провадження № 61-9656св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року у складі судді Пилип`юка І. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2020 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання неправомірним використання інформації, що містить персональні дані, зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання неправомірним використання інформації, що містить персональні дані, зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди .

Позов обґрунтовував тим, що 04 лютого 2019 року сторонами був укладений ліцензійний договір № 1 на використання науково-технічного ноу-хау.

05 липня 2019 року позивачу стало відомо про розповсюдження відповідачем конфіденційної інформації щодо нього шляхом опублікування на персональній сторінці відповідача у соціальній мережі Facebook за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 статті та долучення до неї фотографії ліцензійного договору № 1, на якій чітко видно адресу місця проживання позивача та його фотографію.

Він попросив відповідача видалити вказану фотографію, оскільки дозволу на поширення такої інформації та фотографій відповідачу не надавав.

Однак, відповідач категорично відмовлявся від видалення даної інформації.

Вказував, що розповсюдження вказаної інформації порушує його права на недоторканість особистого і сімейного життя. Такими діями відповідач спричинив йому значні душевні страждання. Отже, позивачу було завдано моральну шкоду, розмір якої він оцінив у 50 000,00 грн.

Позивач просив: визнати неправомірним використання відповідачем на особистій сторінці у соціальній мережі Facebook персональних даних позивача, а саме місця проживання та фотографій позивача та зобов`язати його припинити дії, спрямовані на втручання в особисте життя позивача шляхом видалення з особистої сторінки у соціальній мережі Facebook за посиланням (https://www.facebook.com/Plavjuk) персональних даних, а саме фотографій ліцензійного договору № 1 на використання науково-технічного ноу-хау, укладеного 04 лютого 2019 року між сторонами та фотографій на яких зображено позивача; стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в розмірі 50 000,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивач не надав належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог, зокрема, щодо факту неправомірного використання відповідачем інформації, що містить персональні дані позивача, а також того, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2020 року рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не зазначив у позовній заяві власника веб-сайта, який створив технологічну можливість та умови для поширення відповідачем інформації про позивача та не заявив клопотання про його залучення до участі у справі в якості співвідповідача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Вижницького районного суду Чернівецької області.

30 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази.

Доводи інших учасників справи

У липні 2020 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а її вимоги є незаконними.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 04 лютого 2019 року між ОСОБА_2 (ліцензіаром) та ОСОБА_1 (ліцензіатом) був укладений ліцензійний договір № 1 на використання науково-технічного ноу-хау, згідно умов якого ліцензіар надає ліцензіату право на використання науково-технічних ноу-хау, в рамках модифікації, яка захищена даним ліцензійним договором, як науково-технічне ноу-хау , та усіма додатками до нього (а. с. 89).

Предметом вказаного ліцензійного договору є модифікація винаходу, що має назву Електрогенератор-двигун Плав`юка Лук`ян , який базується на Принципі дзеркальної симетрії в електромагнітних процесах , з цього принципу витікає Правило Плав`юка , принцип його дії є науково-технічним ноу-хау ліцензіара, як і інша додаткова конфіденційна науково-технічна інформація, яка надаватиметься в додатках до цього договору ліцензіату лише виключно для використання в створенні цієї модифікації. Вони є також науково-технічними ноу-хау ліцензіара. Всі додатки до цього договору будуть складовою частиною даного цивільного договору, якщо навіть не буде його нотаріальної реєстрації, і матимуть однакову юридичну силу без нотаріальної реєстрації.

Договір підписаний сторонами, скріплений їх печатками та відбитками пальців рук. Як вбачається з останньої сторінки вказаного договору, сторонами зазначено також адреси їх місця проживання.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач посилався на те, що відповідач без його згоди розмістив на особистій сторінці у соціальній мережі Facebook вищевказаний ліцензійний договір № 1, в якому містяться персональні дані позивача, а саме місце його проживання та його фотографії.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів ).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно із статтею 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Відповідно до частини першої статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Кожен має право на свободу вираження поглядів у розумінні статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , якою передбачено свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

За змістом частини першої статті 302 ЦК України фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Згідно з частиною першою статті 5, частиною другою статті 7 Закону України Про інформацію кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Закону України Про інформацію інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Тобто, забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.

Аналогічний висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 760/8719/17 (провадження № 61-9359св19).

Відповідно до статті 14 Закону України Про захист персональних даних поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб`єкта персональних даних. Поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Відповідно до частин першої та другої статті 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов`язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.

Згідно зі статтею 308 ЦК України фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті - за згодою осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу. Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 308/5318/15-ц (провадження № 61-21960св18) вказано, що тлумачення частини першої статті 308 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, фотографія на якій зображено фізичну особу, може бути публічно показана, відтворена, розповсюджена тільки за згодою фізичної особи. Винятком є випадки, за яких: (а) фізична особа позувала авторові за плату; (б) це викликано необхідністю захисту інтересів зображеної фізичної особи або інтересів інших осіб .

Відповідно до частини першої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Європейський суд з прав людини вказує, що термін приватне життя є широким поняттям, яке не має вичерпного визначення, і поширюється на безліч аспектів самоідентифікації людини, наприклад, на ім`я особи та зображення, і включає в себе її фізичну та психологічну цілісність. Репутація і честь людини є частиною її самоідентифікації і психологічної цілісності, а тому також охоплюються поняттям приватне життя (BOGOMOLOVA v. RUSSIA, № 13812/09, § 51, ЄСПЛ, 20 червня 2017 року).

Відносно фотографій Європейський суд з прав людини вказав , що зображення особи є одним із головних атрибутів її особистості, оскільки воно розкриває унікальні характеристики особи і відрізняє особу з-поміж інших. Право на захист свого зображення є, таким чином, однією з головних складових особистого розвитку. Воно передбачає, головним чином, право особи контролювати використання цього зображення, в тому числі і не дозволяти його опублікувати. Хоча головною метою статті 8 Конвенції є захист особи від неправомірного втручання з боку державної влади, вона не лише зобов`язує державу утримуватися від такого втручання: окрім такого негативного заходу, можуть існувати позитивні зобов`язання, невід`ємні від ефективної поваги до приватного або сімейного життя особи. Ці зобов`язання можуть передбачати здійснення заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою. Це стосується також захисту зображення особи від зловживання з боку інших осіб (VON HANNOVER v. GERMANY (No. 2), № 40660/08, 60641/08, § 96, 98, ЄСПЛ, 07 лютого 2012 року) .

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 667/266/15-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 161/19019/17.

У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи від 27 лютого 2009 року № 1 роз`яснено, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (пункт 2 частини третьої статті 175 ЦПК України). Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Аналогічний висновок зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено правовий висновок про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.

У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти у задоволенні позову.

Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц та у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 509/4966/17.

Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що оскільки позивач не зазначив у позовній заяві власника веб-сайта, який створив технологічну можливість та умови для поширення відповідачем інформації про позивача та не заявив клопотання про його залучення до участі у справі в якості співвідповідача у задоволенні позову слід відмовити з цих підстав.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 761/7719/18 (провадження № 61-3311св20).

Водночас Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо необхідності відступлення від висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, в частині визначення належного відповідача, оскільки скаржник не навів обставин, необхідних для відступу від таких висновків, а Верховний Суд їх не встановив.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах Пономарьов проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нєлюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року у незміненій апеляційним судом частиніта постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко